Типологія культури

Як не буває людини ″взагалі″, так не буває і культури ″взагалі″, – існують різні конкретні культури (типи, різновиди, форми культури, субкультури), що були реалізовані в історії людства. Кожна культура утворює свою специфічну духовність (раціональність, моральність, ціннісні утворення і т.д.) і матеріальну предметність (знаряддя праці, засоби виробництва, оброблені землі, перетворені ландшафти), виражає себе у певних символічних формах. Смисли однієї культури не перекладаються ″без залишку″ на мову іншої культури, що іноді трактується як несумісність різних культур і неможливість діалогу поміж ними. Специфіка цього підходу полягає в тому, що про культуру тут говориться як про чиюсь культуру. Мова про культуру ″взагалі″ можлива, але це певний рівень абстракції, межі правомірності якої завжди проблематичні.

Універсальність родового поняття ″культура″ проявляється в кожному з його видів. Коли ми говоримо про будь-який вид (тип чи аспект) культури, перед цим треба чітко визначити ракурс розгляду – контекст.

Під культурним контекстом слід розуміти цілісне культурне утворення певного періоду, народності, соціуму тощо. Воно зумовлене низкою факторів – географічних, економічних, світоглядних, релігійних, професійних тощо.

Культурні контексти визначають у межах:

- певних епох (культура античності, Відродження)

- суспільно-економічних формацій (рабовласницька, феодальна культури)

- етнічних та національних спільнот (арабська, слов’янська, японська культури)

- соціальних спільнот (культура міста, села)

- регіональних спільнот (афро-американська культура)

- релігійних спільнот (християнська, мусульманська культура)

- діяльності людей у конкретних сферах життя (політична, моральна, художньо-естетична культури);

- способу життєдіяльності окремого індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому (культура особистості, класу, первісного суспільства).

Кожен культурний контекст не виключає інші, а доповнює їх, конкретизує, робить змістовнішими та більш зрозумілими.

Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленовування систем об’єктів дослідження і їх групування за допомогою узагальнюючої моделі. Даний метод застосовується з метою порівняльного дослідження істотних ознак, зв’язків, функцій, відносин, рівнів організації об’єктів. Під типом культури слід розуміти цілісне культурне утворення певного історичного періоду або народності, що визначається рядом факторів – географічних, соціально-економічних, світоглядних, релігійних тощо. Типи й форми культури встановлюються за різними критеріями. Найчастіше тип культури визначається тим, що прийнято називати ментальністю: світосприйняттям, особливостями раціонального мислення, ставленням до основних принципів буття – життя й смерті, природи, людини, суспільства. Відмінності між різними культурно-історичними типами існують у характері світогляду, прийнятих цінностей і структур, знаково-символічному й стильовому плані, системах соціокультурної регуляції в цілому. Відповідно до цього кожен тип культури створює свою систему цінностей, символіку, способи припустимої поведінки, носії різних культур оперують різними смислами.

Проблема типології культури на сучасному етапі немає однозначного рішення, але можна виділити два основні підходи до неї:

1) всесвітньо-історичний, або універсалістський, часовий, стадіально-поступальний. Універсалістський підхід відштовхується від єдності культурно-історичного процесу. У рамках цього підходу припускається, що культура людства розвивалася шляхом послідовної зміни періодів, етапів, епох, які одночасно являють собою основні типи культури. Всюди ці етапи були одні й ті самі, хоча допускається, що якісь регіони не пройшли всі етапи, відстаючи у своєму розвитку. Стадіально-поступальний підхід має дві основні гілки – формаційну (К.Маркс) і -модернізаційну (Д.Белл, У.Ростоу, А.Тоффлер, К.Ясперс та ін.). Характеризуючи загальні історичні типи суспільств, цей підхід відображає системну, стадійну єдність соціокультурних процесів. Але, розподіляючи культури за часовою ознакою, орієнтуючись на загальнолюдський вимір, стадіально-формаційний підхід виходить при цьому, власне кажучи, з європоцентристських уявлень і не враховує якісної своєрідності інших культур;

2) локально-історичний, або історико-культурний, локально-цивілізаційний (концепції М.Я.Данилевського, О.Шпенглера, А.Дж.Тойнбі, П.Сорокіна, С.Хантінгтона та ін). Він акцентує унікальну неповторність кожної культури як окремої відособленої одиниці, яка існує в просторі й часі.

Цей підхід включає національні, зональні й регіональні системи культур, які діють на широкому географічному просторі одна поряд з іншою.

Регіональний підхід до аналізу культурного розвитку людства дає можливість з’ясувати єдність і розмаїтість світової культури, поняття культурної самобутності, взаємодію та взаємовплив певних культурних регіонів. Поняття ″ культурний регіон ″ означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляється в схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв'язків, близькості релігійно-філософських і етико-естетичних світоглядних принципів. Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. У свою чергу, кожен з регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, у рамках європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов’янських, угро-фінських народів і т.д.

Існує також поділ культур за типами: Схід – Захід. Поняття ″Схід″ і ″Захід″ являють собою не стільки географічну характеристику, скільки цілісні культурно-цивілізаційні комплекси і виступають ідеально-типовими конструкціями, які, безумовно, мають під собою географічний, політичний, культурно-цивілізаційний ґрунт. Більшість дослідників дотримуються думки, що це результат невидимого протиборства двох ″осьових″ способів життєустрою сучасної людини, які символічно визначаються як ″Захід″ і ″Схід″. Одні автори пов’язують протиставлення ″Схід – Захід″ ще з античністю, вважають, що під ″Заходом″ звичайно розуміють культури тих народів, які успадкували основоположні принципи соціальних і інтелектуальних форм, які з найбільшою силою проявилися в житті Древньої Греції та Рима. На думку інших авторів, доти, поки на Заході існували традиційні цивілізації, для протиставлення Сходу й Заходу не було підстав. Протистояння має місце лише у випадку сучасного Заходу, оскільки мова йде, швидше, про протиставлення двох типів свідомості. Протягом останніх сторіч західна цивілізація зазнала фундаментальних змін. Ці зміни відбулися лише на Заході.

Як правило, у кожному з них виділяються основні ознаки-антиподи. На Заході панують принципи матеріалізму, практицизму, раціоналізму, його досягнення – результат власного необмеженого активізму, підкреслюється індивідуалізм, особистісний початок, свобода, демократія. Схід ґрунтується на колективізмі, общинному початку, характеризується ідеалізмом, духовністю, ірраціоналізмом, споглядальністю й пасивністю. На Сході звичні західній людині цінності наділені іншим смислом.

Але якщо типологія за часовою ознакою виходячи, як правило, з європоцентристських уявлень, абстрагується від якісної своєрідності інших культур, то концепції локальних цивілізацій зумовлюють дискретність, розрив загальноісторичного процесу. Необхідно виникає питання про взаємовплив окремих культур, збагачення, трансляцію в часі накопиченого ними досвіду.

Діалог між культурами можливий і постійно здійснюється. Це пояснюється тим, що основа всіх культур – людина з її універсальністю і свободою. Численні смисли, що породжуються культурою, більшою мірою об’єднують людей, ніж розділяють їх. Можливість діалогу культур забезпечується структурними чинниками, тобто чинниками будови культури.

У процесі взаємодії культур відбуваються зміни, засвоєння ними нових елементів, утворення в результаті змішання різних культурних традицій принципово нового культурного синтезу. Процес змін, що відбувається при безпосередньому контакті та взаємовпливі різних соціокультурних систем позначається терміном акультурація.

Ізоляція призводить культуру до застою та деградації. Розвиток і збагачення, навіть саме існування культур як таких можливі лише завдяки їх діалогу – у часі й просторі. У реальній історії контакти між культурами найчастіше відбуваються у формі протистояння, експансії, придушення однією культурою іншої. Але навіть у такій формі контакти між культурами та їх взаємодія так чи інакше неминучі.

Поиск по сайту: