УКРАЇНСЬКІ РАДЯНСЬКІ КОНСТИТУЦІЇ

Мироненко О. М.

М64 Історія Конституції України.— К.: 1н Юре, 1997.—

60 с— (Б-чка "Нова Конституція України"). ISBN 966-7183-09-2

Стисло характеризуються світові й вітчизняні першоджерела українського конституціоналізму як теоретичної думки і практики тисячолітнього державотворення, процес становлення діючих і таких, які залишилися у проектах конституційних актів, що народжувались на українських землях, від гетьманських консти­туцій XVH ст. до Основного Закону України 1996 р.

Для наукових і практичних працівників, викладачів і студентів вузів, широкого кола читачів.

Бібліотечка "Нова Конституція України"

Редакційна колегія: Ю. С. Шемшученко (головнийредактор), Ф. Г. Бурчак, В. В. Цветков, В. І. Семчик, В. Б. Авер'янов, В. Ф. Погорілко, О. Д. Святоцький, В. В. Медведчук, І. Б. Усенко

Затверджено до друку

вченою радою Інституту держави і права

їм. В. М. Коряцького НАН України

Редактор М. С Лопата

ББК 67.9(4УКР)300

© О. М. Мироненко, 1997
ISBN 966-7183-09-2 © Видавництво «Ін Юре», 1997

ВСТУП

Конституція України 1996 p., яка є світочем незалежності нашої держави, стрижневим правовим регулятором всіх фундаментальних суспільних процесів, що в ній точаться, надійним засобом ствер­дження суверенної України у світовому співтоваристві, покликана стати дієвим механізмом не протистояння, а конструктивної взаємо­дії всіх владних гілок тощо, не писалась і не могла виникнути з чистої сторінки. 1 взагалі, як зазначав один з відомих засновників філософії "здоровою глузду" Дж. Макінтош, будь-які конституції мають не створюватись, а виростати, тобто визрівати на поживному для них грунті національного менталітету, національних традиціях, історичному досвіді того чи іншого народу.

На превеликий жаль, протягом 90-х років історія української конституційної думки і практики спотворювалася несвідомо чи свідомо: деякі "романтики" прагнули видавати рідну землю за центр і стрижень світової цивілізації взагалі, приписували нашим пращу­рам майже всі пріоритети людства, а ідеологічно зашорені політики з суто меркантильних інтересів нав'язували свої догмати громадянам України.

Якщо більшовицькі ідеологи викривляли свою інституціоналі-зовану історію замовчуванням одних фактів і подій та гіперболіза­цією інших, то їх нинішні опоненти, створюючи власну контр-історію, застосовують ті ж методи, додаючи до них лавину відвертої й цинічної брехні. Стосовно еволюції українського конституціона­лізму це, наприклад, виявляється у нав'язуваній суспільству думці про "першу в світі конституцію" і навіть у вимогах проголосити 5 квітня (дата ухвали угоди "Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорізького" між П. Орликом та частиною козацтва) днем Конституції України. Спекулюючи на терміні "конституції", при­хильники такої точки зору замовчують те, що нормативні акти під згаданою назвою приймалися раніше протягом майже 2-х тис. років, починаючи від Стародавнього Риму і закінчуючи Польщею. За логікою таких міркувань, першими у світі доцільніше було б вже

проголосити німецькі конституції, даровані Фрідріхом II феодалам: "Конституцію про права князів духовних" (1220 р.) та "Конституцію про права князів світських" (1232 р.). До речі, конституцією назива­лась і знаменита "Кароліна" — "Constitutio Carolina Criminals" (1532 р.). Та жоден з політиків чи мислителів цих та інших держав не претендував на закріплення за ними подібного більш ніж сумнів­ного пріоритету, а польські вчені і у минулому, і зараз чесно визнають, що їх перша конституція (1793 р.) була другим у Європі чи третім у світі писаним Основним законом держави (після США і Франції).

Не помічають такі дослідники і конституцій Б. Хмельницького (1654), конституцій Ю. Хмельницького (1659), конституцій І. Брю-ховецького (1663 і 1665), конституцій Д. Многогрішного (1669), конституцій 1. Самойловича (1672 і 1674), конституцій 1. Мазепи (1687), конституцій І. Скоропадського (1709) та багато інших конституцій, які не лише ухвалювались, а й мали реальну юридичну силу задовго до 1710 р. Замовчування доповнюється відвертими спотвореннями назви орликовської угоди (Конституція Пилипа Орлика, Конституція 1710 р., Угода та Конституція П. Орлика та ін.), довільними перекрученнями, а то й свідомими "помилками" у перекладі тексту угоди тощо.

Фальсифікації досягли такого розмаху, що навіть досвідчені вчені-правознавці у пошуках "першої у світі" приймають, скажімо, за неї "Вивід прав України" того ж П. Орлика, написаний пізніше, але за змістом справді більш наближений до того, що може вважа­тись Основним законом держави. Інколи виявляють у цьому плані надмірну "гнучкість" і владні структури: в офіційній доповіді на урочистому засіданні, присвяченому 400-літтю Б. Хмельницького, використано таке формулювання, що жоден з фахівців не розши­фрує, чи то Б. Хмельницький, чи то П. Орлик був фундатором українського конституціоналізму.

Але ми впевнені, що 28 червня 1996 p., коли, нарешті, з'явився Основний Закон України, виявиться тією межею, котра покладе край емоційному підходу до сприйняття історії вітчизняного консти­туційного процесу і стане початком справді наукового її усвідом­лення, збагатить велич українства як молодої нації, що втілює могутній потенціал у майбутньому.

Ця праця і є однією з перших спроб цільного, виваженого узагальнення історії українського конституціоналізму.

1. РОЛЬ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОЇ СКАРБНИЦІ У СТАНОВЛЕННІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ІНСТИТУЦІЙ НА ЗЕМЛЯХ РУС1В

На наш погляд, конституціоналізм як наукову категорію можна тлумачити з двох позицій. У широкому плані він еволюціонізує, починаючи від міфологічних форм світорозуміння — параполітології IV— III тис. до н. є., коли найінтелектуальніші представники людства стали замислюватись над сутністю категорій добра і зла, правди і справедливості, рівності і нерівності, космосу і земних порядків, держави і суспільства, особливостями їх устрою, місцем і призначен­ням людини, методами і спробами завоювання і зміцнення влади, походженням і значенням права тощо, до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак теоретичного знання, виникнення політико-правової науки.

У вузькому розумінні — це комплекс політико-правових ідей та державотворча практика молодої буржуазії, переважно XVII—XVIII ст. (у багатьох країнах цей процес розпочався у XIX—XX ст.), що орієнтується на створення інституціонально-правових умов функціо­нування держави, у яких забезпечувалося б верховенство народу, виключне правління законів, найширші права і свободи особистості, демократична виборча система, чітко розмежовувались би функції і компетенція законодавчої, виконавчої, судової гілок владування, гарантувалось би широке місцеве самоуправління, де всі державницькі органи і установи, службові особи були б підзвітні і підконтрольні громадянському суспільству тощо. У такому розумінні конститу­ціоналізм уже прямо пов'язується з творенням чи наявністю Ос­новного закону держави, який мав найвищу юридичну силу, визначав характер взаємовідносин уланцюжку "особа—суспільство—держава", основи політичної, економічної і правової системи, закріплював форму правління, державний устрій і т. ін.

Передтечу конституційних доктрин майбутнього ми знаходимо насамперед в ідеях божественного, природного права, договірного походження держави, джерел владування, розподілу влад, вченнях про плутократію, тиранію, деспотію, олігархію, демократію, монар-

хію, аристократію, охлократію, побудову державного апарату, полі­тичні об'єднання, судочинство, правила поведінки правителів і підданих, про принципи, мистецтво і функції державного управ­ління, про верховенство права, закону і навіть про правову державу, започаткованих у геніальних здогадках Конфуція, Мо-цзи, Лао-цзи, Будди, Платона, Шан Яна, Каутільї, Арістотеля, Полібія, Ціцерона, укладачів Ветхого Завіту, Вед, Авести, Артхашастри тощо. У скарбниці давньої політико-правової, передконституційної думки ми знаходимо і започаткування концептуальних основ, постановку проблем світської теорії політики і права, переміщення людини у центр політичного життя, перетворення її у "міру всіх речей", невідчужуваності прав і свобод особистості, природженої рівності людей, конформізму і нонконформізму, договірних сто­сунків держави і громадянина, усуспільнення майна, недоторканості приватної власності, політичної природи людини, виокремлення з її сукупності категорії громадянина, диференціацію держави і громадянського суспільства, розуміння держави як політичної сис­теми, права — як суто політичного інституту, його поділ на звичаєве і позитивне, права народу на законодавчу владу, проблем федера­лізації, автономізації, республіканізму, "ідеального громадянина", "істинного права", рівності всіх перед законом, міжнародно-пра­вового спілкування тощо.

Видатний внесок у розвиток світового конституціоналізму належить римським юристам І—III ст. н. є. Сабіну, Гаю, Папініану, Ульпіану, Модестину та ін. Власне вони і започаткували юриспру­денцію як науку "про божественні і людські справи, знання спра­ведливого і несправедливого", категорії "правова політика", "право­ва практика", "правовий простір", "публічне право", "право наро­дів", "приватне право", сформулювали на найвищому рівні перші дійсно юридичні норми, створили кілька кодексів імператорських конституцій, що у майбутньому вплинуло не тільки на ідейно-політичні конституціоналістські доктрини, дало поштовх конститу­ціоналістському рухові, а й суттєво збагатило реальну державно-правову конституційну практику.

Саме у цей період, слідом за занепадом стародавньогрецьких і стародавньосхідних політичних порядків, наступила затяжна криза, пов'язана із занепадом Риму: земна держава все більш поставала в очах пригнічених народів як втілення політичного зла, беззаконня, несправедливості, терору, експлуатації, розбещеності. Все це ство-

рило сприятливі умови для бурхливого розвитку християнства як опозиційної релігії "трудівників і обтяжених". Система вже роз­винутих параконституційних ідей Платона, Арістотеля, Сенеки та ін. доповнювалась догмами про те, що після пришестя Христа Бог доповнив договір з євреями новим договором з усіма народами, головні постулати якого викладені у Новому Завіті. Людина тут поставала як верхівка творіння Бога, істота вільна, але грішна, а майбутня ідеальна держава — як Царство Небесне, Царство Боже, Царство Справедливості, де панують мир, любов, свобода, братер­ство, соціальна справедливість, скасовується приватна власність, усуспільнюється майно, засуджуються багатії, здійснюється розподіл за працею тощо.

Переважно за первісні "комуністичні ідеї" понад трьох століть римські імператори нещадно нищили християнство, і лише тоді, коли його апологети, гностики, патристи (Тертулліан, Кіпріан, Євсевій, Климент, Августин, Ієронім, Григорій І Великий та ін.) висунули твердження, що суперечили Новому Завіту (багатство і приватна власність — це не зло, а добро; люди — не можуть бути рівними у суспільстві; монархи — представники Бога на землі тощо), вони спочатку дозволили цю релігію, а потім зробили її і пануючою. Вся суспільна думка майже на півтора тисячоліття перетворилась у служницю богослов'я, а формула "церква — сонце, держава — мі­сяць" — у провідне гасло схоластів, найвидатнішою постаттю серед яких став згодом Фома Аквінський, найавторитетніший серед орто­доксальних схоластів збагачувач вчення про державу і право.

Слідом за ним в Італії з'явились провісник народного суверені­тету, права народу на законодавчу владу і її відокремлення від влади виконавчої Марсилій Падуанський; фундатор концепції республі­канізму Л. Бруні; неперевершенний теоретик політичної боротьби, юридичного світорозуміння, пріоритету світської влади, шляхів і методів зміцнення держави, авторитаризму, громадянських чеснот Н. Макіавеллі; родоначальник гуманізму Ф. Петрарка; співець "хри­стиянського" комунізму Т. Кампанелла. У Німеччині останні ідеї проповідував Т. Мюнцер, в Англії — Т. Мор. Переважно юристи створювали грунт для конституційної думки у Франції: засновник пуританства Ж. Кальвін, виразник революційних поглядів Ф. Гот-ман, видатний теоретик суверенітету Ж. Боден та ін.

Англія ж, вже починаючи з XIII ст., приступила до консти­туційної практики. її початком стала Велика хартія вольностей 1215 р., яка разом з Хабеас корпус актом 1679 р. та Біллем про

права 1689 p. формально діє до нині і започаткувала першу в світі неписану Конституцію Великобританії. У період між XIII і XVII ст. концептуальну платформу для неї разом з названими вище італій­цями і французами готували засновник протестантизму німець М. Лютер, голандський юрист Гуго Гроцій, який довів до повної теоретичної досконалості природно-правову доктрину, та його молодший співвітчизник і однодумець Б. Спіноза, а також ряд англійців: Т. Гоббс — фундатор консервативно-охоронительної або авторитарно-державницької платформи у політичній думці, Д. Ліль-берн — представник радикально-конституційного або революційно-демократичного її напрямку, Д. Локк — засновник ліберально-конституційного або ліберально-демократичного крила англійського конституціоналізму та інші. Поряд з конституціоналізмом як ідейно-політичною доктриною у XVII ст. набирав сили конституціоналізм як ідейно-політичний рух молодої буржуазії, рушійною силою якого виступили кальвіністи-пуритани. Практичним результатом такого руху стали Республіка Сполучених провінцій у Нідерландах та кон­ституційна монархія в Англії.

Світова конституційна думка стрімко просувалась уперед. Най-видатніший внесок у її концептуальне збагачення зробили у XVIII ст. французькі просвітителі Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Д. Ді-дро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Л. Д'Аламбер, К. Кондільяк, Ж. Бюффон та ін., які вже на глибоко теоретичній основі виклали свої погляди на сутність народного суверенітету, демократії, освіче­ної конституційної монархії, конституційні засади республіки, реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина, чіткого розподілу влади, на субстанцію геополітики, принципи верховенства закону, основи громадянського суспільства, правові положення власності, шляхи вдосконалення законодавства тощо. Поряд з французами висловлювали важливі конституційні ідеї американські мислителі Б. Франклін, Т. Пейн, Д. Вашінгтон, Д. Адаме, Т. Джеф-ферсон, Д. Медісон, О. Гамільтон, які представляли республікан­сько-демократичну течію американського конституціоналізму, що рішуче відкидала інститут рабовласництва, концептуально змальо­вувала конфедеративний державний устрій, відстоювала принципи загального виборчого права, пріоритету людини над державою і суспільством та інший — федералістський напрямок конституційної

думки.

Високий теоретичний рівень конституційних доктрин XVIII ст. сприяв вибуху Першої американської та Великої французької

революції під проводом конституціоналістів і стрімкому перетво­ренню конституціоналізму у державно-правову практику. Йдеться про низку найвидатніших документів в історії людства — американ­ську Декларацію незалежності 1776 p., Статті конфедерації 1777 p., Конституцію США 1787 p., Французькі Декларації прав людини і громадянина 1789, 1793, 1795 pp., Конституції 1791, 1793, 1795, 1799 pp., тобто перші в світі писані Основні закони, які започатку­вали конституціоналізм у його найновішному розумінні та дали величезний поштовх для бурхливого розвитку конституційної теорії і практики в Європі, Латинській Америці, а згодом і на інших континентах.

Німецьку конституційну школу створювали І, Кант, Й. Г. Гер-дер, Г. Гуго, Й. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, К. В. Гумбольдт, Г. В. Ге­гель, Л. А. Фейербах; російську — О. Радищев, М. Сперанський, П. Пестель, М. Муравйов, Т. Грановський, Б. Чичерін, Є. Трубець-кий, О. Герцен, М. Чернишевський, Д. Писарев; традиції англій­ської продовжували І. Бентам, Д. С. Мілль, Р. Оуен, Г. Спенсер; французької — Б. А. Констан, К. А. Сен-Сімон, Ш. Фур'е, О. Конт, Е. Дюркгейм, Л. Дюгі та ін. Ряд мислителів у цей же час виявили себе противниками побудови держави на конституційних засадах (А. Шопенгауер, М. М. Карамзін, Ж. М. де Местр, Л. Г. А. Бональд), прихильниками скасування держави взагалі (М. Бакунін, П. Ж. Пру-дон, П. Кропоткін), а частина з них, не заперечуючи необхідності конституційних засад, рішуче відкидала "буржуазний конститу­ціоналізм" (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін та ін.).

Всі ці та інші імена аж ніяк не можна забувати при характе­ристиці як давнього, так і новітнього українського конституційного процесу, оскільки національна конституційна думка розвивалася у тісному зв'язку з їхнім вченням, відтворювала і збагачувала їхні ідеї, звичайно, грунтуючись при цьому на власному державотвор­чому досвіді.

2. ВІТЧИЗНЯНА ПАРАКОНСТИТУЦІЙНА ДУМКА І ПРАКТИКА (X-XV1 ст.)

Загальнолюдська історія крокувала так, що молода українська нація вступила на її шлях дещо пізніше, ніж багато інших народів. Досить нагадати, що перші писані пам'ятки протополітичної думки

наших пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають десь на межу І і 11 тисячоліть нової ери, тобто вони майже на 40 століть молодші від ранніх староєгипетських і шумерських текстів, на 25—30 віків — від індійських Вед, китайських "Щуцзін" та "Шіцзін", вавілонських законів, на 15—20 століть — від "Іліади" і "Одисеї", Біблії і "Авести", конфуціанської "Лунь юй" і каутільської "Артхашастри", платонівської "Держави" і арістотелівської "Політики", на тисячу років — від політичних постулатів Ціцерона і догматів Ісуса Христа.

У ці чотири тисячоліття предки українства пройшли власний шлях стихійного і організованого кочівництва, матріархату, патріар­хату, племінної організації і поганських вірувань. Знали сучасні українські землі і первісну військову демократію, і найвищу дер­жавно-полісну еллінську культуру, і римські традиції, і "демокра­тичні" царства скіфів, і державні утворення доукраїнських слов'ян­ських племен, і вплив на первісні політичні процеси десятків кочових народів. Від Київської Русі і майже до козацько-гетьман­ської держави протоконституційне мислення еволюціонізувало, переважно у вигляді богословської політико-правової ідеології, до якої інколи доміщувались думки і документи світського характеру.

Головним джерелом виявились Ветхій і Новий Завіти, релігійні вчення Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, константинопольського патріарха Фотія та ін. Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до нашого сучасника і давньоруська політична міфологія, і відомості про найважливіші політичні події, і свідчення про головні політичні настрої слов'ян, і тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією X ст. та Руська Правда.

У Договорі з греками за князя Олега 911р. (ст. 5) та у аналогіч­ному Договорі за князя Ігоря 944 р. (ст. 6) зустрічаються прямі посилання на "Закон руський" ("Устав руський"). Ці згадки у текстах нормативних актів спростовують твердження прихильників їх тлумачення як документів суто візантійського походження.На думку окремих дослідників, невідомий нам "устав і закон" руський справді існував у писаному вигляді задовго до появи Руської Правди, тобто не лише у X, а й у IX, V1I1 і навіть у VII ст. Інша група вчених вважає, що "Закон руський" — це система неписаного звичаєвого права, яке діяло у Київській Русі і охоплювало не тільки

кримінальне, а й спадкове, сімейне, процесуальне право. І в тому, і в іншому випадках найхарактернішими рисами "Закону руського" є посилення уваги до проблеми людини, що згодом стало одним з стрижневих принципів новітнього конституціоналізму: І) поступо­вий відхід від поширеної у дофеодальному і ранньофеодальному суспільстві кривавої помсти вбивством за вбивство або тяжку образу до віри чи напіввір'я, тобто штрафу на користь княжої адміністрації, та до головщини чи поголовщини (головництва) — приватного викупу потерпілому або рідні вбитого; 2) початок заміни принципу таліону матеріальним відшкодуванням вчинених збитків; 3) наяв­ність чітко визначених санкцій за крадіжку та інші скоєні злочини. Якщо припустити, що "Закон руський" був справді писаним до­кументом, то все одно він навряд чи став наслідком законодавчої діяльності київських князів, а виявився письмовим зведенням звичаєвого права русів, тобто прототипом Руської Правди, на основі якого здійснювалось судочинство в Київській державі.

Власне писана вітчизняна протоконституційна думка дійшла ло нашого сучасника у вищезгаданих договорах з греками та самій Руській Правді. Тут закріплювались характерні для середньовіччя політико-правові принципи панування сили зовні і усередині держави, станового поділу людей на повноправних і безправних, недоторканості приватної власності, божественного чи напівбо-жественного походження влади князя. Але правове положення особистості поступово стабілізувалось завдяки тому, що норми Руської Правди встановлювали пріоритет судового рішення над стихійною кривавою помстою, скасовували смертну кару, перетво­рювали повсякденний побут людей у сферу врегульованого правом громадянського життя.

Особлива увага приділялась тут і унормуванню права власності, торговельного, боргового права тощо. Чимало політико-правових норм Руської Правди, не кажучи вже про Церковні устави Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблейського Ко­дексу Мойсея, Еклоги — візантійського законодавчого зведення • 111 ст., Закону Судного людям — південно-слов'янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зведення законів IX ст.

Важливо й те, що у Церковних уставах князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних законів, хоч прямо про це в уставах не йшлося.

У XJ ст. жили і творили засновники чернецтва та Печерської Лаври Антоній (983—1073) і Феодосій (7—1074), які розглядали людину як верхівку творення Бога, а князя як богоугодного волода­ря, заклали основи доктрини династичного князювання на Русі, обгрунтування якої продовжив при переробці найдавніших літопис­них зведень 30—40 років XI ст. ігумен Никон (7—1078), а повністю завершили у "Повісті временних літ" диякон Нестор (7—1113) та ігумен Сільвестр (7—1123). "Повість" прагне охопити найважливіші події від біблейського потопу до започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним, від розселення народів до політичного гуртування слов'янських племен, їх перших політичних провідників, покликання варягів, виникнення власної держави тощо.

Найвизначнішим з представників протоконституційного мисли-тення того часу виявився київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді "О законі Мойсеєм даному і о благодаті і істині Ісусом Христом бившим"(1030—1050) виступив проти раб­ського стану суспільства, за мир і злагоду між народами, за політичну самостійність Київської Русі, відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють бого-обраність лише одного народу, і закликав підпорядковуватись благо­даті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять свободу людини, роблять церкву вірною служницею державі і князю.

У літописаннях духовенства збереглись й інші цікаві пам'ятки політичної думки XI—ХШ ст. В "Ізборниках Святослава" (1073— 1076), складених рукою "грішного Іоанна", у листі Володимира Мономахи до Олега Святославовича (1096), у його ж "Повчанні дітям" (1117), у посланнях митрополита Никифора Володимиру Мономаху (1121), митрополита Клима Смолятича пресвітеру Фомі (1149), "Словах" Кирила Турівського (1130—1182) порушуються політичні проблеми мистецтва державного управління, політичної моралі, пом'якшення наслідків соціально-економічної нерівності людей.

Невідомий автор "Слова о полку Ігоревім" (1187) першим на Русі висловив думку про виникнення держави на фунті суспільного договору між князем і народом. Ідеалами парагуманізму сповнений Києво-Печерський патерик (1215—1230). Судити людей не за ба­гатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, закликає князя "Молєніє Даниїла Заточника" (кінець XII — початок ХШ ст.).

Низку проблем запровадження високоморальної політики пору­шує у повчаннях архімандріт Києво-Печерського монастиря Сера-піон Владимирський (?—1275). Патріотичним прагненням до полі­тичного єднання руських земель навколо Києва, до сильної, централізованої політичної влади князів просякнутий Галицько-Волинський літопис (1201 — 1292). Зокрема, його автори майстерно подають політичний портрет Данила Галицького, у якому "від голови до ніг нема пороку", політико-правові настрої боярства, характеризують міжнародні правовідносини Волинської землі з су­сідніми державами.

Зародками параконституцій у давньоруських князівствах, своє­рідною передтечею "права справедливості", що відбивало менталітет народу, його прагнення до гуманізму, демократизму у правовому регулюванні суспільних відносин ставали ряди —договори віча з виборними князями, які у Києві досить часто проводив митрополит, їх можна розцінювати вже як власне суспільні договори населення з володарями, спрямовані на зміцнення безпеки того чи іншого князівства, визначення форм і методів правління, запобігання (на відміну від близьких і далеких сусідів) надзвичайного силового утиску мешканців держави, тобто насильства, усунення з посад "злих" місцевих можновладців, вирішення усіх питань згідно з діючими правовими нормами тощо. Того ж часу, до речі, виникали і перші парапарламентські вітчизняні установи — снеми (княжі з'їзди) або боярські ради (думи), які так і не набули розвитку, як це відбулося на Заході, у справжні парламентарні органи через занепад української державності у XIV — XVI ст.

Але й ці віки у плані розвитку вітчизняного конституціоналізму теж не слід вважати марними. Вони характеризуються низкою октроїруваних, тобто жалуваних зверху литовськими і польськими князями і королями переважно українській шляхті, духовенству, міщанам, а згодом — і козацтву, так званих конституцій-привілеїв на права і вольності. Серед них особливої уваги заслуговують привілеї Вітовта, Свидригайла, Казимира IV галицькій шляхті, видані у 1425, 1430, 1433, 1434 рр., загальноземські привілеї 1447 р. про підтвердження прав панів, Нешавські статути 1454 р. про звіль­нення шляхти від суду королівських чиновників, петриківські конституції 1518 р. про дозвіл козакам мешкати вище Дніпровських порогів та інші вольності, привілеї православному духовенству 1563 р. тощо.

Певне "конституційне навантаження" несли Литовські статути XVI ст., грамоти про надання українським містам магдебурзького права, унії, що встановлювали новий статус українських земель і т. ін. Природно, в умовах станової демократії права і вольності одного прошарку населення збагачувалися за рахунок інших: ті ж консти­туції-привілеї закріпачували українських селян. Серед них найвідо-мішою виявилась "Устава на волоки" 1557 p., якою права і вольності еліти забезпечувались встановленням панщини та додаткових по­винностей кріпаків і напівкріпаків. Ще більш поглиблювався такий різновид розшарування Генриковими артикулами 1572 р.

Значний поштовх для розвитку української козацької держав­ності надала за гетьмана Богдана Ружинського "козача конституція" Стефана Баторія від 19 квітня 1579 p., яка офіційно вже вста­новлювала посаду запорізького гетьмана з пожалуванням йому клейнодів, герб козачої республіки (козак з самопалом), її столицю (спочатку Трахтемирів, потім — Батурин). Мешкання реєстровим козакам у 20 тис. чоловік дозволялось аж до Києва. Поза увагою наших сучасних засобів масової інформації, а інколи і вчених залишився і певний внесок у становлення козачої держави гетьманів Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашкевича, Дмитра Вишне-вецького, Остафія Ружинського, Івана Свірговського, Криштофа Косинського, Богдана Микошинського, Самійла Кішки і Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме ці гетьмани-реформатори запо­чаткували полкову систему, побудували укріплення на Хортиці, закріпили основи козацької демократії, розвинули широкі міжна­родні зв'язки Запоріжжя, розпочали збройну боротьбу з ляхами, турками і татарами.

3. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ XVII - XVIII ст.

Як відомо, така боротьба вже наприкінці XVI — початку XVII ст. стала могутнім поштовхом розвитку національної усвідомленості, що дало змогу Й. Борецькому і 3. Копистенському закласти основи для формування національної державницької ідеї, яка, усотуючи в собі прагнення до цілосності кордонів, могутності країни та

добробуту народу, найтіснішим чином взаємодіє з основними кон­ституційними принципами. Таким чином, український конститу­ціоналізм поступово розвивався вже не лише як практика, а й як доктрина, тобто на теоретичному рівні.

З іншого боку, збройні виступи козацтва призвели до дедалі більшого утиску їх прав і вольностей, що відбилось у Куруківській угоді 1625 p., Переяслівській угоді 1630 p., і особливо в Ординації війська Запорізького 1638 p., яка, по суті, скасувала козацьку держав­ність. Але саме такий утиск сприяв подальшому посиленню націо­нально-визвольної боротьби, що призвело до її вибуху у 1648 р. і становленню вже Гетьманської держави.

Ще на межі XVI—XVII ст. найважливіші питання державного устрою, захисту прав віруючих у богословській думці порушували М. Рогоза (?—1599), К. Терлецький (?—1607), І. Потій (1541—1613), К. Острозький (1526—1608), Г. Балабан (1530—1607) та інші духовні служителі, які надали нового дихання особливому жанру політичної ідеології — полемічній літературі. Одним з найяскравіших представ­ників такого напрямку літературно-політичної творчості став І. Ви-шенський (1550—1620). Він зображав суспільство як засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро крити­кував політичний лад своєї доби, закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм, висував ідеї усус­пільнення майна, бачив головне призначення влади, яка належить Богові, а не царям і королям, у ствердженні законності і справед­ливості.

Невідомий богослов, який називав себе Христофором Філале-том (кінець XVI — початок XVII ст.), у "Апокрисису" (1598) до­магався скасування станового поділу суспільства, налагодження стосунків між королем і підданими на грунті природних прав і суспільного договору, визнання шляхтою дійсних політичних прав людей, а не хизування удаваною демократією. Сучасники Христо­фора теж невідомі полемісти Клірик Острозький (підготував у 1598— 1599 pp. два "Описи") і творець (на думку І. Франка, ним міг бути Ю. Рогатинець (?—1605)) антиуніатської публіцистичної "Пересто­роги" давали гідну відповідь на прагнення 1. Потія обмежити вольності і політичні права прихильників православ'я.

Збагачували богословську державно-правову думку XVI— XVII ст. і численні православні братства і братські школи, які стали практичними зразками організації громад на засадах рівності,

свободи і справжнього братерства. Згодом з них постали колегії, академії, тобто центри розвитку національної культури, освіти і науки. Братські школи виховали для української параконституційної думки таких мислителів, як Й. Борецький (7—1631), котрий під­готував "Аполлею апології" і разом із 3. Копистенським (7—1627) — автором "Палінодії", "Книги о вірі", "Книги о правдивої єдності" — одним з перших почав усвідомлювати категорію етнічної свободи українства, шукати звільнення з-під польського гніту у політичному союзі з Росією; брати Степан (1570—1600) та Лаврентій (7—1634) Зизанії-Тустановські, які виступали за" природну рівність людей, відокремлення церкви від держави, свободу совісті тощо; К. Тран-квіліон-Ставровецький (7—1646), котрий у творі "Зерцало Богосло­ви" змалював "золотий вік" людства у минулому, доки диявол не посіяв гординю і не позбавив людей природної і божественної рівності.

У 1620 р. зусиллями П. Сагайдачного було відновлено Київську православну митрополію, яку очолив спочатку Й. Борецький, а після нього — П. Могила (1596—1647). Останній у політичних творах "Анфологіон", "Літос або камень" та ін. закликав світських можно­владців до турботи про піданних, підпорядковуватися законам і чесно­там, рівноправ'я православ'я і католицизму. Найвидатнішою ж його заслугою стало заснування Лаврської школи, Київської колегії, що згодом перетворилися на Києво-Могилянську колегію (академію) — кузню українських політичних мислителів і державних діячів.

Якщо один з перших ректорів Києво-Могилянської колегії С. Косів (7—1657) виявив себе противником політичної орієнтації на Москву (головний твір "Патерікон"), то його наступники І. П-зель (1600—1683), Л. Баранович (1620—1693), 1. Галятовський (?— 1688), Ф. Сафонович (7—1677) та інші стали послідовними полі­тичними прибічниками союзу з Росією, авторами політичних об­грунтувань єднання східно-слов'янських народів. 1. Гізель у праці "Мир з Богом людині" та ін. обумовлював такий союз вимогами від російського царя надання політичних прав і свобод пригніченому люду, церковної автономії України. Щодо приписування йому авторства "Синопису", який вміщує чимало постулатів з позицій великодержавної монархістської політичної ідеології, то таке твер­дження сумнівне.

Л. Баранович (у творах "Меч духовний", "Труби словес пропо-відних" та ін.) виправдовував становий політичний устрій і соціальну

нерівність у суспільстві. І. Галятовський (у творах "Ключ розумін­ня", "Небо нове", "Скарбниця потрібна" та ін.) засуджував уніатство, іслам, іудаїзм та інші релігії, тобто виявляв себе рішучим противни­ком свободи совісті. Ф. Сафонович — автор відомої "Хроніки з літописів стародавніх", що й лягла в основу згадуваного "Синопису", відстоював політичні ідеї договірного походження держави і пріори­тету природних прав людини. За 200 років до скасування кріпацтва за повне звільнення селян від панщини, за заборону смертної кари, за мир між народами, свободу совісті, свободу творчості виступав проповідник социніанства в Україні А. Вишоватий (1608—1678). Ігумен Афанасій Берестейський (1592—1648) з трибуни польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення повних прав православній церкві, свободи православ'я, за що ляхи стратили його лютою смертю. За тверду оборону православ'я по-звірячому був замордований татарами київський митрополит Макарій (?— 1497), а турками — архімандрит М. Токаревський (1620—1678).

Природні негативні права людини, зафіксовані у Біблії, відстою­вали київські митрополити — політичний прихильник гетьмана 1. Виговського Д. Балабан (7—1663), політичний радник Ю. Хмель­ницького, ідейний натхненник Слободищенського трактату 1660 p., а згодом прибічник П. Дорошенка і турецької політичної орієнтації Й. Нелюбович-Тукальський (?—1675), екзарх царгородського пат­ріарху в Україні, захисник політичної платформи П. Тетері А. Вин­ницький (7—1679), один із засновників політичної філософії в Україні, прихильник союзу з Росією, звинувачений згодом як полі­тичний опозиціонер Петра 1 Й. Кроковський (7—1718) та інші. Довго сидів за гратами за пропаганду ідеї возз'єднання Закарпаття з усіма українськими землями свящник-полеміст, політичний в'я­зень М. Андрелла (1637—1710).

Політичної ідеології соціальної рівності дотримувався право­славний опікун убогих і бідних, засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн Святитель — Іван Максимович (1651 — 1715). Палким проповідником високої політичної моралі, необхідності втілення у свідомість політичних діячів чеснот, скромності, лагідності, добро­зичливості, безсрібництва виявив себе автор понад 20 праць, найві-домішою з яких є "Книга житій святих (Четьї Мінеї)" Дмитрій Святитель — Данило Туптало (1651 — 1709).

Його добрим приятелем був митрополит С. Яворський (1658— 1722), який у творах "Камінь віри", "Знаменіє пришестя антихриста

та кінця світу" й інших виявив себе гарячим прихильником україно-російського політичного єднання, реформ Петра І, рішуче відкидав ідеї державності України, протестантизм; пропагував станову нерів­ність. Суспільство у Яворського поділяється на чотири колеси: колесо князів, бояр, вельмож і царських радників; колесо військо­вих; колесо священнослужителів; колесо селян-землеробів, міщан, купців, художників, ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої був митрополит, тримається на перших трьох колесах, а чет­верте — "скрипляче, ледаче і скигляче" — хвилює його мало. Царя Яворськии закликав панувати над тілом людини і надати можливість церкві контролювати душу. В останні роки життя мислитель почав відходити від авторитарних політичних концепцій і схилятися до етико-гуманістичних поглядів.

С. Яворськии багато років працював у Росії. Разом з ним близько двох десятиліть проповідував гуманістичну Христову віру у Москві, Петербурзі, серед бурятів, тунгусів, якутів єпископ J. Куль-чицький (7—1731). Як глашатай високої політичної моралі, людсь­ких чеснот, захисник бідних і знедолених прославився намісник Тройце-Сергієвої лаври, а згодом єпископ Білгородський представ­ник відомого українського козацького роду Іосааф Святитель — Яким Горленко (1705—1754). Багато років стійко відстоював по­літичні й релігійні права православної меншості на Правобережжі України Матвій Значко-Яворський — Мельхіседек (1716—1809).

На неоплатонізмові та переважно вченні Арістотеля базувалась не тільки богословська, а й вітчизняна світська параконституційна думка пізнього середньовіччя. Слідом за гуманістами Ю. Дрогобичем (1450—1494), П. Русиним (1470—1517), Лукашем з Нового Мяста (7—1542), Мартином з Журавиць (XVI в.) майже за 100 років до Г. Гроція та Т. Гоббса виступив із своїми блискучими політико-правовими творами "Про природне право", "Польські діалоги політичні" та ін. С. Оріховський (1513—1566). У його державі вже пропонуються елементи розподілу влади, вимоги до всіх станів свято дотримуватись права. Дещо пізніше М. Смортицький (1577—1633) обгрунтував необхідність зверхності світської влади над церковною, а К. Сакович (1578—1647), прекрасно оволодівши грецькою античною філософією, звертався до політичної сутності особистості, робив акцент на природній рівності людей, славив їх вольності.

Та загалом український параконституціоналізм, як і взагалі по-літико-правова думка, на той час не набули цілісного, розвинутого

концептуального характеру. Вони успішно подолали, як і у інших народів, етап не досить виразної міфічної параполітології, активно використали біблейські і патріотичні догмати, постулати деяких інших різновидів християнства, переважно православного спряму­вання, "завмерли" на етапові формування філософського підходу до політичних процесів, прикрашеного окремими зародками ра­ціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку.

Незважаючи на те, що українські мислителі середньовіччя непогано знали давньогрецькі політико-теоретичні конструкції, особливо вчення Платона і Арістотеля, досягнення західно­європейської гуманістичної думки, вони все ж не змогли піднятися до рівня логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і полі­тичних процесів, не кажучи вже про впровадження емпіріко-тео-ретичного підходу до їх вивчення. Все це обумовлено об'єктивними причинами, особливостями еволюції національних політико-право-вих вчень, найголовнішими з яких були розшматування етнічних українських земель і багатовікова бездержавність.

Та стихійний національно-визвольний рух набирав сили і вибухнув у 1648 р. Тут слід підкреслити, що українське козацтво виявилось досить сприйнятливим до демократичних традицій предків, їх звичаєвого права, елементів народоправства, соборності, колективізму, свободолюбства, потягу до братерства, рівності, справедливості, виборності владних органів, їх децентралізації, тобто традицій, які передавались із покоління в покоління і усотувались у політичній самосвідомості мас. Саме це й дало змогу козацтву в умовах нерозвинутості, а то й відсутносте власної системи консти­туційних ідей, концепцій задовго до 1648 р. створити військово-старшинську систему організації суспільно-політичного життя, що мала всі ознаки державницького управління.

З одного боку, українські козаки, мало знаючи вчення Полібія, реалізували його ідею у політичній практиці, створивши "найліп­шу", за вченням згаданого мислителя, форму держави, тобто змішані риси царства (кошовий отаман, гетьман), аристократії (Рада гене­ральної старшини) і демократії (Січова рада, Генеральна військова рада). З іншого боку, у козачому самоврядуванні майже за два століття до появи концепції Монтеск'є можна виокремити елементи розвинутої демократії та класичного розподілу влади: "законодавчої" (загальне зібрання або військова рада), "виконавчої" (гетьман або генеральна старшина) та "судової" (військовий або генеральний

суддя). Мабуть, не треба відкидати опосередкованого впливу на козаче народоправство демократичних традицій причорноморських еллінських полісів, руських князівств, де теж поєднувались мо­нархічні, аристократичні та демократичні форми правління, і безпосереднього впливу польської і литовської "шляхетської демо­кратії".

Таким чином, ознаки конституціоналізму як державно-правової практики з'явились в Україні набагато раніше конституційних концепцій як ідейно-політичного вчення. У процесі національно-визвольного руху XVII—XVIII ст. з'явилась і низка октроїруваних актів конституційного характеру, можна сказати своєрідна "біблія" вітчизняного конституціоналізму — Зборівський договір (1649 p.), Білоцерківський договір (1651 p.), Переяславські та інші гетьманські статті-конституції. Значне "конституційне навантаження", особливо у галузі державного устрою Гетьманської держави, визначення компетенції гетьмана, генеральної старшини, органів місцевого самоврядування, станових прав і привілеїв несли також "даровані українству зверху" царські жалувані грамоти.

Саме від Зборівського договору (декларації) весь світ, Європа, у тому числі і Росія, взнали Україну як окреме державне утворення з чітко визначеними державними кордонами, власною територією по обидва боки Дніпра — від Харкова на Сході до Житомира і Вінниці на Заході, від Ямполя на Півдні до Новгорода-Сіверського на Півночі, з власним військом, судом, власною вірою, органами державного управління і, підкреслимо особливо, власною мовою. Після невдачі під Берестечком ще один конституційний акт, відомий під назвою Білоцерківського договору, значно погіршив становище України, підпорядкував її гетьмана польській короні, але й він зберіг нашу вітчизну як автономну державу, що вже наступного року, використовуючи визнане тоді у світі природне право народу на визволення, продовжила запеклу боротьбу з поневолювачами за свою повну незалежність.

Правовий і політичний стан України після січневої (1654 р.) Переяславської ради і присяги на вірність Росії визначався цілим пакетом документів конституційного характеру— Статтями Б. Хмель­ницького, які відомі в літературі ще й як Березневі статті або Пере­яславські конституції, та пов'язаними з іменем видатного україн­ського гетьмана-державотворця царськими привілеями або жалу­ваними грамотами Війську запорізькому, суддям, городничим, малоросійській шляхті, міщанам Переяслава, Києва і т. ін.

Конституції Б. Хмельницького мали правову силу протягом майже 100 років; їх дієвість підтверджувалась практично всіма на­ступними гетьманами Війська Запорізького.

Другі Переяславські конституції у 1659 р. додали до текстів Б. Хмельницького 19 нових статей, де проголошувались "всі права і вольності в добрах і судах", а у деяких випадках вони навіть поглиблювались. Зокрема, російським воєводам приписувалось не втручатися у козачі справи, не розширювати власних маєтків, не брати у реєстрових козаків харч і підводи, не розташовувати у їх дворах ратних постояльців, не заважати місцевим полковничим зборам.

Вміщували Переяславські конституції і перші значні обмеження раніше наданих козакам прав і вольностей. Так, їм і гетьманові наказувалось завжди бути готовими виконувати будь-які царські зволення щодо військової служби, без жодної поволоки поставляти озброєні полки московському государеві; заборонялось вирушати без царського указу у військові походи. За порушення останнього пункту винні карались смертю. Російські війська віднині розташо­вувались не лише у Києві, а й у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Приписувалось ліквідувати усі козацькі залоги у Білорусії, а хто буде там називати себе запорожцями, "то тих ловити і карати на горло". Гетьман мав обиратися тільки з дозволу московського государя, і без санкції останнього ніхто не міг його замінювати. Йому належало "бути вірним і навіки невідступним його царській величності і не заваблюватися ніякими лядськими оманками, не вірити ніяким вимовам про Московську державу". У 1663 р. у Батурині І. Брюховецький і російський уряд уклали Батуринські конституції, що підтверджували Березневі статті 1654 p., але відчутно погіршували права і свободи українських селян та міщан, які віднині мали харчувати за свій рахунок московське військо, утискували правове становище і пригнічували людську гід­ність російських селян-утікачів, яких старшина зобов'язувалась негайно повертати колишнім панам на Московщину, суттєво під­ривали привілеї українських купців, яким категорично заборонялось вивозити до Росії горілку і тютюн.

11 жовтня 1665 р. вже у Москві "царської величності вірний холоп" і "найнижча підніжка пресвітлого престолу" підписав Московські конституції, де формально підтверджувались надані раніше козацькому війську привілеї, але нехтувались права і свободи всього українського народу, всієї автономної Гетьманщини. Всі

українські міста і села офіційно визнавались володінням російського самодержця. Кількість російських військ в Україні значно збіль­шувалась. Російські воєводи отримували право активно втручатись у справи місцевого самоуправління, право на подушне, промислове, торговельне оподаткування населення, право на збирання таких податків у царську скарбницю. З боку І. Брюховецького у Москов­ських конституціях була навіть вчинена спроба ввести не лише російську систему оподаткування, а й підпорядкувати Україну воє­водському управлінню, тобто повністю змінити державний устрій Гетьманщини. У царя вистачило мудрості визнати пропозицію передчасною.

Така принизлива політика викликала нову хвилю обурення і повстань народу, що на Правобережжі вилилось у Коліївщину. І. Брюховецький спробував було розірвати стосунки з Москвою і віддати Україну турецькому султанові, але все одно був розшмато­ваний перед очима ще одного претендента на безмежне владування в Україні П. Дорошенка. Та події далі розвивались так, що гетьманом Лівобережжя став "мужичий син", чигиринський полковник Д. Многогрішний, якому вдалось "відвоювати" у московського царя певні козацькі права і вольності, надані їм ще за доби Б. Хмель­ницького.

16 березня 1669 р. Московські статті були скасовані і у дію вступили Глухівські конституції з 27 пунктів. Царські війська залишались віднині лише у Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі. Російські воєводи мали наглядати тільки за своїми служилими людьми і під страхом жорстокої кари не могли чіпати громадян України. Суттєво зміцнювалось правове становище геть­мана: "До кожного воєводи, заради чистої правди, гетьман повинен призначати когось із своїх знатних людей комісаром, сам же гетьман підкоряється тільки государеві і служить йому вірно". Відновлю­валась і існуюча до 1. Брюховецького податкова система. Разом з тим Глухівські конституції обмежували реєстрове козацьке військо ЗО тис. чоловік, практично забороняли гетьману дипломатичні зв'язки, та найболячіше вдарили по залишках прав і свобод україн­ського селянства, зробивши його перехід у козацький стан майже неможливим.

Наступні Конотопські і ще одні Переяславські конституції, ухвалені за гетьмана І. Самойловича (1672 і 1674 pp.), повторювали в основному Глухівські статті, але з ще більшим обмеженням

автономних прав України, особливо у сфері міжнародних відносин. Якщо, скажімо, за доби Д. Многогрішного представникам Гетьман­щини ще дозволялось бути присутніми на переговорах Москви з чужеземними державами, то тепер і така можливість була скасована. Зрештою 1. Самойлович і вся його рідня підступно опинились перед страшним і жорстоким судом московського царя. Така ж трагічна доля спіткала раніше і Д. Многогрішного, засудженого у Москві за підлими доносами старшини "на горло", але потім помилуваного і відісланого на вічну каторгу в Сибір.

Прихід до влади 1. Мазепи ще більше погіршив права і свободи українського громадянина. Підписані ним 4 серпня 1687 р. Коло-мацькі конституції', продекларувавши дещо з тверджень про козацькі вольності з статей Б. Хмельницького та Глухівських конституцій, зводили нанівець те, що було досяі'нуто раніше: повна вже заборона дипломатичних стосунків (навіть листи з чужеземних держав нале­жало відправляти до Москви не розпечатаними); повна заборона торгівлі з Кримом; повна заборона під страхом жорстокого покаран­ня торговельних зносин з Москвою; насильницьке (під загрозою смертної кари) нав'язування Україні російських грошових знаків — "чехів"; категорична вимога підтримувати вічний мир і союз з Поль­щею, тобто визнання польського панування на Правобережжі; обо­в'язок гетьмана за вказівкою царя воювати з Кримом і Туреччиною; значне обмеження прав гетьмана самостійно вирішувати питання про призначення чи зміщення вищої козацької старшини; зобов'я­зання гетьмана виходити у відставку за вказівкою царевого уряду тощо.

Вперше в історії українсько-російських відносин до Коломаць-ких конституцій було внесено пункт про "зміцнення кровної єдності" двох народів: "народ Малороссійский всякими меры и способы с Великороссійским соединять и в неразорванное и креп­кое согласіе приводить супружеством и иным поведением". 1. Мазе­па на Євангелії заприсягнув ніколи не згадувати про те, що Україна існує на грунті Гетьманського регламенту, не кажучи вже про її автономність чи самостійність, а скрізь підкреслювати лише те, що українські землі — це володіння "їх царської пресвітлої вели­чності самодержавної держави".

Однодумцем і соратником 1. Мазепи виявив себе його гене­ральний писар П. Орлик, якого гетьман за віддану службу жалував величезними маєтками у Чернігівському, Ніжинському і Стародуб-

ському полках. Вихованець Києво-Могилянської академії П. Ор­лик залишив після себе чималу творчу спадщину: Бендерські конституції, підготовані і підписані козацькою старшиною, що втекла до Туреччини разом з 1. Мазепою, і обраним нею 5 квітня 1710 р. на чужині 38-річним гетьманом, та політичні трактати "Вивід прав України" і "Маніфест до європейських урядів", написані гетьманом у вигнанні у 1712 р.

х/ Бендерські конституції відрізняються від вище охарактеризо­ваних інших гетьманських конституцій тим, що в них здійснюється спроба не лише визначити права і обов'язки гетьмана і старшини на майбутнє, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козач­чини, який склався на грунті соборності, звичаєвого права і військо­вої демократії наших пращурів. Автори Бендерських конституцій не робили якихось концептуальних відкриттів, не створювали нових державних моделей, а досить творчо підійшли до досвіду своїх батьків та дідів і виклали на папері те, що склалось на практиці і пройшло багатолітнє опробування.

Причому цей виклад вони зробили на підґрунті засвоєних ними досягнень європейської політико-правової думки — визнання природних прав і свобод людини, натуральних прав народу, дого­вірного походження держави, необхідності обмеження абсолютної влади монарха, відомих ще у Стародавній Греції і Стародавньому Римі політичних прав громадян на службу у війську, на участь у громадському житті, у народному зібранні, на зайняття виборних посад, на захист особистих і майнових прав у суді, на приватну власність, на станові привілеї, всебічно обгрунтованих, починаючи з XIII ст., прав народів на скинення тирана тощо. Відчувається вплив на творців Бендерських конституцій ідей Арістотеля, Марсілія Падунського, Д. Локка, С. Оріховського про розподіл влади, вчення Бодена, Кальвіна, Гроція, Мільтона про народний суверенітет, принципових положень Великої хартії вольностей 1215 p. і Білля про права 1689 р., про обмеження свавілля у податках, про скасу­вання надзвичайних судів, про недоторканість особи, тощо.

Але велика шведсько-українська стратегія щодо Росії за участю 1. Мазепи й П. Орлика, К. Гордієнка й Д. Горленка, Туреччини й Польщі, Криму й Франції зазнала нищівного краху, оскільки не знайшла підтримки з боку українського народу, а Бендерські кон­ституції ніколи не реалізовувались на практиці. їх спіткала доля раніше прийнятих Гадяцького договору 1658 р., Слободищенського

трактату 1660 р., Бучацького миру 1672 р. та деяких інших спроб українських можновладців, які мали на меті значні конституційні перетворення. Але всі вони виявилися лише "паперовими". Проте не варто викидати їх з історії вітчизняної конституції як утопічні варіанти розвитку національної державності під польським, турець­ким чи шведським протекторатом. На відміну від них Андрусівська угода 1667 р., "вічний мир" 1686 р. та ще деякі договори російського самодержавства задовго до відомих поділів Польщі раз за разом розшматовували Україну на практиці.

Офіційним же гетьманом Лівобережної України після 1. Мазепи та П. Орлика було обрано стародубського полковника І. Скоро­падського, за доби якого з'явились ще й Решетилівські конституції, які підтверджували права і привілеї козацької старшини, звільняли козаків від участі у боях до кінця 1709 p., але зовсім не претендували на якісь нові права автономії. Проте Петро 1 і ці, дуже урізані статті, посилаючись на воєнний час, не затвердив, хоч власноручно вчинив на їх текстові напис: "Права і вольності і порядок військові... колишнім гетьманом у статтях зображені і особливо за які виступав гетьман Богдан Хмельницький... нерушимо утримувати". Спроба І. Скоропадського хоч якось полегшити непосильний для україн­ських селян тягар царських податків підкупом О. Меншикова позитивних результатів не мала. Та й сам гетьман про права поспо­литих особливо не бідкувався: у 1721 р. він видав універсал про недопущення селянських переходів від одного пана до іншого. Тривав рішучий наступ і на свободи України у цілому. Як свідчить "Історія Русів", навіть сам 1. Скоропадський за тиждень до своєї смерті у червні 1722 р. був приголомшений імператорським іменним указом про заснування Малоросійської колегії з розташуванням у резиденції гетьмана м. Глухові. її президент С. Вельямінов чимало зробив для великоросійського заступництва влади гетьмана і ко­зацької старшини. Формально колегія створювалась як апеляційна інстанція, а насправді швидко прибрала до рук не тільки українські суди й адміністративні установи, а й всі гетьманські повноваження. Після смерті Петра І у 1728 р. Україні вдалось повернути деякі втрачені автономні права завдяки зусиллям 73-літнього миргород­ського полковника Д. Апостола, який майже півроку "бив чолом" царським вельможам, доводячи необхідність для імператорської корони відновити гетьманство і головні станові привілеї і вольності. Старий козак все ж домігся "височайшої милості" у вигляді грамоти

на гетьманство та затверджених царем 28 "Вирішальних (кон­фірмованих) пунктів", які можна вважати Петербурзькими консти­туціями. Формально підтверджувалась дія всіх перших Переяслав­ських конституцій. Верховна влада в Україні знову зосереджувалась в руках обраного гетьмана, а на місцях — теж у начебто вибраних вільними козачими голосами підскарбіїв, полковників, бунчужних, хорунжих, осавулів, сотників, обозних. Гетьман ставав і президентом Генерального військового суду, до складу якого вводились три українських старшини і три російських офіцери. Скасовувались правила оподаткування, введені С. Вельяміновим, і певною мірою відновлювалась колишня податкова система, яка задовольняла насамперед національні потреби України. Гетьман отримував право прикордонних стосунків з Польщею і Кримом. 20-й пункт Петер­бурзьких конституцій зберігав дію в Україні власних джерел права русько-польсько-литовсько-німецького походження, тобто не вклю­чав Гетьманщину у сферу дії системи російського права. Практич­ним наслідком цієї статті стала поява через 15 років найвидатнішої пам'ятки національної юридичної думки — Прав, за якими судиться малоросійський народ (1743 p.).

Але загалом "Вирішальні пункти" являли собою лише жалюгідні залишки від колишніх прав і вольностей, зафіксованих у статтях Б. Хмельницького чи навіть у Глухівських конституціях. По-перше, гетьман міг обиратися тільки після отримання ним від імператора грамоти на гетьманство, тобто височайшого дозволу Петербургу. По-друге, він перебував під постійним пильним оком царевого міністра-резидента Ф. Наумова, який особисто проводив вибори гетьмана за монаршею волею і вручав йому булаву, клейноди, прапор, бунчук та печатку, стежив за поведінкою вищої козацької старшини, контролював прибутки гетьманської казни, виступав най­першим радником уряду України у цивільних справах, а у справах військових гетьман вже й формально підпорядковувався російському фельдмаршалу. По-третє, при виборах старшини козаки голосували за три кандидатури на кожну посаду, а імператор вже призначав одного з трьох на той чи інший чин. По-четверте, російські офіцери складали не лише половину Генерального військового суду, а й порядкували разом з українською старшиною гетьманським скар­бом. По-п'яте, всі генеральні судді — і українці, і росіяни — затвер­джувались царем, тобто цілковито залежали від монаршої волі. По-шосте, всі прибутки від мита, що надходили з зарубіжних купців,

йшли до імператорської казни. По-сьоме, Україна цілковито при­пиняла свою діяльність як суб'єкт міжнародного права і виконувала у цій сфері тільки вказівки Петербургу. 1 нарешті, російські чинов­ники і дворяни отримували право безперешкодно скуповувати ук­раїнські землі, поки що з забороною їх заселення мешканцями Росії.

Хоч "Біблія українського конституціоналізму" мала відверто октроїруваний характер, тобто була дарована зверху, все ж вона вміщувала чимало атрибутів, притаманних саме Основному законові держави: визначала форму державного (козацького) правління, державного (козацького) устрою, військовий лад, податкову систему, митні тарифи, відносини церкви і держави, адміністративний поділ, статус міст, компетенцію органів місцевого самоврядування, права, обов'язки, вольності і привілеї станів, встановлювала правила торгівлі, судочинства, дипломатичних стосунків з іншими держа­вами, обмежувала можливість свавільства з боку московських воєвод, зобов'язувала їх поважати "місцеві права" тощо.

Крапку на природному праві українського народу на самовиз-нання поставила імператриця Катерина II та створена нею II Мало­російська колегія на чолі з П. Рум'янцевим. Гетьманство остаточно було скасоване у 1764 p., а залишки автономії — протягом наступних двох десятиліть.

Після появи неписаної англійської конституції на грунті теоре­тичних засад, створених великою когортою європейських гуманістів, просвітителів, отців-засновників США, державотворчої практики радикалів і консерваторів у світі у цей час діяли Основні закони низки американських штатів, були ухвалені Статті конфедерації і теперішня Конституція США, чотири французьких Основних закони, Конституція Польщі. На такому фоні особливо відчутним ставало відставання вітчизняної конституційної теорії навіть від власної практики державотворення, яке відбувалось під тяжким гнітом російського царату, в умовах безперервних воєн з Портою, Польщею, Кримом.

Але все ж таки не це виявилось головною причиною занепаду Гетьманської держави. Національна державницька ідея протягом тривалого часу, охоплюючи і період визвольної війни 1648—1654 pp., визрівала стихійно — від боротьби еліти переважно за власні приві­леї, "суверенітет" і велич особистої булави до гасел автономії або незалежності України, але обов'язково під чиїмось протекторатом.

Практично ніхто з українських політичних поводирів не ставив за мету досягнення дійсного суверенітету, справжньої самостійності. Звідси — постійні чвари у стані української політичної еліти, підступне доносительство, зрадництво, принизливе метушіння між польськими королями, російськими царями, шведськими монар­хами, турецькими султанами і татарськими ханами. Фізичне нищен­ня своїх політичних опонентів та претендентів на булаву, їх видання на шибеницю когось з чужеземних патронів, на жаль, стало сис­темою взаємовідносин не лише серед генеральної, а й полкової і сотенної старшини. Все це завдавало непоправної шкоди, суттєво гальмувало національно-визвольний рух українського народу, при­зводило лише до постійної зміни одних гнобителів на інших.

Таким чином, український конституціоналізм як державно-правова практика припинив існування разом із скасуванням геть­манства.

На відміну від практики у концептуальному плані національна конституційна думка і у XV1I1 ст. не переривалась її постійно збагачували козацькі літописи Самовидця (1702), Г. Граб'янки (1710), С. Величка (1728), Я. Лизогуба (1742); твори співця величі людини, самопізнання, рівності і свободи Г. Сковороди (1722— 1794); палкого проповідника демократії, ідей політичного лібера­лізму і французького просвітительства, шевченківського земляка Я. Козельського (1729—1795); першого вітчизняного доктора і про­фесора права, засновника української і російської юриспруденції, палкого прихильника природних прав людини й ідеї договірного походження держави ніжинця С. Десницького (1740—1789) та ін.

Поиск по сайту: