Доктрина зовнішньої політики

Візантійці називали себе ромеями, тобто римлянами, успадкувуючи тим самим від Римської імперіїїїгеополітичні претензії. Од­нак порівняно з зовнішньою політикою Дав­нього Риму Візантійська імперія у військово-політичній таторгівельній сферах поводила­ся пасивно. Іноземці, як правило, йшли до неї самі -то з товарами, то з війною. Візантійські купці вели звичайно торгівлю з іноземними купцями в себе вдома й значно рідше виру­шали в далекі торгівельні експедиції. Імперато­ри були схильні швидше приймати, ніж відправ­ляти посольства. Відстоюючи свої інтереси, імперія рідко нападала на ворогів сама—вона віддавала перевагу обороні.

Імперія не мала ні коштів, ні засобів для ведення наступальних війн. Найчастіше її зу­силля були спрямовані на виживання та збе­реження хоча б того, що вона ще мала. Про­тягом кінця ІХ-ХІІ ст. лише 7 василевсів з 28 були сповнені наміру повертати втрачене. Навіть у тих випадках, коли Візантія спрямо­вувала явно завойовницькі походи,наприк­лад, на підкорення Болгарії чи вірменських і грузинських князівств, вона жодного разу за одинадцять століть своєї історії не вийшла за межі старих кордонів Римської імперії.

Для зовнішньої політики Візантії були ха­рактерними дві суперечливі тенденції. З од­ного боку, це надмірні претензії, що спирали­ся на теорію даних Богом прав обраному на­родові, а з іншого боку - глибокий реалізм, який диктувався практикою необхідносте мо­білізації всіх сил, щоб уціліти в виснажливій боротьбі. Корені обох цих тенденцій виплива­ли з особливостей геополітичного розташу­вання Ромейської держави. Константинополь протягом століть відігравав роль блискучої столиці, золотого мосту між Заходом і Схо­дом, осередку, в якому зосереджувалися на-бутки античної культури та духовний потен-ціял християнства, традиції еллінізму й римсь­ка спадщина, які зберігалися в квітучих візан­тійських містах з їхнім високорозвинутим ре­меслом та власними торговими й морехідни-ми традиціями. Візантія зуміла вистояти у на­пруженій боротьбі з сасанідським Іраном й Арабським халіфатом і пережити їх, хоча й зазнавала при цьому відчутних втрат.

Але таке розташування несло з собою не лише вигоду. Величезна довжина берегової лінії та сухопутних кордонів потребувала знач­них коштів і сил для захисту. Сусідство з відкри­тими причорноморськими степами на півночі та неспокійні східні кордони вимагали пос­тійної військової напружености. Не менша потенціяльна загроза йшла й від західних вар­варських королівств, а з XI ст. - від норманів. Імперія перебувала в стані перманентної війни, яка пожирала величезні кошти. Війсь­кові видатки імперії становили від половини до 70 відсотків її річного бюджету. Зовнішньо­політичний фактор, на думку М.Я. Сюзюмо-ва, пояснює причину сповільнености суспіль­ного розвитку Візантії. За умов, по суті, пос­тійного надзвичайного стану імперія була ви­мушена витрачати значні ресурси на забезпе­чення обороноздатности, а відтак — зберігати стабільність й консервувати існуючі порядки.

Окрім традиційних ворогів (араби, болга­ри), з якими Візантія зустрічалася століттями, вона мала й таких, які вторгалися в її межі цілком несподівано. Тому імперія завжди на­давала величезного значення розвідувальній службі. Оскільки більшість кочовиків з'явля­лася до Дунаю зі степів Північного Причор­номор'я, то надзвичайно важлива роль як джерела інформації й вихідного пункту дип­ломатичних акцій відводилася Херсонесу, який сам по собі не мав особливого військо­вого значення.

Особливе геополітичне розташування у поєднанні з еллінською, римською, а також власною військово-політичною минувшиною й особливою роллю візантійського християнства сприяло формуванню зовнішньополітич­ної міфології візантійців. Прихильність до док­трини "божественної імперії"" стала другою натурою ромеїв. Те, що її походи не виходили за межі кордонів старої Римської імперії, да­вало підстави політикам та ідеологам Візантії стверджувати, що вона вела завжди лише справедливі війни—за відновлення своїх прав, колись порушених варварами.

Однією з найзмістовніших та найбагатших за сюжетами праць візантійських авторів ран­нього середньовіччя є приписуваний імпера­торові Константинов! VII Багрянородному (913-959) твір "Про управління імперією". Його було складено 948-952 pp. Працю було створено як конфіденційний довідник для спад­коємця престолу майбутнього Романа II (959-963). У ній сформульовані характерні концеп­туальні положення, що стосуються зовнішньої політики Візантійської імперії.

Схиляння й покірність інших народів пе­ред імперією зображаються Константином як норма в міжнародних відносинах. Імперія не вступає в дружбу з іншими країнами й наро­дами, а дарує її. Ті, хто укладає з нею мир, здобувають тим самим гарантію безпеки. Всі "варварські" народи (як християнські, так і язичницькі), які будь-коли з дозволу імпера­тора чи самовільно поселилися на землях імперії, особливо ті, які платили пакт (данину) чи прийняли від неї хрещення, зобов'язані їй коритися й надалі бути її "рабами". Такою була позиція царственого автора і щодо вірменів, і грузинів, і щодо сербів і хорватів, навіть щодо болгар, хоча на пам'яті Константина саме Бол­гарія загрожувала самому існуванню Візан­тійської імперії як європейської держави. За настановами імператора неосвіченим "вар­варам" не лише можна, але й слід відверто брехати, твердячи, що й самі інсингнії влади (корони й мантії) і грецький вогонь були пе­редані Богом через ангела безпосередньо Константину Великому.

Поиск по сайту: