Соціальні інститути і механізм соціального захисту робітника. 4 страница

· Соціальна допомога – міри, що відносяться до всього населення і представляють собою допомогу, як правило, короткочасного характеру, що надається людям, що потрапили в екстремальні життєві ситуації, що вимагають додаткових витрат.

Головна мета соціальної політики – підвищення рівня і якості життя громадян України на основі стимулювання трудової і господарської активності населення, надання кожній працездатній людині можливостей, що дозволяють йому своєю працею і заповзятливістю забезпечувати добробут родини, формування заощаджень і їхнє ефективне інвестування.

Соціальна політика фактично являє собою синтез декількох великих напрямків державної політики, у тому числі політики в області праці, соціально-трудових відношень, політики в області прибутків населення, політики зайнятості, регулювання ринку праці, міграційної політики, політики в області соціальної сфери, демографічної політики, екологічної політики.

Глобалізація економіки. Чинником, усі більш могутньо регулюючим соціально-трудові відношення в сучасному світі, є глобалізація економіки, що являє собою процес формування системи міжнародного поділу праці, світової інфраструктури, світової валютної системи, міжнародної міграції робочої сили в умовах бурхливого росту світової торгівлі і потоків іноземних інвестицій, стрімких технологічних змін. Глобалізація економіки супроводжується ростом взаємозалежності національних фінансових ринків, збільшенням спекулятивних валютних потоків між державами і вторинними фінансовими ринками, станом платіжної і торгової незбалансованості, що у сукупності різко обмежують можливість формування макроекономічної політики на національних рівнях.

Розвиток суспільної праці і виробництва. Потужним чинником, що визначає процес формування і розвитки соціально-трудових відношень, є об'єктивні закономірності розвитку суспільної праці, що протягом історичної перспективи виступають у формах поділу і кооперації праці (у їхній предметній, функціональній формі, у вертикальному і горизонтальному розрізах), росту продуктивності праці, заміщення праці капіталом.

У процесі формування соціально-трудових відношень на підприємствах будь-якого типу й організаційної форми виявляється визначена єдність, оскільки соціально-трудові відношення завжди залежать від:

· Основних характеристик соціально-трудових відношень (основних правових рамок, загальноекономічних умов, структури і розвитку зовнішнього ринку праці, соціокультурного середовища, основних технічних параметрів продукції й устаткування);

· Стратегії розвитку організації;

· Системи робочих місць на підприємстві (побудови робіт, нормування, визначення утримування роботи, робочого часу й умов праці й ін.);

· Кадрової політики організації (планування і залучення персоналу, заповнення робочих місць, оцінки роботи, кваліфікаційного росту, оплати праці, мотивації, соціальних пільг, компенсаційних виплат, участі в прибутках, у капіталі);

· Трудової поведінки (установок, мотивів, групових і індивідуальних норм трудової поведінки, конфліктності, професійної соціалізації).

Важливим чинником, що визначає характер соціально-трудових відношень на підприємстві (в організації), є стадія (життєвий цикл) його розвитку. Якщо на стадії зародження підприємства соціально-трудові відношення часто носять неформальний, розмитий характер, то в міру розвитку організації (на стадіях функціонального і контрольованого росту) ці відношення формалізуються, у них формується усі більша кількість окремих елементів, виробляється система соціально-трудових відношень, що поступово перетвориться у визначену організаційну культуру. При цьому соціально-трудові відношення є об'єктом довгострокового планування, міждисциплінарного співробітництва, елементом стратегії організації. Тут головним завданням є розвиток людських ресурсів.

У процесі розвитку людських ресурсів і формування нової системи соціально-трудових відношень повинні бути включені елементи суспільного регулювання, що дозволить зменшити витрати, неминучі при такого роду великих суспільних перетвореннях.

Суспільне регулювання процесу становлення соціально-трудових відношень нової якості може містити в собі:

- формування й освоєння всіма суб'єктами соціально-трудових відношень єдиної системи понять, засвоєння однієї мови спілкування з метою взаєморозуміння;

- ідентифікацію соціально-економічних процесів із погляду інтересів боків;

- формування системи показників, що відбивають процеси взаємодії суб'єктів соціально-трудових відношень і відповідно визначення джерел інформації;

- дослідження досягнень інших країн у цій сфері, узагальнення й оцінку ефективного, негативного, проблемного досвіду.

Досягнення інших країн у цій сфері не повинні механічно проектуватися на українську дійсність, вони повинні бути адаптовані до національних традицій і норм трудової етики і моралі, водночас досвід становлення соціально-трудових відношень нового типу в колишніх соціалістичних країнах має безсумнівну цінність.

5.2. ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ І ЙОГО ОСНОВНІ НАПРЯМКИ.

Ринкова система господарювання змінює не тільки економічну політику керування господарством, але і вимоги до робочої сили, формує нову політику господарської мотивації. Процес переходу до нових цінностей у житті суспільства йде гладко. Постійно дає про себе знати гостре протиріччя між необхідністю проведення жорсткої економічної політики, розкріпачення ринкових механізмів і недостатнім запасом міцності соціального захисту людей.

Система соціального захисту населення може бути ефективної за умови її диференціації й адресності.

Соціальний захист – необхідний елемент функціонування будь-якої досить розвиненої держави. Концепція соціального захисту виникла наприкінці XIX – початку XX в. і в широкому загальносоціологічному змісті відповідний термін уперше з'явився в США в 30-х роках і поступово поширився в західній соціології для позначення системи мір, що захищають будь-якого громадянина від економічного і соціального ущемлення внаслідок безробіття, втрати або різкого скорочення прибутку через хворобу, народження дитини, виробничої травми або профзахворювання, інвалідності, старості, утрати годувальника і т.п.

У наявних вітчизняних публікаціях зустрічається безліч трактувань поняття соціального захисту і реальності. Сама система соціального захисту в широкому змісті – це система правових, соціально-економічних і політичних гарантій, що представляють умови для забезпечення засобів існування:

· працездатним громадянам – за рахунок трудового внеску, економічної самостійності і підприємництва;

· соціально уразливим прошаркам – за рахунок держави, але не нижче встановленого законом прожиткового мінімуму.

Система соціальних гарантій у сфері праці. У цій і інших трактуваннях є елементи, що відбивають різні сторони сутності соціального захисту, і, спираючись на який, можна повною мірою розкрити утримування поняття у вузькому змісті. Соціальний захист – це система законодавчих, соціально-економічних і морально-психологічних гарантій, засобів і мір, завдяки яким створюються рівні для членів суспільства умови, що перешкоджають несприятливим впливам середовища на людину, що забезпечують гідну і соціально прийнятну якість їхнього життя.

Соціальний захист являє собою, з одного боку, функціональну систему, тобто систему напрямків, по яких вона здійснюється, а з іншого боку – інституціональну, тобто систему інститутів, що її забезпечують (державу, суд, профспілки й інші громадські організації).

У повному своєму прояві соціальний захист повинен охоплювати наступні напрямки:

· забезпечення членам суспільства прожиткового мінімуму і надання матеріальної допомоги тим, кому в силу об'єктивних причин вона необхідна, захист від чинників, що знижують життєвий рівень;

· створення умов, що дозволяють громадянам безперешкодно заробляти собі на життя будь-якими, що не суперечать закону способами;

· створення умов, що забезпечують задоволення визначеного мінімуму (в об'ємі суспільних можливостей із урахуванням національно-історичної специфіки) потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т.п.;

· забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів індустріального виробництва;

· забезпечення екологічної безпеки членів суспільства;

· захист громадян від злочинних зазіхань;

· захист цивільних і політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової; демократичної держави;

· створення умов, що виключають збройні соціальні і міжнаціональні конфлікти;

· захист від політичного переслідування й адміністративного свавілля;

· забезпечення вільного духовного життя, захист від ідеологічного тиску;

· створення сприятливого психологічного клімату в суспільстві в цілому, в окремих осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;

· забезпечення максимально можливої стабільності громадського життя.

У XX ст., коли традиційне капіталістичне суспільство фактично трансформувалося в. нову соціально-економічну систему — соціально орієнтоване ринкове господарство, — склалися потужні системи соціального захисту, що охоплюють як суспільство в цілому, так і структурні утворення господарського організму: підприємства, фірми, акціонерні товариства, кооперативи, трудові організації і т. п. На даний момент на Заході є декілька моделей систем соціального захисту громадян: американська, європейська, японська, у рамках котрих є свої різновиди. Їм притаманні деякі загальні риси і поряд із цим специфічні, національні.

Глибокі соціально-економічні перетворення, що проходять в Україні, спрямовані на утвердження ринкової економіки, роблять проблему забезпечення ефективного соціального захисту громадян взагалі і працівників підприємств, зокрема, надзвичайно актуальною. З одного боку, ці перетворення підсилюють соціальний захист громадян, але з іншого боку — потрібно розпочинати набагато більше зусиль по соціальному захисту в деяких важливих сторонах життєдіяльності людини: захисту від безробіття, інфляції, матеріальної незабезпеченості значної частини громадян і т.п.

Мета соціально-політичних перетворень в Україні — затвердити справжнє цивільне суспільство. Останнім часом у літературі цьому приділяється багато уваги, робляться спроби, і небезуспішні, виявити характеристики цієї багатогранної системи. На жаль, поки в Україні ця мета не знаходить належної реалізації. Об'єктивна потреба породжує необхідність посилення соціального захисту з широкого спектру напрямків. Але головним залишається захист від зниження життєвого рівня працюючих і від безробіття, а на конкретному підприємстві — це турбота про умови й утримування праці, організації і системи оплати праці працівників. Багато важливих функцій з соціального захисту працюючого населення здійснюється саме на рівні підприємства, хоча на соціальному захисті зав'язана ціла система.соціальних інститутів.

Соціальні інститути і механізм соціального захисту робітника.

У будь-якій державі є ціла система соціальних інститутів, які здійснюють соціальний захист громадян.. Соціальний інститут — це стійка форма організації спільної діяльності людей у виді організаційної структури або системи правил нормативно урегульованого порядку, у рамках чого відбувається розподіл соціальних ролей і статусів людей, які охоплені діяльністю відповідного інституту. Перші з названих видів (класів) соціальних інститутів називаються деякими соціологами соціально-организаційними інститутами, другі — соціально-нормативними.

Найважливішим і найбільш потужним соціально-організаційним інститутом є держава, що являє собою складну інституціональну систему, тобто складається з різних інститутів. Важливу роль у виконанні функцій соціального захисту грають такі інститути, як страхові компанії, різні спеціалізовані фонди, добродійні організації, а також суспільні і політичні організації, що здійснюють соціальний захист соціальних груп і верств населення.

Інститутами, покликаними захищати робітників найманої праці, є професійні спілки. В наш час поряд із традиційними профспілками, що перетерпіли істотне відновлення, з'явилися нові працюючі організації, “незалежні” профспілки. Однак вважати тільки їх захисниками працівників найманої праці, а традиційні профспілки кваліфікувати як “офіційні” і відмовляти їм у праві виступати в якості захисника, несправедливо. Профспілки, що змінилися, по праву стали називатися незалежними, тому що вони виступають представниками працівників найманої праці, ведуть боротьбу за реалізацію їх вимог і не залежать від державних структур. Основна діяльність як “залежних”, так і незалежних профспілок на даному рівні соціально-економічних реформ перейшла в русло використання у своїй діяльності для захисту прав і інтересів працюючих форм і механізмів соціального партнерства. Даний механізм добре розроблений у країнах розвинутої демократії і зарекомендував себе з позитивного боку. Суть цього механізму перебуває не в конфронтації, а в проведенні переговорів із представниками роботодавців і держави, знаходження компромісу і вироблення на цій основі більш-менш прийнятних рішень.

Принципи соціального партнерства і тристороннього співробітництва знайшли своє інституціональне втілення в створенні Україною на загальнодержавному рівні тристоронньої комісії і відповідних органів, які знаходяться на нижчих щаблях ієрархічної градації. Ці інститути займають важливе місце в загальній інституціональній системі, що здійснює функції соціального захисту працюючих, можуть розглядатися як особливий різновид й називатися інститутами соціальної згоди.

Поряд із соціально-організаційними в суспільстві є безліч соціально-нормативних інститутів, що не втілюються в якійсь організації, а існують і функціонують самі по собі, граючи визначену роль у соціальному захисті. Кожна галузь права являє собою систему таких соціально-нормативних інститутів (трудове право, трудове законодавство). Важливим соціально-нормативним інститутом у системі соціального захисту найманих робітників стали в даний час тарифні угоди, контракти, колективні договори і т.д.

Розповсюджуючись на більш низькі рівні ієрархічної організації суспільства, інституціональна система соціального захисту досягає такої структури, як підприємство. Підприємства, установи, фірми, кооперативи й інші трудові організації самі є соціальними інститутами і грають важливу роль у суспільстві. А якщо їх розглядати під кутом зору соціального захисту, то їх роль і діяльність виявляються досить складними і суперечливими, що не дозволяють дати їм однозначну характеристику. Основна виробнича діяльність сама по собі не передбачає соціальний захист прав і інтересів працівників. Прагнення до досягнення основних цілей (підвищити ефективність виробництва, знизити собівартість, підвищити якість виробленої продукції і т.д.) може привести до порушення їх прав і інтересів. Тому необхідні спеціальні інститути соціального захисту працівників на підприємстві.

Головним інститутом соціального захисту, що охоплює своєю діяльністю весь колектив підприємства і має для цього необхідні права і можливості, виступає профспілкова організація. Підвищення захисної ролі цієї організації особливо необхідно в умовах ринку. Важливо забезпечити соціальний захист працівників у випадку банкрутства підприємства, його закриття або перепрофілірування. Та й при нормальному функціонуванні підприємства в умовах ринку потрібне різке посилення соціально-захисної функції профспілкових організацій.

Конкретним інструментом або інститутом соціального захисту працівників на підприємстві є колективний договір. Суть цього договору кардинально змінилася в наш час, тому що найманим робітникам потрібна надійна юридична база соціального захисту.

Іншим важливим соціально-нормативним інститутом, котрий все ширше входить у практику наших підприємств і різних організацій і який за певних умов може виступати засобом соціального захисту, є трудовий контракт. Його не можна однозначно і безумовно оцінити саме як інститут соціального захисту, але він може бути їм, якщо контрактна система на підприємстві (трудової організації) відрегульована таким чином, що передбачає спеціальну систему забезпечення прав працівників, якщо в ньому чітко обмовляється відповідальність роботодавця за недотримання зазначених у контракті соціально-економічних гарантій.

Усі перераховані вище соціальні інститути в тому або іншому ступені включені в механізм соціального захисту. Процес формування механізму соціального захисту в нашій країні йде безупинно і вже сьогодні можна говорити про три його компоненти: інституціональний, що використовує весь перелік існуючих інститутів соціального захисту; інструментальний, що включає використані засоби для вирішення завдань соціального захисту; діяльний, коли застосовуються різні форми діяльності інститутів з виконання функцій соціального захисту — нормотворча, організаційна, переговори соціальних суб'єктів і т.д.

На закінчення розглянемо основні принципи механізму соціального захисту, котрий:

• повинний бути вбудований в систему економічних відносин, базуватися на ефективній праці працюючих;

• не може бути обмеженим гарантіями тільки в якій - небудь одній сфері життя;

• повинен опиратися на національні та культурні традиції народів, враховувати їх;

• повинен базуватися на іншому принципі мислення. Громадяни в першу чергу повинні прагнути захистити себе самі, а не чекати або домагатися визначених політичних рішень з даного питання;

• активно розвиває і формує в людині елементи самозахисту. Адже ніхто і ніщо так надійно не захистить працівника, як він сам. Працівник, нарівні із суб’єктом – державою, повинен нести відповідальність за себе.

5.3. РОЛЬ ПРОФСПІЛОК У РЕГУЛЮВАННІ СТВ.

Професійна спілка — це добровільна громадська організація громадян, пов'язаних спільними професійними, виробничими інтересами за родом їхньої діяльності, яка створюється з метою представництва і захисту їхніх соціально-трудових прав та інтересів.

15 вересня 1999 р. було прийнято Закон України "Про профспілки, їх права та гарантії діяльності". У ст. 19 цього Закон підкреслюється, що "представництво інтересів членів профспілки у взаємовідносинах із роботодавцями, органами державної влад» та органами місцевого самоврядування здійснюється на основі си­стеми колективних договорів та угод, а також відповідно до зако­нодавства". Хоча в цьому абзаці не зазначено, що такі взаємовідносини базуються на соціальному партнерстві, її зміст відповідає принципу трипартизму. Згідно з цим законом, іншими нормами законодавства України та міжнародними нормами профспілки здійснюють представництво від імені працівників на колективних переговорах, при укладанні угод на державному, галузевому, регіо­нальному та виробничому рівнях.

Профспілки є нині в Україні найбільш інституційно структурованою ланкою соціального партнерства. Вони мають свої струк­тури практично на всіх великих підприємствах і на багатьох інших, представництва на регіональному, галузевому та національному рівнях. За даними Федерації профспілок України, членами проф­спілок є понад 90 % найманих працівників. Сучасний профспілко­вий рух в Україні репрезентують понад 80 всеукраїнських проф­спілок і профоб'єднань загальною чисельністю понад 16 млн членів. Найбільш представницькою організацією трудящих є Федерація профспілок України, яка складається з 40 галузевих профспілок та 26 регіональних міжгалузевих об'єднань. У 2001 р. вона налічу­вала загалом 14,3 млн членів.

У 90-ті рр. XX ст. в Україні відбулися певні позитивні зміни, деяка модернізація профспілкового руху порівняно з радянськи­ми часами. Результатом цієї модернізації стало: визначення профспілок як організації з захисту інтересів найманих працівників; роздержавлення профспілок, започаткування опозиції владним структурам і роботодавцям; нове політичне самовизначення профспілок у суспільстві (проголошення нейтральності профспілок щодо політичних партій, рухів, об'єднань і організацій; співробіТ' ництво з партіями лише з конкретних питань захисту соціально-економічних інтересів найманих працівників); зміна централістської структури профспілок України на федеративну; визнання конфедеративності й плюралізму профспілкового руху; відмежування невластивих функцій, форм і методів роботи; застосування принципів соціального партнерства у взаємовідносинах з робото­давцями та виконавчою владою.

Однак сьогодні ще рано говорити про те, що профспілки як інститут захисту соціально-економічних прав та інтересів найма­них працівників належним чином виконують свої функції. Зокре­ма про це свідчать результати соціологічних опитувань, які регу­лярно проводяться в Україні Інститутом соціології НАН України. Вони показують, що в 2000 р. лише 12,4 % населення довіряло тра­диційним профспілкам, і лише 6,7 % — новим профспілкам, при­чому рівень довіри з року в рік зменшується. Це ж опитування по­казує, що реальна належність працівників до профспілок складає лише 43 %, а серед молоді — майже вдвічі менше.

Тому реалізація профспілками своїх функцій як сторони соці­ального партнерства та суб'єкта соціальної політики має здійсню­ватися за такими основними напрямами.

• Розширення суспільної бази своєї діяльності за рахунок по­ширення реального членства трудящих в профспілках з метою ство­рення громадянської основи для забезпечення соціальної безпеки людини, її надійного соціального захисту.

• Цілеспрямована робота зі створення умов для подолання со­ціального відчуження людини, подолання у свідомості багатьох працівників стереотипу сприйняття себе як "гвинтика" системи, яке веде до поглиблення відчуження особистості, її соціальної па­сивності та апатії.

• Формування в економічно активного населення конкуренто­спроможності в умовах ринку, сучасного соціального менталітету, соціально-психологічної зрілості, готовності до соціальних інновацій, подолання утриманських настроїв, ідей зрівняльної справедливості тощо.

• Активізація трудового потенціалу громадян на основі посилення трудової мотивації, подолання деструктивних явищ, що поширилися у трудовій сфері в кризовий період.

• Реалізація функцій захисту прав та інтересів працівників (а також представників інших груп суспільства) у соціально-трудовій сфері.

• Досягнення соціальної злагоди й миру в суспільстві на основі соціального партнерства з державою та роботодавцями.

• 3 метою залучення нових членів профспілки мають розроб­ляти більш активні стратегії діяльності та надавати трудящим нові види послуг. Це можуть бути додаткові соціальні допомоги, піль­гові кредити, послуги в галузі профорієнтації та профнавчання сприяння у працевлаштуванні тощо.

Розвиток відносин соціального партнерства обумовлений в су­часному світі ще й зростаючою складністю та інтелектуалізацією праці, зростанням ролі людського чинника на виробництві, пере­творенням найманого працівника із простого виконавця у актив­ного, творчого, освіченого суб'єкта розвитку виробництва, при­хильність і активна участь якого значно підвищує економічну ефек­тивність організації й управління виробництвом. У зв'язку з цим як самі працівники, так і роботодавці стають зацікавленими у за­лученні найманих працівників до свідомої, активної участі в управ­лінні підприємством, а це викликає необхідність враховувати інте­реси, думки, позиції працівників.

Роботодавці зацікавлені у стабільному отриманні високого при­бутку, розвитку виробництва, зміцненні позицій на ринку, підви­щенні іміджу підприємства, посиленні конкурентоспроможності продукції. Але нині вже ні в кого немає сумнівів щодо того, що ви­соких економічних результатів можна досягти лише за умови ефек­тивного використання людських ресурсів. Теорією людського ка­піталу переконливо доведено, що інвестиції в розвиток персоналу дають високий і стабільний економічний і соціальний ефект. Інте­реси роботодавця вимагають підвищення кваліфікації, мотивованості, прихильності, творчого ставлення до роботи від працівників, а цього можна досягти лише на базі постійного підвищення якості трудового життя, тобто дотримання інтересів працівників. Тому зростання ролі людського капіталу як визначального чинника кон­курентоспроможності виробництва стає за сучасних умов основою для зближення економічних інтересів роботодавців та найманих працівників. Протиріччя між роботодавцями та найманими працівниками при цьому не зникають, але з'являється більше підстав та мотивів для ефективного вирішення їх на основі домовленостей угод, шляхом пошуку можливостей досягнення компромісу.

Лекція 6. Соціальне партнерство.

Мета: ознайомити студента з причинами виникнення, сутністю соціального партнерства.

План:

1. Теоретичні основи і об’єктивні передумови виникнення соціального партнерства.

2. Суб’єкти соціального партнерства.

3. Система колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Перелік літератури: [1-3, 8 ].

Питання:

1. Назвіть причини виникнення системи соціального партнерства.

2. Охарактеризуйте суб’єктів соціального партнерства.

3. Які нормативні документи регулюють систему колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин?

В XXI ст. саме права і свободи людини, в тому числі її економічні права і свободи, посядуть пріоритетне місце в системі ціннісних орієнтацій громадянського суспільства. Це обумовлено пріоритетністю завдань формування людського капіталу, який стає визначальним чинником розвитку й найціннішим економічним ресурсом постіндустріального суспільства. Умови його формування, нагромадження й ефективного використання прямо залежать як від економічного, так і не меншою мірою — від соціального добробуту суспільства, тому соціальне партнерство в найширшому розумінні узгодженої взаємодії соціальних інституцій стає необхідною умов соціально-економічного прогресу.

Соціальне партнерство — це механізм для функціонування розвитого, здорового суспільного організму. Він успішно "працює" умовах стабільної економіки і злагодженого суспільства. Такі нагальні українські проблеми як корумпованість, непосильний податковий, адміністративний і кримінальний тиск, повсякденне порушення законів, примусовий переділ власності тощо викликає у багатьох людей сумніви щодо адекватності соціального партнерства як способу вирішення цих складних проблем. Однак ця обставина не зменшує, а, навпаки, збільшує значення соціального партнерства для України. В нашій країні соціальне партнерство в повному значенні — інструмент подолання системної кризи, а і зокрема — шлях досягнення розумного компромісу між працею і капіталом.

6.1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ І ОБ’ЄКТИВНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА.

Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями -з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, їхніми представниками та спільно створеними органами регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв'язки) лягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави.

Суть соціального партнерства полягає в тому, що це специфічний вид громадських відносин між різними соціальними груп прошарками й класами, які мають суттєво відмінні соціально-економічні й політичні інтереси. Ці різні інтереси не можуть стати однаковими, проте можливе їх поєднання, забезпечення певного балансу їхньої реалізації.

Соціальне партнерство одночасно є і результатом, і активним чинником формування громадянського суспільства, в якому різні соціальні групи, прошарки і класи зі своїми специфічними інтересами створюють свої організації, через які формують стійку соціальну спільноту, що забезпечує соціальну та політичну стабільність суспільстві. Соціальне партнерство уособлює собою відмову від будь яких насильницьких, революційних методів вирішення соціальних протиріч і орієнтацію на еволюційний шлях розвитку суспільства. Соціальне партнерство заперечує диктатуру будь-якої особи, групи, класу і утверджує суспільний договір, угоду між членами суспільства як основу оптимальної реалізації прав і інтересів різних соціальних груп, прошарків, класів.

Соціальне партнерство має цілком визначене суспільне призначення: створення і діяльність певних органів, впровадження в життя гуманістичних ідей і принципів регулювання соціально-трудових відносин, розробку, прийняття і реалізацію конкретних взаємовигідних рішень. Суспільне призначення соціального партнерства полягає також і у практичному втіленні узгодженої соціально орієнтованої політики, у сприянні врегулюванню соціальних конфліктів, подоланню кризових явищ, в кінцевому підсумку — зростанні якості життя громадян країни в найширшому розумінні. Становлення і розвиток соціального партнерства забезпечується створенням системи соціального партнерства, що являє собою складне і динамічне утворення структурно-організаційних елементів (суб'єктів, предмета, нормативно-правового забезпечення), форм, ідеології, культури, принципів, методів, засобів, тактики, технологій взаємовідносин, об'єднаних певним механізмом. Ця система постійно знаходиться під дією, з одного боку, Регулюючого впливу соціальної системи, а, з іншого боку — впливу стихійних чинників соціального життя.

Отже, для успішного виконання своїх суспільних функцій система соціального партнерства має включати в себе такі елементи.

Поиск по сайту: