Зовнішня політика епохи удільної роздробленості і послаблення державної єдності Русі

Візантійський напрямок. Після смерті Ярослава Мудрого аж до початку правління його онука Володимира Мономаха (1113–1125) годі говорити про виважену політику Русі щодо Візантії.Припинився обмін посольствами. В 12 ст. (1103 р.) київський князь Святополк одружився з Варварою (донька імператора Олексія Комніна), в 1104 р. перемишльський князь Володар видав доньку за сина цього імператора Ісаака. Ці шлюби свідчили про укладення угод між Руссю і Візантією й налагодження приязних стосунків. Але давньоруська держава поступово втратила свої позиції в Криму і Причорномор′ї. Візантія намагалася витіснити Русь від моря, ослабити її союз з ханами численних кочових орд. Найсуттєвішим було те, що Візантія намагалася коригувати зовнішню політику Русі, відштовхнути її від католицьких країн Заходу. Однак Русь вже мала політичний досвід та сили, щоб протистояти візантійській експансії. Київські князі, це показує практика, використовували угоди з Візантією у власних цілях. На новий рівень ці стосунки вийшли за Володимира Мономаха.

Русь і Германія. Налагоджені за Ярослава Мудрого стосунки з германією зберегли і його сини. У 1083 р. Всеволод Ярославович видав доньку Євпраксію за Генріха Штаденського, який згодом помер і Євпраксія взяла шлюб з Генріхом ІV. Не отримавши допомоги Києва у боротьбі з папою Генріх знущався над нею і воан змушена була втекти від нього. на відносини згодом стали негативно вплвати усобиці між князями.

Відносини з сусідами на Заході. Децентралізація держави дозволила польським князям зав′язувати договірні відносини не лище з Києвом, а й з окремими князівствами (тому й злети і падіння). У процесі усобиць польські князі успішно їх використовували для поширення свого впливу (особливо на Волині). Така ж ситуація склалась у відносинах з Угорщиною.

Новим явищем зовнішньої політики Русі у цей час стали договірні відносини (11 ст.) з половецькими ханами. Давньоруське суспільство засуджувало окремих князів (Олег 1078 р.) за те, що використовували половців в усобицях між князями. В 1094 р. Святополк уклав мир з половцями й одружився з дочкою одного з найбільщих ханів – Тугоркана. Відтоді шлюби князів з половецькими ханами стали служити стримуючим фактором у відносинах між ними, оскільки серед ханів також не було головного (усобиці).

Володимир Мономах. За нього Русь знову і востаннє стала єдиновладною монархією. Самовладність Володимира Всеволодовича й згодом його сина Мстислава (1125–1132) стала головною причиною того, що зовнішня політика Русі стала активною і гідною великої держави. З Візантією стосунки були мирними до 1116 р., коли в Подунав′ї спалахнула локальна русько–візантійська війна. З Польщею продовжувалась боротьба за Волинь. Володимир намагався зміцнити свою владу у Волинському князівстві, де сидів Ярослав, якого підтримувала Польща і Угорщина. В 1118 р. між Володимиром і Ярославом стався відкритий конфлікт, який призвів до русько–польської війни. Стосунки з Угорщиною ускладнилися. Особливо коли король Кальман І, що у 1112 р. одружився з дочкою Мономаха Євфімією і без причин відіслав її до батька. Угорські королі стали використовувати князівські усобиці. Проти половців Мономах провів низку переможних походів, що майже на 20 років захистило Русь від їх нападів (1103–1116 р.). Напередодні роздробленості Русі зовнішня політика відповідала державній єдності, авторитетові влади, економічному розвиткові.

Епоха удільної роздробленості. Володимир Мономах і його син Мстислав залишили наступникам сильну і об′єднану державу. Але у 30–40 рр. 12 ст. Київська Русь розпалася на півтора десятка князівтв та земель, володарі яких почали вести боротьбу між собою за міста та волості. Усобиці сприяли росту боярства, яке почало брати участь у боротьбі за владу. З середини 12 ст. державний лад Київської русі набуває нової форми. Київ перетворився на сукупне володіння групи найсильніших князів. Русь почала втрачати єдину зовнішню політику і дипломатію. Появляються князівські клани, які протистоять один одному (Мономащичі, Ольжичі, Ростиславовичі тощо).

Міжкнязівська дипломатія стала на Русі новим видом дипломатії. Стосунки між князями базувались на сюзеренно–васальних відносинах. Угоди укладались за родово–ієрархічними традиціями («отец», «брат», «брат старейший», «брат молодший»). У стосунках відчувався цинізм, відбувались вбивства послів та самих князів. У літописах (Київському 12 ст, Галицько–Волинському 13 ст, Суздальському 12–13 ст) наводяться тексти понад 100 дипломатичних грамот, якими князі обмінювалися між собою.

Поиск по сайту: