Форми господарсько-правової відповідальності

У ГК передбачено такі форми відповідальності: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції та адміністративно-господарські санкції.

Зупинимось на особливостях відшкодування збитків. До них віднесено згідно ч.1 ст. 225 ГК:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначену відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Слід мати на увазі, що за ЦК збитки визначаються по іншому (ч.2 ст. 22 ЦК). Проте до господарської відповідальності застосовуємо норми ст. 225 ГК.

Для доказування і обрахування збитків, спричинених господарським правопорушенням, необхідно підтвердити їх бухгалтерськими документами (на відміну від збитків внаслідок цивільного правопорушення). Іноді збитки проблемно обрахувати. Тому доцільніше в таких випадках застосовувати штрафні санкції.

При неповному складі правопорушення (наявність протиправної поведінки боржника та його вини, причинного зв’язку. Форма вини не має значення для застосування неустойки. Проте вона враховується судом при вирішенні питання про зменшення неустойки) застосовується неустойка. Застосовується вона лише у договірних відносинах. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або законом. Якщо для даних зобов’язальних відносин неустойка законом не передбачена, вона не може застосовуватись, якщо не передбачили її і в договорі. Такий підхід знайшов відображення і в роз’ясненні ВАСУ „Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань” від 29.04.1994 р. із змінами від 06.11.2000 р.[1] Якщо конкретний розмір неустойки передбачено законом, а в договорі сторони не обумовили відповідальності, застосовується норма закону. Наприклад, ст. 14 Закону України „Про зв’язок”[2] передбачено розмір пені, що стягується з платників, які порушили строки виконання зобов’язання.

Щодо розмірів штрафних санкцій і порядку їх застосування зауважимо наступне. У ст. 231 ГК визначено розмір неустойки, що застосовується у договірних господарських відносинах, де стороною зобов’язання є суб’єкт, що належить до державного сектора економіки, або зобов’язання випливає з державного контракту чи його виконання фінансується за рахунок Держбюджету. Тому очевидно, що інший розмір неустойки, ніж передбачено у ст. 231 ГК, у таких договірних відносинах встановлювати не можна. Проте, якщо у майні суб’єкта господарювання частка державної власності менша 25 відсотків (це випливає із ст.22 ГК), він не вважається таким, що належить до державного сектора економіки, тому у договорах із таким суб’єктом можуть бути встановлені і застосовані інші розміри неустойки, ніж у ст. 231 ГК. У судовій практиці були приклади розгляду справ, де сторони договірного зобов’язання на власний розсуд встановили розмір неустойки, вважаючи себе такими, що не належать до державного сектора економіки через невеликий розмір частки майна держави у майні суб’єкта (25 %), але суд вирішив спір не на підставі санкцій, передбачених договором, а на основі ст. 231 ГК.

Слід сказати, що суб’єкти державного сектора економіки не відносяться до суб’єктів малого підприємництва, тому законодавство про суб’єктів малого підприємництва не поширюється на суб’єктів державного сектора економіки.

Суб’єкти малого підприємництва визначаються за обсягом річного валового доходу і за середньообліковою чисельністю працюючих (ст. 63 ГК – не більше 50 осіб за фінансовий рік, доход не перевищує 70 млн. грн.).

ГК (ст. 232) закріплює загальне правило про залікову неустойку (натомість, ЦК закріплює загальне правило про штрафну неустойку (ст. 624 ЦК). Тому воно діє в усіх випадках, якщо договором чи законом не встановлено правила про виключну або альтернативну чи штрафну неустойку (Залікова передбачає відшкодування збитків у частині, не покритій неустойкою. Виключна передбачає стягнення неустойки без права на відшкодування збитків. Альтернативна надає вибір кредитору: або збитки або неустойка. Штрафна передбачає і стягнення штрафних санкцій і збитків у повній сумі).

Неустойка і відшкодування збитків співвідносяться як форми відповідальності, але є самостійними одне відносно одного. Право на неустойку не залежить від наявності у кредитора збитків як наслідку правопорушення. А якщо збитки і є, то сплата неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків.

Питання про співвідношення неустойки та збитків важливе з огляду на те, що їх застосування незалежно одне від одного призвело б до порушення принципів відповідальності, що має на меті відновлення порушених прав кредитора, а ніяк нічим не обґрунтоване збагачення останнього.

І штраф, і пеня можуть виражатися у вигляді грошової суми або рухомого чи нерухомого майна, не вилученого та не обмеженого у цивільному обороті, оскільки це передбачає ЦК України. Те, що предметом неустойки може бути майно є новелою законодавства, а відповідно практика ще не напрацювала достатнього досвіду реалізації цієї новели. Суб’єкти договірних відносин традиційно послуговуються неустойкою у грошовій сумі. Для використання майна у якості неустойки все ж існують певні проблеми. Очевидно, що на матеріальний об’єкт, визначений для неустойки, має накладатися обтяження, як заборона для продажу, застави, а також як право кредитора звернути стягнення на це майно. У випадку його втрати чи пошкодження не зрозуміло, чи має це майно замінюватися іншим, чи неустойка вже стягуватиметься у грошах..

Інше питання, що потребує вирішення – оцінка майна, що має бути вказана в договорі. Проблемно буде розрахуватися, якщо майно матиме більшу вартість, ніж сума неустойки.

Справедливо зауважила О.О. Отраднова, що загальний розмір пені у момент укладення договору сторонам не може бути відомий, тому її встановлення у вигляді речі або послуги, що має визначену вартість, неможливо. Вона пропонує у вигляді пені, крім грошей, застосовувати лише речі, що виражені родовими ознаками, кількість яких до передачі може змінюватись в залежності від часу прострочення виконання зобов’язання.[3] Бажано було б особливості стягнення неустойки, предметом якої є рухоме і нерухоме майно, визначити на законодавчому рівні.

У ч. 6 ст. 231 ГК під штрафними санкціями законодавець розуміє пеню, яка має застосовуватись за весь час користування чужими коштами. Якщо у договорі чи законі інший розмір пені не встановлено, то вона розраховується у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ. Іноді ця норма створює проблеми для практичного її застосування, оскільки входить в колізію з нормою ч.2 ст. 343 ГК, де встановлено, що пеня за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ. Виникає питання, якщо у договорі вказано більший розмір пені, то за ст. 343 ГК чи за положенням договору має вираховуватись пеня? Практики цю колізію вирішують таким чином. Оскільки ст. 343 ГК розміщена у главі 35 про правове регулювання фінансової діяльності і стосується грошових зобов’язань, то її слід вважати спеціальною і застосовною тільки до грошових зобов’язань. Ч.6 ст. 231 ГК є загальною нормою і застосовується до всіх інших зобов’язань. Тобто, у договорах підряду, поставки і ін., предметом у яких не є грошове зобов’язання, можуть передбачатись розміри пені і більші подвійної облікової ставки НБУ і, наприклад, суд їх не зменшує до двох облікових ставок НБУ.

Через неоднозначність норм ГК, ЦК та Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” на практиці виникають спірні ситуації щодо зміни розміру неустойки. Якщо ст. 551 ЦК дозволяє збільшувати законну неустойку в договорі та зменшувати неустойку, встановлену актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом, то ГК не передбачає можливості зміни розміру неустойки, якщо вона встановлена законом щодо певного виду зобов’язань. А Закон України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” забороняє збільшувати пеню за невиконання грошового зобов’язання і обмежує її подвійною обліковою ставкою НБУ, вступаючи в колізію зі ст. 551 ЦК, якою збільшення неустойки дозволяється. Як вирішити колізію? Можна вважати, що норма ЦК загальна, а норма вказаного Закону спеціальна – стосується тільки грошових зобов’язань. А можна, зважаючи на дати прийняття ЦК і Закону „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”, вирішити колізію шляхом визнання норм ЦК як кодифікованого акта і більш нового пріоритетними перед нормами спеціального Закону. Два підходи породжують абсолютно різні наслідки. Та і питання про пріоритет норм ЦК чи ГК залишається відкритим, а тому суди по різному вирішують аналогічні спори.

Користуючись даними аналізу судової практики Р. Кабальського, можна виокремити три суперечності щодо неустойки між ГК і ЦК, через які неможливо правильно вирішити спір суб’єктів господарювання. По-перше у ГК неустойка віднесена до штрафних санкцій і її види чітко не визначені. По-друге, за ч. 4 ст. 231 ГК розмір неустойки встановлюється у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Тому виникає питання про можливість застосування пені до інших, окрім грошових, зобов’язань. Натомість, за ЦК (Ст. 549) пеня застосовується лише у грошових зобов’язаннях. Тому, коли сторони у договорі передбачили пеню за прострочення поставки товарів, суд першої інстанції визнав недійсним положення договору про пеню як таке, що суперечить ч.3 ст. 549 ЦК України, а Вищий господарський суд України у постанові від 7 червня 2005 року по справі № 35/475-04 прийшов до висновку, що визнання недійсним спірного пункту договору безпідставне, і послався на п.4 ст. 231 ГК України.[4]

По-третє, за ГК нарахування неустойки за порушення грошових зобов’язань поставлене у залежність від облікової ставки НБУ, якщо інше не передбачено законом чи договором, а не від суми невиконаного зобов’язання, як за ЦК. З цієї причини у випадку, коли суб’єкти господарювання не обумовили у договорі порядок нарахування неустойки (через облікову ставку НБУ чи від суми невиконаного зобов’язання) і її вид, виникає проблема визначення неустойки. Ця проблема загострюється з врахуванням імперативу Закону „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”, оскільки ним передбачено обмеження розміру стягнення пені подвійною обліковою ставкою НБУ. На практиці мають місце договори, у яких за порушення грошового зобов’язання сторони передбачили не пеню, а штраф. Чи розповсюджується вимога про обмеження розміру стягнення подвійною ставкою НБУ для штрафу? У листі ВАСУ „Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів” від 10.03. 1998 року дано розширене тлумачення неустойки, і вимогу про обмеження пені по грошових зобов’язаннях подвійною ставкою НБУ застосовано і щодо штрафу. З цим не погоджується Р. Кабальський, мотивуючи свій погляд тим, що суд не вправі розширювати поняття „пеня” до поняття „неустойки”, з чим варто погодитись.[5]

Зауважимо також, що ГК України невідома неустойка у формі нерухомого чи рухомого майна. Проте це не означає, що суб’єкти господарювання не можуть її застосовувати. ЦК є загальним кодифікованим актом, а ГК – спеціальним. Тому правила ЦК про неустойку поширюються і на суб’єктів господарювання.

Як випливає з аналізу вітчизняного законодавства, законами встановлюється неустойка для врегулювання відповідальності у зобов’язальних відносинах, де стороною є суб’єкт державної форми власності (наприклад, державна закупівля, приватизаційні відносини), або ж у відносинах, що підлягають державному регулюванню і контролю (кредитні відносини, іноземне інвестування, зовнішньоекономічна діяльність) та таких, що мають провідне значення для економіки (транспортні перевезення, капітальне будівництво).

Слід погодитись з думкою О.О. Отраднової, що законна неустойка повинна встановлюватись виключно Законами України, як це випливає із ст. 92 Конституції України.[6] Згідно вказаної статті Конституції України законами мають визначатися засади цивільно-правової відповідальності. Це неконкретне, а загальне поняття, і важко доказати, що до нього відноситься неустойка. Та і чинний ЦК не дає підстав вважати незаконною неустойку, визначену іншим, ніж закон, нормативно-правовим актом. У ст. 551 ЦК записано, що неустойка встановлюється актами цивільного законодавства. Поняття „акти цивільного законодавства” тлумачиться досить широко і включає підзаконні акти. І сьогодні, наприклад, застосовуються нормативно-правові акти КМУ, що регулюють сплату і розмір неустойки у приватизаційних відносинах.

Стосовно стягнення неустойки варто сказати, що ЦК передбачає для цього скорочений строк позовної давності в один рік. У ГК України у ч. 6 ст. 232 записано, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через 6 місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Ця норма стосується суб’єктів господарської діяльності. Тому не слід сплутувати позовну давність в один рік із строком для нарахування неустойки, на що звертається увага і в навчальній, і в науковій літературі.[7] Неустойка з моменту порушення зобов’язання нараховується за ГК не більш як за 6 місяців. Позовна давність в один рік для стягнення неустойки має самостійне значення. Отже, на вимогу про стягнення неустойки за останні шість місяців невиконання договірного зобов’язання поширюється річна позовна давність.

На великий подив багато судових рішень як судів першої інстанції, так і касаційної інстанції та Вищого господарського суду України свідчать, що окремі судді ототожнюють строк нарахування неустойки з позовною давністю.[8]

Неоднозначна і судова практика щодо нарахування неустойки лише за останні 6 місяців невиконання договірного зобов’язання. Адже у ч. 6 ст. 232 ГК, окрім 6-місячного строку для припинення нарахування неустойки, вказано, „якщо інше не встановлено законом або договором”. Тому, якщо в договорі буде записано, що пеня нараховується за кожний день прострочення, це можна розуміти як інше, встановлене договором. І тоді пеня може нараховуватись за кожен день прострочення виконання зобов’язання з врахуванням лише строків позовної давності.[9]

Оскільки відповідно до ч.3 ст. 267 ЦК позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, суд самостійно не вправі застосувати строк позовної давності. Тому у випадку відсутності заяви однієї із сторін про застосування позовної давності пеня може бути стягнута за весь період прострочення виконання зобов’язання.

За загальним правилом згідно ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли кредитор довідався або міг довідатися про порушення свого права. У ч. 5 ст. 261 ЦК зазначено, що для зобов’язань з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Отже, позовну давність щодо неустойки слід для таких зобов’язань відраховувати з наступного дня після останнього дня строку виконання. У ч. 5 ст. 261 ЦК також є вказівка і щодо зобов’язань, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги. Для таких зобов’язань перебіг позовної давності відраховується з наступного дня після дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. При обчисленні строку позовної давності враховується пільговий строк для виконання вимоги кредитора, якщо такий пільговий строк надано боржникові – позовна давність починає перебіг зі спливом цього строку. Сплив позовної давності щодо стягнення неустойки ніяк не впливає на позовну давність щодо відшкодування збитків. Але слід мати на увазі, що у разі спливу строку позовної давності за основним зобов’язанням кредитор втрачає право не тільки на стягнення суми основного боргу, а й неустойки.

Позовна давність в один рік стосовно стягнення неустойки не може бути зменшена, оскільки це забороняється ч. 2 ст. 259 ЦК. Але за домовленістю сторін позовна давність про стягнення неустойки може збільшуватись, що обов’язково має бути записано у договорі або про що укладається письмово окремий договір. Максимальний строк для збільшення позовної давності не встановлений законом, тому його сторони встановлюють на свій розсуд.

Боржник може бути звільнений від стягнення неустойки, якщо мали місце вина кредитора у невиконанні чи неналежному виконанні зобов’язання або прострочення кредитора, а також у разі наявності випадку чи дії непереборної сили.

У зв’язку із передбаченими ст. 625 ЦК зобов’язаннями сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми у випадку прострочення боржником виконання грошового зобов’язання, постає питання про їх співвідношення з неустойкою. Серед науковців і практиків немає єдиної думки щодо розуміння ст. 625 ЦК. Сама стаття пойменована законодавцем як „Відповідальність за порушення грошового зобов’язання”, а отже індекс інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми розглядаються ним як міри відповідальності.

У науковій літературі і судовій практиці висловлене інше. Наприклад, Р. Кабальський вважає, що виплату процентів не можна відносити до мір відповідальності, а її слід розглядати як плату за користування чужими коштами.[10] Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва теж не відносить виплату процентів від простроченої суми до санкцій відповідальності, а розцінює їх як проценти за правомірне користування коштами, з чим не можна погодитись хоча б тому, що користування не оплаченими в строк коштами несправедливо вважати правомірним.[11] Верховний Суд України та Вищий господарський суд України дотримуються думки, що індекс інфляції та 3% річних не є мірами відповідальності і 3% річних не можна ототожнювати з неустойкою.[12] Подібної позиції суди дотримувалися і за дії ЦК 1963 року. Так, під час розгляду касаційної скарги по справі за позовом державного відкритого акціонерного товариства „Д” до відкритого акціонерного товариства „М” від 18 лютого 2002 р. Верховний Суд визнав установлені ст. 214 ЦК 1963 р. відсотки (річні) і індексацію „іншими засобами захисту права”, що не можуть вважатися різновидом неустойки[13].

Але не знаходимо переконливих аргументів для невизнання відсотків річних та індексації мірами відповідальності. У роз’ясненнях ВАСУ та ВСУ лише акцентується увага, що індекс інфляції та 3% річних від простроченої суми входять до складу грошового зобов’язання і на них може нараховуватись неустойка, чим підкреслюється відмінність неустойки від інфляційних нарахувань та 3% річних.

Норма про стягнення процентів по грошовому зобов’язанню за користування чужими грошовими засобами закріплена і в ст.395 ЦК РФ. Тому і в Російській Федерації йде відповідна дискусія щодо з’ясування природи цих процентів. Л.А. Лунц та І.Б. Новицький відстоювали думку, що дані проценти є винагородою за користування „чужим” капіталом.[14] О.М. Садіков вважає проценти формою відшкодування збитків у зв’язку з невиконанням боржником грошового зобов’язання, мотивуючи тим, що процент є ціною кредиту і його стягнення покриває матеріальні втрати.[15]

Аналізуючи відмінності неустойки, збитків, процентів, Б.І. Пугінський дійшов висновку, що проценти річних за користування чужими коштами слід віднести до нетипових (спеціальних) мір цивільно-правової відповідальності.[16]

Справді, неустойку, інфляційні нарахування та 3% річних не слід ототожнювати. Адже останні застосовуються лише за прострочення грошового зобов’язання і для їх застосування достатньо наявності факту порушення зобов’язання, що полягає у неповерненні відповідних грошових засобів в установлений строк. Існують вони лише у грошовій формі на відміну від неустойки, яка може бути і в формі рухомого та нерухомого майна. Неустойка виконує ще і функцію засобу забезпечення зобов’язання, чого не можна сказати про проценти річних. Доказувати наявність вини для стягнення процентів непотрібно, як випливає із ст. 625 ЦК. Якщо від сплати неустойки боржник може бути звільнений за форс-мажору чи непереборної сили, то сплата процентів річних на прострочену суму зобов’язання під обставини, що звільняють від відповідальності, не підпадає.

М.И. Брагінський, В.В. Вітрянський обґрунтовують свій погляд щодо процентів річних їх особливостями, що криються не в специфіці нарахування, доказування і застосування, як це має місце у випадку зі збитками та неустойкою, а в специфіці предмета самого грошового зобов’язання, якому і відповідає особлива форма цивільно-правової відповідальності – проценти річних.[17] Цей погляд підтримує Л.Ю. Грудцина. У більшості випадків і Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації трактує стягнення процентів як особливу санкцію, самостійну міру цивільно-правової відповідальності. [18]

Думається, що 3 % річних, передбачені ст. 625 ЦК, та індекс інфляції є окремими формами цивільно-правової відповідальності. На користь такого бачення слід сказати про наступне: 1) передбачені ст.625 ЦК зобов’язання є для боржника додатковими до передбачених договором зобов’язань і спричиняють втрати для боржника, певні обтяження; 2) вони застосовуються за порушення лише грошового зобов’язання і окремо для такого виду зобов’язання передбачені; 3) стягуються в обов’язковому порядку і з можливістю застосування державного примусу; 4) вони переслідують спеціальну мету в ринкових умовах – забезпечення дисципліни грошових розрахунків та унеможливлення зловживання недобросовісною стороною договору грошовими сумами іншої договірної сторони (користування чужими коштами).

І все ж відсутність чіткого законодавчого визначення правової природи процентів від простроченої суми грошового зобов’язання породжує невизначеність і на практиці, створює грунт для дискусій. Скажімо, не зрозуміло, чи може суд зменшувати ці проценти, чи може на них нараховуватись неустойка, чи на вимоги до їх стягнення застосовується скорочений строк позовної давності, чи можливо одночасно стягувати проценти від простроченої суми грошового зобов’язання та договірну неустойку за прострочення виконання зобов’язання. Відповісти на ці запитання можна по різному, залежно від трактування правової природи процентів.

Виходячи з розуміння процентів річних як самостійної форми відповідальності, і не ототожнюючи їх з неустойкою, вважаємо, що вона не підлягає зменшенню судом ні за яких умов, оскільки для даної форми відповідальності законом це не передбачено. Думається, що нарахування неустойки на проценти річних можливе, оскільки проценти річних та і індекс інфляції входять до складу грошового зобов’язання, як випливає з аналізу законодавства та судової практики.[19] Очевидно також, що скорочений строк позовної давності поширюється лише на неустойку і не має підстав для його застосування до стягнення процентів річних від простроченої суми грошового зобов’язання.

Стосовно одночасного стягнення процентів від простроченої суми грошового зобов’язання та неустойки за прострочення виконання зобов’язання заперечень немає, адже законом таке обмеження не встановлене, а йдеться про різні санкції. М.І. Брагінським, В.В. Вітрянським, Л.Ю. Грудциною[20] висловлювалися заперечення щодо такого вирішення питання, оскільки, на їхню думку, одночасне стягнення з боржника договірної неустойки і процентів річних є наказанням за одне і те ж правопорушення, що неприпустимо. Зауважується також, що може створитися ситуація отримання кредитором більших коштів, ніж спричинені порушенням зобов’язання. Рація у сказаному є. Але все ж слід визнати, що це прогалина законодавства, як російського, так і українського. Законодавець мав би встановити певні обмеження для випадків одночасного стягнення процентів річних від простроченої суми грошового зобов’язання та неустойки за прострочення виконання зобов’язання.

Поиск по сайту: