Історія становлення господарських судів та господарського судочинства в Україні. Одеський комерційний суд

Судова система господарських (арбітражних) судів України пройшла складний шлях становлення та утвердження.ьПочатком створення на території України арбітражних судів у сучасному розумінні можна вважати заснування комерційного суду в м. Одеса у 1807 році. Пізніше такі суди були створені у Феодосії (1819 р.) та в Ізмаїлі (1832 р.). Перехід від комерційних до арбітражних судів та комісій не змінював призначення цього органу – вирішувати спори, пов`язані з відносинами власності. Вважається, що днем утворення системи господарських (арбітражних) судів України є 21 листопада 1922 року, коли була прийнята Постанова Ради Народних Комісарів УСРР про затвердження Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами та підприємствами. Відповідно до цього Положення було створено арбітражні комісії: Вища арбітражна комісія при Українській Економічній Раді та арбітражні комісії на місцях – при губернських Економічних Радах. Після революції 1917 року в умовах громадянської війни управління народним господарством здійснювалось централізовано, приватні підприємства на території України були націоналізовані, постачання продукції підприємств проводилось без укладення договорів та проведення розрахунків. При цьому спори, які виникали в процесі здійснення господарської діяльності,вирішувались в адміністративному порядку. Із завершенням громадянської війни така система господарювання вже не могла ефективно працювати і призвела до жорсткої соціально-економічної кризи. З початком впровадження у 1921 році нової економічної політики та відновлення народного господарства виникали об’єктивні потреби у створенні спеціальних органів, які б вирішували спори між суб’єктами господарювання. І тому, в 1922 році починали зароджуватися органи арбітражу. В історії їх розвитку за радянських часів, зазвичай, розрізняють три періоди, які пов’язані з певними етапами економічного розвитку країни. Перший період (1922 – 1931 рр.) пов’язаний із закінченням Громадянської війни і переходом до відновлення та подальшого розвитку народного господарства. У цей період для вирішення майнових спорів, що виникали між суб’єктами господарської діяльності, створено арбітражні комісії. Другий період (1931 – 1959 рр.) пов’язаний із зміцненням у народному господарстві систем госпрозрахунку, планової і договірної дисципліни. У ці часи на зміну арбітражним комісіям приходять державні та відомчі арбітражі. Третій період (1959 – 1991 рр.) характеризується вдосконаленням організації управління промисловістю. У цей період змінено завдання і функції Державного арбітражу, що знайшло відображення в Постанові Ради Міністрів СРСР від 23 липня 1959 року “Про покращення роботи Державного арбітражу”. Після закінчення громадянської війни й переходу до нової економічної політики умови діяльності господарських організацій змінилися. Господарською реформою, що розпочалася в 1921 р., впрова-джуються комерційні розрахунки, підприємствам надається певна оперативна й майнова самостійність, взаємовідносини між підприємствами та іншими господарськими організаціями починають базуватися на договірних засадах. На зміну майже повній натуралізації приходять товарно-грошові відносини. За цих умов назріває необхідність у створенні спеціальних органів для врегулювання спорів і протиріч, що виникають у взаємовідносинах підприємств і організацій [3]. Головною особливістю судочинства у комерційних судах було прагнення до швидкого розгляду справ. Комерційні суди діяли до 1917 року. В Україні постанову Раднаркому УРСР про організацію Вищої арбітражної комісії УРСР було прийнято 16 листопада 1922 року. Такими органами в Україні стали створені в 1924 р. арбітражні комісії: Вища арбітражна комісія при Українській економічній Раді та арбітражні комісії при губернських економічних Радах. Поряд із державними арбітражними комісіями створювалися відомчі, які вирішували майнові спори між підприємствами й установами одного й того самого відомства [3]. Систему республіканських і місцевих арбітражних комісій очолила Арбітражна комісія при Раді праці й оборони СРСР, положення про яку було затверджено 6 червня 1924 року [1]. 3 травня 1931 року постановою ЦВК і РНК СРСР було затверджене „Положення про державні арбітражі”, у якому підкреслювалося, що державний арбітраж створюється для вирішення майнових спорів між організаціями усуспільненого сектору в напрямку, що забезпечує зміцнення договірної і планової дисципліни та господарського розрахунку. Так-як робота органів державного арбітражу була безпосередньо пов’язана з управлінням економікою, він був включений в систему загальносоюзних, республіканських і місцевих органів державного управління і підпорядковувався безпосередньо Уряду СРСР, урядам союзних республік, а на місцях – виконкомам Рад. Постановою Уряду СРСР від 20 березня 1931 року було передбачено, що спори між державними підприємствами і організаціями на суму від 1000 крб. і більше розглядались обласними державними арбітражами без обмежень, а спори на суму до 1000 крб. вирішувались народними судами. Питання про істотне підвищення ролі державного арбітражу виникло у зв’язку з економічною реформою 1965 року, яка визначила необхідність переходу до економічних методів управління, розширення прав підприємств, зміцнення планової і договірної дисципліни. У серпні 1970 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову “Про підвищення ролі органів державного арбітражу і арбітражів міністерств і відомств у народному господарстві”, відповідно до якої арбітраж мав сприяти підвищенню ефективності суспільного виробництва, раціоналізації господар-ських зв’язків, зміцненню господарського рахунку, посиленню ролі договору в господарських відносинах. До 1974 р. нижчі арбітражі не підпорядковувались вищим, а формувалися при виконавчих органах, тобто система була неспівпо-рядкованою [3]. Як відомо, постановою Ради Міністрів СРСР від 17 січня 1974 року „Про подальше вдосконалення організації й діяльності органів державного держарбітражу” були внесені істотні зміни в організаційну структуру арбіт-ражу, його завдання та функції. Постановою Ради Міністрів УРСР від 30 травня 1974р. №294 Державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР реорганізовано в союзно-республіканський орган і затверджені нові Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР та Загальне положення про державні арбіт-ражі при виконавчих комітетах обласних рад депутатів трудящих УРСР. Із введенням нових положень змінилась підвідомчість спорів, що розглядались держарбітражем, а також штатна чисельність працівників. Якщо раніше розглядались спори, які виникали під час укладання договорів на суму не більше 500 тис.крб., а при виконанні угоди на суму не більше 5 тис.крб., то у ці роки, держарбітражами такі спори розглядалися відповідно на суму не більше 2 млн.крб. і 15 тис.крб. Суттєві зміни в системі державного арбітражу відбулися в 1977 році, після визнання його конституційним органом. Стаття 163 Конституції СРСР передбачала, що вирішення господарських спорів між підприємствами, установами та організаціями здійснюється органами державного арбітражу в межах їхньої компетенції [2]. 30 листопада 1979 р. Верховною Радою СРСР був прийнятий Закон СРСР “Про державний арбітраж в СРСР”, що визначив підвищення ролі органів державного арбітражу в зміцненні законності в господарських відносинах. На основі цього Закону Рада Міністрів СРСР затвердила положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів і Правила розгляду господарських спорів державними арбітражами [1]. На основі Указу Президії Верховної Ради СРСР ”Про внесення змін і доповнень у законодавство СРСР про Державний арбітраж”, який прийнято 18 лютого 1987 року, Державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР було реорга-нізовано у Державний арбітраж УРСР, а державні арбітражі при виконавчих комітетах обласних Рад народних депутатів – у державні арбітражі областей та міст. Постановою Ради Міністрів СРСР від 16 квітня 1988 р. було затверджено нове Положення про Державний арбітраж СРСР і нова редакція Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами [2]. Закон УРСР “Про арбітражний суд” Верховною Радою України був прийнятий 4 червня 1991 року. Отже, вперше в історії СРСР сформувалася самостійна система арбітражних судів в окремій республіці. Підсумовуючи, відповідно до ст. 1 Закону України “Про арбітражний суд” арбітражний суд є незалежним судовим органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. На арбітражний суд покладені повноваження з розгляду справ за позовними заявами юридичних осіб (у т. ч. іноземних), громадян-підприємців, державних та інших органів, прокурорів, (їх заступників), які звертаються в інтересах держави [1]. На підставі Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про арбітражний суд” від 21.06. 2001 р. №2539-111, який набрав чинності 10.07.2001 р. та Указу Президента „Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України” від 11.07.2001 р. №511/2001, арбітражні суди перейменовуються в господарські суди [2]. Даний історичний нарис підготовлено до 15-ої річниці з дня утворення господарських (арбітражних) судів України та з метою висвітлення визначних подій в діяльності господарських судів Одеського регіону. Треба зазначити, що історія становлення спеціалізованих судів, які розв’язували спори між господарюючими суб’єктами Одещини, бере свій початок з ХІХ століття. Одеса, як місто-порт має славетні торгові традиції і тому її статус як в ХІХ так і в ХХІ столітті впливає на господарські правовідносини. Всю історію комерційного судочинства в Російській імперії можна розділити на два етапи: перший – охоплює час від заснування Одеського комерційного суду у 1808 році до проголошення судової реформи 1864 року, другий – характеризує становище комерційних судів у Російській імперії в пореформений час, від 1864 року до революційних подій 1917 року. Одеський комерційний суд став унікальним збирачем і охоронцем вітчизняних традицій торгового і морського права. Майже двісті років минуло з моменту створення Одеського комерційного суду, часи існування якого відзначались як злетами так і падіннями. З призначенням 27 березня 1805 року Одеського градоначальника герцога Армана Еммануеля Рішельє Херсонським військовим губернатором з підпорядкуванням йому усієї Новоросії, Одеса стала головним адміністративним центром Півдня Російської імперії. Нова висока посада Рішельє дозволила йому проводити самостійну торгову політику на просторах Степної України. Так, для поліпшення Одеської торгівлі Рішельє запропонував у першу чергу об’явити місто хоч на 5-10 років порто-франко. Безмитний ввіз і вивіз товарів повинен був, на його думку, зміцнити торгівлю молодого порту та залучити в нього іноземне купецтво. У зв’язку з цим, Рішельє запропонував створити сприятливі умови для транзитної торгівлі Одеси та організувати в Одесі комерційний суд по зразку подібних установ у торгових націй Південної Європи. Цей суд повинен був на рівних засадах здійснювати судочинство усіх: „як знатних, так і незнатних, як місцевих жителів, так й іноземців”. Думка Рішельє щодо рівності усіх перед законом у зв’язку з проектом організації комерційного суду була насичена буржуазно-демократичними ідеями і помітно випереджувала свій час. З’явлення Одеського комерційного суду було викликано особливостями місцевих умов: Одеса завдяки приморському розташуванню після свого заснування досягла значного торгового розвитку. На цю обставину звернув увагу при своєму призначенні Одеським градоначальником герцог Рішельє, який зміг переконати уряд у необхідності відкриття в Одесі, по прикладу Західної Європи, особливого торгового суду. Завдяки його професійним знанням європейських торгових законів та звичаїв, цей суд був здібним знайти довіру серед місцевих негоціантів, які складались з купців-іноземців. Незабаром було створено особливу комісію для складання проекту статуту Одеського комерційного суду, який засновано, як вказано у доповіді міністра юстиції від 8 квітня 1805 року: „с целью доставить как самим жителям Одессы, так и иностранному купечеству надежную расправу во всех случающихся между ними тяжбах и непосредственно содействовать тем к утверждению взаимного доверия и благосостояния всего края». До комісії був запрошений, з правом голосу, також і Рішельє. Через три роки комісія завершила свою працю. 10 березня 1808 р. було затверджено Устав комерційного суду в Одесі. У доповіді міністра юстиції з цього питання пояснювалось, що імператорським указом міністру юстиції і міністру внутрішніх справ було наказано підготувати проект Уставу комерційного суду для міста Одеси, враховуючи при цьому всі обставини, які могли б сприяти поширенню торгівлі. Для цього передбачалося запросити до співпраці градоначальника Одеси дюка де-Рішельє, який мав надати відповідні відомості до проекту Уставу. В доповіді міністра юстиції підкреслювалося, що законодавчою комісією були \”взяты правила, принятые большею частью в знатнейших торговых городах Европы\”. В перші роки свого існування Одеський комерційний суд діяв на підставі затвердженого 10 березня 1808 р. імператором Олександром І Уставу комерційного суду для Одеси. Відкриття приміщення Одеського комерційного суду відбулося 26 листопада 1808 р. Першим головою цього суду був призначений камер-юнкер граф Де-Сент-Прі, членами від уряду – підполковник С. Аркудинський і Ф. Поппе, прокурором – надвірний радник І. Бларамберг, юрисконсультом – К. Дембровський, а представниками від купецтва були обрані радник А. Форрегер і купець першої гільдії Д. Інглезі. Новий комерційний суд формувався на виборних засадах, за активної участі у ньому представників від купецької спілки Одеси, які добре знали справи комерції і місцеві торгові звичаї. Ці риси комерційного суду були притаманні духу Одеси, міста, капіталістичного за своєю суттю з часів заснування, з міцним середнім класом, який був представлений купецтвом і міщанством. Одеський комерційний суд являв собою приклад вдалої адаптації російського законодавства до буржуазного – західноєвропейського. Він став однією з важливих умов вдалої інтеграції Новоросії, особливо її хлібородної Степної України (у ті часи головного у світі виробника пшениці), в міжнародні торгові ринки. Приміщення Одеського Комерційного Суду в різні часи знаходилось у різних місцях. З дня відкриття й до 1869 року він ділив приміщення з Міською Думою. Потім, у зв’язку з розширенням Думи його перенесли в будинок Когана на Херсонській вулиці. В подальшому Суд перевели на Пушкінську вулицю, а з червня 1894 року він розташувався на Катеринінській площі. Аналіз практичної діяльності Одеського комерційного суду показує, що характерною особливістю останнього, у порівнянні з пануючими у загальних судах “паперовими” процесами, було застосування паралельно з письмовим судочинством – усного, з його оперативністю, відсутністю формалізму. Вибір форми процесу був поставлений у повну залежність від бажання позивача. Незважаючи на свою недосконалість, Устав 1808 р. значно покращив процедуру розгляду комерційних справ, у зв’язку з чим комерційний суд відразу ж завоював довіру і симпатії місцевого торгового населення. Це призвело до того, що деякі міські громади клопотали перед центральною владою про заснування подібних судів у інших великих торгових центрах. Приймаючи до уваги, як місцеві умови, так і особливе значення Одеси для економічного розвитку Новоросійського краю, Одеському комерційному суду були надані особливі повноваження щодо продажу майна і здійснення деяких актів. 14 травня 1832 р. було затверджено загальне “учреждение коммерческих судов и устав их судопроизводства”. На підставі цього Уставу у 1835 р. був реформований Одеський комерційний суд. 29 травня 1835 р. за поданням генерал-губернатора М. Воронцова було затверджено Положення про Одеський комерційний суд. У відповідності з цим Положенням територія, підвідомча Одеському комерційному суду, обмежувалась Одеським градоначальством. Справа в тому, що формально залишаючись у адміністративній ієрархії Новоросії повітовим містом, Одеса ще в 1802 р. за її виключне значення для всього краю була виділена в окреме градоначальство. Згідно Положення, Одеський комерційний суд формувався на загальних засадах з врахуванням місцевих особливостей. До складу суду входили голова, старший член, кандидатури яких обиралися з чиновників і три члени, які обирались від купецтва. Велика реформа цивільних судів 1864 року поклала нові засади у провадженні, і тільки комерційні суди залишились старими. Але час, вимагав задоволення нових потреб суспільства, життя та практика комерційного суду вказували на необхідність корінних змін у статуті. У зв’язку з цим у 1871 році була організована комісія для перетворення статуту комерційного провадження, відповідно до нових засад, прийнятих Судовими статутами Імператора Олександра ІІ. Державна Рада при обговоренні на початку 1880-х років проекту Міністерства Юстиції „О преобразовании судебной части и внесении изменений в устав торгового судопроизводства”, визнала необхідність зберегти і у майбутньому в Одесі комерційнй суд, оскільки це було викликано життєвими потребами торгового міста. До столітнього ювілею Одеського комерційного суду, в 1908 році міськими діячами було створено меморіальну дошку, на якій вигроверені імена всіх голів коммерційного суду за всю столітню його діяльність з датами їх головування. Весь радянський період меморіальна дошка пролежала в підвалі старого будинку и була знайдена одеським журналістом Даниїлом Шацом та передана для експозиції до Одеського апеляційного господарського суду. В Одесі комерційний суд був ліквідований на основі постанови Народного секретаріату УНР від 4 січня 1918 року. Однак, зважаючи на особливості історії Одеси, Комерційний суд з перервами у роботі підтримав свою діяльність до лютого 1920 року. Важко переоцінити значення Одеського комерційного суду в економічному житті як старої Одеси, так і всієї „Степної України”. Вже самі звичаї Комерційного суду вплинули на демократизацію устоїв Одеської торгівлі і промисловості, всього економічного життя міста та краю. Після припинення діяльності Одеського комерційного суду було організовано Одеську Губернську арбітражну комісію, відповідно до наказу Губернської економічної наради за №12 від 16.05.1923 р., головою якої призначено товариша Косілло. Але враховуючи політичний стан країни тих часів, її діяльність була не стабільна, штат працівників був невеликий, постійні зміни керівництва, законодавча неврегульованість процесуальних питань і т.п.

2 Досвід запровадження спеціальних судів для розгляду господарських спорів в інших країнах. За своєю сутністю внутрішньодержавні спори між суб’єктами господарювання (економічні спори) вирішуються судами у всіх країнах світу. Сучасне зарубіжне законодавство по-різному вирішує питання про те, які суди повинні розглядати економічні (господарські) спори. Як правило, ця дилема вирішується одним із двох способів: або створюються суди спеціальної юрисдикції, уповноважені розглядати економічні справи, або такі справи підвідомчі судам загальної юрисдикції. Більшість країн, які входили до складу Радянського Союзу, зберегли перший варіант – це зокрема економічний суд Азербайджанської республіки, державний арбітраж республіки Вірменія, господарський суд республіки Білорусь, арбітражний суд республіки Грузія, арбітражний суд Киргизької Республіки, арбітраж республіки Молдова, арбітражний суд республіки Таджикистан, господарський суд Туркменістану, господарський суд республіки Узбекистан, господарський суд Латвії, господарський суд Литовської республіки. У США, Великобританії та більшості країн ЄС традиційно віддано перевагу другому підходу. Однією з причин вибору судів загальної юрисдикції для розгляду економічних суперечок у США та Великобританії стала приналежність цих країн до змагального типу правосуддя, за якого в межах змагального судочинства суд залишається пасивним у судовому засіданні – активність виявляють учасники процесу. Саме сторонам належить ініціатива та контроль за веденням справи: вони готують справу до слухання, шукають можливості укладення мирової угоди, представляють докази до суду, досліджують їх, виступають зі вступними і заключними промовами. Суд же вирішує спір. Такий розподіл ролей передбачає, що адвокати розкриють і проаналізують всі докази перед судом, останньому залишиться тільки вирішити суперечку. За подібної постановки питання від судді не вимагається спеціалізації в певній галузі права. Крім того, в США, якщо економічний спір пов’язаний зі встановленням фактів, така справа слухається за участю присяжних. Якщо спір стосується лише питань права, то в розгляді справи бере участь професійний суддя. У Великобританії сьогодні економічні спори розглядаються без участі присяжних. Проте початкова участь присяжних при вирішенні будь-якої, навіть складної економічної справи не могла сприяти спеціалізації суддів, і навпаки – від адвокатів було потрібно так побудувати дослідження доказів у суді, щоб простий громадянин, яким є присяжний, міг зрозуміти всі хитросплетіння економічного спору. Змагальні аспекти англо-американського судочинства, а також участь присяжних вимагали від адвокатів такого дослідження доказів у суді, яке робило б його зрозумілим і непрофесіоналам, і тому не було потреби в створенні судів спеціальної юрисдикції типу російських арбітражних судів. Разом із тим спеціалізовані суди в США все ж таки існують, це – суди у справах про банкрутство (в рамках судів загальної юрисдикції) і податкові суди. Цим же шляхом пішли деякі колишні союзні республіки радянського табору, зокрема функції спеціалізованих господарських судів передано судам загальної юрисдикції в республіці Казахстан, а державний арбітраж Естонської республіки припинив свою діяльність. Так, в Естонії господарські спори розглядаються міськими і повітовими судами. У ФРН існує 5 основних видів судочинства – загальне, трудове, соціальне, фінансове та адміністративне. При цьому загальним судам підсудні всі цивільні спори, зокрема і у сфері торговельних спорів. Згідно із Законом ФРН «Про судоустрій» до торговельних належить чітко визначене коло справ у спорах, що виникають між учасниками угод, членами торгових товариств, спори за векселями, щодо застосування закону ФРН «Про чеки», із захисту торгових знаків тощо. До компетенції палат у цивільних і торгових справах входить розгляд по першій інстанції справ із сумою позову понад 3000 євро. Система фінансових судів створена головним чином для розгляду справ, пов’язаних зі сплатою податків і митних зборів. Таким чином, у ФРН здійснення господарського судочинства лягає на цивільний сектор загальних судів, зокрема палату з торгових справ і фінансові суди, при цьому вирішення економічних справ здійснюється професійними суддями і народними засідателями колегіально, а у випадку незначних сум позовів – одноосібно. Позови на суму до 500 євро не приймаються до зазначених судів і не розглядаються. До системи цивільного судочинства в Австрійській республіці належать районні суди з комерційних питань та арбітражний суд, що перебуває у столиці Відні. Під їх юрисдикцію підпадають усі спори господарського характеру, зокрема всі справи, пов’язані з банкрутством. До нижчої ланки судової системи належать дільничні суди, які розглядають спори про оренду та ін. Крім того у Відні функціонує Патентний суд, який приймає рішення за клопотаннями про визнання патентів недійсними. Відповідно до Конституції Республіки Азербайджан в державі діє система економічних судів, а саме Економічний суд Азербайджанської Республіки, який є вищим судовим органом з розгляду економічних суперечок, Економічний Суд, як суд апеляційної інстанції, котрий розглядає справи в апеляційному порядку, та місцеві економічні суди. У Бразилії функціонують такі органи судової влади: Верховний Федеральний суд, Верховний Суд, Федеральний суд, Трудовий суд, Виборчий суд, військові суди, суди штатів, федерального округу і територій. Регіональні суди здійснюють судову владу на територіях спеціальних округів. Вони розглядають у першій інстанції певні категорії справ, а також виступають як апеляційна інстанція. Нижчу ланку загальних судів складають професійні та непрофесійні федеральні судді в штатах (на кожен штат припадає один або кілька судових округів), які розглядають у першій інстанції незначні кримінальні та цивільні справи з можливістю подачі апеляцій до судів першої інстанції. На федеральному рівні в Бразилії діє розвинена система спеціальних судів-трибуналів і суди з трудових справ (Високий трудовий суд, регіональні трудові суди). Діє особлива система виборчої юстиції: Високий суд виборчої юстиції; регіональні виборчі суди та судді виборчих судів; поради або хунти виборців як нижча ланка; військові суди – Високий військовий суд, регіональні військові суди і судді. До загальних судів штатів входять суди правосуддя, суди першої інстанції, суди присяжних, громадські суди; до спеціальних – трибунал і судді з військових справ, трудові суди та ін. Громадські суди мають повноваження здійснювати одруження, вирішувати спори і здійснювати примирливі функції неюридичного характеру. Таким чином, у Бразилії господарські спори розглядають суди загальної юрисдикції. Судова система в Ізраїлі відповідно до закону про судову владу 1984 р. представлена світськими і релігійними судами. Зокрема окружний суд Ізраїлю наділений компетенцією розглядати апеляції на рішення мирового суду і більш серйозні цивільні, як для суду першої інстанції, питання, пов’язані з економічними спорами, банкрутством, скаргами ув’язнених, апеляціями з податків і реєстрації кандидатів для участі в парламентських виборах. Крім того в Ізраїлі діють спеціальні суди з чітко визначеною юрисдикцією – транспортні, трудові, військові, муніципальні, адміністративні, у справах неповнолітніх. Справи, пов’язані з розглядом питань особистого статусу громадян (шлюби, розлучення, аліменти, опікунство, усиновлення), входять в юрисдикцію судових органів релігійних громад – суди рабинів для євреїв, суди шаріату для мусульман, церковні суди для християн, що належать до десяти офіційно визнаних в Ізраїлі християнських громад. Суди рабинів діють на основі стародавніх законів Талмуду. Таким чином, в Ізраїлі господарські спори розглядають різні світські суди як загальної, так і спеціальної юрисдикції. Окружний суд наділений компетенцією розглядати апеляції на рішення мирових судів та, як суд першої інстанції, – питань, пов’язаних з економічними спорами, банкрутством. Також цікавим є досвід деяких інших країн. Наприклад, Іспанії, в якій існує система господарсько-адміністративних трибуналів. Трибунал розглядає в першій інстанції фінансові суперечки на великі суми і скарги на постанови Міністерства економіки та інших центральних установ, а в другій інстанції – скарги на постанови нижчих судів господарсько-адміністративних трибуналів регіональних автономних об’єднань та відповідних трибуналів провінцій. На місцях функціонують територіальні господарсько-адміністративні трибунали, які переважно розглядають податкові спори. В Нідерландах набули поширення позасудові інститути для вирішення спорів (арбітраж), де арбітри можуть бути обрані за бажанням сторін (як правило, вони є експертами в певній галузі). В Туреччині існує рахунковий суд, який фактично є органом адміністративно-фінансового контролю та має функцію перевірок і контролю усіх видів доходів, витрат і стану майна підприємств, організацій та установ, що фінансуються за рахунок загального і додаткового державного бюджетів.

Джерело Savvy.In.UA: http://www.savvy.in.ua/tema-1-istoriko-pravovi-peredumovi-viokremlennya-gospodarskogo-sudochinstva/

3 Система, склад та структура господарських судів, їх місце в судовій системі України. Система господарських судів України встановлена Законом “Про судоустрій і статус суддів” (2010). Господарське судочинство ґрунтується на дотриманні встановлених законами правил судочинства, які вміщені в Господарському процесуальному кодексі України та інших законах. Господарські суди застосовують Конституцію України, Закони України, загальновизнані норми міжнародного права та міжнародних договорів. Єдину систему господарських судів України становить Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди. Місцевими господарськими судами відповідно до Закону “Про судоустрій і статус суддів” є: господарський суд Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя. Особливе місце у судово-господарській системі займає Вищий господарський суд України, який є вищим судовим органом господарських судів України. Вищий господарський суд України діє у складі колегій суддів, в його складі утворюються Президія, як консультативно-дорадчий орган при Голові Вищого господарського суду України, та Пленум Вищого господарського суду України. Вищий господарський суд України у визначених законом формах: здійснює нагляд за діяльністю апеляційних господарських судів та місцевих господарських судів і дає роз’яснення з питань судової практики; розглядає у касаційному порядку справи; забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських судів; веде і аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику; надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дає рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення господарських справ; забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, а також здійснює інші повноваження, передбачені законом. Місцеві господарські суди вирішують спори, віднесені до їх компетенції; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ними рішення; ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських правовідносин; вносять пропозиції Вищому господарському суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів, а також здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством. Апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції, які утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з обов’язковим визначенням території, на яку поширюються повноваження цих судів та їх місцезнаходження. Указами Президента України від 11 липня 2001 р., 30 травня 2002 р. та 25 червня 2003 р. в Україні утворено 11 апеляційних господарських судів. Апеляційні господарські суди мають відповідні повноваження: переглядають в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів, які включені до території, на яку поширюється його повноваження; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ним постанови; проводять роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин; подають пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів, надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим господарським судам та виконують інші повноваження, передбачені законодавством. Стаття 4-6. Склад господарського суду Справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється апеляційними господарськими судами колегією суддів у складі трьох суддів. Перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів. Перегляд судових рішень господарських судів Верховним Судом України здійснюється колегіально. Суддя чи склад колегії суддів для розгляду конкретної справи визначається у порядку, встановленому частиною третьою статті 2-1 цього Кодексу. Одним із видів третейських судів в Україні виступає Міжнародний комерційний арбітраж, який здійснює свою діяльність на підставі Закону України “Про третейські суди” від 11 травня 2004 р. та Закону Ук р а ї н и “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р. На вирішення міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися:

спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України. Арбітражне рішення, яке приймає Міжнародний комерційний арбітраж, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов’язковим, і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням вимог законодавства.

4 Завдання та функції господарських судів України, джерела регулювання їх діяльності Основними завданнями господарського суду є такі: – захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарський правовідносин; – сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин; – внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності. На виконання вказаних завдань господарські суди виконують такі основні функції: – здійснюють правосуддя з господарських відносин, тобто вирішують господарські спори та інші справи, віднесені до юрисдикції господарських судів; – попереджують порушення законодавства у сфері господарської діяльності; – ведуть статистичний облік і здійснюють аналіз статистичних даних про свою діяльність; – вивчають і узагальнюють практику застосування законодавства при розгляді господарських спорів; – здійснюють організаційне керівництво господарськими судами. Характер і зміст завдань і функцій господарських судів свідчать про їх винятково важливу роль у механізмі управління економікою держави.

5 Право на звернення у господарський суд: особливі суб’єкти, підстави та наслідки. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі – підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною. Стаття 2. Порушення справ у господарському суді Господарський суд порушує справи за позовними заявами: підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві. Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника. Господарський суд розглядає справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України “Про третейські суди”. Стаття 12. Справи, підвідомчі господарським судам Господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів; 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів; 7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов’язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПКУ, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений ПКУ; 8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство. Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом. Стаття 15. Територіальна підсудність справ господарському суду Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо. Справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача. Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача. Якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням частин першої – третьої цієї статті залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу. Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією з сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд. Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника. Стаття 16. Виключна підсудність справ Віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу. Справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває судно, або порту реєстрації судна. Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна. Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення. Справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва. Справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери розглядаються господарським судом за місцезнаходженням емітента. Справи у спорах, передбачених пунктом 6 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням об’єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті. Справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Тема 2

1 1 .Поняття господарського процесу, та його специфічні риси.

Поняття господарського процесу виникає кожного разу, коли необхідно позначити на процедуру відправлення правосуддя у господарських справах. Причому необхідно враховувати, що поняття процесу у його загальноприйнятому значенні суттєво ширше за його поняття в юридичній науці. Будь-яка послідовна діяльність, по суті, може бути названа процесом (від лат. processus — рух). У цьому контексті процесом може бути послідовна зміна предметів і явищ, сукупність ряду послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату. Але в юридичному значенні процесуальні відносини, що становлять суть господарського процесу, означають дещо вужче. По- перше, господарський процес як юридична категорія традиційно існує як протиставлення матеріальним господарським правовідносинам. По-друге, господарський процес отримав специфічне розуміння при правозастосуванні та відправленні господарського судочинства. Це й зумовлює подальші висновки щодо суті та змісту господарського процесу. Ю.С. Червоний під юридичним процесом (у контексті цивільного процесу) визначав сукупність процесуальних дій суду, інших осіб, що беруть участь у справі, та інших учасників процесу, що здійснюються в установленому законом порядку, та виниклих у зв’язку з цим дій процесуальних правовідносин, пов’язаних зі здійсненням правосуддя в цивільних справах1. Натомість у цьому визначенні залишилося поза встановленням, власне, що таке процесуальна дія, процесуальне правовідношення, процес. Багато авторів ототожнюють поняття процесу та судочинства2. Але в цьому випадку процесуальне відношення звужується, по суті, до діяльності суду. Разом із тим, юридичний процес може існувати на попередній досудовій стадії, бути спрямованим на подальший судовий розгляд справ, але ототожнюватися з ним. У будь-якому разі, коли законодавець обумовлює поняття юридичного процесу — конституційного, господарського, цивільного, адміністративного, цивільного, врешті-решт, кримінального, йдеться передусім про діяльність певних юрисдикційних органів, пов’язаних із охороною та захистом прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Не виникає дискусій із приводу того, що судова діяльність щодо розгляду юридичних справ є процесом у юридичному значенні. Певні запитання можуть бути висловлені з приводу того, чи є діяльність інших правоохоронних органів процесом, а не, наприклад, процедурою? Останнє має значення, зокрема, у зв’язку з розробкою Адміністративного процесуального кодексу (АПК) України, що має суттєві відмінності від правового закріплення процесуальної форми діяльності суду й учасників розгляду відповідних судових справ. Адже процедура є необхідною умовою загалом правопорядку, процедура є послідовність дій будь-якого характеру, прямо пов’язаного чи не пов’язаного із захистом прав (законних інтересів) осіб чи судовим розглядом справ. Не випадково в адміністративно-правовій літературі виділяють провадження управлінського характеру, що протистоять адміністративно-юрисдикційним провадженням3. У кримінальному процесі досудове слідство та дізнання традиційно вважаються процесуальними правовідношеннями відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України. У Господарському процесуальному кодексі України врегульовано низку дій учасників господарських відносин при розв’язанні правових конфліктів, що також виходять за межі порядку розгляду господарських справ безпосередньо в суді. У зв’язку із цим можна дійти висновку, що господарському процесу завжди характерна або безпосередня діяльність суду щодо відправлення правосуддя, або діяльність інших осіб, що здійснюється під контролем та з дозволу суду при відправленні правосуддя, або передує судовому розгляду як необхідна його складова та ініціююча стадія. Саме в цьому контексті досудове врегулювання господарських спорів у випадках, установлених у договорі сторін, досудове врегулювання розбіжностей при укладанні господарських договорів, укладання яких є обов’язковим для сторін, зрештою, виконання рішення господарського суду, — всі ці відносини є процесуальними й охоплюються поняттям господарського процесу. Відірвати ці відносини від процесуальних неможливо, адже вони безпосереднім чином впливають на виникнення процесуальних прав та обов’язків сторін, відображаються на кінцевому результаті господарського судочинства. Зокрема, вжиття заходів до врегулювання спору за наявності відповідної договірної умови є підставою для розгляду спору в судовому порядку, впливає на поведінку суду при прийнятті позовної заяви та розгляді справи, вирішенні питання про судові витрати (сторона, яка не відповіла на претензію другої сторони, вважається такою, неправильні дії якої сприяли виникненню судового спору, у зв’язку із чим на неї може бути покладено державне мито незалежно від результатів вирішення спору відповідно до ч. 2 ст. 49 ПІК України). Наведені висновки є цілком правомірними й для оцінки діяльності комерційних арбітражів (третейських судів, що розглядають господарські справи). Не випадково у літературі порядок вирішення цими органами господарських спорів теж віднесено до господарського (арбітражного) процесу1. Деякі автори під арбітражним (господарським) процесом розуміють урегульовану нормами права форму діяльності арбітражних (господарських) судів, спрямовану на захист оспорюваного чи порушеного права організацій і громадян-підприємців2. Цим висновкам відповідає думка про те, що обов’язковим учасником господарського (арбітражного) процесу є господарський (арбітражний) суд3. Із цими підходами погодитися повністю не можна. Вони значно звужують розуміння господарського процесу та господарського процесуального правовідношення, адже не помічають можливості реалізації процесуальної поведінки поза безпосередньої участі господарського (арбітражного) суду. По-перше, звужений підхід до господарського процесу супере-. чить висновкам самих авторів, що його позиціонують. Адже в усіх відповідних підручниках до системи господарського (арбітражного) процесуального права включено відносини, що реалізуються поза безпосередньою участю господарських судів: досудове врегулювання господарських спорів, порядок примусового виконання рішень господарських (арбітражних) судів, розгляд господарських спорів комерційними арбітражами (третейськими судами) тощо. По-друге, від господарського процесу не можна відірвати діяльність учасників господарських відносин, що має процесуальну фор-му, упорядковується в процесуальному законі та є обов’язковим елементом вирішення спорів, провідною ланкою для якого виступає відправлення правосуддя господарськими судами. Дійсно, як зазначає Д.М. Чечот, не можна об’єднувати всі форми захисту об’єктивних цивільних (у нашому випадку — господарських прав) у розумінні юридичного процесу1. Адже тоді необхідно було б, зокрема, до господарського процесу відносити й нотаріальний захист господарських прав, і захист прав суб’єктів господарювання іншими правоохоронними органами (прокуратурою, міліцією тощо), а також адміністративний захист господарських прав. Це фактично робило б предмет господарського процесу безмежним та не дозволяло б визначити його принципи, здійснити його кодифікацію тощо. Разом із тим, немає жодних обґрунтованих застережень від того, аби відносити загалом до юридичного процесу і господарського, зокрема, діяльність учасників охоронюваних господарських відносин, що мають безпосередній вихід на відправлення правосуддя в господарських справах, виконують роль обов’язкової, підготовчої, заключної стадії господарського судочинства, або впливає на його здійснення. Наприклад, розгляд господарських спорів у спеціалізованих третейських судах (арбітражах) процесуально виключає судовий розгляд спору, угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду є підставою припинення провадження у господарській справі (ст. 80 ГПК). Крім того, передбачається залучення господарського суду в процесуальні відносини щодо видачі наказу на виконання рішень арбітражів (третейських судів). Таким чином, тісний, нерозривний зв’язок окремих відносин із процесом відправлення правосуддя в господарських справах робить їх невід’ємною частиною господарського процесу та господарських процесуальних відносин. Ю.С. Червоний справедливо зауважував про дискусійність віднесення до цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного процесів діяльності державної виконавчої служби із приводу примусового виконання рішень відповідних загальних, господарських чи адміністративних судів. Адже ці процедури є загальними для всіх процесів2. Натомість, якщо виконавче провадження відокремити від відповідного процесу, то обов’язковість І рішень судів перестане бути основною засадою судочинства (п. 9 ч. З ст. 129 Конституції України), чим порушуватиметься принцип розподіл влад. Має бути враховано, що основні етапи виконавчого провадження здійснюються за безпосередньою участю судів (наприклад, щодо зміни способу виконання, розстрочки чи відстрочки виконання, затвердження мирової угоди, виконання рішень комерційного арбітражу). У багатьох країнах виконавчепровадження взагалі діє у складі судової системи. Тому положення виконавчого провадження, що є спільними для реалізації будь- яких виконавчих документів слід визнати загальноправовими, а процедури цього провадження, що нерозривно пов’язані із функціями господарських судів та здійснюються під їх контролем — слід визнавати складовою господарського процесу. Окреме зауваження необхідно зробити стосовно біржових арбіт- ражів, ярмарочних судів та інших подібних органів. Для їх діяльності справедливими залишаються висновки, зроблені І.Г. По- бирченком, який зазначив, що підпорядкування таких судів адміністрації виключає в їх діяльності застосування принципів судочинства1. Таким чином, якщо відповідні суди не набули статусу третейських судів, вирішення спорів цими органам не можна вважати господарським процесом. У з в ’я з к у із цим п ід господарським процесом варто р о з ум іт и с у к у п н іст ь у ст а н о в л е н и х у за к о н і п о с л ід о в н и х дій суд у або комерційного арбітражу, а також осіб, з а ц ік а в л е н и х у в и р іш е н н і юридичної с п р а в и, та інш и х осіб, що беруть уча ст ь у р о згл я д і та вед ен н і сп р а ви, в и к о н а н н і обов’я з к о в и х досудових процедур, в и к о н а н н і р іш е н ь судів, с п р ям о в а н и х н а захист, прав та з а к о н н и х інт ер е с ів у ч а с н и к ів го спод арських від н о си н, в ід н о в л е н н я п л ат о спроможності боржника або в и з н а н н я його банкрутом. Аналогічним чином слід розмежувати поняття господарського процесу та господарського правовідношення. Значною мірою ці поняття збігаються. Разом із тим, можна виявити певну розбіжність цих понять, ураховуючи те, що діяльність учасників господарського процесу (господарська процесуальна діяльність) може відбуватися в рамках відокремленої поведінки, бути організаційно та нормативно відділеною від діяльності інших учасників процесу. Наприклад, поведінка судді господарського суду під час винесення рішення у нарадчій кімнаті є самостійним елементом діяльності господарського суду в господарському процесі, що здійснюється поза впливом чи участю інших осіб. Значною мірою поведінка арбітражного керуючого у провадженні про банкрутство має самостійний характер, підпорядковується лише положенням закону, а не волевиявленню інших осіб. Що ж до господарських процесуальних правовідносин, то їм завжди властива участь двох чи більше осіб у реалізації відповідних норм. Господарські п р о ц е с уа льн і п р а во в ід н о си н и, т а к им чином, — це вр е гу л ьо ва н і нормами господарського процесуального п р а ва в ід н о си н и, що в и н и к аю т ь між господарським судом (к ом ер ц ій н им ар бітражем) т а /а б о у ч а с н и к ам и господарських від н о си н у процесі п ід гот о вк и, зд ій с н е н н я т а р е а л із а ц ії р е з у л ьт ат ів судового (арбітражного) в и р іш е н н я господарських спорів.

2 Стадії господарського процесу та види проваджень у господарському процесі. Форми та стадії господарського процесу мають аналізуватися, з одного боку, загалом у контексті складових юридичного процесу та, з іншого боку, — специфічних рис, притаманних господарському процесу. Форми господарського процесу зазвичай ототожнюються з видами проваджень, що можуть застосовуватися у відповідному судочинстві. Процесуальне провадження — це головний елемент юридичного процесу, що є системним утворенням, комплексом взаємозалежних і взаємозумовлених процесуальних дій, які: а) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою і пов’язаністю з відповідними матеріальними правовідносинами; б) викликають потреби встановлення, доказування, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних даних аналізованої юридичної справи; в) зумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах- документах1. ГПК України у ст. 4-1 називає лише дві форми господарського процесу: позовне провадження та провадження у справах про банкрутство. Але це не є вичерпним переліком видів проваджень у господарському процесі. За самостійними критеріями можуть бути визначеній й інші види проваджень, як і розширюють форми господарського процесу. Позовне провадження традиційно виділяється у господарському процесі. Цьому, основному виду провадження характерна наявність спору про господарські права й інтереси. У позовному провадженні беруть участь позивач (позивачі) та відповідач (відповідачі), треті особи, що мають права сторін. Підставою для відкриття позовного провадження є подання позовної заяви в установленій ГПК України формі й у супроводі передбачених законом документів. Провадження у справах про банкрутство необхідно виділяти у зв’язку з тим, що окрім господарських спорів до підвідомчості господарських судів віднесено справи про банкрутство, які мають самостійні процедури, суб’єкти й інші елементи процесу відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності борясника або визнання його банкрутом». Зокрема, основними учасниками справи про банкрутство є боржник та кредитори. Підставою для відкриття провадження про банкрутство є заява кредитора або боржника, що підкріплена документами про наявність простроченого понад 3 місяці безспірного боргу у розмірі 300 мінімальних заробітних плат. Провадження про банкрутство може відбутися лише після позовного провадження, адясе рішенням господарського суду за наслідками розгляду позовних вимог підтверджується безспірність боргу. Провадження на забезпечення примусового виконання р ішень господарських судів та арбітражів необхідно виділяти у господарському процесі, по-перше, у зв’язку із самостійністю відповідних процедур стосовно позовного провадження та справ про банкрутство, а, по-друге, у зв’язку з окремим регулюванням відповідних відносин у розділі XIV ГПК та Законі України «Про виконавче провадження». Цьому провадженню характерні особливі форми документообігу та поведінки учасників господарського процесу. Хоча розгляд відповідних питань здійснюється господарським судом без відкриття окремої справи — у межах справи, сформованої у позовному провадження, але самостійність форми процесу тут не викликає сумнівів. Учасниками цього провадження є стягувач та боржник. Відкривається відповідне провадження за заявою стягувана чи боржника. У цьому провадженні також передбачається оскарження дій чи бездіяльності державного виконавця, що здійснює примусове виконання рішення господарського суду. Крім того, відповідно до розділу II ГГІК України виділяють досудове врегулювання господарських спорів, що передбачає особливий механізм пред’явлення претензії, її розгляду, досудово- го врегулювання розбіжностей, що виникають під час укладання господарських договорів, досудового врегулювання спорів, що виникають у разі зміни та розірвання господарських договорів. Це дає підстави відносити досудове врегулювання господарських спорів до виду господарського процесу. Не випадково саме при розгляді досудового порядку розгляду господарських спорів І.Г. Побір- ченко робить висновок, що природу процесуальних норм не можна обмежувати діяльністю юрисдикційних органів1. Розділ V-1 ГПК передбачає особливі процедури вжиття запобіжних заходів, що мають на меті збереження існуючого стану (status quo) між сторонами до розгляду справи по суті, а також збереження доказів, необхідних для вирішення спору по суті2. Ці відносини не можна вважати складовою позовного провадження, адже вони, по-перше, передують позовному провадженню, по- друге, в позовному провадженні припиняються, перетворюючись на заходи до забезпечення позову, а по-третє, можуть відбутися та бути завершеними до подання позову. У зв’язку із цим доречно виділяти провадження у зв ’я зк у зі вжиттям запобіжних заходів. У розділі XV ГПК виділяється провадження за участю іноземних суб’єктів господарювання. Але повною мірою подібне провадження не можна вважати самостійним. У ст.ст. 123 та 124 ГПК установлено, що до справ за участю іноземних суб’єктів господарювання застосовуються ті самі процесуальні положення, що й до справ за участю суб’єктів господарювання України, крім винят1 ків, установлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Тому іноземні суб’єкти господарювання можуть ставати суб’єктами будь- яких інших наведених видів провадження, якщо спір відповідно до процесуального законодавства підвідомчий господарським судам України. Разом із тим, положення розділу XV ГПК врегульовують не передбачені іншими видами відносин у частині провадження щодо видачі та виконання судових доручень про надання міждержавної правової допомоги: доручень господарських судів до іноземних судів та дипломатичних установ України, а також доручень іноземних судів до господарських судів України. На відміну від наведених видів провадження, наприклад, у цивільному процесі, застосовується позовне провадження, наказове та особливе провадження (ч. 2 ст. 15 ЦПК). Проекти ГПК (Кодексу господарського судочинства), що розглядаються у парламенті, передбачають розширення видів проваджень у господарському процесі. Зокрема, проект Кодексу господарського судочинства передбачає такі додаткові види проваджень, як провадження про визнання права та встановлення фактів, що мають юридичне значення, провадження по відновленню втраченого судового провадження, провадження про скасування рішення третейського суду (арбітражу), провадження щодо оскарження дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби. Фактично ці види проваджень і сьогодні існують у господарському процесі, хоча й не поіменовані як окремі види проваджень, у багатьох випадках здійснюються відповідно до аналогії процесуального закону та порядку пристосування інших видів проваджень до потреб відповідного виду процесу. Розгляд справи у господарському процесі послідовно проходить кілька стадій. Натомість стадії проходження справи не є однаковими для різних видів провадження. По суті справи, стадії господарського процесу мають цілісний вигляд лише у контексті руху справи по інстанціях. Що ж до розгляду справи у першій інстанції, то тут справа може мати кілька стадій. Зокрема, у провадженні про банкрутство виявляються нехарактерні для позовного провадження етапи розгляду справи, що пов’язані не із вирішенням спору, а відновленням платоспроможності боржника, його банкрутства та можливої ліквідації. До загальних стадій господарського процесу, притаманних більшості видів проваджень, можна віднести: 1) відкриття провадження у справі; 2) провадження у справі до судового розгляду справи (підготовка справи до розгляду); 3) судовий розгляд господарських справ; 4) перегляд судових рішень та ухвал за нововиявленими обставинами; 5) перегляд судових рішень та ухвал в апеляційному порядку; 6) перегляд судових рішень у касаційному 7) перегляд рішень за винятковими обставинами Верховним Судом України; 8) виконання рішень та ухвал суду. Ці види стадій не можна визначати для проваджень у комерційних арбітражах (третейських судах) та при досудовому врегулюванні господарських спорів. Зокрема, рішення арбітражів (третейських судів) є остаточними. Порядок розгляду відповідних справ у межах, що не заборонено законом, встановлюється сторонами, а в разі відсутності відповідного погодження — встановлюється арбітражем. Розгляд справ у постійно діючих третейських судах (арбітражах) здійснюється відповідно до Закону України «Про третейські суди» та відповідного регламенту суду. Особа може звернутися до господарського суду із вимогою про скасування рішення арбітражу (третейського суду) лише у випадках, установлених законами України «Про третейські суди» та «Про міжнародний комерційний арбітраж»: справа розглянута не в уповноваженому складі суддів, не підвідомча третейському суду, третейська угода відсутня, визнана недійсною або рішення виходить за її межі, або якщо третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, я к і не брали участі у справі. Як видно, рішення третейського суду (арбітражу) не може бути оскаржене у зв’язку з неповним установленням обставин справи чи неправильним застосуванням матеріально-правових норм, що регулюють відносини сторін. У разі якщо в заяві щодо такого скасування буде відмовлено в першій інстанції, тоді в апеляційному порядку, а згодом і в касаційному порядку може бути оскаржено не рішення арбітражу (третейського суду), а рішення суду, що відмовив у подібному скасуванні. Рішення арбітражу (третейського суду) за письмовим клопотанням заявника приводиться до виконання шляхом звернення до господарського суду за місцем знаходження боржника та підтверджується наказом. Особливості розгляду та приведення до виконання рішень міжнародних комерційних судів буде розглянуто у подальших розділах підручника.

Поиск по сайту: