Історичні корені громадянського суспільства в Україні

Розвиток громадянського суспільства в Україні визначався віками боротьби за національне визволення та незалежну державу. Благодійництво та соціальні послуги знаходились в руках церкви, потім ці функції „захопила” держава в роки владування Російського царизму на теренах України, аж до радянських часів. В часи, коли на Заході католицька та протестантська гілки формували систему соціального захисту за підтримки приватних філантропів та волонтерів, закладаючи підвалини зростання громадянського суспільства, українські громади за відсутності постійної державної системи соціального захисту сформували систему самодопомоги, яка не вимагала наявності організованих структур. В містах українська інтелігенція головною метою ставила збереження національної писемності та культури, спрямовуючи, таким чином, функцію громадянського суспільства в русло політизації та національно-визвольної боротьби, а не на захист інтересів та задоволення соціальних потреб населення. В часи Радянського Союзу громадська участь та система соціального захисту була під контролем держави, що згодом привело до виникнення підпільних рухів за незалежність та національне визволення України в 60-х роках 20 століття. На теренах такого руху сформувалось ядро лідерів, які змогли очолити рух за незалежність України в часи перебудови та своєю діяльністю уможливили появу незалежної держави Україна в 1991 році. Громадські рухи та незалежні організації цього періоду народили нову політичну еліту, яка з громадянського суспільства перейшла до керівництва державою та сформувала політичні партії. Організації, що внесли всій вклад в незалежність України постійно скорочували свій вплив на суспільство, програючи в організаційному потенціалові організаціям нового типу, які з’явились в Україні завдяки міжнародній технічній допомозі. Нові організації характеризувались західною системою менеджменту та проектним підходом до діяльності, що разом з наявністю фінансування від донорів надавало їм перевагу на ринку суспільно-важливої діяльності. Тим часом, багато старих радянських організацій та тих організацій, благодійних фондів, профспілок, кредитних спілок, асоціацій, що з’явились згодом, також прилаштовувались до нових реалій нестабільного фінансування та відсутності професійних кадрів, змінюючи систему управління та пошуку засобів до існування. Хоч потенціал організацій зростав, участь громадян та кількість зареєстрованих організацій постійно падала в кінці 90-х років в порівнянні до початку 90-х років 20-ого сторіччя. Це можна пояснити економічною та соціальною кризою, які спіткали нашу державу, але головна проблема полягала в тому, що виконавши свою національно-визвольну функцію, організації громадянського суспільства не змогли знайти себе в новому середовищі ринкової економіки та трансформувати свої місії в напрямку виконання ключових завдань, що постали на часі – надання послуг населенню та захист інтересів громадян.

Поиск по сайту: