Римська держава у II ст. до н.е

Криза республіки в І ст. до н.е. Багаторічні загарбницькі війни Риму відривали хліборобів від їхніх господарств. Повертаючись із походу, селяни-легіонери часто виявлялися обплутаними боргами і втрачали свої ділянки. На їхніх колишніх полях працювали раби нових хазяїв. У римському суспільстві назрівало невдоволення. Селяни вимагали перерозподілу землі.

У цей час римляни обрали народним трибуном Тиберія Ґракха зі знатного плебейського роду. У 133 р. до н.е. Тиберій запропонував прийняти земельний закон, за яким громадські землі, незаконно захоплені багатими землевласниками, поверталися бідним. Народ схвалив цей закон і призначив комісію для його впровадження. Нею керував Тиберій, а допомагав йому його молодший брат Гай і Гракх. Але противники Тиберія звинуватили його у спробі захоплення верховної влади і вбили.

Через дев'ять років після загибелі Тиберія молодший Ґракх був обраний народним трибуном. З надзвичайною енергією він продовжив справу брата. Тисячі селян отримали ділянки. Для найбідніших городян Гай домігся продажу за низькими цінами зерна з державних комор.

Багачі зненавиділи Гая. Щоб не допустити обрання молодшого Ґракха народним трибуном на третій термін, сенат усіляко ганьбив його починання.

Програвши у результаті цього вибори, Ґракх і його прихильники спробували захистити свої реформи зброєю. Сенат увів у Рим військові загони. Загинули 3 тис. прихильників Ґракха. Гая, на його прохання, вбив вірний раб.

Через декілька років було скасовано заборону на продаж земельних ділянок. Багачі знову почали скуповувати землю в бідняків. Зубожіння селян Італії продовжувалося.

Після загибелі братів Ґракхів загострилися відносини не тільки між багатими і бідними, але й між знатними і незнатними. Багатий римлянин, що не належав до аристократії, не міг розраховувати на високу посаду в державі.

Одним із таких незнатних, але шанолюбних людей був Гай Марій. Він багато років безуспішно намагався стати консулом. Нарешті римський народ, обурений невдачами полководців-патриціїв, віддав консульську владу 50-річному Марію, який почав здобувати перемогу за перемогою.

Але й у римській армії ставало неспокійно. Багато громадян Риму настільки зубожіли, що не могли йти на війну зі своїм озброєнням. Тоді консул Гай Марій провів військову реформу. Він приймав у військо незаможних римлян —пролетарів, озброював їх за рахунок держави і платив їм за службу у війську. Було визначено і строк служби — 16 років. Таким чином, римське народне ополчення перетворилося в наймане професійне військо. Поступово наказ воєначальника став для легіонера важливішим від авторитету державної влади.

Сенатори злякалися зростання популярності Марія і висунули на противагу йому іншого полководця — Луція Корнелія Суму, який походив зі знатного патриціанського роду. Між ними почалося суперництво, що переросло у громадянську війну.

Поки в Римі йшла міжусобиця, його союзники — італіки — повстали і зажадали для себе рівних із римлянами прав. Тоді Марій і Сулла тимчасово помирилися і спільно розбили військо італіків. Після смерті Марія Сулла силоміць захопив владу в Римі й установив там своє одноосібне панування — диктатуру. Диктатор опирався на підтримку війська. Через два роки Сулла склав із себе диктаторські повноваження.

Завоювання Риму дали йому, крім багатств підкорених країн, надмірну кількість дешевої робочої сили — рабів. Рабами володів майже кожен римлянин. Не мати хоча б одного раба вважалося ознакою убогості. Раби трудилися в маєтках багачів, прислуговували в їхніх будинках, охороняли і розважали своїх хазяїв. Раб був безправний, вважався річчю, якою хазяїн міг розпорядитися, як забажає.

Найважчим покаранням для раба був продаж його в каменоломню, на рудник або в гладіаторську школу. У таких школах рабів навчали володіти зброєю. Вони ставали гладіаторами і повинні були битися на потіху публіці один проти одного або загін проти загону. В Італії і провінціях будували амфітеатри — спеціальні споруди для гладіаторських боїв. Траплялося, що поранений, знесилений боєць кидав зброю і, простягнувши ліву руку, просив про пощаду. Якщо глядачі піднімали великий палець вгору, пораненому зберігали життя, лікували, а потім знову випускали на арену. Але якщо гладіатор не догодив глядачам, вони показували пальцем донизу, що означало смерть. Раби не завжди мирилися зі своїм становищем. Час від часу вони повставали.

Найбільше повстання рабів відбулося в Італії у 74-71 pp. до н. е. У гладіаторській школі в Капуї, другому за розміром місті Італії, виникла змова. Гладіаторів очолив раб Спартак, родом із Фракії— країни на півночі Балканського півострова. Сімдесят вісім сміливців напали на охорону і вирвалися на свободу. Табір вони влаштували на вершині гори Везувій. Для боротьби з ними сенат послав тритисячне військо.

Піднятися на Везувій можна було єдиним шляхом — вузькою і стрімкою стежиною. Римляни не наважувалися на штурм. Вдень і вночі вони стерегли стежку, вважаючи, що голод змусить рабів залишити вершину гори. Однак Спартак здійснив нечуваний за сміливістю план. За допомогою драбин, сплетених із виноградної лози, раби з величезної висоти спустилися вниз і завдали римлянам удару з тилу.

Після цієї перемоги повстання охопило увесь південь Італії. Під керівництвом Спартака були вже десятки тисяч галлів, германців, фракійців, греків.

Насамперед Спартак наказав кувати зброю. Повсталі переймали бойовий досвід ворогів: укріплений табір, добре озброєна піхота, розвідка. Коли ж раби захопили табуни коней, то вдалося створити і кінноту. Сенат відправив проти повсталих, як на одну з найважчих війн, обох консулів разом.

Спартак просувався до Альп. Один із консулів випередив його і перегородив шлях, а інший наближався ззаду. Тоді раби несподівано повернули і першими завдали удару. Римляни, не очікуючи нападу, були розгромлені. Потім Спартак кинувся вперед і змусив утекти інше консульське військо.

Нову перемогу повсталі здобули в долині ріки По над намісником Передальпійської Галлії. Шлях до свободи через Альпи був вільний. Але тут Спартак змінив плани і повернув на південь. Він задумав потрапити на Сицилію, підняти на повстання місцевих рабів і разом з ними знищити могутність Риму.

Та дістатися Сицилії йому не вдалося. Пірати, з якими Спартак домовився про перевезення війська рабів на острів, його обманули. Тим часом з півночі з великим військом підійшов римський полководець Красс, який перегородив шлях повсталим. Спартак закликав соратників пробитися крізь укріплення Красса. Великою була їхня мужність, але великими і втрати. Тільки третині вдалося вирватися з пастки.

На допомогу Крассу сенат викликав із провінцій полководців з їхніми легіонами: з Іспанії прибув Помпей, з Македонії — Лукулл. Боячись об'єднання римських армій, Спартак напав на Красса і в запеклій битві загинув.

Суспільно-політична боротьба в Римі. Реформи братів Гракхів

1. Реформи братів Гракхів

Після багатьох переможних воєн Риму в Середземномор'ї нарешті запанував мир. Але тепер державі загрожували внутрішні проблеми.

Велика кількість дрібних вільних землеробів не витримувала конкуренції з господарствами великих рабовласників, розорялась і перетворювалася на рабів. Це позначилося на становищі армії, основу якої становили вільні селяни. З одного боку, потрапляючи в рабство, селяни вже не могли бути у війську, з іншого, – перебуваючи весь час у походах, вони не могли утримувати своє господарство і потрапляли в рабство за борги.

Ослаблена кризою армія втрачала боєздатність. А відсутність нових завойованих земель, які роздавалися громадянам, створювала напруженість у суспільстві. Суспільство потребувало змін. Найбільш далекоглядні політики розуміли небезпеку становища в державі й шукали шляхи її подолання. Один з них, Сципіон Еміліан, пропонував великим землевласникам повернути землю державі з тим, щоб потім роздати її біднякам. Такою реформою можна було б зменшити невдоволення серед народу і вивести з кризи армію. Навколо реформаторів почали об'єднуватися захисники інтересів народу – популяри (від лат. популус – народ). Багатії, які не бажали, щоб криза в суспільстві була подолана за їхній рахунок, групувалися навколо оптиматів.

Документ

Плутарх про загибель Тіберія Гракха

Як передають, після вигнання царів це була перша в Римі суперечка, що завершилася кровопролиттям та убивствами громадян, усі інші, хоча й нелегкі й не з дріб'язкових причин виникали, вдавалося припинити завдяки взаємним поступкам і тих, хто мав владу та боявся народу, і самого народу, який мав повагу до сенату.

У 133 р. до н.е. представника популярів Тіберія Гракха (163-133 рр. до н.е.) було обрано народним трибуном. Він вніс на обговорення закон, за яким спеціальна комісія повинна була відібрати в аристократів державні землі й передати їх безземельним громадянам. Але інший трибун – оптимат Марк Октавій наклав на закон вето. Тіберій Гракх за підтримки народних зборів домігся зміщення Октавія. Сенат засудив дії Гракха. Поширювані ворогами Гракха чутки про його намір позбавити сенат влади і правити одноособово викликали обурення сенаторів. Розлючені, вони, озброївшись ніжками сенаторських стільців, кинулися на площу, де був Тіберій Гракх із своїми прихильниками. Тіберій Гракх був убитий ударом у скроню. Разом із ним загинуло ще 300 його прибічників.

Але після смерті Тіберія Гракха протягом п'яти років створена за його життя комісія з перерозподілу земель роздала землю 75 000 громадян. У 129 р. до н.е. Сципіон Еміліан переконав народні збори в необхідності зупинити діяльність комісії. За це його задушили у власному ліжку перед виступом у сенаті.

У 123 р. до н.е. брат Тіберія Гракха – Гай Гракх (153-121 рр. до н.е.), ставши народним трибуном, запровадив закон, за яким кожен житель Риму щомісяця отримував по два пуди хліба на кожного члена сім'ї за зниженими цінами, кілька тисяч селян одержали земельні наділи, а покарання за злочини стали менш жорстокими. Це забезпечило йому підтримку бідняків, що масово почали переселятися до Риму. Проте реформи, спрямовані на подолання бідності, призвели до поширення неробства та паразитизму.

Наприкінці другого року свого правління Гай Гракх, якому вдалося обмежити владу сенату і зосередити управління державою в своїх руках, запропонував надати громадянство Риму всім, хто проживає в місті. Але тепер натовп виступив проти, і втретє його не обрали трибуном. Позбавлений посади, Гракх став беззахисним перед своїми противниками. Спалахнув збройний конфлікт між представниками партії оптиматів і популярів. Прихильники Гракха – популяри – засіли на Авентинському пагорбі. Сенат підняв війська. Під час штурму Авентина було вбито 250 його захисників. Гай Гракх намагався врятуватись у гаю над Тибром, але був викритий. Тоді раб за наказом Гракха убив його. Так закінчилися спроби братів Гракхів змінити життя у Римі.

Поиск по сайту: