Філософська система і метод Г.В.Ф. Гегеля

Вершиною німецької класичної філософії є вчення Г.В.Ф. Гегеля (1771—1831). Його філософію слід розглядати в руслі новоєвропейської культури, оскільки творчість німецького філософа виражає ті ж фундаментальні риси цієї культури, які були яскраво виражені його попередниками. Це – культ наукового розуму і активно-творчого відношення до світу. Гегель більш яскраво, ніж попередники, бачив не тільки позитивні, але й негативні сторони фундаментальних установок новоєвропейського мислення. Виявляє він і те, що поділ на суб’єкт і об’єкт несе в собі небезпеки втрати цілісності людського духу. Саме тому він наполягав на тотожності суб’єкта і об’єкта. Проте в цілому гегелівська філософія розвивається в рамках суб’єктно-об’єктної парадигми.

Г.Гегель, поза сумнівом, є продовжувачем традицій європейського раціоналізму. Однак раціоналізм його філософії суттєво відрізняється від того, як він представлений попередниками, починаючи з Р.Декарта і закінчуючи І.Кантом. Гегель поділяє переконання в розумності, раціональності всього існуючого. Але на його переконання, розум настільки “хитрий”, що ховає себе за нерозумністю, скриває себе. Гегель неодноразово говорить про “хитрість” діалектичного розуму, підкреслюючи складність і суперечливість життя.

Філософія Гегеля – це об’єктивний діалектичний ідеалізм. Першоосновою всього, на думку Гегеля, є вище духовне начало, існуюче незалежно від людини, тобто об’єктивно. Гегель називав його світовим розумом, абсолютним духом, світовою ідеєю.

При побудові всіх розділів своєї системи Гегель використовує принципи діалектики. Саме діалектика зробила його філософію безсмертною. У філософії Гегеля відбувається злиття її онтологічних і діалектичних сторін: її категорії стали загальними формами самого об’єктивного віту, а весь соціальний світ – опредметненим мисленням світу. Гегель вперше об’єднав діалектику і логіку в єдину концепцію діалектичної логіки, логічне мислення перетворюється у нього в об’єктивне категорійне знання, спрямоване саме на себе, а вся історія людства перетворюється ним у прикладну логіку. Основні ідеї гегелівської філософії сконцентровані в його праці “Енциклопедія філософських наук”. Перша частина “Логіка” складається з трьох частин: вчення про буття, про сутність і про поняття.

Головним принципом його філософії є принцип тотожності буття і мислення, буття і думки про буття. Гегель зосередив увагу на логічних категоріях як формах мислення, що є аналогом форм буття, і побудував їхню систему, в якій логічний рух думки починається з визначення буття (якість-кількість-міра), потім переходить до визначення сутності як істини буття (сутність-явище-дійсність) і, нарешті, завершується визначенням поняття (суб’єктивне поняття-об’єктивне поняття-ідея). Ідея, за Гегелем, є субстанцією, духовною сутністю всього. Виходячи з принципу тотожності буття і мислення, він робить висновок: “Все розумне є дійсне, все дійсне є розумне”.

Гносеологія Гегеля, на відміну від теорії пізнання Канта, не зводиться до вивчення пізнавальних можливостей людини, а спрямована на вивчення залежності законів пізнання об’єкта від його ж власних властивостей. Він робить висновок, що закони буття є законами пізнання буття, але на базі ідеалізму цей висновок має зворотний зміст: закони буття виводяться із законів його пізнання, так що онтологія співпадає у Гегеля з гносеологією.

Також особливим у системі філософії Гегеля є розуміння логіки: її предметом, на думку Гегеля, є категорії мислення, і їх Гегель вважає не тільки законами буття, але і єдиними законами пізнання.

Обґрунтовуючи тотожність суб’єкта і об’єкта, Гегель вважає, що першим кроком на цьому шляху є рух індивідуальної свідомості до ототожнення з абсолютним “Я”, тобто із загальнолюдською свідомістю, духовним світом всього людства. Це можливо лише шляхом поступального розвитку свідомості, в ході якого індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, всі ті етапи, які пройшло людство протягом всієї своєї історії.

Історія людської культури розгортається через дух, свідомість індивідуального. Тому гегелівська “Феноменологія духу” є розкриття і історії, і логіки людського духу, свідомості одночасно. Феноменологія духу – це одночасно процес розвитку всесвітньої культури, накопичення духовного досвіду людства і освоєння цього досвіду конкретним індивідом. Після закінчення цього процесу людина, на думку Гегеля, здатна подивитися на світ і на себе з погляду світової історії, “світового духу”. У “Феноменології духу” показано взаємовідображення трьох різних етапів і вимірів духу: індивідуального (суб’єктивний дух), долаючого його родового (об’єктивний дух) і, нарешті, абсолютного виду свідомості (абсолютний дух).

Рух свідомості, за Гегелем, це сходження від абстрактного до конкретного. Кожний наступний ступінь містить у собі всі попередні, відтворюючи їх на новому, більш високому рівні. У своєму розвитку свідомість проходить 4 стадії: предметна свідомість, самосвідомість, свідомість розумна, яка піднімається до стану абсолютного духу. На ступені “свідомості” предмет протистоїть людському “Я” як зовнішня даність і визначає його. Наступний ступінь – самосвідомість, де предмет і свідомість тотожні, свідомість визначає свій предмет і саму себе. Коли свідомість осягає свою всезагальність, вона виступає як розум. А найвищим ступенем розвитку індивідуальності є ступінь “духу”. На цій стадії свідомість осягає духовну реальність світу і себе як вираження цієї реальності.

Кожному із цих ступенів розвитку індивідуальної свідомості відповідають певні ступені і форми розвитку людської культури, духовного життя: мораль, наука, право, релігія та ін. Вершиною цього руху в історичному та індивідуальному плані є поняття. Дійти до найвищої токи розвитку, за Гегелем, означає “дійти до поняття”, тобто формувати і виражати свої думки в системі понять і категорій логіки.

Гегель назвав свою філософську систему “абсолютним ідеалізмом”. Суть цієї філософії визначається прагненням Гегеля охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської системи є “абсолютна ідея”. Абсолютна ідея – це розум, мислення, розумне мислення. У Гегеля абсолютна ідея виступає субстанцією, яка складає сутність і першооснову всіх речей. Це - першооснова і субстанція всього існуючого. Універсальна схема творчої діяльності “світового духу” розкривається у Гегеля на основі саморозвитку “абсолютної ідеї”. Абсолютна ідея проходить різні стадії розвитку.

Першим етапом саморозвитку Абсолютної ідеї є логіка. Через логіку Абсолютна ідея розкривається у її всезагальному змісті та у вигляді системи категорій – буття, небуття, наявного буття, якості, кількості тощо і закінчується конкретними поняттями хімізму, біологізму, пізнання тощо. Гегель характеризує категорії як рух чистої думки. Як чисті думки і ступені розвитку ідеї вони самі по собі змістовні й тому складають сутність речей.

Наступний етап саморозвитку Абсолютної ідеї – природа. Вчення про природу – найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в філософії природи можна зустріти багато неточностей, помилок. Дуже низько оцінюючи природу, Гегель вбачає в ній хоч і необхідний, але лише допоміжний засіб розвитку Абсолютної ідеї. Перетворюючись у природу, Абсолютна ідея опредметнює себе і тим самим відчужується від своєї істинної сутності, постаючи у вигляді конечних чуттєвих тілесних речей.

На третьому етапі саморозвитку Абсолютної ідеї виникає людина і разом з нею людський дух. Першою стадією людського духу є, за Гегелем, суб’єктивний дух. Він розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології, психології. Другою стадією розвитку людського духу є об’єктивний дух. Об’єктивний дух охоплює у Гегеля сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність. Об’єктивний дух розгортається в праві, моралі, державі. Найвищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства на протязі розвитку всесвітньої історії. Вчення Гегеля про Абсолютний дух завершує систему Гегеля. Дух повертається з об’єктивованих, відчужених своїх породжень в рідне лоно і усвідомлює свою історію. Ця ретроспекція відбувається тричі: дух повертається назад кожний раз на більш високу точку свого шляху. І відбувається це шляхом проходження трьох стадій. У мистецтві дух споглядає себе в чуттєвих образах (найвищого результату мистецтво досягло в стародавні Греції). У релігії дух переживає себе в самозаглиблених уявленнях (піком цього є християнське середньовіччя). Найвищий ступінь розвитку Абсолютного духу – філософія. Тут дух мислить себе в наукових поняттях.

Гегель поняття Абсолютної ідеї та Абсолютного духу нерідко вживає в одному і тому ж значенні (“дух завжди є ідея”). Проте між ними існує й різниця: ідея – це субстанція, чиста загальність. Дух – це таж сама ідея, але в її реальному вираженні у вигляді різних форм, інтелектуальної діяльності людей, починаючи від нижчих, чуттєвих форм і закінчуючи абсолютним знанням. В Абсолютному духові здійснюється повна тотожність ідей мислення і буття. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему співвідношення суб’єкта і об’єкта, мислення і буття. Виходячи з логіки Гегеля, вищою формою і кінцем розвитку Абсолютної ідеї, де вона усвідомлює саму себе, весь пройдений нею шлях і стає Абсолютним духом, є філософська система самого Гегеля. З цього часу рух Абсолютної ідеї припиняється і подальший процес руху може мислитися як замкнуте коло.

Значний вплив на розвиток філософії XIX ст. здійснило і соціально-політичне вчення Гегеля, що викладено у “Філософії права”, а також у “Лекціях з історії філософії”. Всесвітня історія, за Гегелем, це “арена діяльності світової ідеї, вияв її блиску”. Оскільки світова ідея розвивається закономірно, тому й історія, як її вияв, є закономірним процесом. У ній здійснюється “розвиток поняття свободи”. Всесвітня історія, на думку Гегеля, є прогресом в усвідомленні свободи. Відповідно до того, як здійснювався цей процес, Гегель ділить історію на такі етапи:

- Доісторичний час. Він був чужим свободі й характеризувався загальною залежністю (“всі невільні”).

- Східний світ. Схід знав і знає, що тільки один вільний. Політичним виявом такого розуміння свободи був деспотизм або неістинна монархія.

- Греко-римський світ, де вільні деякі. В Греції та Римі були поширені демократичні та аристократичні форми правління.

- Германський християнський світ, який Гегель вважав вершиною еволюції свободи. Цим іменем Гегель називав західноєвропейську цивілізацію. На думку філософа, в сучасному йому германському світі - “всі вільні”. Панує істинна монархія. Це була ідеалізація сучасної йому прусської держави і прусських порядків.

Досить неоднозначними були соціально-політичні наслідки вчення Гегеля. Гегель, по суті, дав аргументи для розвитку німецького націоналізму. Він учив, що найвищий етап розвитку ідеї здійснився в Німеччині. І йому відповідає найбільш досконала німецька система суспільного і державного ладу, а німецький народ є історичним народом. Інші ж народи світу, на його думку, або вже зіграли свою роль в історії, або взагалі не здатні до самостійної історичної ролі.

В певному протиріччі з філософською системою Гегеля знаходиться його діалектичний метод. Діалектичний метод передбачає розгляд всіх явищ і процесів у загальному взаємозв’язку, взаємообумовленості та розвитку. Гегель характеризував діалектику як рухому душу істинного пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв’язок і необхідність. Заслугою Гегеля є те, що він дав діалектичний аналіз всіх найважливіших категорій філософії й сформулював три основних закони: закон переходу кількісних змін в якісні, закон тотожності протилежностей і закон заперечення заперечення.

Закон переходу кількісних змін в якісні описує механізм саморозвитку. Гегель дав, передусім, визначення категорій якості, кількості та міри, вважаючи їх трьома формами початкового ступеня буття ідеї. Якість – це внутрішня визначеність предмету, явища, яке характеризує предмет чи явище в цілому. Якість виступає як внутрішня засада всіх властивостей, притаманних даній речі, але ця внутрішня основа проявляється тільки при взаємодії даного предмету з іншим предметом. Кількість Гегель визначає як зовнішню для буття визначеність. Якість і кількість Гегель розглядає як протилежності, що проникають одна в одну і вважає, що як немає якості без кількісних характеристик, так немає і не може бути кількості без якісної визначеності. Безпосередню конкретну єдність якості та кількості Гегель виражав у категорії міри. Міра – це єдність якісної і кількісної визначеності предмета. Перехід від однієї міри до іншої, від однієї якості до іншої здійснюється завжди в результаті перерви, поступової кількісної зміни, в результаті стрибка. Стрибок – це загальна форма переходу від одного якісного стану до іншого. Це – стан боротьби нового зі старим, відмирання попередніх якісних характеристик і заміна їх новими якісними станами.

Другий закон діалектики – закон тотожності протилежностей (єдності та боротьби протилежностей) - розкриває внутрішнє джерело розвитку, його імпульс, рушійну силу. Основою розвитку з позицій цього закону є боротьба протилежних сторін, тенденцій того чи іншого процесу, явища. При характеристиці дії цього закону Гегель оперує категоріями: тотожність, відмінність, протилежності, протиріччя. Тотожність – категорія, що виражає рівність об’єкта самому собі або декількох об’єктів один одному. Відмінність – це категорія, що виражає відношення нерівності об’єкта самому собі. Протилежності – це категорія, яка відображає взаємовідносини таких сторін об’єкта або об’єктів один з одним, які корінним чином відрізняються один від одного. Протиріччя – це процес взаємопроникнення і взаємозаперечення протилежностей. Категорія протиріччя є центральною в даному законі. При характеристиці дії цього закону Гегель підкреслював існування зв’язку і взаємодії між протилежностями. Це виражається в тому, що кожна з протилежностей має не просто деяку іншу, а свою іншу протилежність. Взаємопроникнення протилежностей Гегель показував на прикладі таких явищ, як магнетизм і електрика. Крім того, сторони єдиного цілого перебувають не лише у взаємозв’язку, взаємообумовленості, але й стані взаємозаперечення, взаємовідштовхування. Згідно з вченням Гегеля протиріччя постають внутрішньою основою розвитку світу. Розвиток являє собою процес становлення, загострення і вирішення протиріч.

Третій закон діалектики – закон заперечення заперечення – відображує, за Гегелем, загальний результат і спрямованість процесу розвитку. Закон означає знищення старої якості новою, перехід одного якісного стану в інший. Однак заперечення, за Гегелем, є не просто знищенням старого новим. Воно володіє діалектичною природою. І ця діалектична природа проявляється в тому, що заперечення являє собою єдність трьох основних моментів: подолання старого, спадкоємність у розвитку і утвердження нового.

Заперечення заперечення включає в себе три моменти і характеризує циклічність розвитку. Цю циклічність Гегель пов’язував з проходженням у процесі розвитку трьох стадій – утвердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза) і, нарешті, заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). Це – так званий принцип тріади. Відповідно до дії закону заперечення заперечення, у розвитку здійснюється повторення минулого, повернення до вихідного стану (“старого”), але на принципово іншій якісній основі. Тому процес розвитку має поступовий характер. Поступовість і повторюваність надають циклічності розвитку спіралевидної форми. Це означає, що процес розвитку являє собою не пряму, а висхідну лінію, яка обов’язково включає в себе повернення до “старого” і перехід на новий, більш високий ступінь. Кожний новий ступінь є багатшим за своїм змістом, оскільки він включає в себе все краще, що було накопичено на попередньому ступені. Цей процес позначається в гегелівській філософії терміном “зняття”.

Крім діалектичного тлумачення категорій і формулювання трьох законів діалектики, діалектичний метод включає в себе такі принципи аналізу дійсності, як сходження від абстрактного до конкретного, тотожність історичного і логічного та ін.

Поиск по сайту: