Засади життєдіяльності імперії

Історія засвідчує, що життєоблаштування імперій базується на насильстві і маніпуляції свідомості мас із боку імператора та його оточення – “владної еліти”, які тримають у своїх руках головні важелі суспільно-політичної, економічної і соціокультурної організації.

Для свого виживання імперія має: 1) постійно підтримувати стійке зростання обсягу (завоювання, розширення територій) і доступності ресурсів; 2) підтверджувати універсалістські домагання; 3) сприяти інтеграції гетерогенного в етнокультурному вимірі імперського простору в єдиний соціально-політичний організм; 4) забезпечувати ефективну взаємодію центральної і периферійних еліт (див.: С.І.Каспе. Империи: генезис, структура, функции// Политические исследования. – № 5. – 1997. - – С.45).

Історичним фактом є те, що імперія базується на страхові. Страх – це батько імперії; брехня – її мати; лукавство – її сини і пасинки, точніше – когорта урядовців, які служать імператору, славословлять і одночасно ненавидять його, брешуть і бояться, зазирають у вічі, клянуться у “вічній відданості” і “продають” при першій же нагальній нагоді. Характерним є й те, що сам імператор перебуває в такому ж страхові, як і його підлеглі, ставиться до них із такою ж недовірою, як і вони до нього.

Цю ситуацію блискуче описує один із найбільш проникливих дослідників Османської імперії, англійський науковець і письменник Лорд Кінросс. „Блідий, мовчазний і меланхолічний, зі „злостивим і пронизливим” поглядом, який аж ніяк не вживався з його ввічливими манерами, Абдул-Хамід кожну хвилину на кожному кроці підозрював всіх, хто його оточував. Він оточив себе армією шпигунів, агентів-провокаторів, секретною поліцією й інформаторами, які щоденно забезпечували його своїми відомостями. Дійшло до того, що стали говорити, що одна половина населення Стамбулу займалась тим, що шпигувала за іншою.

Абдул-Хамід був правителем, котрий тримав всі державні справи під своїм хворобливим контролем. Він невтомно працював з ранку до вечора. Поміркований в їжі через хронічну диспепсію султан робив невеликі перерви для короткого прийняття їжі і щоб випити ковток води. Через забобони воду брали тільки з одного і того ж священного джерела, яке пророк оголосив вільним від загрози зараження холерою або чумою. Абдул-Хамід сам вів всю свою кореспонденцію, цікавлячись найменшими подробицями, ведучи контроль торговельних звітів і петицій і особисто приймаючи всіх, з ким належало мати ділові стосунки.

Не довіряючи жодному із своїх міністрів і чиновників як „лицемірам і паразитам”, він використовував задля досягнення власної мети їх неприйняття один одного, призначаючи на зло іншому, налаштовуючи всіх проти всіх, щоб не виникало жодної підозри. Монополізуючи владу лише у власних руках, Абдул-Хамід віддавав накази особисто й прямо, за допомогою штату власних секретарів. Ці дерективи нерідко суперечили вказівкам, які він давав великому візирю, і в результаті занижував традиційний статус останнього, так як той більше не стояв, як раніше, між султаном і міністрами як головна ланка.

Таким був характер правління абсолютного деспота, який управляв, як він вірив, на основі Божественного права...” (Лорд Кінросс. Расцвет и упадок Османской империи. – М., 1999. – С. 580-581).