Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура

3.1 Сусіпльство як соціальна система та соц явище Упродовж усієї історії соціології однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство.

Соціологія по-різному тлумачить поняття “суспіьство”. Е.Дюркгейм розглядав суспільтсво як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М.Вебером, суспільство – це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на ін. людей, дій. Т.Парсенс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К.Маркса, суспільство – це сукупність, що історично розвивається, відносини між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності. Такий підхід до суспільства називається системним. Основна задача системноо підходу в дослідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про суспільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.

3.2 Основні ознаки суспільства Суспільство – це соціальна спільнота, що історично склалася в процесі життєдіяльності людства для задоволення його життєвих потреб. Суспільству притаманна низка ознак, які відрізняють його від інших спільнот:

1) спільна територія, яка становить основу соціального просто­ру, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв'язки члени суспільства. Зазвичай вона збігаєть­ся з державними кордонами;

2) загальноприйнята система норм і цінностей, система куль­тури, що є основою зв 'язків між людьми. Завдяки цьому суспільст­во має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, ко­жне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної систем й зв'язків;

3) здатність підтримувати й постійно відновлювати високу ін­тенсивність внутрішніх взасмозв 'язків, забезпечувати стійкість со­ціальних утворень.

4) автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечують­ся тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, прин­ципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для лю­дей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для за­доволення їхніх потреб, їхнього самоствердження й самореалізації.

Такі суттєві ознаки і характеристики суспільства, що на них ука­зують провідні вчені і дають змогу трактувати його як соціальну си­стему, як цілісність, що має якості, котрих немає у жодної з її складових.

3.3 Типологія суспільства Суспільство постійно змінюється і розви­вається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються різні типи суспільств. Існує кілька типологій за від­повідною визначальною ознакою. Так, за ознакою «писемність» суспільства поділя­ються на дописемні та писемні. Хоча писемності вже близько 10 тис. років, а й дотепер на землі трапляються племена, що її не мають.

За кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільст­ва поділяються на: прості ( де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині)); складні ( де існують кілька рівнів управління і соціальних про­шарків).

За способом здобування засобів до існування розрізняють:

1) суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;

2) аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв'язують зароджен­ня держави, класів, появу міст, писемності тощо;

3) індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений Д. Беллом.

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, за­пропонована в середині XIXст. К.Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різною культурою, політичним устроєм, способом і рі­внем життя населення, але об'єднані цими двома ознаками, станов­лять одну суспільно-економічну формацію. За К.Марксом людство в своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну.

У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуні­стична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типоло­гії, запропоновану американським соціологом Д.Беллом. Об'єд­нуючи всі існуючі типології, він поділив всесвітню історію на три стадії: доіндустріальну; індустріальну; постіндустріальну.

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних ін­ститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.

3.4 Характерні особливості сучасного (постіндустріального) суспільства З переходом від індустріального до постіндустріального суспільс­тва економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як кри­терій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

3.5 Причини та шляхи розвитку суспільства. Особливості розвитку укр суспільства У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а го­ловними інститутами – церква та армія. В індустріальному суспі­льстві – промисловість з корпорацією і фірмою на чолі, а в постіндустріальному – інформація, теоретичні знання з вищою школою, як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільс­тва економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як кри­терій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними – регресом. Соціальний прогрес – це узагальнююче поняття, складовими якого є економіч­ний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не ма­ють спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географіч­них умов – клімату, ландшафту, грунту, природних багатств тощо.

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у са­мому суспільстві. Одні з них уважають, що такими причинами є со­ціальні суперечності: (конфлікти) – це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші їх убачають у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

• в економічній – суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

• у соціально-політичній – боротьба класів-антагоністів;

• у духовній – боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти при цьому додають, що оскільки супереч­ності існували, існують і будуть існувати, то революційні зміни будь-якого суспільства – неуникненні.

3.6 Основні теоретико-методологічні підходи трактування сустності суспільства Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціаль­ної системи як головного системоутворюючого елемента.

Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологіч­них опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побу­довано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільст­ва в цілому);

2) об'єктивно предметна та суб'єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об'єктивного та суб'єктивного у суспіль­ному житті),

3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільст­ва чи його мінливості й розвитку).

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджу­ють суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Мікросоціологія вивчає спілкування й поведінку лю­дей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїм взаємодіям, вплив, котрий це все справляє на стабільність суспільс­тва або на зміни, що в ньому відбуваються. Людська взаємодія, по­ведінка є вирішальним чинником побудови мікросоціологічної теорії. Саме суспільство розглядається як продукт взаємодії різних груп людей. Але суть взаємодії різні автори тлумачать по-різному.

Г.Гарфінкель є автором теорії етнометодології, згідно з якою поведінка людей у процесі спілкування визначається історично детермінованими правилами й поняттями. Є.Гоффман, уважаючи, що життя подібне до театру, описує взаємодію людей у термінах «менеджменту вражень». Згідно з його теорією люди, мов актори на сцені, свідомо беруть на себе ролі, які допомагають їм справити належне враження і вплив на інших.

Дж.Мід, Г.Блумер та ін. представники теорії символічного інтеракціонізму вважають, що взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого люди надають матеріальним речам, і різним зовнішнім виявленням поведінки.

3.7 Суспільство як наслідок дій індивідів ЗаК.Марксом, суспільство є результатом дії. Жодні соціальні системи, жодні зіткнення інтересів не спричиняться до жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб'єкти-індивіди. Отже, головною дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в межах одної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв'язків індивідів, їхні дії і взаємодії с центральними в соціологічній науці. Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обгрунтував М. Вебер. Дія, за Вебером, – людська поведінка, якій суб'єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений низивав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучас­ників взаємодії, тобто на певні очікування. Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю (невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має), тобто потребою.

Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матері­альний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдово­леності зміниться, якщо буде досягнуто мети. Мета – це очікуваний наслідок задоволення потреби.

Формування особистої мети, спрямованої на задоволення влас­ної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.

Отже, індивіди намагаються вдовольнити свої потреби через певні дії. Для досягнення своєї мети вони об”єднуються. І як наслідок їхніх дій виникає суспільство.

3.8 Поняття соціальної структури суспільства, її складових Соціальна структура – це стійкий зв'язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і вико­нують певні соціальні функції (ролі), об'єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти.

Понятгя соціальної структури в суспільстві використовується в наступних основних значеннях. У широкому розумінні соціальна структура– це побудова суспільства в цілому, системи зв'язків між усіма його основними елементами. При такому підході соціальна структура характеризує всі багаточисельні види соціальних спільнот і відносини між ними. У вузькому розумінні термін «соціальна структура суспільства» частіше застосовується до соціально-класових і соціально-групових спільнот. Соціальна структура у цьому ро­зумінні – це сукупність взасмопов"язаних і взаємодіючих класів, соціальних верств і груп.

3.9 Група як соціальна складова соціальної структури суспільства. Класифікація г руп Складна сукупність ознак дає можливість поділяти всі єдності на два найбільш широкі підкласи: масові та групові єдності.

Соціальні групи, на відміну від масових єдностей, характеризуються:

1) стійкою взаємодією, яка сприяє стійкості та надійності їх існу­вання в просторі й часі;

2) відносно високим ступенем спільності;

3) чітко вираженою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, притаманих усім індивідам, шо входять у групу;

4) входженням у більш широкі єдності як структурні угруповання.

Залежно від масштабів діяльності, форми здійснення зв'язків і членів, що їх складають, розрізняються великі й малі, первинні та вторинні соціальні групи. Основним об'єктом соціологічних дослід­жень є малі соціальні групи (від 2 до 15 чоловік).

Мала соціальна група малокількісна за складом, члени її об'єд­нуються спільною діяльністю і знаходяться в безпосередньому, стій­кому, особистому спілкуванні. Характерними рисами малої соціаль­ної групи є: малочисельний склад; просторова близкість членів; довгостроковість існування; єдність групових цінностей, норм і зразків поведінки; добровільність вступу до групи; неформальний контроль за поведінкою членів групи.

3.10 Соціальні відносини, їх роль у формуванні соц структури Соціальні відносини – це відносини між окремими індивідами, ціальними групами, що займають різне місце в структурі суспіль­ства, беруть неоднакову участь в його економічному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джере­лами доходів, структурою особистого споживання.

Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами – економічними, політичними, правовими.

Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва – це економічні відносини, державної влади – по­літичні, законів – правові, ідеології, науки, культури, релігії, осві­ти, мистецтва – духовні та ін.

Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони іден­тичні суспільним) формуються з приводу реалізації соціальної взає­модії, що виникає між різними суб'єктами (соціальними спільнота­ми, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб'єктів у суспільстві. Це відносини рівності – нерівності, справедливості – несправедливості, панування – підлеглості.

3.11 Аналіз соц структури суспільства в історії соціології Соціальна структура суспільства, її динамі­ка є ключовими темами соціології. Соціо­логія вивчає сутність соціальної структури, найважливіші її складові, ознаки їх виокрем­лення в структурі, реальний стан, тенденції та перспективи її розвитку. Соціологи нази­вають соціальну структуру хребтом суспі­льства, культуру – його плоттю, а соціаль­ний контроль з нормами і санкціями включно – цементуючим на­чалом.

Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його складових і зв'язків між ними. Існують різні підходи до визна­чення цих складових. Відомий російський соціолог А.І.Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функ­ціонально зв'язаних між собою. Провідні українські політологи В.П.Андрущеико, Н.І. орлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.

3.12 Ознаки соц інститутів та умови успішного їхнього функціонування Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.

Інститут – це певна форма людської діяльності, яка грунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також контролю за її виконанням. Інституційна діяльність здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок в суспільстві.

Кожен соціальний інститут має крім специфічних спільні з ін­шими інститутами ознаки. Такими ознаками є і установки, і взірці поведінки, культурні ознаки символічні й утилітарні, кодекс усний і письмовий, ідеологія.

Так, наприклад, інституту родини притаманні такі установки і взірці поведінки, як прихильність, лояльність, відповідальність, по­вага; держави – послушання, лояльність, субординація; освіти – прагнення до знань, регулярне відвідування занять; бізнесу – про­дуктивність, економічність, виробництво, прибуток; релігії – по­клоніння, лояльність, пошанування.

Сім'я має такі символічні культурні ознаки, як шлюбна обручка, весільний ритуал; утилітарні – будинок, квартира, меблі; кодекс – сімейні заборони, дозволи; ідеологія – романтичне кохання, суміс­ність, індивідуалізм тощо.

Крім спільних ознак інститути мають і специфічні, які залежать від потреб, що їх вони задовольняють. Деякі інститути не мають по­вного набору ознак. Це свідчить про те, що вони недосконалі, не розвивалися або перебувають у занепаді. Якщо ж таких інститутів більшість, то це означає, що суспільство, в котрому вони функціо­нують, перебуває в глибокій кризі чи на початковій стадії розвитку.

3.13 Поняття соціального інституту, його види Соціальні інститути (від латинського institutum – уста­нова) – це стійкі форми організації спільної діяльності людей Термін «соціальний інститут» застосовується в різних значеннях. Говорять про інститут сім'ї, інститут освіти, охорони здоров'я, інститут держави і т.ін. Перше значення, яке найчастіше використо­вується, пов'язано з характеристикою будь-якого роду впорядку­вання, формалізації і стандартизації суспільних зв'язків і відносин, А сам процес впорядкування формалізації і стандартизації нази­вається інституціоналізацією.

Соціальні інститути відрізняються один від одного за видами і функціональними якостями.

1. Економічно-соціальні інститути – забезпечують усю сукупність виробництва й розподілу суспільного багатства, поєднуючи, разом із тим, економічне життя з іншими сферами соці­ального життя.

2. Політичні інститути – забезпечують відтворення та стійке збереження ідеоло­гічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.

3. Соціокультурні й виховні інститути мають на меті засвоєння та подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, вклю­чення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки і, на­решті. захист певних цінностей і норм.

4. Нормативно-орієнтуючі – розробляють механізми морально-етичної регуляції поведінки індивідів, їх мета – надати поведінці й мотивації моральну аргументацію, етичну основу.

5. Нормативно-санкціонуючі – здійснюють суспільно-соціальну регуляцію поведінки на основі норм та правил, закріплених в юри­дичних та адміністрітивних актах.

6.Церемоніально-символічні й ситуаційно-конвенціональні інсти­тути регулюють повсякденні контакти, різні акти групової і міжгрупової поведінки. Вони визначають порядок і спо­сіб взаємної поведінки, регламентують методи передачі й обміну інформацією, спілкування та ін., порядок зюорів засідань, діяльність певних об”єднань.

3.14 Роль та ф-ції соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства. Поняття Аномії Кожний інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Представники інституціональної школи соціології, виді­лили чотири основні функції соціальних інститутів:

1) відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що ви­конує цю ф-цію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі як держава;

2) соціалізація – передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки й способів діяльності – інститути ро­дини, освіти, релігії та ін.;

3) виробництво й розподіл. Ця ф-ція забезпечується еко­номічно-соціальними інститутами управління й контролю – орга­нами влади;

4) ф-ції управління й контролю здійснюються через систему соціальних норм, які реалізують відповідні типи поведінки: мо­ральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т.ін. Соціальні інститути управляють поведінкою індивіда через систему заохочень і санкцій.

Визначення ролі соціальних інститутів у соціальних змінах і роз­витку можна звести до таких двох взаємозв'язаних дій:

1) забезпечення переходу до якісно нового стану соціальної системи, її прогресивного розвитку;

2) руйнування соціальної системи чи принаймні її дезорганізація.

Інституціональний аналіз дає змогу з'ясувати причини негатив­них явищ, що зумовлюють соціальну дезорганізацію та кризові явища в суспільстві. Ключовим моментом у розвитку процесів де­зорганізації є руйнування соціальних інститутів, що створює ситуацію, яку Е.Дюркгейм назвав анемією, тобто таку ситуацію, коли індивіди не можуть інтегруватися з основними інститутами суспіль­ства і не визнають найбільш значущі соціальні норми.

Аномія характеризується втратою соціальними інститутами ме­ти діяльності, послабленням нормального регулювання поведінки людини у головних сферах життєдіяльності; утратою чіткого ви­значення соціальних норм, послабленням механізму соціального контролю, зростанням соціального напруження.

3.15 Інституалізація, її ознаки. Способи розвитку соціальних інститутів Інституціалізація –це процес визначення та закріплення соціальних норм, статусів і ролей, приведення їх у систему, яка здатна діяти в напрямку задоволення певної суспільної потреби. Інакше кажучи, інституціалізація – це заміна спонтанної поведінки на пе­редбачену, яка очікується і регулюється.

Інституціалізація – тривалий та складний процес. Ознаками інституціалізації є:

• оформлення соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною;

• зміна якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспрямова­ною, ієрархічною;

• поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяльність;

• виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку професій­ної діяльності розділяються на моральні та правові.

Інституціалізація проявляється у формуванні певної ідеології, яка є підґрунтям для створення зразків поведінки, ритуалів, симво­лів і надає організації та її цілям характеру суспільної міспр

Розвиток соціальних інститутів відбувається двома способами: 1) виникненням нових соціальних інститутів; так, в Україні в процесі становлення державності створюються такі важливі соці­альні інститути, як інститути освіти, науки, армії, дипломатії тощо;

2) розвитком і вдосконаленням уже існуючих соціальних інсти­тутів, поглибленням спеціалізації їхніх функцій, відокремленням від них нових соціальних інститутів. Так, із загальної судової системи розвивається конституційний суд, з'являється самостійний інститут слідства тощо.

3.16 Найважливіші соц інститути сучасного укр суспільства, проблеми їхньої взаємодії Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного суспільства можна назвати:

• економічні, що регулюють соціальні зв'язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують нормативно-розподільчу ф-цію, розподіляючи та перерозподіляючи матері­альні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потен­ціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якостями споживання, за типами способу життя;

• політичні, що регулюють соціальні зв'язки з приводу викорис­тання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встано­влюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей;

• культури та соціалізації, діяльність яких зв'язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, що накопичуються в процесі соціальної діяльності, залучають індивідів до певних суб-культур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних ціннос­тей і норм.

Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв'язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування, державна політика визначає перспек­тиви розвитку освіти, торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність державних установ тощо.

Аналіз численних взаємозв'язків інститутів може пояснити, чому інститути не можуть повністю контролювати поведінку своїх чле­нів, забезпечуючи сумісність їх дій з інституційними нормами.

3.17 Соціологічне тлумачення соціальної організації, її структури Термін «організація» вживається в різних значеннях як такий, що позначає:

1) процес (певну діяльність з налагодження стійких зв'язків, упорядкування різнонапрямленої активності індивідів, груп);

2) атрибут якого-небудь об'єкта, його властивість мати упоряд­ковану структурну організацію;

3) групу інституційного характеру, яка виконує певну суспільну функцію (банк – накопичення, розподіл і впорядковане викорис­тання грошей, школа – передача знання молодому поколінню і йо­го соціалізація, сім'я – народження дітей і їх виховання і подібне).

Внутрішня структура соціальних організацій є високо формалізо­ваною в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки їхніх членів. Усі вони підпорядковані певному режиму, мають дотримуватися певних правил, субординації, виконувати обов”язки відповідно до посади, що займають.

Організації є складними соціальними утвореннями. Центральним елементом будь-якої організації є соціальна структура. Вона ре­презентується нормативною системою (нормативною структурою) і фактичним порядком (поведінською структурою).

До нормативної системи входять цінності, норми та ролеві очі­кування, до поведінської – дії, взаємодії і сантименти, що не рег­ламентуються нормами і правилами.

Отже, соціальна структура складається із взаємозв'язаних ролей, а також упорядкованих відносин між членами організації, а насам­перед – відносин влади й підпорядкування.

Надзвичайно важливими в соціальній організації є цілі, заради яких ця організація утворювалася. Ціль – це бажаний результат чи ті умови, котрих намагаються досягти, використовуючи свою акти­вність, члени організації для вдоволення колективних потреб.

Важливою складовою організації є члени організації, кожен з яких має певні якості та навички, що дають змогу займати п «ні по­зиції в соціальній структурі і виконувати відповідні соціальні ролі. Члени організації взаємодіють відповідно до нормативної і поведін­ської структури.

3.18 Сутність теорії соціальної стратифікації Еквівалентом вітчизняної теорії соціальної структури є західна теорія соціальної страти­фікації- Термін « стратифікація » (від латин­ського stratum – прошарок і facere – роби­ти) запозичено з геології, де він означає вер­тикальне розшарування ґрунтових пластів.

У соціології цей термін був використаний П. Сорокіним на озна­чення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація – це визнання існування в суспі­льстві вищих та нижчих прошарків – страт.

Страти – це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зу­мовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належ­ність, статево-вікові особливості, родинні зв'язки, фізичні та психо­логічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природними від­мінностями, є першою формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівно­правних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв'язана з відмінностями, що зумовлені соці­альними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське населення), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо.

Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, во­но ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг як порівняти з іншими. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості. Тому ця проб­лема завжди цікавила соціологів.

3.19 Історичні типи стратифікації Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство – економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.

У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласниць­кого устрою з'явився кастовий. Каста (від португальського – рід, покоління) – замкнута спільнота людей, зв'язаних спільною успад­кованою професією, спільним статусом.

Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви – со­ціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов'язки, закріплені звичаями та законами. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV-XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви дворян і священослужителів і нижчі – ремісників, купців, селян.

Промислова революція XVIII-XIX століть зруйнувала цю сис­тему і привела до формування класів. Клас – головний елемент стратифікації капіталізму. Усе населення М.Вебер поділяв на 4 класи: власників, інтелектуалів (адміністраторів, менеджерів), дрібну буржуазію (дрібні підприємці, комерсанти), робітники.

В Україні після подій середини 80-х і початку 90-хрр. Сформувався вищий клас, який становить 1-3% всього населення, і нижчий, рівень життя якого не “дотягує” навіть до межі бідності (близько 70% населення). Середнього класу як такого в Україні майже нема.

3.20 Основні чинники та критерії соціальної стратифікації В сі вчені по-різному визначають чинників і критеріїв ієрархії стратифікації, їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать.

Так марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соці­ологія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник – відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ.

Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції.

Чіткіше критерії стратифікації визначив П.Сорокін. Він зазна­чав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: еко­номічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кіль­кість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).

У теорії соціальної дії наявну в суспільстві велику різноманіт­ність соціально-диференційних ознак Т.Парсонс спробував об'єд­нати в такі універсальні критерії соціальної стратифікації:

• якісні характеристики людей – відповідальність, компетент­ність та ін.;

• виконувані ролі – численні різновиди професійно-трудової ді­яльності;

• володіння власністю, матеріальними й духовними цінностями, привілеями, культурними надбаннями тощо.

На різних етапах суспільного розвитку за соціально-диференційні критерії бралися різні ознаки. У ранній період більше корис­тувались якісними характеристиками, у сучасному індустріальному суспільстві – професійно-трудовими. Що стосується ознак власно­сті, то вони були важливими завжди.

Сучасні соціологи дотримуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями:

1) тип економічної діяльності – від підприємницької і держа­вної на верхніх щаблях до некваліф і кованої праці на нижніх;

2) величина доходу – від мільярдів доларів до нуля;

3) тип і рівень освіти – від диплома про закінчення престиж­ного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі – значно більше важить «престижність» вузу;

4) місце проживання – від привілейованих районів до трущоб;

5) тип організації дозвілля – від світських раутів і відпочин­ку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних закавулках.

3.21 Соціальна нерівність як основа стратифікації Соціальна нерівність, що є підставою стра­тифікації суспільства, сприймається як ос­новна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не іс­нувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство – економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.

Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви – со­ціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов'язки, закріплені звичаями та законами. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV-XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви дворян і священнослужителів і нижчі – ремісників, купців, селян.

Промислова революція XVIII-XIX століть зруйнувала цю сис­тему і привела до формування класів. Клас – головний елемент стратифікації капіталізму.

3.22 Теорія соц статусу в концепції соц стратифіккації Складовою частиною концепції соціальної стратифікації є теорія соціального статусу. Статус (від латинсь­кого status – стан) – соціальна позиція людини в суспільстві, яку вона посідає відповідно до свого фаху, економічного забезпечення, демографічних особливостей, політичних можливос­тей тощо.

Будь-яка людина має цілу низку статусів (брат, батько, чоловік, мер міста, член політичної партії тощо), бо вона є членом багатьох соціальних груп і організацій. Уся сукупність статусів однієї люди­ни називається статусним набором. Цей термін разом із терміном «ролевий набір», що означає сукупність ролей одного статусу, було запроваджено Р.Мертоном.

Кожне суспільство має величезну кількість статусів, лише професійних налічується кількасот тисяч. Кожний статус належить пе­вній кількості людей, які утворюють соціальну групу. Отже, кожний статус у суспільстві репрезентований окремою соціальною групою. Сукупність усіх статусних груп утворює соціальний склад насе­лення.

Статусні групи посідають певне місце у статусній ієрархії. Остання утворюється громадською думкою. Статус професора, на­приклад, скрізь цінується вище за статус прибиральниці. Місце пев­ної статусної групи в ієрархії називається рангом. Ранги можуть бу-ти високими, середніми і низькими. Чим більше суспільство цінує статус, тим вищий у нього ранг, тим більше у нього привілеїв, благ, пошанування, символів, слави.

3.23 Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з'явля­ється так званий середній клас.

За визначенням німецького вченого Л.Ергарда середній клас – це та верства населення, яка об'єднує або прагне об'єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.

Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців ниж­чого й середнього рівнів, основної частини інтелігенції, яка пра­цює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е.Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:

• вищий – власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;

• середній – менеджери і фахівці, які мають вищу освіту іпрестижну роботу;

• нижчий – службовці, учителі тощо.

Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірців, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це є певним стимулом. Цим самим невдоволен ня представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.

Зростання кількості представників середнього класу зумовлю­ється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

Більшість учених упевнена, що саме середній клас, а не про­летаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обґрунтована Г.Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою доб­робуту всього суспільства. Що біль­шою є питома вага середнього класу, то сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економіч­ні зміни, свідомість громадян, громадську думку.

Слабкість середнього класу призводить до гальмування демо­кратизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компро­місів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист ін­тересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спи­раючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів ви­ключно найбідніших верств.

3.24 Сутність процесу соціальної мобільності, її види Зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П.Сорокінимна позначення явища пе­ресування індивіда в соціальному просторі.

Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного покоління. Горизонтальна мобільність означає пересування людей на тому самому соціальному рівні, зміна статусу на інший, еквівалентний попередньому. Наприклад, учений займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу. Вер­тикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору-донизу в системі соціальних позицій. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобі­льність поколінь – це зміна соціального становища дітей як порі­вняти з батьками.

Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кіль­кості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змо­гу людям пересуватися, а точніше, від міри свободи такого пе­ресування.

3.25 Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні Індивіди й цілі гру­пи постійно пересуваються як по вертикалі, так і по горизонталі со­ціальної структури суспільства.

Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пересування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-культурного середо­вища, засвоїти нові норми, нові зразки поведінки, а це, як ствер­джують учені, потребує великого психологічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Людина, відірвавшись від однієї стра­ти, не може знайти себе в іншій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв'язаний із її переміщенням у соціальному просторі, у соціології називається маргінальністю.Маргінал, маргінальна особистість – людина, яка втратила ко­лишній статус і не адаптувалася до нового соціально-культурного середовища. У таку ситуацію, як правило, потрапляє людина або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи ім­мігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі).

Такі пограничні, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спіль­нот прошарки називаються маргінальними.

3.26 Соціальний контроль, його складові Соціальний контроль — це нагляд, здійснюваний цілим колективом (сім'єю, друзями, установами чи спеціальними інститутами) за соціальними діями окре­мих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні закони, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яких не можлива практика соціальних відносин, життєдіяльність суспільства. Соціальний контроль складається із соціальних норм, приписів щодо пове­дінки в суспільстві та санкцій – засобів заохочення й пока­рання, що стимулюють людей додержуватись таких норм і приписів.

Соціальні приписи – це заборони чи дозволи чогось, зверну­ті до індивіда чи групи в будь-якій формі – усній чи письмовій, формальній чи неформальній. Приписи поширюються на все те, що так чи інакше цінує суспільство.

Соціальні санкції сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система покарань за відхилення від норм і заохочені, за їх виконання. Отже, за своїм спрямуванням санкції бувають позитивні й негативні, а за характером – формальні й неформальні.

3.27 Громадська думка як елемент соціального контролю Громадська думка – це сукупність уявлень, оцінок і суджень, що їх поділяє більшість чи принаймні значна частина населення стосовно проблем, подій чи фактів дійсності в конкретній соціальній ситуації. Вона може бути в суспільства в цілому, в етнічної групи, у виро­бничого колективу чи якогось іншого соціального угруповання.

Громадська думка виявляється в реакції, оцінному став­ленні певних соціальних спільнот (суспільства, організацій, груп) до соціальної дійсності, різних подій, поведінки та діяльності окремих людей чи соціальних інституцій, явищ і процесів з погляду цих спільнот.

Суттєвий вплив на громадську думку справ­ляють предметна діяльність організації, стиль керівництва в ній, ха­рактер міжособистісних стосунків, оскільки громадська думка грунтується на індивідуальних думках і найповніше віддзеркалює уявлення більшості суб'єктів. У ній домінують ті оцінки, які сприй­маються суб'єктами незалежно від їх істинності чи хибності.

Тому громадська думка може мати як позитивну, так і нега­тивну спрямованість. Позитивно орієнтована громадська думка має конструктивний характер з погляду на соціальний поступ, сприяє формуванню адекватної соціальної поведінки, розвитку соціальної активності, ініціативного і відповідального ставлення до функціональних обов'язків.

Провідними елементами структури громадської думки є оцін­ки, які спираються на знання і підкріплюються почуттями та емоціями. Важливе місце в її структурі належить соціальним установкам, волі. Іншими словами, громадська думка – поєднання раціональних, емоційних і вольових елементів. Формую­чись щодо конкретного питання, громадська думка є досить ди­намічною. Однак, існуючи довгий час, вона закріплюється в нормах, традиціях, звичаях.

Отже, за допомогою опитування громадської думки можна маніпулювати суспільною свідомістю людей, управляти ними.

Маніпулювання — це використання системи засобів ідеологічних і соціально-психологічних дій з метою зміни мислення і поведінки людей усупереч їхнім інтересам. При цьому люди часто не усвідомлюють, що їхній світогляд, потреби, інтереси і спосіб життя загалом багато в чому залежать від тих, хто ними маніпулює. Можливості маніпулювання особливо зростають з розвитком засобів масової комунікації.

3.28 Норми як обмеження у поведінці людини Комплекс правил поведінки в різних соціальних ситуаціях, обмежень (вимоги, побажання й очікування стосовно соціальної поведінки), яких слід додержува­тися індивідам за нормального функціонування соціальної орга­нізації, називається соціальними нормами, що діють у відповід­ній сфері. Це – сукупність формальних і неформальних вимог, які висуваються соціальною організацією до своїх членів і визнаються більшістю її членів. Соціальні норми зазвичай за орієн­тацією є такими самими, як і юридичні, тільки менш чіткими, не завжди письмово зафіксованими.

Юридичні норми – це встановлені законом правила поведін­ки. Вони чітко сформульовані та зафіксовані на папері і є обов'язковими для всіх. За їх невиконання передбачаються пев­ні санкції.

Соціальні норми регулюють усі важливі сторони життєдіяль­ності соціальної організації: функціональні відносини, взаємовід­носини між підлеглими і керівниками, їх функціональну актив­ність і навіть манеру поводитися, розмовляти, одягатися тощо. Особливо детально і жорстко вони визначають ступінь участі кожного індивіда в спільній діяльності, його взаємовідносини з керівником. Щодо інших питань, то вони більш гнучкі, допуска­ють варіації та відхилення.

У соціальній сфері діє багато соціальних норм: ставлення до державної власності, до власної активності, професійно-посадові, моральні та інші норми. Індивіди можуть або визнавати ці норми, або протидіяти їм.

Поиск по сайту: