Критична філософія І. Канта

Розділ 5. Німецька класична філософія та філософія марксизму.

1. Критична філософія Емануїла Канта.

2. Філософська система і діалектичний метод Г.В.Ф. Гегеля.

3. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

4. Марксистська філософія (К. Маркс і Ф. Енгельс).

Критична філософія І. Канта.

Німецька класична філософія – це значна і впливова течія європейської філософії Нового часу, заключний етап її розвитку. До цієї філософії належать вчення І.Канта, Й.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.Гегеля, Л.Фейєрбаха. Всіх цих мислителів поєднують спільні ідейно-теоретичні корені, спадкоємність у постановці та вирішенні проблем. За змістом до цієї філософії можна віднести К.Маркса, вчення якого цілком вписується у філософську традицію німецької класичної філософії і являє собою завершальний етап її еволюції.

Німецька класична філософія в певному сенсі відродила принципи раціоналізму – спочатку як тотожність логічного та дійсного, а потім як абсолютизацію природного Розуму. Центр дослідження в німецькій класиці змістився від об’єкта до суб’єкта, а розум з природи перемістився в історію. Тим самим була переосмислена просвітницька тенденція, яка була представлена Д.Юмом, І.Кантом і Ж.-Ж.Руссо. Водночас німецька класична філософія зберегла віру в розумну людину, в її можливості. Якщо у XVII ст. раціоналізм утвердився в загальних принципах онтології і теорії пізнання, а у XVIII ст. – в етиці та вченні про “природний порядок”, то в XIX ст. – у великих діалектичних теоріях розвитку всієї, особливо соціально-історичної реальності.

Родоначальником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1721-1804). В інтелектуальному розвитку Канта виділяють два періоди – докритичний і критичний. В докритичний період (до 70-х років XVIII ст.) Кант виступає, передусім, як вчений-природознавець – астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обґрунтуванні залежності приливів і відливів від розташування місяця, а також обґрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності (гіпотеза Канта-Лапласа). Але справжня кантівська філософія, яка заклала основи всієї німецької класичної філософії, сформувалась у зрілий, критичний період (з кінця 70-х років XVIII ст.). Тоді були опубліковані три “Критики” Канта - “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788) і “Критика здатності судження” (1790). Ці праці являють собою послідовні ступені обґрунтування системи трансцендентального ідеалізму Канта. Назву “критичний” власне філософський період творчості Канта отримав ще й тому, що Кант поставив перед собою завдання здійснити критичний аналіз всієї попередньої філософії, протиставити критичний підхід при оцінці пізнавальних можливостей людини пануючому, як він вважав, догматичному підходу.

Кант здійснив корінний переворот у постановці та вирішенні філософських проблем. Докантівська філософія в питанні про взаємодію суб’єкта і об’єкта акцентувала увагу на аналізі об’єкта пізнання. Кант зробив предметом філософії специфіку суб’єкта, що здійснює пізнавальну активність. Саме він, на його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Кант переосмислює саме поняття суб’єкта і вперше в філософії ставить питання про межі та можливості суб’єкта у досягненні достовірного наукового знання. А сам процес пізнання Кант показує як активний, конструктивний процес.

І.Кант не погоджується з надмірною абсолютизацією попередньою раціональною філософією розуму. Розум, на його думку, може помилятися і сам, тому треба розкрити механізм його помилок. Для того щоб побудувати філософію, проникнуту розумністю, треба як обмежити, так і обґрунтувати пізнання, відгородити науку як від догматизму, так і від повної зневіри в її можливості. Свою філософію він назвав критичним ідеалізмом або ідеалізмом трансцендентальним.

На думку І.Канта, вся попередня метафізика як вчення про надчуттєві начала буття виходила за межі в принципі можливого досвіду, а це – необґрунтовано. Тому ця мета помилкова, і її “чистий розум” підлягає критиці. Одним із найперших завдань філософії Кант вважає пояснення походження “метафізичних” ідей. У зв’язку з цим Кант формулює завдання “критичної метафізики”: філософія потрібна і можлива як критика. І ця критика сама мусить бути побудована як філософська система, причому як пропедевтика до майбутньої позитивної системи філософського знання – до “метафізики” природи і моралі (ця програма викладена Кантом у книзі “Пролегомени до усякої майбутньої метафізики, яка може з’явитися як наука”). Перед тим, як починати процес істинного наукового пізнання, треба дослідити самі інструменти людського пізнання та їх можливості. Кант ставить такі питання: 1. Що я можу знати? 2.Що я мушу робити? 3.На що я можу сподіватися? Що таке людина і чим вона може стати?

Під розумом (“Критика чистого розуму”) Кант розуміє сукупність всіх пізнавальних властивостей людини, включаючи чуттєвість і розсудок. Розум у широкому значенні цього терміну майже співпадає в Канта з поняттям “склад духу”. “Чистий” – означає вільний від емпіризму і в цьому сенсі він є теоретичним. Знання Кантом ділиться на недосконале і досконале, емпіричне (апостеріорне) і “чисте” (апріорне). Досконале (по-справжньому наукове) – це знання безумовно достовірне, загальне і необхідне. Таке знання неможливо одержати з досвіду. Так само, як і раціоналісти XVII ст. Кант вважає, що досконале знання має позаемпіричний, апріорний характер. Таким чином, апріоризм кантівської філософії полягає у розгляді знання як такого, що не залежить від досвіду і визначається існуючими поза досвідом формами або категоріями.

Відповідно до трьох питань, які стосуються характеристики змісту пізнання, гносеологія Канта поділяється на три основних частини: трансцендентальну естетику, трансцендентальну аналітику і трансцендентальну діалектику. “Трансцендентальний” – це, за словами Канта, те, що досвіду (a priori) хоч і передує, але призначається лише для того, щоб зробити можливим досвідне пізнання. Таким чином, трансцендентальними будуть додосвідні, але саме до досвіду пристосовані засоби пізнання. Те, що знаходиться за межами досвіду і до досвіду не відноситься, Кант називає трансцендентним. Трансцендентним, потойбічним до емпіричного об’єкта, є світ речей у собі.

На думку Канта, за межами чуттєвих феноменів існує непізнаванна реальність, про яку в теорії пізнання є тільки абстрактне “чисте поняття” (ноумен). Ноумени не дають нічого для пізнання речей у собі, але дозволяють про них мислити як про споглядальні сутності. “Річ у собі” – це і є непізнаванна реальність (тут Кантом представлено агностичне розуміння “речі у собі”). Ми знаємо про річ у собі лише те, що вона існує і до деякої міри те, що вона не являється. За подібний метафізичний розрив між сутністю і явищем Канта згодом буде критикувати Гегель.

Кантівська філософія свідомо вибудована за зразком об’єктивної науки. Кант виділяє три форми або три головних здатності пізнання – чуттєвість, розсудок і розум. На думку філософа, вони беруть участь у виробництві знання особливого типу – знання необхідного і всезагального. Таке знання виражається через судження певного типу – це “синтетичні судження апріорі” або “апріорні синтетичні судження”. Вони мають дві характеристики: по-перше, вони не витікають з досвіду і за їх допомогою констатується те, що носить додосвідний, апріорний характер. Цим вони відрізняються від суджень досвідного – апостеріорного характеру; по-друге, у них закладається дещо нове, чого немає в уже існуючих судженнях. Цим вони відрізняються від суджень аналітичних.

Синтетичні судження апріорі характерні для математики – арифметики і геометрії. Всі арифметичні операції – не що інше як такого роду судження. В основі арифметики лежить наше уявлення про часову послідовність (наприклад, число “3” – це те, що розташоване між “2”і “4”, попереднім і наступним числами). Ми сприймаємо світ не хаотично, а в певній часовій упорядкованості. Аналогічно просторова упорядкованість нашого сприйняття є умовою і гарантією істин геометрії. Отже, простір і час як форми упорядкування світу є умовою можливості математики як строгої науки.

Таким чином, апріорними формами чуттєвого споглядання є простір і час. Простір і час – це форми буття речей, існуючих незалежно від нашої свідомості. Вони є суб’єктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу. Додосвідні форми чуттєвості – простір і час – створюють передумови достовірності математичного знання. Реалізація ж цих передумов в дійсності здійснюється на основі діяльності іншої пізнавальної здатності – розсудку.

Розсудок – це мислення, яке оперує поняттями і категоріями. Розсудок, за Кантом, виконує функцію організації чуттєвого матеріалу за допомогою додосвідних форм споглядальності. Форми розсудку – поняття і категорії – конструюють предмет. За Кантом, існує 12 чистих категорій розсудку. Це – категорії кількості, якості, категорії відношення (субстанційність, причинність, взаємодія), категорії модальності (можливість, необхідність, випадковість та ін.). Ці категорії – лише перелік апріорних способів упорядкування явищ, які останнім (явищам) протистоять і власне не мають онтологічного значення. На питання, що об’єднує всі поняття і категорії в цілісність і що приводить їх в дію, Кант відповідає однозначно: все це пов’язано з особливостями суб’єкта. Основою єдності, без якої розсудок не зміг би здійснювати свою функцію підведення під загальні та необхідні визначення, виступає акт самосвідомості суб’єкта: я мислю. Цей акт Кант називає трансцендентальною єдністю аперцепції, що означає об’єднання сприйнять за межами досвіду.

Кант бачить обмеженість можливостей у пізнанні форм чуттєвості та розсудку. Все, що знаходиться за межами досвіду, може бути доступним лише розуму. Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертається до аналізу розуму – третьої пізнавальної здатності людини і стверджує, що метафізика можлива як критика прагнення розуму вийти за свої рамки. Розум – це найвища здатність суб’єкта, яка керує діяльністю розсудку, ставить перед ним цілі. Розум оперує ідеями. Ідеї Канта – це не надчуттєві сутності, які володіють реальним буттям і осягаються за допомогою розуму. Це не платонівські ідеї і не інтуїтивне пізнання. Це – ідеї душі, світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує математика. Ідеї – це такі форми активності суб’єкта, які дають можливість пізнати світ “речей у собі”. Ідеї розуму виконують регулюючу функцію в пізнанні, примушуючи розсудок до діяльності.

За допомогою розуму ми стараємося пізнати світ як ціле, пізнати його причини. Так, розум ставить питання про безсмертну душу. Проте прагнучи проникнути в сутність “речей в собі”, розум стикається з антиноміями. Антиномії – це суперечливі, взаємовиключні положення. Це певне твердження (теза), яке доводиться так само, як і логічно протилежне йому твердження (антитеза). Наприклад, якщо ми візьмемо ідею світу в цілому, то, як виявляється, можна довести справедливість двох протилежних одне одному тверджень: світ конечний і світ безкінечний у просторі та часі. Антиномії мають місце там, де за допомогою конечного людського розсудку прагнуть робити висновок не про світ досвіду, а про світ “речей самих по собі”. Антиномії – це не істина, а проблеми, які стоять перед розумом. І вихід з них неможливо знайти в досвіді.

Світ “речей самих по собі” закритий для чуттєвості, отже, він закритий для теоретичного розуму, для науки. Однак це не означає, що цей світ недоступний людині. Людина, за Кантом, - це житель двох світів: чуттєво сприйнятого і умоглядного. Перший – це світ природи. Другий – це світ свободи. Свобода, на думку Канта, - це незалежність від впливу причин чуттєвого світу. В сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум.

Практичний розум – це розум законодавчий, що створює принципи і правила моральної поведінки. Його головне призначення – керувати вчинками людей. Рушійною силою цього розуму є не мислення, а воля. Кант називає людську волю автономною, оскільки вона є законом для самої себе. Практичний розум сам диктує собі принципи моральної поведінки. Він – єдине джерело моралі, так само, як розсудок є єдиним джерелом законів природи. Таким чином, очевидним є апріоризм етики Канта. Для такої етики орієнтиром виступають не фактичні вчинки людей, а норми, що витікають з “чистої” моральної волі. Це – етика обов’язку.

Закони практичного розуму – це моральні закони. Висуваючи головні вимоги до людства, Кант формулює правило категоричного імперативу. Імператив – це правило, що містить у собі “об’єктивну примусовість до дії”. Кант виступає за етику, яка обґрунтовує вчинки, що є у вищому розумінні слова моральними. Основою апріорних законів моралі – в їх безумовній необхідності та загальності. Апріорні закони моралі зводяться до єдиного верховного принципу – категоричного імперативу як загального для всіх інваріанту. Він не залежить від емпіричних прагнень, він не визнає ніяких якщо і вимагає діяти морально заради самої моральності. Головна вимога категоричного імперативу виражається в словах: “Дій згідно з такою моральною максимою, яка разом з тим сама може стати загальним правилом”. Іншими словами – дій відносно інших так, як ти хотів би, щоб вони вчиняли відносно тебе. Йдеться про сукупність загальноприйнятих правил поведінки для всіх людей. Кант вкладає у формулу імперативу вимогу поважати себе і всіх інших, жити правдиво і виконувати свої обов’язки. Саме наш обов’язок вимагає того, щоб люди жили, як належить людям.

Ще одне формулювання категоричного імперативу, що дається І.Кантом: “Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу”. Це, крім всього іншого, ще й вияв високої гуманістичної позиції І.Канта.

Поиск по сайту: