Типологія політичних режимів. Особливості політичного режиму в україні

Різновидів політичних режимів незліченна множина. Але в політичних дослідженнях звичайно виділяють основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Розглянемо кожний з перерахованих режимів докладніше.

7.2. Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.

Диктатура (від лат. dictatura – «необмежена влада») - режим правління однієї особи або групи осіб на чолі з лідером без якогось контролю з боку керованих виникла давно і мала безліч історичних форм свого прояву. Спочатку, в республіканському Римі (У-1 століття до н.е.) диктатором іменувався надзвичайний посадовець (магістрат), що призначався на термін не більше шести місяців для організації захисту від зовнішньої загрози або для придушення внутрішнього заколоту. Починаючи з Сулли і, особливо з Цезаря, який багато разів отримував диктаторські повноваження, характер диктатури істотно змінився. Диктатор став непідвладний праву, непідзвітний народу і змінював закони в своїх інтересах.

Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури, в якій особливу роль грає держава і ідеологія. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави». З 1925 р. він став використовувати термін «тоталітаризм» для характеристики фашистської держави. А з 1929 р. (газета «Таймс») цей термін став вживатися стосовно режиму, що склався в Радянському Союзі.

Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія. Створення розгалуженої системи масових комунікацій дозволило забезпечити ідеологічний і політичний контроль над особою. Особа ж в умовах руйнування традиційних форм життя стала беззахисної перед світом ринковій стихії і конкуренції. Ускладнення соціальних відносин зажадало посилення ролі держави («етатизм») як універсального регулятора і організатора взаємодії індивідів, що мають не співпадаючі інтереси. Досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни.

В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні:

централізоване керівництво і управління у сфері економічної;

система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;

визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;

панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;

зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);

культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації;

зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;

вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.

Ці риси властиві всім тоталітарним режимам. Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм («лівий»), фашизм, націонал-соціалізм («правий»).

Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї.

Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш живучий. До 80-м рокам ХХ в. в тоталітарних державах проживала приблизно третина людства.

Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.

Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.

Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

7.3. Авторитарний політичний режим. Авторитаризм звичайно розглядається як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.

Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.

Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна, почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.

Істотними рисами авторитаризму є:

Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.

Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.

Сильно централізована моністична структура влади.

Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою.

Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.

Відсутність можливості не насильницької зміни влади.

Використовування силових структур для утримання влади.

До витоків авторитаризму можна віднести:

збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні і стійкі форми соціального життя і авторитети;

збереження патріархально-підданського типу політичної культури як переважаючої;

значний вплив релігійних норм (раніше всього ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичну орієнтацію населення;

економічна відсталість;

нерозвиненість цивільного суспільства;

високий ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються.

Відповідна авторитаризму політична система займає як би проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних і інших чинників він, кінець кінцем, еволюціонує у напрямі демократії або тоталітаризму. Такий перехідний характер авторитарний політичний режим носив в останні десятиріччя ХХ в. Так, авторитарний режим Ф.Кастро, встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).

7.4. Демократичний політичний режим. Демократія є найскладнішим типом політичного режиму. Термін «демократія» в перекладі з грецького (demos – народ, kratos - влада, владарювання) означає «владу народу».

Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.

Найважливішими ознаками демократії є:

Юридичне визнання верховної влади народу.

Періодична виборність основних органів влади.

Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.

Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.

Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.

Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.

Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

Основні способи (форми) реалізації демократії.

Залежно від того, як, яким чином народ здійснює право на владу можна виділити три основні способи реалізації демократії.

Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.

Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.

Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

Спираючись на підписання конституційного договору і прийняття нової Конституції українськими політологами висловлювалась точка зору, що після цього в Україні переважає авторитарно-демократичний режим із створеними передумовами для трансформації у демократичний. При цьому вказується, що на сучасному етапі для політичного режиму України характерні такі риси:

громіздка структура установ державної влади з недиференційованими і неспеціалізованими функціями відповідно до вирішення сучасних модернізаційних завдань, слабкістю громадських інститутів впливу на владу;

патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціально-економічній сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського суспільства;

малоефективний механізм стримувань і противаг як між вищими органами державної влади, так і регіональним і місцевим самоврядуванням внаслідок незавершеності юридичного оформлення меж їх компетенції, процедур прийняття рішень, мотиваційних механізмів до висококваліфікованої праці;

політична неструктурованість державної влади, обумовлена не тільки слабкістю політичного потенціалу громадськості, а й свідомим гальмуванням владними структурами цього процесу через зволікання у прийнятті нового партійного і виборчого законодавства;

партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансово-домінуючих соціальних груп і часто стає виразником їхніх інтересів всупереч декларованим програмним цілям;

слабка взаємодія між партіями і групами тиску на основі взаємопорозуміння стратегічних перспектив суспільного розвитку і групових взаємовигод, а не на основі тимчасових кон'юнктурних ситуацій;

виборча система не стимулює партійну конкуренцію, а закріплює зберігання корпоративно-кланових засад формування політичної влади через відсталі механізми висування кандидатів і голосування;

сильні рецидиви щодо єдиної державної ідеології, відсутність чітко оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму, цивілізованого центризму в політиці; досить міцні позиції крайніх ідеологій (особливо комуністичної). Виходячи з типологізації Е. Шілза, політичний режим України можна назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в парадоксальній ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство, громадські інститути, з іншого – об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур.

Разом з тим в українській політології існує інша оцінка існуючого в Україні політичного режиму та вектора його розвитку. Зокрема говориться про те, що всі аргументи на користь відсутності тоталітарного режиму в Україні не витримують критики. Вказується на те, що такі ознаки тоталітаризму, як наявність політичної сили, що продовжує утримувати практично безмежну владу над суспільством, тотальний контроль за самодіяльністю людини, непідзвітність влади громадській думці збережено майже без змін. Водночас відмова від механізму політичного та ідеологічного терору, перехід до іншої економічної системи дають підстави стверджувати про переростання традиційної форми тоталітаризму в новітню, модернізовану й модифіковану. Складовою цього процесу є відмова від офіційної державної ідеології, яка за новітніх умов може відігравати лише роль вторинного чинника у змаганнях за утримання чи перерозподіл влади у межах існуючого типу політичного режиму.

До суто об'єктивних характеристик режиму додається й низка суб'єктивних його ознак, що випливають із характеру діяльності державно-владних структур. Спостерігається періодичне посилення авторитарних та охлократичних тенденцій у їхній діяльності, що за умов граничної слабкості елементів демократії призводить до посилення тоталітаризму.

На цій основі робиться висновок про неототалітарний вектор еволюції політичного режиму сучасної України. Характер взаємодії держави і суспільства зазнав значних "кількісних" змін, але трансформація не набула "якісного" характеру, що засвідчує відсутність переходу до нового типу політичного режиму. Водночас сам факт наявності трансформації обумовив вивільнення певного, неоднозначного і поки що непомітного сегмента у структурі політичного режиму, в якому почався розвиток демократичних елементів. Це дозволяє стверджувати, що, попри значну інерцію свого розвитку, неототалітаризм перебуває у стані протиборства з демократичною альтернативою. "Перехідність" у цьому контексті означає скоріше невизначеність остаточного підсумку їхнього змагання, незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму, а отже, його певну історичну самобутність.

"Перехідний період" став не стільки часом утвердження демократії, скільки етапом повільного та болісного розпаду тоталітаризму.

Таким чином, відсутність інститутів громадянського суспільства і громадянської ментальності, його політичної та соціальної структурованості, відчуження влади від більшості людей, неможливість для самих громадян постійно контролювати владу і впливати на ухвалення рішень – усе це характерне для сучасного посткомуністичного українського суспільства.

Поиск по сайту: