Шляхи переходу народів від тоталітаризму і авторитаризму до демократії. Проблеми розвитку демократії в Україні

Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму. Авторитаризм іманентне притаманний будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Найчіткіше ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство. Президентська і змішана (президсігтсько-парламентарна) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму обраного на загальних виборах глави держави, в руках якого зосереджуються значні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Навіть у республіках з парламентарною формою правління, але позапарламентською системою обрання президента (Австрія, Ірландія, Фінляндія) його роль с досить вагомою і потенційно може зростати аж до перетворення в особисту диктатуру, прикладом чого можуть слугувати деякі президенти Фінляндії. Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути на сторожі. захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею. Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, та Португалії, військових диктатур в Аргентині. Бразилії, Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну державність. Вивчення цих процесів дало можливість політологам зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так, польський соціолог і політолог Є. Вятр, узагальнюючи досвід руху авторитарних режимів до демократії на прикладах Туреччини, Греції, Іспанії. Португалії, Аргентини, Бразилії, Чилі. Південної Кореї. Філіппін, східноєвропейських країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори: швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією. Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему Так. у Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 р.. з часом пішла на створення цивільного демократичного правління. Подібне відбулося і в Чилі після здійснення генералом А. Піночстом у 1973 р. воєнного перевороту. Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. До того ж. нерідко вони опиняються немовби між двох вогнів. З одного боку на них впливає частина правлячої консервативно налаштованої верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові структури. З другого боку на них тиснуть знизу розбуджені перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортання реформ, або залишення політичної арени. Проте такий шлях демократичних перетворень має й безумовні переваги порівняно з іншими, тому що є поступовим і найменш радикальним, отже, і найменш болісним для суспільства. Відомі випадки як успішного здійснення подібних перетворень, наприклад, у Бразилії. Туреччині. Чилі, так і безуспішного (хрущовська «відлига»). Швидкий розпад влади, або абдикація (лат. – зрікаюсь. – зречення престолу, відмова від влади, посади або сану), означає крах авторитарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо. Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції правління «чорних полковників», який відбувся в результаті конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великобританією за Мальвінські (Фолклсндські) острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму – це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона ґрунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил. які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з неминучим погіршенням соціально-скономічного становища в країні. відмовляються від радикальних позицій і методів боротьби. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень. Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації суспільства може бути й Польща. Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливості. Якщо перехід від авторитаризму до демократи – це головним чином зміна політичного режиму, то демократична трансформація тоталітаризму вимагає перетворень у всіх сферах суспільного життя. зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократії істотно полегшується за сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її кризи. Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно. найменш сприятливі умови складаються за жорсткої системи державного управління економікою. Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російськими політологами А. Міграняном та І. Клямкіним думка про тс. що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо. З цією думкою можна погодитися хіба що в тому, що перехід від тоталітаризму до демократії не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб – це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного. Тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося.

Демократія є основою державного устрою України.

В чинній редакції Конституції України закладені загальні основи для розвитку прямої демократії в нашій державі. В ст. 1 та ст. 5 Конституції закріплено, що народ України здійснює первісну та верховну владу в країні, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі. Це визначає право народу на здійснення влади як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування.

Серед форм безпосередньої демократії, крім виборів представницьких органів, в Конституції України передбачено участь у всеукраїнському та місцевому референдумах, а також право громадян направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Зазначені конституційні норми цілком відповідають вимогам ст. 21 Загальної декларації прав людини, яка проголошує право кожного брати участь в управлінні своєю державою як безпосередньо, так і через вільно обраних представників. Певною особливістю українського конституціоналізму є надання зверненням громадян високого правового статусу, що визначає їх як важливий інструмент функціонування демократичного суспільства, а також підвищує обов’язки органів державної влади та місцевого самоврядування перед громадянами.

Конституції України також закріплює право громадян мирно збиратися та проводити мітинги і демонстрації. Така форма безпосередньої участі передбачає обговорення під час громадських зборів важливих суспільно-політичних проблем в різних сферах, а також питань, пов’язаних із виборами, законодавчими актами та окремими державними рішеннями.

В Україні проводяться відносно вільні від маніпуляції вибори, що мають змагальний характер і виконують роль механізму передачі владних повноважень. При цьому опозиція має можливість вільно критикувати владу.

Разом з тим, нинішня політична ситуація в нашій країні яскраво демонструє хиткість і вразливість молодої демократії, а іноді, беззахисність перед викликами тоталітаризму і авторитаризму.

Зокрема, розвиток демократії в Україні гальмують такі основні проблеми:

– посилення протистояння владних інститутів і конфліктність у політичній системі держави;

– відособленість органів державної влади та їх посадових осіб від виборців, наслідком чого є суттєва відірваність від нагальних потреб державного та суспільного розвитку;

– руйнування традиційного типу комунікації між виборцями та обраними до Верховної Ради України і місцевих рад депутатами;

– відхід політичних партій, представники яких посіли місця в органах державної влади, від положень передвиборчих програм;

– непрозорість процесів підготовки та ухвалення рішень виборними органами державної влади;

– ухвалення законів, підзаконних, а також локальних нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано ускладнюють чи скасовують процедури, спрямовані на максимальне залучення громадян до процесів прийняття рішень;

– фактична відсутність механізмів політичної відповідальності депутатів рад різного рівня перед своїми виборцями;

– стрімке зниження довіри до органів представницької влади та суспільна апатія.

Основними причинами цих тенденцій є:

а) відсутність сучасної державної еліти, представники якої мали б спільне бачення національних інтересів України, а також основопожних принципів, основних завдань та перспектив її політичного розвитку;

б) низький рівень демократичної політичної культури та громадянської свідомості населення;

в) недостатність і суперечливість окремих положень Конституції України та інших чинних державних нормативно-правових актів;

г) нерозвиненість механізмів доступу громадян до процесів підготовки та прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також громадського контролю за їх виконанням;

д) невідповідна вимогам сьогодення система державного управління та місцевого самоврядування;

е) відсутність дієвої судової влади в державі, що не дає можливості громадянам якісно та оперативно відстоювати свої права в органах правосуддя;

ж) відсутність ефективних соціально-економічних реформ.

Сучасний етап демократичних трансформацій в Україні потребує посилення механізмів безпосередньої участі громадян у суспільно- політичних процесах, оскільки неефективність основних інститутів політичної системи великою мірою обумовлена саме недостатністю громадського контролю за їх діяльністю у міжвиборчій період та обмеженням політичної участі громадян лише електоральними процесами. Подальший розвиток форм прямої демократії в Україні обумовлює, перш за все, необхідність удосконалення конституційних засад реалізації механізмів безпосередньої участі громадян в управлінні державними справами.

Таке завдання повністю відповідає основним засадам демократичного державного устрою, який, зокрема, передбачає здійснення влади народу як через обрання представницьких органів, так і його безпосередню участь. Представницька та безпосередня участь є різними формами демократії і взаємодоповнюють одна одну у процесі забезпечення ефективного розвитку політичної системи. Зокрема, здійснення механізмів прямої демократії сприяє:

– реалізації принципу народного суверенітету, який є ключовим у побудові демократичної держави;

– підвищенню громадської участі у прийнятті важливих суспільно-політичних рішень, контролю за їх виконанням;

– легітимізації влади в цілому, державного устрою, діяльності окремих органів державної влади та місцевого самоврядування, а також певних суспільно-політичних рішень;

– забезпеченню постійного зв’язку між владою та суспільством;

– створенню ефективних важелів впливу громадян на політику у міжвиборчій період.

Важливим є також поширення у різних суспільних колах запиту на наявність демократичних процедур з метою впливу на політичні партії та їх лідерів, на органи представницької та виконавчої влади задля налагодження рівноправного та взаємовигідного діалогу між владою та суспільством. Така стратегія зі зміцнення системи суспільних зв’язків дозволить кожній громадській інституції посилити власну спроможність у відстоюванні інтересів відповідної соціальної групи.

Особливе місце у процесі поширення у суспільстві запиту на демократію покликані посісти засоби масової інформації. Вони повинні взяти на себе місію чесного і не заангажованого партнера громадських структур. ЗМІ, як ніхто інший, мають вплив на суспільну свідомість, тому мусять бути гідними партнерами суспільства. Демократичність влади є запорукою їх власного незалежного існування.

Поиск по сайту: