Розділ ІІІ: Волинська трагедія

Німецький терор і поява радянської партизанки призвели до того, що серед членів ОУН Волині почали зростати радикальні настрої. В цьому регіоні почали діяти партизанські групи інших українських політичних формацій. Досить гостро постала проблема польсько-українських стосунків на Волині. Восени 1942 p. з ініціативи ОУН із розрізнених партизанських загонів була створено Українську конференція присвячена військовим справам. Усі її учасники прийшли до однієї думки, що слід створювати власну армію. У результаті вирішено збільшити на Волині кількість партизанських відділів, але надалі їх численність мала бути обмеженою до мінімуму.[1]

Ситуація, яка склалась тоді на цьому терені показують спогади, учасника тих подій В. Новика: «Прямо з кожним місяцем посилювалися німецькі репресії й зростало невдоволення населення. Згодом загальне напруження ускладнили радянські парашутисти – розвідники і диверсанти, що їх почали скидати передусім на Полісся 1942 р. Вони знайшли підтримку польського підпілля й контакти з спеціально залишеними комуністами та почали залякувати та тероризувати українські села, а їхні диверсії викликали жорстокі німецькі репресії. На Волині створилась нестерпна ситуація.»[2]

Тривалий час українці на Волині не мали якогось однозначного ставлення до Польщі і поляків. Натомість вороже ставилася до поляків та частина української громадськості, що перебувала на боці німців і у співпраці з ними створювала органи місцевого самоврядування та поліції. Ці українці наїхали на Волинь з Галичини.[3]

Рішення про початок широкомасштабної партизанської боротьби і ведення антипольської акції тісно пов’язане з дезертирством української поліції, яке відбулася у березні-квітні 1943 року. Треба відзначити, що «українська» поліція на Волині була однією з форм конспі­ративної мережі ОУН (б).[4]

Безпосередньою причиною їхнього рішення була деконспірація й загроза арештів з боку гестапо, що було наслідком провокації. Надзвичайно цікаву інформацію стосовно цієї теми дає звіт командира радянської партизанської бригади спеціального призначення полк. Антона Бринського, який був підпорядкований військовій розвідці Червоної армії. З нього випливає, що в лютому 1943 p. Бринському вдалося встановити контакти з українськими партизанами. Він вирішив штовхнути їх на боротьбу з німцями: “Шляхом провокації мені вдалося довести у чотирьох районах до того, що німці почали арештовувати поліціантів і їх розстрілювати. Тоді поліціанти втекли в ліс [...] Це призвело на Волині до вибуху повстання проти німців”.[5]

Колишні українські поліцаї - втікачі з німець­кої служби, а також українська молодь, що приєдналася до них через те, що їй загрожувало вивезення на примусові роботи до Рейху, склали основний контингент тих боївок чи загонів, які з кінця березня і початку квітня розпочали у східних районах Волині масові антипольські виступи.[6]

Антипольські виступи набули масового характеру у квітні і почалися вони на території Сарненського, Костопільського та інших районів східної Волині, де вже з кінця 1942 р. достатньо розбудованою й активно діючою була УПА «Поліська січ» на чолі з Т. Боровцем-Бульбою, відбулось це завдяки впливу ОУН (б) на деякі підрозділи Поліської січі.[7]

Спочатку акції українських повстанців були спрямовані проти польських співробітників німецької адміністрації. Поступово вони поширилися на польську сільську людність, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на автохтонів. У зв'язку з цим вкотре постає пи­тання про те, хто все-таки був його справжнім організатором. Цікаво, що в матеріалах Делегатури польського емігрантсь­кого уряду за 1943 p., коли йдеться про антипольські акції на Волині, як їх виконавець називається, як правило, не ОУН (Б) і навіть не УПА, а «волинська ОУН» або «ОУН-Державників». Більше того, на думку польських діячів, саме через різне ставлення до поляків і Польщі в ОУН у першому кварталі 1943 р. відбувся розкол на галичан та волинян, в політиці ОУН щодо поляків. За свідченнями польських документів та допитами НКВС членів Цен­трального проводу ОУН М. Степаняка, І. Литвинчука йде висновок, що проведення антипольської акції на Волині в 1943 р. треба пов'язувати з діями кра­йового провідника ОУН (СД) і командира місцевих загонів УПА Д. Клячківського. Саме цей діяч українського повстансь­кого руху доклав тоді найбільше зусиль до організації не лише антинімецької й антирадянської, але й антипольської бороть­би. Висловимо також припущення, що позицію «Клима Саву­ра» стосовно поляків підтримала тільки частина членів Цен­трального проводу ОУН.[8]

Першими атаками на пограниччі Полісся і Волині безпосередньо керували пор. Івахів – “Сонар” та Іван Литвинчук – “Дубовий”. Про останнього А. Кентій написав, що його вважали одним з головних організаторів антипольських акцій на Волині-Поліссі. Однак чи проводили “Сонар” і “Дубовий” акції з власної ініціативи, чи з наказу Клячківського –залишається нез’ясованою справою.[9]

Для польського підпілля на Волині акції УПА стали пев­ною мірою несподіванкою, особливо вразила поляків їхня кількість і спосіб, у який вони проводилися. Це свідчило, по-перше, про швидкість, з якою ОУН (СД) прийняла рішення щодо «деполонізацію» західноукраїнських земель і з якою вона почала втілювати ці наміри в життя, а по-друге, про погану обізнаність місцевих органів розвідки АК щодо українських планів.[10] Аківське підпілля на Волині на початку 1943 р. було ще дуже слабким, що було спричинено ні­мецькими масовими арештами влітку 1942 p., які фактично знищили місцеву організаційну мережу АК.[11]

В організаційному звіті за період від 1 березня до 31 серпня 1943 р. головний комендант АК генерал Ровецький так оціню­вав ситуацію на Волині: «...Доведена до нестерпного стану, польська людність ховається від переслідувань у великих міс­тах, у лісі або самостійно вступає у боротьбу з ворожим еле­ментом задля збереження свого життя і майна. Ці обставини змушують територіальні комендатури до організації ефектив­ного опору ворожим виступам представників інших націо­нальностей. Самооборона на східних землях стає завданням, яке за своєю важливістю не має поступатися підготовці до повстання».[12]

Отже, опинившись перед загрозою фізичного знищення польської людності, командування АК на Волині було змушене спрямувати зусилля наявних на той час в окрузі сил на створення «волинської самооборони».

Про це, зокрема, йшлося у наказі коменданта округу пол­ковника К. Бомбінського від 22 квітня 1943 p.: «...Упродовж уже двох тижнів польське населення на Волині зазнає варвар­ського мордування, яке коять стосовно цілих родин українські різуни. У зв'язку з цим на­казую:

а) Унеможливити або принаймні ускладнити подальші на­пади різунів може тільки власна самооборона. На командува­чів усіх рівнів покладаю обов'язок зініціювати цю справу. б) Забороняю застосовувати у бо­ротьбі методи, якими користуються українські різуни. Не бу­демо у відповідь палити українські поселення або вбивати ук­раїнських жінок та дітей.»[13]

У розпорядженні полковника Бомбінського від 17 травня 1943 р. вже чітко вказувалися ті місця, де мала постати само­оборона. По-перше, вона утворювалася в тих сільських місце­востях, де переважало польське населення. По-друге, в тих районах, де відсоток поляків був меншим, ніж українців, само­оборону слід було організовувати у містах та невеличких міс­течках. По-третє, на допомогу самообороні в кожному населе­ному пункті поставали збройні відділи та утворювалася систе­ма сповіщення.[14]

На момент видання цього наказу в багатьох польських ко­лоніях і селах самооборонні осередки, пляцувки, пункти, бази, вже існували. Вони були створені місцевими жителями і, як правило, без будь-якої допомоги з боку військового підпілля. Початковим етапом у їх організації було запровадження нічно­го патрулювання. Багато що в налагодженні системи спостере­ження й оповіщення залежало від людини, яка за це відповіда­ла. Дуже часто ця людина очолювала всю самооборону в тому чи іншому населеному пункті.

Наступним етапом була підготовка й організація самої обо­рони на випадок нападу. Поляки намагалися будувати її таким чином, щоб використати, насамперед, ландшафтні умови, вали, рови, горожі, і лише потім зводили власні фортечні будівлі. Великою проблемою було озброєння пунктів опору. Певну кількість зброї полякам вдалося придбати під час війни. Час від часу у великій таємниці від німців зброю та набої базам само­оборони постачала «польська» поліція. Деяким польським се­лам на Волині давали зброю самі німці, щоб ті могли борони­тися самостійно. Зазвичай, це робилося в тих місцевостях, найчастіше Луцького, Горохівського, Кременецького районів,[15] звідки окупанти вивозили збіжжя. Упродовж 1943 р. на території Волині виникло понад 100 польських осередків самооборони. Перші з них були утво­рені вже у квітні. До найпотужніших самооборонних баз слід зарахувати ті, що виникли в поселеннях Пшебраже на Луччині, Гута Степанська і Стара Гута на Кос­топільїцині, Панська Долина на Дубенщині, Засмики на Ковельщині, Білин на Володимиріцині та деякі інші. Переважна більшість пунктів опору, а серед них і вищезгаданий у Гуті Степанській, не витримали натиску загонів УПА і були зни­щені. Тільки з небагатьох населених пунктів місцевій польсь­кій людності вдалося евакуюватися до міст під охорону ні­мецької адміністрації або дістатися інших великих осередків самооборони.[16]

Вистояти у боях проти українських збройних формувань вдалося тільки тим польським базам самооборони, які, були численними, отримали солідну ма­теріальну підтримку з боку командування АК зброєю, аму­ніцією, а також добре вишколеними військовими, і які користувалися допомогою радянських партизанів, переважно у лісистих східних та північних районах Волині.[17]

Одним з найбільших погромів польськості був напад бандерівські відділи 1-ї гру­пи УПА на чолі з «Дубовим» на Янову Долину у Великдень 23 квітня. Напад відбувся вночі, близько першої години. Відразу спалахнули дерев'яні будівлі. Одні люди гинули в полум'ї, а тих, що намага­лися вибратися з будівель назовні, розстрілювали. Власної збройної самооборони в селі поляки на той час ще не створи­ли, оскільки побоювалися присутності німців, які у будь-який час могли віднайти у них зброю та суворо за це покарати. Щодо самих німецьких поліцаїв, чия залога розташовувалася в селі, то вони під час нападу «банди» вирі­шили за краще для себе не залишати своїх кошар. Тільки коли упівці наблизилися до їхніх власних оборонних позицій, німці відкрили вогонь. Унаслідок нічного бою, за підрахунками української сторо­ни, з боку поляків були сотні постріляних і попалених, власні втрати повстанців становили 4 вбитих і 3 поранених. За поль­ськими підрахунками, у цю ніч у селі загинуло від 500 до 800 осіб. У спецповідомленні УШПР секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову подавалася цифра 600 загиблих поляків [18]

У березні-квітні 1943 р. при дезертирстві української поліції утворився вакуум, який був заповнений поляками. Процес пришвидшив початок антипольської акції УПА. «Польську» допоміжну поліцію часто називали «гранатовою», через колір форми, був створений 107-й батальйон у Володимир-Волинському районі. Склад поліції Волині часто був 50% - німці, 50% – поляки, тільки у 18 містечках служило 1000 поляків. Тому за «польську» поліцію їх можна вважати лише через польську присутність.[19]

Дослідники називають різну загальну кількість поляків, залучених у поліційні відділи: 1000 - 4000 осіб. Крім «польської» поліції німці залучили також «польську» жандармерію з Генерал-Губернаторства, батальйон № 202, що складався з вихідців з Сілезії, Познанщини та Помор’я, їх часто називали «зеленими» через радянську форму кольору хакі. Очолював їх ген. Техендер, з польського боку – І. Ковальський. На початку 1944 р., батальйон був розбитий відділами ЧА. Натомість у січні 1944 р., 107-й батальйон поліції вступив до загонів 27 дивізії АК.[20] Польське підпілля вважало будь-яку співпрацю з німцями колабораціонізмом і закликало у зверненнях до поляків від 30 квітня і 28 липня 1943 р. не вступати до неї, однак без результативно.[21]

Відділи розміщувалися в держмаєтках, районах та містах Волині. Виконуючи окрім власне поліційних функцій і пацифікаційні рейди проти українського підпілля, по суті проти української людності. На фоні масових антипольських акцій УПА, ставлення і поліції і жандармерії до українців було вкрай ворожим. У діях проти українців постійно відбувались грабежі, руйнування церков, паплюження могил, нищення пам’ятників. На загал «польська» поліція була вкрай здеморалізованою і мала дуже погану репутацію. З метою ще більше спровокувати німців на антиукраїнські виступи, «польська» поліція підкидала в українську хату компромат (зброю чи гранату), також складали списки українських націоналістів, далеко не завжди тих, хто співпрацював з УПА. Відомі випадки, коли польським селянам було дозволено після пацифікації українського села пограбувати господарства та підтримка поліцією польських баз самооборони. Дії поліції будувались приблизно так: німці забезпечували тил акції, зброю, поляки ж виконували всю іншу роботу. У свідомості польських поліцейських їхні дії не приносили хиби Польщі і часто вступ до поліції мотивувався отриманням зброї та помстою за дії УПА. Не варто забувати, про час подій, а саме Друга світова війна, з масовою моральною деградацією суспільства.[22]

Дані про діяльність польської поліції зустрічаємо в підпільних пресових звідомленнях про дії УПА: «Німці сидять у Дубні та Радивілові. Використовують польський елемент для розправ з українськими селянами. Жахливе звірство німецького окупанта та його прислужників ляхів сталося в с. Малин Острожецького району; мешканців села чехів і українців зігнали до місцевої дерев’яної церкви і спалили; тих що не вмістились у церкві, спалили в школі та по клунях. Разом згоріло 850 осіб. Крик людей чути було за 5 км.[23]

Ще одним свідченням є спогад старости М. Лебідя: «Зимою з 1943 р. на 1944 р. німці перекинули до Матієва польський батальйон. Повіяло ще гіршим духом, бо вояцтво цього батальйону ставилося дуже вороже до українців. Перед самим Різдвом розбудили мене серед ночі: «Слухайте, нещастя! На Стахурі вимордовано всіх людей!» Почувши цю страшну вістку, я й ще дехто з районової управи поїхали на місце випадку. Знайшли ми там 11 замордованих осіб. Найбільше потряс мною вид зарізаної дитини. Коли я відчинив хату, побачив серед хати плетену колиску, а в ній немовля. Голівка перехилена через поруччя, шийка перерізана, вся закривавлена. Незабаром усі знали, що це зробили польські вояки з місцевого батальйону. Дві дівчинки якимось чудом заховалися під ліжком, прийшовши до себе, вони розказали, що вбивцями були польські поліціанти.»[24]

Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося для поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали у польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками. Таку політику впроваджував, зокрема, райхскомісар України Еріх Кох: «Хочу, – стверджував він, – щоби поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу».[25]

Отже, служба поляків в поліції та в жандармерії і їх участь в антиукраїнських каральних акціях сприяла ескалації польсько-українських відносин в Волині. Визначальним фактом була національна приналежність, отже вина за дії «польської» поліції перекладалась на весь польський народ.

Не останню роль в започаткуванні, а головне продовження масової антипольської акції на Волині протягом 1943-1944 рр. значною мірою стала та обставина, що місцеві поляки, всілякими шляхами намагаючись проникнути в адміністративний, господарський і торговельний апарат окупаційної німецької влади, створювали тим самим для себе фундамент, за наявності якого вони б змогли зберегти свій вплив на цих землях після поразки гітлерівської Німеччини. Саме такий стан речей констатували представники місцевої української громади.[26]

Всі найважливіші установи окуповані поляками. Наприклад в уряді генерал-комісаріату з усіма його відділами є понад 80% поляків, в гебітекомесаріаті 60%, в Центральній установі для торгівлі зі сходом 60%, в господарчому банку 30%. Ще більше скупчення поляків намічається по польських м’ясних та споживчих крамницях, столових, ресторанах, готелях, і т. п. Перукарні всі польські. З усіх урядів поляки систематично витискають українців. Всі перекладачі, секретарі і т. п. чи польські чи фольксдойчери, ведуть різко протиукраїнську роботу.[27]

Свідчення цьому також можна знайти у розповсюдженій 18 травня 1943 р. відозві Крайово­го проводу ОУН на ПЗУЗ, уся відповідальність за загострення міжнаціональних взаємин на Волині покладалася на поляків. У відозві містився такий заклик до польського населення: «...У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зайняти її місце і до­помагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу. Зараз ви є сліпим знаряддям в німецьких руках, яке спрямоване проти нас. Але пам'ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, поліцію та інші установи з тим, щоб вони їх полишили, то гнів українського народу виллється на тих поляків, які мешкають на україн­ських землях. Кожне наше спалене село, кожна наша жерт­ва, що будуть з вашої вини, відіб'ються на вас... Поляки! Опам'ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися, але завтра буде пізно. Хто буде і надалі служити та допомагати гестапо, того не мине заслужена кара».[28] Зрозуміло, що поляки з різних об'єктивних і суб'єктивних причин не пішли з німецької служби. Підкреслимо й те, що самі по собі наміри і поляків, і українців знайти в тих складних воєнних умовах бодай якусь роботу, хай навіть в окупаційних ад­міністративних органах, якщо тільки вона не була пов'язана з каральними діями проти місцевого населення, свідчили лише про прагнення людей вижити і допомогти в цьому своїм спів­вітчизникам

Але загони УПА, переклавши відповідальність за службу частини поляків у німецькій адміністрації, а частково й у ка­ральних органах, на всю польську громадськість Волині, неза­баром здійснять те, що провокувалося у вище згаданій відозві. Конфлікт загостриться ще більше, коли волинські поляки почнуть звертатися за допомогою до радянських партизанів і ак­тивно співпрацювати з ними, дехто вимушено, а хто і з власної ініціативи. Як відомо, в останніх українські повстанці вбачали свого основного ворога і готувалися до запеклої боротьби з тією силою, яка за ними стояла.[29]

Слід відзначити, що від травня 1943 р. центральне керівництво польського під­пілля у Варшаві вже було докладно поінформовано про ситуа­цію на Волині. Про це свідчать рапорти генерала С. Ровецького до Лондона. В одному з них, від 4 травня, підтверджувався факт утечі до лісу між 19 і 25 березня 6 тисяч осіб зі зброєю, які до того часу знаходилися на службі в «українській» поліції.

Напади на поляків, на думку генерала, розпочалися відразу ж після «дезертирства української поліції». Насамперед, вони були спрямовані проти польських співробітників німецької адміністрації, а потім вже поширилися на сільську людність, як колоністів, так і автохтонів, зокрема на Костопільщині. У звіті подавалася кількість загиблих поляків, яка па початок травня становила понад тисячу осіб. Як зазначав Ровецький, незважаючи на це, керівництву волинським підпіллям достатньо швидко вдалося «загасити» паніку, що охопила польське цивільне населення. Люди, здатні працювати, розпочали польові роботи.[30]

Варто, підкреслити, що з огляду на масштабність ан­типольських акцій, с координованість їх у проведенні як у часі, так і на місцевості видається сумнівним, щоб рішення про їх­ній початок не було узгоджено на рівні Крайового проводу ОУН (б) на ПЗУЗ. Хоча для такої узгодженості не обов'язково було збиратися на конференцію.[31]

Офіційний наказ, який стосувався поляків, “Клим Савур” дав не пізніше червня 1943 p. Цю ймовірність стосовно наказу про ліквідацію поляків, здається, підтверджував подальший розвиток подій. 29–30 червня було завдано чергових ударів УПА на деякі польські села.[32]

Про що свідчать документи УПА. Наприклад в звіті за червень 1943 року. Про стан діяльності 1-ї групи:

Шавула: 24.VI зліквідовано цілковито польську колонію, де не було жодних наших страт.

Крук: 17.VI зроблено напад на польську колонію Стахнівку, де вбито 60 ляхів, і спалено половину колонії, наших втрат 17 вбитих і 5 ранених.[33]

18-19.06. У результаті відплатних акцій на польські колонії українці знищили близько 150 поляків.[34]

І не знімаючи провини з польських політичних чинників за нехтування національно-визвольними прагненнями західних українців, а з німецької і радянської сторін - за роздмухуван­ня або використання у своїх цілях українсько-польської во­рожнечі, чимало дослідників ставлять сьогодні питання про історичну відповідальність за так звану волинську різанину також керівників ОУН (Б) і командування волинсько-полісь­кої УПА, майбутньої УПА – Північ.

Останніми роками в Україні і Польщі з'явилося декілька публікацій, у яких, з посиланнями на архів Служби безпеки Ук­раїни, цитуються свідчення відомих командирів УПА та керів­ників Служби безпеки ОУН (б), що нібито були дані ними піс­ля арешту на допитах в НКВС.[35]

У свідченнях ідеться про отримання свого часу згаданими діячами від Крайового проводу ОУН (б) на ПЗУЗ таємних ін­струкцій та розпоряджень щодо «очищення терену Західної України від поляків та витіснення їх за Буг і Сян». Так, зі слів Ю. Стельмащука випливає, що видана в червні 1943 р. таємна директива командира УПА «Клима Савура» містила наказ: «...провести широкомасштабну акцію з ліквідації польського елементу...». І далі в ній же зазначалося: «... Тієї боротьби не можемо програти, і будь-якою ціною слід послабити польські сили. Села, розташовані у лісах, а також біля лісних масивів, повинні зникнути з поверхні землі».[36]

Підсумовує Ю. Стельмащуком таким чином: «29-го і 30-го серпня 1943 р. я на чолі загону в 700 осіб за наказом командувача військовою округою («Турів». – автор.) «Олега» (М. Ковтонюк-Якимчук. – автор.) вирізав геть усе польське населення на території Голобського, Ковель­ського, Седлещанського, Макіївського і Любомльського ра­йонів, пограбував усе рухоме та спалив усе нерухоме їх майно. Загалом у цих районах я протягом 29-го і 30-го серпня 1943 р. вирізав і перестріляв понад п'ять тисяч мирних мешканців, се­ред котрих були старі, жінки та діти».[37]

Навіть якщо критично поставитися до цих свідчень, знаю­чи, яким чином в НКВС отримувалися «зізнання», вони не заперечують самого факту проведення антипольських акцій.

Зміст цитованих вище свідчень підтверджується звітом про військову акцію 1-ї групи УПА від 27 липня 1943 р. за підписом командира групи «Дубового» (І. Литвинчук), що міститься в колекції матеріалів ОУН і УПА.

Наведемо заключний фрагмент звіту: «...1) Внаслідок про­ведених дій першою групою дня 17, 18,19 липня зліквідовано села і колонії: Гута-Степань, Борок, Омеляну, Ляди і хутори Кам'янок, Ромашково, Подселече, Поляни, Голинь, Темне. 2) Другою групою зліквідовано села і колонії Вирку, Селисько, Сошники, Острівки, Переспа, Виробки, Гали, Шимонісько, Ужане, Зівка, Березина, Тур, Осовичи, Іваньче, Длуге, Поле, Березувка. 3) Ворожі втрати понад 500 вбитих та не окреслена кількість ранених. 4) Відібрано грабоване українському насе­ленню домашнє майно, худобу, коні та вози. 5) Розбито німців Рафалівської станиці. 6) Розбито групу німців з Костополя... 8) Власні втрати 18 вбитих і 17 ранених. Завдання виконано цілковито. Розбивши польські озброєні банди, усунено загро­зу, яка тяжіла місцевому населенню. Одночасно звільнено те­рен від окупаційної влади».[38]

У цьому звіті впадає в очі разюча невідповідність у кількості жертв серед поляків і українських повстанців, що може свідчи­ти, з одного боку, про непідготовленість і слабкість першої сторони, навіть за підтримки її німцями або радянськими пар­тизанами, а з іншого - про ретельно продумані та попередньо узгоджені «нагорі» дії другої сторони.[39]

Чимало інформації про результати проведених загонами УПА антипольських акцій дають звіти виконавчих референтів Служби безпеки ОУН (б). В одному з них, наприклад, з району Млинів за час від 1 вересня до 10 вересня 1943 р. повідомляло­ся: «Протягом звітного часу зліквідовано 17 польських родин (58 осіб)...Терен в загальному очищений. Ляхів чистокровних немає. Справа мішаних подружжів розглядається».[40]

В іншому документі - суспільно-політичному огляді за ве­ресень 1943 р. - йшлося про таке: «В зв'язку з нашою протипольською акцією поляки старалися свої перші жертви вико­ристати для протиукраїнської демонстрації, влаштовували ве­ликі похорони і намагалися звернути увагу публічної опінії на т. зв. "садизм українців" Коли наша акція прибрала загальну форму, поляки ще більше занепокоїлися. Зараз поляків в терені вже немає.[41]

Документація українських повстанців найкращим чином передає не лише результати, але також характер антипольсь­ких акцій. Зацитуємо уривок одного зі звітів про проведення такої акції в селах Гірка Полонка і Городище Луцького району в червні 1943 р. Анонімний автор розповідає: «Одержав я наказ знищити два фільварки - Гірку Полонку й Городище... Без жод­ного стрілу всуваємося всередину фільварку. З-під конюшні пада стріл вартового. У відповідь відгукнулися наші стріли. Почався короткий, але завзятий бій. Поляки відстрілювалися з мурів. Щоб краще зорієнтуватися, звідкіль б'є ворог, запалили ми солому. Ляхи почали тікати з фільварку. Повстанці здобу­вали будинок за будинком. З-під будинків витягали ляхів і різа­ли кажучи: «Це вам за наші села і родини, які ви попалили». Поляки, викручуючись на довгих совітських штиках, благали: «На мілосць Бога, даруйте нам жицє, я ніц не вінен і не вінна». А ззаду чотовий О., з розбитою головою, відзивається: «Наші діти, наші старці чи були винні, що ви їх кидали живцем в огонь?». І робота йде далі... По короткому бою ми підпалили будинки з ляхами, де вони погоріли».[42]

Ще жахливіше враження справляє характер антипольських дій у нижче цитованих свідченнях командира Української повстанчої групи «Озеро» Ю. Стельмащука, що були дані ним під час допиту в НКВС 20 лютого 1945 р. У протоколі з цього при­воду зазначено: «Зігнавши геть усю польську людність в одне місце... починали різанину. Після того як не залишалося жод­ної живої людини, виривали великі ями, скидали туди трупи, засипали їх землею та, щоб сховати сліди цієї могили, запалю­вали над нею великі багаття... Так ми переходили від села до села...».[43]

Отже, скільки б сьогодні окремі дослідники не говорили про втручання «німецького або радянського чинників» у польсько-українську ворожнечу, намагаючись інколи цілковито на них перекласти відповідаль­ність за міжнаціональний конфлікт у роки війни, слід одно­значно ствердити, що не вони все-таки відіграли в ньому клю­чову роль. Криваве протистояння було детерміноване, з одно­го боку, польським шовінізмом, а з іншого — українським націоналізмом, тим обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи все патріотичними гаслами.[44]

Ставлення до антипольських виступів українських політи­ків та громадських діячів було аж ніяк однозначним. Відомо, що УПА «Поліська січ» на чолі з Т. Боровцем-Бульбою не мала на меті вести повномасштабну боротьбу проти поляків. Самі поляки пояснювали це тим, що у війську Боровця був значний відсоток радянських українців, у яких не було ворожо­го ставлення до польського населення. Проте ймовірно, що вже тоді від Боровця відокремилися якісь групи, у звітах міс­цевих керівників АК серед таких згадується, зокрема, «банда Крука», які потрапили під вплив ОУН і започаткували антипольські виступи. Сам Т. Боровець-Бульба у звітах воєнного періоду згадував про власні наміри, спрямовані навіть на налагодження взає­мин з поляками та об’єднання зусиль проти спільних ворогів, які, втім, на його думку, були зведені на ніщо антипольською акцією бандерівців, що розпочалася навесні 1943 р. У червні 1943 р. Боровець публічно засудив мордування поляків і звернувся до представників волинської Делегатури польського емігрантсь­кого уряду з пропозицією про співпрацю.[45]

З публічним осудом антипольських акцій виступив напри­кінці квітня 1943 р. Український волинський комітет, до складу якого входили прихильники колишньої ундовсько-петлюрівсь­кої спілки. У часописі «Шлях» вони опублікували заяву, в якій стверджували, що організація антипольських виступів є спра­вою рук винятково більшовиків. Мордування поляків не­офіційно засудили львівські бандерівці.

На Волині, а незабаром і в Галичині впродовж 1943 р. з'явиться чимало звернень до місцевого населення за підписом різних українських організацій і політичних діячів із закликом не піддаватися на антипольську агітацію. Подібні думки містилися і у відозві до українців Комітету польсько-українського порозуміння.[46]

Також треба навести приклад допомоги української людності полякам, які попри загальну боротьбу та можливу реакцію від УПА мали місце, так зі спогадів К. Вонска в травні 1943 р. бандерівці застрелили його брата Болеслава і тяжко поранили його батька, але вирішивши, що він мертвий залишили в лісі. Коли він прийшов до тями, то повернувся до свого села Залавя, де місцевий українець, сусід Корчук позичив воза з конем іншому синові Янові, які відвіз батька до лікарні в Луцьку.[47] Але на жаль, це були винятки.

Документи українського і польського підпілля свідчать про те, що у нападах на польські села на Волині разом з бандерівсь­кими брали також участь мельниківські й бульбівські загони. Ця обставина може свідчити про те, що керівництво навіть тих українських організаційних центрів, які в цілому заперечували застосування до поляків принципу колективної відповідаль­ності, було не спроможне або не бажало стримувати українсь­ких селян від помсти, настільки поширеним явищем у Західній Україні була загальна ненависть до них. Так, 13 травня 1943 р. бульбівські загони за підтримки ук­раїнської людності із сіл Вілія, Бистриці, Хотин, Холопи напа­ли на польське населення с. Немілія, що на Костопільщині. Од­них поляків вбивали сокирами, ножами та вилами, інших — пристрілювали. Загалом під час нападу загинуло від 150 до 200 осіб. Наступного дня німці, що прибули до села, фотогра­фували тіла помордованих. Усіх їх поховали у колективній могилі.[48]

Пізніше, на початку вересня, поляки під командуванням по­ручника А. Ошецького і за підтримки радянських партизанів із з'єднань І. Шитова та Д. Медвєдєва помстяться жителям с. Вілія і штабній групі бульбівців, розквартированій на той час у селі. Унаслідок чотиригодинного бою загине велика кількість українських селян і близько 40 українських повстанців. Поля­ки втратять 16 бійців.[49]

Згідно з твердженнями багатьох польських дослідників ук­раїнські повстанці дуже часто пов'язували початок своїх акцій з якимись знаменними датами. Так, наприклад, масовий напад на польські колонії відбувся у другу річницю прийняття Акта відновлення Української держави, тобто в ніч з 29 на 30 червня 1943 р. Генеральний наступ проти поляків на Волині збігся з православним святом апостолів Петра і Павла (12 липня. – автор.), коли майже одночасно було за атаковано понад півтори сотні поль­ських поселень.[50]

Керівництво польського підпілля визнавало, що українські збройні загони користувалися міцною підтримкою переважної більшості місцевої української людності. Причину підтримки населенням дій командування УПА на Волині слід пояснювати, окрім іншого, також земель­ною політикою, яку воно проводило, розподіляючи відібрані в поляків ділянки поміж українських селян (декрет УПА від 15 серпня 1943 p.- автор). Зважаючи на існуючі від довгого часу складнощів з отриманням українцями тут землі, подібна полі­тика не могла не знаходити прихильного відгуку з їхнього боку.[51]

Поза сумнівом, саме підтримка УПА цивільною ук­раїнською людністю, озброєною косами, вилами, сокирами, ножами, і надала вбивствам на Волині масовості та особливо жорстокого характеру. До речі, в матеріалах ОУН (б) і УПА міститься чимало звітів командирів різного рівня, в яких ідеться про нібито цілком самостійні напади ук­раїнського населення, озброєного лише косами і вилами, на польські колонії та спалення польських забудов.[52]

Напади українців на поляків поділялись на три види: поодинокі вбивства, другі це напади на невеликі групи поляків, а саме родин чи поляків, які мешкають серед українців. І третій вид це напад на більші скупчення польської людності. Перші два типи були здійсненні боївками СБ і УПА. Останні вимагало залучення української місцевої людності.[53]

Апогей міжнаціонального конфлікту сягнув в липні 1943 р., саме завдяки залученню української людності УПА вдалося добитися масштабності акцій.

Найдокладніша інформація, що міститься в документах цивільного представництва польського емігрантського уряду на окупованих землях, висвітлює обставини нападу в липні на містечко Порицьк (Павлівка. – автор.) та його околиці на Володимирщині. Інформацію подано таким чином: «Протягом 11- 13 липня банди майже одночасно напали на кільканадцять сіл, розташованих неподалік м. Порицьк. У складі банд поряд з ін­шими знаходилися українські селяни з сіл Самоволя, Грушів, Печихвости, Стрільці. Окрім чоловіків, у тих бандах можна було побачити жінок і підлітків. Українці мали різноманітну зброю, починаючи від кулеметів та гранат і закінчуючи лопата­ми та вилами. Зброя була як радянського, так і німецького по­ходження... Унаслідок нападу українців, наприклад, у колонії Ожешин з 350 її мешканців живими залишилися тільки близь­ко 60. Урятувалися, головним чином, ті, хто на момент нападу не був удома. Напад стався о 9-й годині ранку. Його здійснила банда на чолі з Григорієм Возняком, який був одягнений у ра­дянську військову форму. Банда мала на озброєнні важкі куле­мети і 6 автоматів. Українці повитягали польську людність із хат і вбили поблизу розташованого неподалік лісу. У самому містечку Порицьк банда з'явилася 11-го липня об 11-й годині. Бандити були вдягнені у німецькі мундири. Поль­ська людність знаходилася на той час у костьолі, де проходило недільне богослужіння. Бандити встановили перед костьолом кулемет і, дочекавшись, коли люди почали після служби вихо­дити з нього, відкрили вогонь. Від кулеметного вогню і кину­тих у натовп кількох гранат загинуло близько 100 осіб. Після цього бандити підклали під вівтар артилерійський снаряд, об­горнули соломою і підпалили. Стався вибух, від якого було зруйновано половину вівтаря. Банда пограбувала містечко і близько 17-ї години відійшла у ліс».[54]

Про ті самі липневі події на Володимирщині повідомлялося також у звітах командування АК Львівського регіону: «...О пів на третю вночі 11 липня 1943 р. розпочалася різанина. Кожен польський дім оточили не менш ніж 30-50 селян, озброєні ту­пими різальними знаряддями, і кілька чоловіків, які мали вогнепальну зброю. Отримавши від господарів відмову добровіль­но відчинити двері, вони трощили двері самі, кидали всере­дину домів гранати, рубали людей сокирами, кололи вилами, а тих, хто намагався втекти, розстрілювали з кулеметів. Деякі поранені чоловіки померли вже після 2-3 днів страждань. Ба­гато поранених і скалічених дісталися кордону Сокальського повіту. До 11-ї години було цілком знищено населення таких польських колоній, як: Новини, Гурів Дужий, Гурів Малий, Ви­гнанка, Зигмунтівка і Вітольдівка. Там зазнали жахливої смер­ті понад тисяча осіб».[55]

Жертви липневого конфлікту між поляками й українцями на Волині були великими з обох сторін. За липень – серпень польські дослідники Є. і В. Семашки оцінюють польські втрати в 17 тисяч.[56]

Український дослідник В. Сергійчук попередньо оцінює в кількості понад 10 тис. поляків. Втрати українців становлять у цей період кілька тисяч осіб.[57]

Розпалюванню польсько-українського конфлікту на Волині в роки ІІ світової війни сприяли й представники радянської влади. Москва не залишала поза увагою Волинь, де були всі умови для розвитку партизанського руху. Влітку 1942 року розпочалося проникнення радянських партизан у цей регіон. Однак населення Волині зустріло посланців Москви непривітно. С. Ковпак, констатував: «Українське населення винятково підтримує бандерівців. Радянську владу не навидять.»

На відміну від українського населення, ставлення поляків до радянських партизанів було загалом позитивним. Велике значення відіграв той факт, що на Волині вони часто обороняли польські села від нападів УПА. Поляки вступали у партизани або активно з ними співпрацювали з простої причини – на той час тільки там вони могли отримати зброю для боротьби з німцями і протистояти антипольській акції УПА.[58]

До того часу, поки радянські й польські комуністичні загони були невеликими й не мали координаційних центрів, польсько-український конфлікт обмежувався незначними збройними сутичками. Але як тільки на території Волині з’явилися великі з’єднання радянських партизанів, ситуація різко змінилася. Багато української крові в ті дні пролили польські радянські партизани на чолі з Робертом Сатановським. У своєму «Щоденнику бойових дій» він згадував: «14.4.43 р. – взяли участь усім загоном в операції в Єльному. В ході бойових дій знищено 12 націоналістів».[59]

Керівництво партизанським рухом ставило собі за мету використати антинімецькі настрої поляків для розпалювання партизанської війни і протидії українському націоналістичному підпіллю. Наявність прихильних стосунків між радянськими партизанами і місцевою польською меншиною вельми ускладнювало ситуацію на західноукраїнських землях, оскільки їхня співпраця поглиблювала українсько-польське протистояння. Оскільки українське населення краю радянської влади не сприйняло, то більшовики намагалися використати польські колонії і села як базу для партизанських операцій, відповідальність за які несла потім переважно місцева українська більшість.[60]

Так в спогадах А. Цибульського (конcпіраційного старости с. Панської Долини. – автор.), згадується, що від вересня 1943 р. в їхньому селі знаходилась партизанська група, якій вони постачали харчі і помешкання в обмін на допомогу в боротьбі проти УПА.[61]

Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережну ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Методи діяльності партизан були різні. Провокації, коли радянські підрозділи, видаючи себе за УПА, нападали на польські села, вбивали населення, причому, такі акції були найкривавішими, оскільки після них не повинно було залишитись свідків, здатних демаскувати провокацію аби пізніше уже у ролі більшовицької партизанки знаходити підтримку поляків на цих територіях.[62]

Діяльність спецгруп. Ці групи повинні були одночасно вдарити по полякам і українцям, нещадно вбиваючи і знищуючи людей, які були шановані в суспільстві і водночас не мали жодних політичних претензій. Вбивства мали бути безглуздими, але з проголошенням гасел українських, а в іншому випадку польських. Незабаром у дію вступали месники і оборонці обох національних інтересів.[63]

Дані про дії польських партизан присутні в документах УПА: «В Людвипільському і Березнянському районах по правий бік Случі живе коло 15 000 поляків. Вони тісно співпрацюють з большевитьською партизанщиною, тероризуючи та грабуючи українські села на від Случі. Під кінець жовтня 1943 р. велика польсько-большевитська банда, силою до 500 чоловік, перейшла за Случі на захід і попрямувала через Березенський, Костопільський і Степанські райони в Цуманські ліси, громлячи на своєму шляху українські оселі. Найдужче потерпіли від цієї банди села Єльно і Сихи.»[64]

Ось дані про співпрацю поляків з партизанами: 5.03. у селі Хотинь за участю поляків більшовицькими партизанами вбито 10 націоналістів і взято до полону. 8.03. у Богушах за участю поляків більшовицькими партизанами ліквідовано 26 оунівців. 9.03. у Богушах за участю поляків більшовицькими партизанами знищено 100 українців.[65]

Варто наголосити на тому, що, крім головного свого при­значення - захисту власної людності, - члени польських баз самооборони і, насамперед, найміцніші з них, вдавалися до ак­цій іншого характеру. Вони координували оборону іноді кількох населених пунктів, надавали допомогу сусіднім поселенням і в разі потреби евакуювали тамтешнє населення, розшу­кували і рятували біженців, охороняли людей, що працювали в полі, розташованому далеко від поселення, організовували «превентивні» напади на упівські осередки і боївки або напади «з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА», зрештою, атакували сусідні українські села, вирішуючи таким чином проблему власного продовольчого забезпечення.[66]

Так один із нападів описує в своїх спогадах комендант самооборони в Пшебражах Генрик Цибульський: «На початку жовтня 1943 р. звернувся до мене (Г. Цибульського. – автор.) керівник радянського загону Коваленко, з пропозицією про напад на с. Омельно, місцеву базу упівців, на що я відразу погодився. Після детально розробленого плану, через декілька днів приступили до операції, взявши село в облогу в 4:20 розпочали атаку, наш загін виконував роль засідки, куди партизани повинні були гнати упівців. Все проходило так, як ми очікували. Власних втрат не було. По заняттю села, було забрана значна кількість харчів, яких ми потребували».[67]

Співпрацю поляків із партизанами зустрічаємо, у звіті командира району «Скеля» (Людвіпольський район) за час від 1 листопада до 1 грудня 1943 р. повідомлялося: «Район числить 43 села. Організаційною сіткою охоплено цілість райо­ну. В деяких селах оргроботу унеможливлюють поляки та біль­шовики, що в районі мають досить серйозну силу. Всі головні польсько-більшовицькі сили знаходяться переважно в селах за рікою Случ і повністю ними опановані. Більшовики з поляками часто нападають на села Хотинь, Холопи, Бистричі, Великі Се­лища, Маренін, Більчаки, Уст'є, Поташня, Антолін... Сталий осідок більшовицько-польські банди мають в селах Стара Гута, Новини, Мочулянка, Глушків, Нова Гута...».[68]

Використані і цитовані вище документи свід­чать, що з червня-липня 1943 р. на антиукраїнські «від­платі акції» виявилися здатними також польські бази само­оборони.

Після масових антипольських виступів, які з лип­ня 1943 р. охопили майже всю територію Волині, командуван­ня АК нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА та місцевій українській людності, що брала участь у нападах. На­казом командувача округу від 19 липня відділи Державного корпусу безпеки, які до того часу належали окружній Делегатурі польського уряду, підпорядковувалися АК.[69]

Ще раніше значний відсоток офіцерів і рядових бійців кад­рового складу АК у містах і сільській місцевості було скерова­но в осередки самооборони, насамперед, у найнебезпечніші, на думку командування АК, північно-східні райони Волині. 20 липня було прийнято рішення про створення міцних рухливих (ле­тючих) партизанських загонів, які ззовні мали співпрацювати із захисниками баз. Згідно з цим рішенням у найближчий час виникло 9 партизанських загонів. Зага­лом у складі яких знаходилося близько 1200 бійців. Ще близько 3600 осіб, які мали зброю, дія­ли у групах самооборони в базах. Ця кількість озброєних по­ляків на Волині не була великою, якщо згадати, що загони УПА в 1944 р. налічували щонайменше 25-30 тисяч бійців.[70]

Є під­стави вважати, що на Волині у другій половині 1943 р. в УПА було принаймні близько 10-15 тисяч осіб.[71]

Незважаючи на значне запізнення, з погляду польських керівників, з прийняттям перелічених вище заходів протидії, вони дали змогу місцевому командуванню АК зупинити на­прикінці 1943 р. натиск загонів УПА та врятувати частину польського населення від смерті. Внаслідок дій проаківських партизанських за­гонів уже влітку і восени 1943 р. постраждала значна кількість цивільного українського населення, яке не було причетне до антипольських виступів.[72]

Про це свідчить, наприклад, лист во­линського делегата польського уряду К. Банаха, адресований 26 вересня 1943 р. коменданту округу АК полковникові К. Бомбінському. У листі критикувалася «неналежна позиція окремих парти­занських загонів і баз самооборони, яскравим прикладом якої могло бути те, що відбувалося в околицях поселення Ружин... Місцевий загін палить сусідні українські села... Мордує усіх українців, на яких випадково натрапляє на своєму шляху. Гра­бує майно української людності».[73]

Характер польської відплати був подібним до дій українців, про що свідчать спогади учасника тих подій: «За руйнування, грабунок, смерть так само відплачували найближчим селам, на які падала підозра щодо їхньої співучасті у нападах. Такі виправи, хоча могли викликати докори сумління, мали підтримку серед поляків, бо приносили їм певну сатисфакцію за кривди, яких вони зазнали».[74]

Накази командувача Волинського округу АК забороняли діяти на засадах колективної відповідальності за здійснені українськими боївками напади і брати участь у «пацифікаційних» акціях проти українських сіл спільно з німцями, радянськими партизанами або окремо. Проте ці накази не забо­роняли акцій у відповідь на напади загонів УПА або навіть пре­вентивних дій проти сіл, де могли концентруватися українські збройні формування. Відомі випадки, коли окремі місцеві керів­ники АК не дотримувалися цих наказів і вдавалися до так зва­них сліпих відплатних акцій. Зрозуміло, що наслідком були чис­ленні жертви серед цивільного українського населення.[75]

Про одну з таких акцій ідеться, зокрема, у розвіддонесенні УШПР для секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка. У ньому пові­домлялося, що після того, як українці розбили польську базу самооборони в с. Гута Степанська, один з її керівників - В. Коханський («Бомба») - із залишками своєї групи відійшов у ліси в районі Сарни — Моквин. Там було сформовано міцний пар­тизанський загін, який налічував близько 800 бійців. Польські партизани були озброєні станковими і ручними кулеметами, автоматичною зброєю. Загін здійснив рейд у напрямку Цуманських лісів, знищуючи на своєму шляху всі українські села і загони бандерівців. Виконання наказів командувачів АК, так само як і УПА, не завжди можна було проконтролювати, а тому боротьба між українцями і поляками у багатьох випадках мала хаотичний характер.[76]

Наступний виток польсько-українського протистояння в багато чому пов'язаний з діяльність 27 дивізії піхоти АК. Цієї дивізії було викликане прагненням аківців під час здійснення ними проти відступаючого німецького вій­ська так званої посиленої диверсійної акції «Бужа» постати пе­ред радянським командуванням «у всеозброєнні». Підтверджуючи права на землі ІІ Речі Посполитої.[77]