Тема 1. Вступ до курсу «Історія української культури»

1. Культура як соціальне явище і предмет наукового дослідження. Головні завдання навчальної дисципліни.

2. Основні поняття і терміни науки про культуру. Тлумачення культури в різні історичні періоди, внесок зарубіжних і українських учених у її наукове обґрунтування.

3. Класифікація культури за сферами діяльності людини (матеріальна і духовна) та на основі носіїв (етнічна, національна та світова). Періодизація історії української культури.

4. Функції культури: гуманістична, інформаційна, пізнавальна, регулятивна, аксіологічна, виховна та інші.

Головні завдання навчальної дисципліни. Культура як соціальне явище і предмет наукового дослідження. Культурологія – наука про зародження та розвиток культури у сучасному її розумінні, її структуру, механізми розвитку та методи досліджень. Культурологія вивчає культуру як цілісну систему, досліджуючи всю різноманітність культурних явищ і зв’язків між ними, і намагається дати наукове тлумачення процесам генезису культури, її структури, сутності і змісту, типології, динаміки і мови. Культурологія визначає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи.

Культурологія почала формуватися в сфері гуманітарного знання в ХХ ст., однак ще в ХIХ ст. англійський антрополог Е.Тайлор висунув ідею створення особливої «науки про культуру». Вперше термін «культурологія» як назву особливої науки запропонував німецький філософ В.Оствальд в 1909 р. Втім широкого використання цей термін набув завдяки американському антропологу Л. Уайту (з 1939 р.), який розумів культурологію як принципово новий шлях вивчення культури – шлях від окремих спеціальних наук, що вивчають культуру, до цілісного дослідження культури.

Культурологія – це результат багатовікової західноєвропейської культурної традиції. Основи цієї традиції були закладні в стародавній Греції, де сформувалася «пайдейя» – система освіти й виховання, яка повинна була вкласти в людину знання і душевні властивості, гідні вільного громадянина (на противагу рабові) і освіченого елліна (на противагу варварові). Увага надавалася і розвиткові тіла («гімнастичне» виховання), і розвитку духа й розуму («мусичне» виховання – вивчення поезії, музики, красномовства, філософії). У стародавніх римлян «пайдейя» перетворилася на навчання «благородним мистецтвам», або «вільним мистецтвам» (граматика, риторика, філософія, природничі знання). «Вільні мистецтва» продовжували вивчати і в школах та університетах Середньовіччя (V – ХVI ст.), однак,на відміну від античності, в релігійно-культурному середовищі, підкоряючи науку й освіту богослов’ю.

Епоха Відродження (ХIV – ХVI ст.) намагалася відтворити античне розуміння світу. Розпочалося систематичне вивчення культури минулого, насамперед античної. Упродовж ХVII – ХХ ст. відбулися грандіозні зміни в науках про природу, які вплинули на розвиток гуманітарного знання. Ідеалом науковості стало точне, математичне, експериментальне знання. Гуманітарна наука звертається до вивчення історії суспільства і культури, причому людина ніби «випадає» із сфери гуманітарних досліджень. Яскравим утіленням такої тенденції став позитивізм ХIХ ст. (орієнтація на природниче знання) і структуралізм ХХ ст.

Однак наприкінці ХХ ст. в культурології посилюється прагнення повернутися до класичної гуманітарної традиції і зробити людину головною проблемою, головною мірою й цінністю наукових досліджень, не відмовляючись від досягнень науки ХIХ – ХХ ст.

Сучасна культурологія, як самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарного знання, вивчає культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномена; намагається осягнути культуру як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також, з позиції національних, регіональних особливостей історичного розвитку. Сучасна культурологічна наука вважає предметом свого дослідження систему знань, що могла б концептуально впливати на формування культури суспільства. Тому актуальними постають проблеми розробки концепції (моделі) культури, яка могла б теоретичні уявлення втілити в усі сфери людської життєдіяльності; спиралася б на методологію дослідження культури, що містить єдність здобутків культур народів світу, а також аналізувала б культуру у контексті її взаємовідношення до державної політики.

Культурологічне знання групується за трьома номінаціями: гуманітарно-культурознавче, соціально-культурологічне, прикладне культурологічне. Нині виокремилися такі напрямки:

· історико-культурологічні дослідження загального профілю;

· дослідження релігієзнавчих чинників культури;

· літературознавчі дослідження історії культури;

· історія міфології культури;

· етнолінгвістичні дослідження;

· мистецтвознавство та естетика, куди входить загальна теорія художньої культури, соціологія художньої культури, культурологія естетичних знань.

Сучасна українська культурологія розробляє цілісну наукову концепцію культурології, що передбачає вивчення культурних надбань за такими напрямками:

· теорія культурної політики та діяльність культурних інститутів;

· соціокультурне прогнозування, проектування та регулювання;

· культурологізація освіти;

· соціалізація культури і культура соціальної педагогіки особистості;

· охорона і примноження культурної спадщини;

· музейна справа та охорона пам’ятників;

· краєзнавство.

Отже, у структурі культурологічного знання можемо виділить найпомітніші елементи: філософія культури (теорія культури), історія культури, яка спирається на дослідження класичних гуманітарних наук, соціологія культури, культурна антропологія, морфологія культури, типологія культур.

В залежності від мети культурологічного пізнання культурологію поділяють на теоретичну і прикладну. Метою теоретичної культурології спеціалісти називають теоретичне пізнання феномена культури, розробку категоріального апарата і методів дослідження. Метою прикладної культурології, яка спирається на теоретичні знання, є прогнозування, проектування і регулювання актуальних культурних процесів, що відбуваються в сучасній соціальній практиці, розробка основних напрямків культурної політики, завдань і методів діяльності культурних інститутів.

Культурологічне знання дозволяє проводити експертизу різноманітних проектів культурної політики, законів та юридичних документів, які регулюють діяльність культурних інститутів (мистецтво, наука, освіта).

Останнім часом культурологія стала основою «культурологізації» освіти. Її мета – сформувати у школярів та студентів систему культурних орієнтирів, необхідних за умов різких суспільних і культурних змін. Культурологія разом з психологією, соціологією та педагогікою вивчає явища соціалізації, культуралізації – «вживання» людини у певну соціально-культурну систему.

Прикладні культурологічні дослідження – це охорона культурної спадщини, вивчення процесів відродження культурних традицій. Важливе значення мають дослідження питань взаємодії національних культур, можливих конфліктів на ґрунті релігійних вірувань та ін.

Теорії соціокультурного розвитку є основою для соціального і культурного прогнозування, проектування. Культурологічне знання можна аналізувати й вивчати під різним кутом зору. Виділяють такі рівні аналізу культурологічних знань:

· в межах цивілізації – цивілізаційний підхід

· в межах соціально-економічної формації – класовий підхід

· в межах культурних регіонів – регіональний

· в межах культурно-історичного типу людини – антропологічний підхід

До середини ХХ ст. культурологічні знання розглядалися в основному в системі гуманітарних наук і визначали загальний гуманітарний рівень розвитку суб’єкта. Однак дослідження кінця ХХ ст. – початку ХХI ст. довели, що культурологічні знання є основою сучасних фундаментальних відкриттів у фізиці, математиці, хімії, біології тощо. Насамперед, дослідження, проведені в Японії, Китаї, Німеччині, Франції засвідчили, що збільшення в загальному об’ємі знань суб’єкта культурологічних знань різко збільшує ймовірність створення ним наукових інновацій. Причиною цього стало те, що більшість сучасних наукових відкриттів відбувається на стиках наук. Глибокі культурологічні знання розвивають абстрактне мислення, дозволяють звести розрізнені явища різних наук в єдину систему, побачити в них мистецтво гармонії світу, зробити прогнози на майбутнє.

В системі гуманітарних та природничих наук культурологія заповнює певну теоретичну нішу, яку раніше розкривали філософія, історія, політологія та ін. Культурологія є інтегративною наукою, що могла виникнути тільки тоді, коли проблеми культури стали безпосередньо визначати прогрес людства і його подальшу долю. Найбільше вплинули на становлення культурології як самостійної дисципліни антропологія, етнографія, соціологія, соціальна психологія, етнопсихологія, демографія, психоаналіз (фрейдизм), семіотика, інформатика.

Основні поняття і терміни науки про культуру. Тлумачення культури в різні історичні періоди, внесок зарубіжних і українських учених у її наукове обґрунтування. Культурологія оперує понятійним апаратом багатьох наук. Визначальним є поняття “ культура ”. Структурно культура включає сукупність матеріальних, духовних цінностей та їх творця. З позицій наукових поглядів кінця ХХ ст. структура культури виглядає так:

У сучасній культурології найбільш уживаним є погляд на культуру як сутнісну рису людського буття, складне матеріально-духовне поле самореалізації суб’єкта (індивіда або соціальних груп), як особливу саморегулюючу форму відтворення розумного життя, як складову умову розвитку світу.

Як бачимо, культура належить до складу великих багатофункціональних самоорганізуючих систем. Як цілісна система вона складається з великих підсистемних утворень:

· соціальних (етноси, народності, нації, держави);

· технічних (техніка, технологія, наука);

· культурних (література, архітектура, скульптура, живопис, музика та ін.).

У свою чергу такі підсистеми утворюють ціле з особливостями, у якому можуть бути відсутні окремі елементи. Отже, поняття системи відображає особливості не всякого, а лише певного виду цілого, де досить чітко проглядається єдність і де можна виділити складові.

Як не існує єдиного визначення поняття «культура», так не існує єдиного визначення поняття «культурологічне знання». Відповідно до того, як існуючі поняття культури можна систематизувати і звести до двох груп:

1. культура як сума матеріальних і духовних цінностей…

2. культура як сутнісна риса людського буття…

так і культурологічні знання структурно можна поділити на дві групи:

1. знання про розвиток матеріального світу та формування духовності

2. знання про основи існування індивіда, що разом з ним становлять найбільшу цінність в розвитку Всесвіту.

В системі сучасного культурологічного знання існує плідна співпраця між історією культури, теоретичною культурологією та прикладними культурологічними дослідженнями. Теоретичні дослідження історії культури в культурології – це розробка теорій, які дозволяють систематизувати історико-культурний матеріал.

Наукова теорія містить різноманітні елементи: понятійний апарат, логічні й науково-дослідні системи, методики експериментальної перевірки теоретичних моделей та ін. Розглянемо головні поняття (категорії), які використовує культурологічна наука. До них відносять: функції культури, культурні явища, культурні об’єкти, властивості культури, типи історичного розвитку культури, культурні процеси, культурні смисли, символи культури, культурні цінності, культурні контакти (акультурація), культурне середовище, інкультурація (входження людини в культурне середовище), культурні інститути (організації, що здійснюють функціонування культури), культурна політика. Особливе значення для культурології має поняття «цивілізація».

Культурні універсалії – найбільш загальні, значимі, поширені форми соціокультурного життя (норми, цінності, ідеї, вірування, стереотипи мислення і поведінки).

Культурні зразки, або патерни (моделі) – стійкі моделі культурної поведінки людей, пов’язані з їх відношенням до культурних явищ, цінностей, ідей.

Культурні архетипи (начало, образ) – основоположні, базові моделі духовного, психологічного і культурного життя у будь-якій культурі або типі культур.

Культурна таксономія ( побудова, порядок, закон, правило) – система, що дозволяє впорядкувати різноманітні елементи і риси культури і побудувати з них модель будь-якої культури.

Парадигма культурології (зразок, модель) – поняття, яке введене американським істориком науки Т. Куном. Позначає класичну наукову розробку, яка стає зразком для подальших наукових досліджень, основою наукової традиції. Час від часу відбувається зміна парадигм – наукова революція як перехід від однієї концепції до іншої.

Теоретична культурологія постійно оновлює свій категоріальний апарат. Це пов'язане із формуванням нових течій культурологічної думки. Так, в 70 – 80-х рр. ХХ ст. з появою постмодернізму в культурологію увійшли поняття «симулякр», «реконструкція», «віртуальність», «тілесність», «ризома» та інші. Симулякр – ключове поняття постмодерністської естетики, яке замінило поняття художнього образу; знак відсутності дійсності, правдоподібна подоба, симуляція, що не має за собою реальності.

Цивілізація – це культурна спільнота, яка визначається комплексом загальних рис об’єктивного характеру (мова, історія, релігія, звичаї), а також суб’єктивною самоідентифікацією людей. Колисками цивілізацій вважаються Месопотамія, долина Нілу, долина Інду, Долина Жовтої ріки, лісостеп України, Егеїда, Мезоамерика, Анди. Цивілізації виникли приблизно 6 тис. років тому. Найдавнішими цивілізаціями визнають шумерську, єгипетську, егейську, еллінську, трипільську. Соціально-економічну сутність перших цивілізацій пов’язують з виникненням державності, а до їхньої характеристики, як культурного комплексу, включають такі головні ознаки, як поселення міського типу, пам’ятники монументальної архітектури і писемність.

Одну з найбільш обґрунтованих концепцій щодо ознак, які характеризують перехід до цивілізації, запропонував англійський археолог Г.Чайлд (1892 – 1957), котрий виділив десять таких ознак:

1. Міста; 2. Монументальні громадські будівлі; 3. Податки або данина; 4. Інтенсивна економіка, в тому числі торгівля; 5. Відокремлення ремісництва; 6. Писемність; 7. Зачатки науки; 8. Розвинуте мистецтво; 9. Привілейовані класи; 10 Держава.

Чіткого розмежування таким поняттям, як «цивілізація» і «культура», бракує. Більше того у масовій свідомості вони часто ототожнюються: цивілізацію розглядають як історичний тип культури, або як рівень (етап) культури, або як синонім культури.

В сучасному значенні термін «культура» виник у ХVIII ст. В перекладі з латинської мови він означає «обробка». Тому найбільш загальне визначення культури – це те, що створене людиною у процесі її життєдіяльності. Це спосіб предметно-практичної та духовно-теоретичної діяльності суспільства і людини по перетворенню об’єктивної реальності з метою виробництва, розподілу і споживання матеріальних і духовних цінностей.

Культура формується у вигляді культурних цінностей. В усіх явищах культури втілюється якась визнана людиною цінність, за для якої ці явища були створені. Представники ціннісного підходу в культурології сутність цінностей вбачають в їх значимості, а не в їх фактичності. Факти, явища, події, що відбуваються в природі, суспільстві, житті індивіда, усвідомлюються не тільки за допомогою наукових істин, логічної системи знання, але й через призму відношення людини до світу, її моральних та естетичних норм.

Поняття цінності. Цінність не тотожна ідеї, оскільки ідеї можуть бути істинними і хибними, науковими, філософськими, релігійними, характеризуючи тип мислення. Цінності – це деякі духовні опори, що допомагають в різних життєвих ситуаціях. Вони упорядковують дійсність, вносять в неї осмисленні моменти, надають сенс життю. Культурні цінності співвідносяться з уявленнями про ідеали, про бажане. Загальнолюдські цінності передбачають збереження сукупного духовного досвіду людства. Отже, цінність виявляє особливий вимір культури, втілює в собі відношення до форм людського буття. Вона характеризує культурне, людське, оскільки «пройшла» через особистість, через її внутрішній світ. Це особистісне відношення до світу, яке виникає не тільки на основі знання й інформації, але власного життєвого досвіду людини.

В системі цінностей виділяють головні й другорядні, центральні й периферійні, домінуючі й ситуативні. Головними, центральними, домінуючими стають такі прояви людського буття як життя, любов, доблесть, розум, мужність, вірність тощо, хоч у певній ситуації людина може надати перевагу смерті, тобто здійснити інший ціннісний вибір. Однак відношення до нього буде залежати від пануючої системи цінностей. Тому культуру визначають як сукупність цінностей і норм, що дозволяють індивіду орієнтуватися в суспільному житті.

Буття індивіда в світі культури насамперед свідчить, що людина сама є культурним явищем. Тому по відношенню до індивіда культуру часто розуміють як вихованість, тобто відповідність прийнятим нормам поведінки. Відповідно до норм і цінностей певної культури індивід упродовж життя створює предмети духовної та матеріальної культури.

Культура виявляє свій символічний зміст. Людство культивує певні форми прояву своїх біологічних, соціальних, духовних якостей, створюючи систему символів. Наприклад, одяг, житло, предмети побуту виконують не тільки свої прямі функції, але й символізують соціальне становище, вірування, знання та інше. Отже, культура – це система соціально (суспільно) вироблених механізмів, що програмують діяльність людини.

Поняття символу в культу рі пов’язане із дослідженням такого феномену культури як мова (В.Гумбольдт). Філософія мови, як складова філософії культури, визнає, що мова кожного етносу (нації) має свою «внутрішню форму», специфічну структуру, зумовлену самобутністю народного духу. Е.Кассірер, виходячи з ідеї взаємозумовленості сутності людини і сутності культури та аналізу головних концепцій сутності людини, доходить висновку, що символ – це ключ до розуміння природи людини. Мова, міф, мистецтво, релігія – це ті символічні форми, які утворюють особливе поле культури. На думку Е.Кассірера, людина настільки занурена в лінгвістичні форми, художні образи, міфічні символи, релігійні ритуали, що не може нічого бачити й знати без їх втручання як штучного посередника. Мова тісно пов’язана з походженням міфу. Міф – це своєрідний спосіб духовного формування. Тому його генезис розглядається як основа структури культури.

Поняття ментальності в культурі. Ментальність або менталітет – це відносно стійка, цілісна сукупність думок, вірувань, що утворюють картину світу і єдність культурної традиції будь-якого суспільства. Ментальність – це особливі установки індивіда до певного типу мислення та дій. В основі формування типу ментальності лежить культура і традиція, разом з тим сама ментальність є джерелом формування культури.

Наступність традицій та новацій в культурі. Накопичення культурних цінностей в історії культури відбувається у двох напрямках: по вертикалі і горизонталі. По вертикалі – накопичення культурних цінностей, пов’язане з передачею їх від покоління до покоління (спадкоємність в культурі). Стійке в культурі – культурна традиція, елементи соціальної і культурної спадщини, які не тільки передаються від покоління до покоління, але й зберігаються протягом тривалого часу, протягом багатьох поколінь. Традиціями можуть бути цінності, ідеї, звичаї, обряди та ін. Традиція як спосіб збереження культури виявляє, що культура - це не стільки результат людської діяльності, скільки спосіб цієї діяльності, спосіб людського життя в цілому. Розвиток культури по-горизонталі найяскравіше проявляється в художній культурі. Тут успадковуються в якості цінностей не окремі компоненти, актуальні ідеї, теорії, а цілісні художні твори. Кожен художній твір буде сприйматися наступними поколіннями інакше, оскільки змінюється духовний світ культури.

Формування культури передбачає не тільки збереження, але й створення нового, тому культуру характеризує не тільки традиція, алей новація як спосіб оновлення знання. Створення нового стає творчістю культурних цінностей лише тоді, коли воно набуває суспільної значущості, отримує визнання інших.

Класифікація культури за сферами діяльності людини (матеріальна і духовна) та на основі носіїв (етнічна, національна та світова).Періодизація історії української культури. Поняття культури фіксує як загальну відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя, так і особливості конкретних форм культури в певний історичний період. Аналіз розвитку культури в часі і просторі проводять на підставі різноманітних культурних зрізів. Зупинимося на таких критеріях культурно-історичної періодизації:

· хронологічні – дозволяють стверджувати, що з певного періоду розвитку культури, культурна парадигма суттєво змінилися;

· соціально-економічні – пов’язані із способом виробництва, який найбільше змінює спосіб створення культурних цінностей (культура первісного, ранньокласового, феодального, буржуазного суспільств);

· культурно-історичні – визначаються культурно-історичним типом індивідів, їх еволюційним розвитком та рівнем особистісної самореалізації в культурному часовому полі;

· стильові – зародилися у ХVII – ХVIII ст., коли наукова думка дійшла до висновку, що кожному історичному періоду притаманний певний стиль, як характеристика життєдіяльності, поведінки особистості, саме так, а не інакше “споживати” культурні цінності.

У розвитку культури виділяють окремі якісні періоди. Єдиної періодизації історії культури не існує, що зумовлено як різними критеріями, так і різними завданнями, які ставлять дослідники.

Часто культуру поділяють на два періоди:

1. додержавний (первісна, докласова, традиційна культура);

2. державний (культура цивілізації, класового суспільства).

Близькою до названої є періодизація у вигляді трьох періодів (така періодизація найкраще відома за працями Л.Моргана та Ф.Енгельса):

1. дикість (від часу появи найдавнішої людини);

2. варварство (від появи землеробства);

3. цивілізація (від появи держави).

Оскільки культура існує в межах певної світоглядної системи, вона може бути періодизована за типами світогляду. Зокрема, в одній із періодизацій, запропонованих В.Шинкаруком та А.Яценком, названі три типи культури:

1. первісний (міфологічний);

2. класово-антагоністичний (релігійний);

3. безкласовий (науковий).

Якщо суспільство розглядати як складний організм, який пройшов рівні висхідного розвитку, то доцільно виділяти чотири етапи, які в комплексі окреслюють хронологію, стилі, тип людини, формацію: аграрної, технічної, науково-технічної та інформаційної культури.

Проблема співвідношення понять «культура – цивілізація» тісно пов’язана з осмисленням історичного процесу розвитку. Щодо з’ясування місця цивілізації в культурно-історичному процесі виділяють два підходи:

1. Цивілізація – це поступовий розвиток суспільства, причому її поява знаменує якісно новий, вищий етап розвитку людства. Таке уявлення про цивілізацію ґрунтується на однобічному визначенні історичного поступу як руху постійного однолінійного сходження від нижчих ступенів до вищих.

2. У світі одночасно й паралельно існують різноманітні цивілізації. Культурно-історичний процес здійснюється в межах відомих цивілізацій, які являють собою якісно відмінні одна від одної духовно-практичні спільноти. Історичний розвиток – це взаємодія, змагання, зміна цивілізацій. Поступ не охоплює на кожному етапі все людство, а здійснюється хвилеподібно (підйом – занепад) і має неоднозначні, суперечливі наслідки. Таке уявлення про цивілізацію пов’язане з поліваріантним визначенням історичного поступу як поліфонії культурно-історичних пластів.

Етимологія терміна «цивілізація» сходить до римської міської громади: civilis (громадянський, державний) – спочатку означав гідного (вихованого) громадянина. Відповідно поняття «цивілізація» до середини ХVIII ст. ототожнювалося з вихованістю і гарними манерами. Таке розуміння збереглося на буденному рівні до нашого часу (заклики «поводити себе цивілізовано»). Із середини ХVIII ст. термін став вживатися для характеристики якісного стану суспільства. Французькі просвітителі називали цивілізованим суспільство, побудоване на засадах розуму і справедливості. В науковому аспекті поняття «цивілізація» вживається для характеристики світового історичного процесу (на протилежність примітивному суспільству).

У першій третині ХIХ ст. американський соціолог Л.Г.Морган (1818 – 1881) запропонував таку схему історичного розвитку: дикунство – варварство – цивілізація. За Морганом, для дикунства були характерні стадне життя, збиральництво, використання для житла природних схованок (печер, гротів), оперування примітивними кам’яними знаряддями праці. Варварство вже характеризувалося родовою організацією життя, використанням вогню, прирученням тварин, елементарним землеробством, побудовою житла, виготовленням глиняного посуду. Епоха цивілізації – епоха міст, виникнення сім’ї, виготовлення та використання металів, поява держави та відкриття і використання письма. Отже, поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя, створила умови для нагромадження історичного досвіду і сприяла продуктивному розвитку культури (захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах). Причому поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад.

У ХIХ ст. поняття стало вживатися для прикметних характеристик ринкових економічних відносин, позначаючи здебільшого високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропейських народів. Російський публіцист і соціолог М.Я.Данилевський (1822 – 1885) визначав цивілізацію як певний культурно-історичний етап, вважаючи, що історія окремих замкнутих цивілізацій, які мають індивідуальний характер, складає суть всесвітньої історії. Першими гаслами цивілізації стають «зручність, ефективність, комфорт». Виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції «морфології культури» О.Шпенглера.

Німецький філософ О.Шпенглер (1888 – 1936) вбачав у цивілізації замкнутий етап розвитку певної культури. У своїй праці «Присмерк Європи» («Занепад Європи») він, зокрема, виділив такі прикметні ознаки цивілізації: високий розвиток промислової індустрії, науки і техніки, повна деградація літератури і мистецтва, накопичення великих мас населення у містах, які стають ворогом людині, перетворюючи людей за допомогою системи освіти, виховання та засобів масової інформації в знеособлених, інертних істот-споживачів матеріальних псевдо-благ та анти-духовної псевдокультури. Шпенглер розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником.

Англійський історик та соціолог А.Тойнбі (1889 – 1975) вважав, що історія людства являє собою круговерть замкнутих дискретних одиниць – локальних цивілізацій, що змінюють одна одну. Сучасна наука розрізняє кілька територіально-локальних типів цивілізацій (кількість їх коливається в межах від кількох одиниць до кількох десятків) Поряд із цим є розуміння цивілізацій, розгорнуте в часі: землеробська (традиційна) і торгово-промислова (урбаністична).

Стародавні цивілізації (переважно землеробські) набирали вигляду імперського панування одного народу над іншим чи над етнічних державних деспотій.

Сучасна урбаністична цивілізація, як правило, складається в національних формах, а саме: національної держави і національної економіки. Формою самоорганізації цієї цивілізації є політична незалежність.

Кількість живих сьогодні територіально-локальних цивілізацій, за класифікацією А.Тойнбі, п’ять: західно-християнська, або західна, східнохристиянська, або православна, ісламська, або індуська, далекосхідна.

Американський політолог С.Хантінгтон називає вісім цивілізацій: західну, православно-християнську, ісламську, індуїстську, конфуціанську, японську, латиноамериканську і (невпевнено) африканську.

Причини генезису цивілізацій криються в комбінації внутрішніх і зовнішніх факторів (зовнішній фактор перетворює внутрішній творчий імпульс у постійний стимул, який сприяє реалізації потенційно можливих творчих варіацій).

Перші цивілізації, вірогідно, виникли з примітивних суспільств, які колись динамічно прогресували. А.Тойнбі визначає їх як такі, що знайшли внутрішню силу до дії, відгукнувшись на виклики: 1) суворого клімату, 2) нових земель, 3) удару, 4) тиску, 5) гноблення.

Ці відгуки були пов’язані з продукуванням провідної сили суспільства – творчої меншості, приклад якої наслідували інші (мімезис). Цивілізація, вказує А.Тойнбі, розвивається доти, поки творча меншість зберігає «життєвий порив». Як тільки вона перетворюється на панівну меншість, нетворча більшість (яка відтепер відмовляється наслідувати поведінку чи коритися еліті) залишається на узбіччі суспільства, а останнє поляризується, з’являється внутрішній і зовнішній пролетаріат (перший залишається в рамках цивілізації і породжує власний соціальний інститут – вселенську церкву, другий відокремлюється, виходячи за межі і творячи загони озброєних варварів). Суспільство наломлюється (втрачає соціальну єдність). Виникають розколи: 1) суспільного організму (мілітаризм), 2) у душі (брак основ для стимулу), 3) горизонтальний (боротьба класів). 4) вертикальний (міждержавні війни).

У цей критичний момент суспільство висуває зі своїх рядів нові творчі меншини, рекрутовані з внутрішнього пролетаріату (дисидентів), за якими йде більшість мас. Проте їхня реакція на розкол цивілізації неоднозначна – від пасивної (архаїзму) до активної (футуризму), причому обидві приводять до насильства, яке поглиблює надлом. Архаїзм – це спроба «перевести стрілки годинника назад», відновивши давнішній етап в житті суспільства. Футуризм – спроба знайти найкоротший шлях до химери золотого віку у майбутньому, порвавши з минулим революційним шляхом. У свою чергу правляча меншість робить спробу утворити універсальну (світову) державу. В разі успіху це знімає соціальне протистояння як по вертикалі, так і по горизонталі.

За фазою надлому і спаду наступає пожвавлення. Але й воно знову завершується надломом. Цивілізація або поглинається агресивним сусідом, або щезає в ситуації міжцарів’я. За певних обставин може дійти до відродження (переродження у нову цивілізацію). Таким чином, розпад відбувається як чергування провалів і пожвавлень, причому ритм розпаду цивілізації складає 3,5 такти.

Наступність територіально-локальних цивілізацій у часі не перевершує трьох: жодна з ідентифікованих цивілізацій не пройшла довший шлях; більшість цивілізованих суспільств були дочірніми до попередніх, а кожна з нині живих цивілізацій належить до третього покоління, причому лише західна цивілізація – єдине сьогодні живе суспільство, яке не перебуває в процесі очевидного розпаду. Це суспільство в багатьох аспектах охопило весь світ, але його перспективи такі ж невтішні, як і попередніх цивілізацій.

Сучасне розуміння поняття «цивілізація» найчастіше стосується визначення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Тобто, цивілізація – це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства. Адже досягнення культури можуть існувати в суспільстві в «законсервованому» стані, можуть тимчасово не знаходити свого «адресата», а то й бути для нього недосяжними. У такому разі багатство культури не розкрите, а її потенційні можливості не використані належною мірою. На противагу цьому, цивілізація за суттю – це такий щабель у розвитку суспільства на якому весь зміст культури розгортається не в потенційному, а в актуальному плані, він увесь діє, живе і, головне, продукує подальші повноцінні й багатопланові форми інтелектуального життя суспільства.

У характеристиці розвитку культури світова наука користується такими категоріями, як культурно-історична епоха, або формація, хоч представники різних наук та різних течій надають цим категоріям відповідно різне значення.

Як зазначає М.Чмихов, існуючі нині терміни для визначення окремих якісних періодів розвитку культури – епоха, ера, етап, стадія, фаза тощо – вживаються, як правило, суб’єктивно: іноді різним термінам надають однакового значення або один і той же період називають по-різному. Дуже часто під періодизацією культури розуміють періодизацію лише її духовних аспектів.

На думку вченого, суттю культури є прагнення до збереження гармонії людини з природою. Виходячи з того, що культура формується перш за все внаслідок особливостей взаємодії людини з природою (й тому взаємодія одних суспільств з іншими також значною мірою зумовлена особливостями взаємин кожного з них із природою), в розвитку культури він виділяє три основні хронологічні частини:

1) час плейстоцену (палеоліту);

2) час переходу від плейстоцену до утвердження голоцену (час епохи мезоліту);

3) час голоцену (час епохи протонеоліту – сучасної епохи).

Загалом у післяльодовиковий час населення передових районів світу прожило шість культурно-історичних епох: мезоліту, протонеоліту, неоліту (останньою третиною цієї епохи був мідний вік) бронзи, раннього заліза та сучасну епоху (остання, очевидно, закінчиться на початку ХХ1 ст.). Всі ці епохи виступали водночас і як соціально-економічні, етнічні та природно-кліматичні формації.

Кожна з трьох основних частин у розвитку культури була й особливою стадією розвитку уявлень про всесвіт:

1) повністю докосмічна стадія окремих уявлень про існування людства та природи;

2) перехід до формування понять про закономірності існування всесвіту;

3) космічна стадія мислення – час усвідомлення всесвіту як організованої моделі, складовою частиною якої є людство.

На рубежах епох зазнавала краху вся система старої епохи, що виражалося в розпаді сформованих структур, зв’язків, ідеології тієї чи іншої людності, в соціальних, міжетнічних, міждержавних війнах, міграціях тощо, в екологічних катаклізмах, натомість народжувалися риси нової епохи.

Всі епохи рівні за числом років (дещо довшою, можливо, була тільки епоха мезоліту й дещо коротшою буде сучасна епоха). Це пов’язано з тим, що їхня тривалість визначається космічними циклами (цикл О.Петерсона та інші). Кожна епоха складається із трьох рівних за тривалістю періодів: раннього, середнього й пізнього. Періоди відповідають окремим кліматичним фазам: ранній – сухій, середній – перехідній, пізній – вологій. Періоди поділяються на два етапи (півперіоди), а етапи – на два пів етапи. Епоха, на погляд М.Чмихова, триває близько 532, етап – 266, пів етап – 133 роки.

Слід особливо наголосити: епоха як особливий проміжок часу починалася спочатку лише в найрозвиненіших районах світу. Такими були основна частина Близького Сходу та Причорномор’я від Дону до Дунаю й Надпоріжжя. Через особливості розташування нашої планети в космічному просторі тільки у згаданих регіонах соціально-економічні і природно-кліматичні епохи на початку голоцену були синхронними. Населення інших районів вступало до епох пізніше, й там деякий час продовжувала існувати пережиткова культура попередньої епохи. Але поступово територія, на якій утверджувалася названа вище синхронізація, розширювалася. Зокрема, на землях сучасної України все давнє населення стало неолітичним лише з третього періоду епохи неоліту – коли зникла пережитково-мезолітична культура її північно-східних районів. Так само все населення остаточно досягло рівня епохи бронзи лише зі вступом до бронзового віку згаданих районів у третьому періоді епохи бронзи, й тільки до епохи раннього заліза все це населення вступило одночасно. Таким чином, аж із третього періоду епохи бронзи, тобто з кінця ХУШ ст. до н.е., епохальний розвиток давнього населення України назавжди стає єдиним.

Отже, у планетарному значенні епоху визначав близькосхідно-причорноморський цикл розвитку, а «вік» – рівень цієї епохи.

Процес культурогенезу можна уявити у двох основних проявах: 1) як зародження й послідовний розвиток людської культури та 2) як зміну одних культур іншими, культур одних народів культурами інших народів.

Порівняння розвитку одних культур з іншими показує, що крім очевидного так званого лінійного розвитку існує й менш виразний, помітний циклічний, тобто еволюційний розвиток є насправді розвитком протягом тривалих циклів, що узгоджується із багатьма процесами у природі, діяльністю людей та їх мисленням. Лінійна схема не дає можливості виразно уявити закономірність закінчення циклу, повного завершення розвитку культури.

Існування людства й такого продукту його діяльності, як культура, можна умовно поділити на дві основні частини: культура давня і культура сучасна. Культура давня починається від часу появи найдавнішої людини (ранній палеоліт) і триває за різними критеріями до сучасної епохи, що настала після загибелі античного світу, тобто середньовіччя (Євразія та Північна Африка), або до того часу коли прогресуюча місцева культура була винищена європейцями, встигнувши досягти до рівня бронзового віку (Америка). Передусім звернімо увагу на те, що людство завжди розвивалось нерівномірно. За цією ознакою серед народів світу виділяють три основні групи:

1. народи, які залишилися на пережитковому рівні першої епохи голоцену – мезоліту й неспроможні перейти за її межі (наприклад, африканські бушмени та аборигени Австралії);

2. народи, що живуть на рівні сучасної епохи (переважна частина світу);

3. народи, що «втягнуті» європейцями до сучасної епохи (значна частина населення територій, колонізованих європейцями від часу Великих географічних відкриттів).

Проте існує одна закономірність: на всіх континентах, де людські колективи не «загальмувалися» на пережитковому мезоліті, передові народи з місцевою культурою вийшли на рівень, не нижчий за епоху бронзи (Євразія, Африка, Америка) і прогресували далі. Таким чином, досягнення рівня епохи бронзи можна вважати своєрідним показником здатності чи нездатності якоїсь спільності до подальшого самостійного прогресивного розвитку. Але чи не було це випадковістю? Чи був бронзовий вік справжнім рубежем кардинальних змін у культурі?

Величезного значення в розвитку культури надають виходові того чи іншого суспільства на рівень цивілізації, під яким звичайно розуміють рівень держави. Заснування цивілізацій традиційно відносять до епохи бронзи. Але М.О.Чмихов зазначає, що перші держави виникли ще в епохи протонеоліту. Щоправда, епохи протонеоліту й неоліту були часом нетривких державних утворень, а стабільна (стала) державність утвердилася з епохи бронзи. Отже, з цієї епохи й розпочалася нова ера в розвитку державності. З епохи бронзи почалася друга половина голоцену. Його кліматичним оптимумом закінчився час поступового покращання клімату й утвердилася тенденція погіршання. В соціальному плані одним із наслідків цього стали величезні міграції цілих народів. На зламі епох неоліту і бронзи відбулася, на думку М.О.Чмихова, перша справжня світова війна.

Це супроводжувалося утвердженням імперської ідеології – прагненням захопити якомога більше територій чи підкорити їх собі в інший спосіб. «Останнє є дуже важливим у тому розумінні, що за будь-якого визначення культури вона – це те, що фіксується нами за допомогою органів наших чуттів та аналітичної роботи нашого мозку. Тобто культура – це лише ті прояви, які ми змогли усвідомити чи зрозуміти. При цьому значна частина реально існуючого, але не відбитого у наших чуттях стає для нас недосяжною, а оскільки з часом змінюються не тільки культура та її прояви, а й психологія людства та його можливості розуміти прояви культури, то в дослідженні культури важливим стає точка зору не лише сучасних дослідників (й точка зору дослідників минулого), а й людей тих часів, котрі вважаються «донауковими», - часів, що їх називають міфологічними. Іноді досить продуктивним стає поєднання даних стародавніх міфів та сучасної науки» [М.Чмихов].

Регіональна типологія культури. На сьогодні найбільш плідною стала регіональна типологія культури, визначальною детермінантою якої є культурний регіон. Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових, національних, духовних характеристик, що проявляються у схожості таких складових соціуму, як: традиції, релігія, культурні зв’язки, етико-естетичні норми, світоглядні принципи.

До 80-х рр. ХХ ст. було окреслено 6 культурних регіонів: арабо-мусульманський, африканський, далекосхідний, європейський, індійський, латиноамериканський. З цієї класифікації випала Північна Америка, культура якої розглядалася як європейська, що в силу історичних причин закріпилася на цьому континенті. Автори Київської школи регіональної типології культури стверджують, що такий підхід вичерпав себе. Сьогодні культура північноамериканського регіону справляє на світовий розвиток вплив спів мірний з впливом культур європейського чи арабо-мусульманського регіонів. Автори цієї наукової школи виділили окремо культуру слов’ян, розглядаючи культуру українського народу в контексті культурно-історичних доль слов’янства.

Серед типів культур розрізняють європейську і східну. Ознаками їх відмінності є:

· відношення до людини – якщо в європейській людину обожествляють (навіть Бог виглядає як людина), то в східній обожествляють деякий абсолют;

· відношення до людської діяльності – якщо в європейській культурі цінується активність, дієвість, підкорення природи, то в східній – єдність з природою, недієвість, медитація;

· відношення до пізнання – якщо в європейській культурі акцентується увага на розумі, то в східній – на інтуїції, в європейській – на об’єктивності, всезагальності знання, то в східній – на особистісному началі (Учитель, гуру).

За видами культур розрізняють національні культури, які відрізняються особливостями мови, побуту, одягу, системою уявлень, образного вираження.

За особливостями діяльності розрізняють культуру праці, культуру побуту, культуру відпочинку тощо.

За деякими характеристиками поведінки розрізняють політичну культуру, моральну культуру тощо.

Виділяють особливі субкультури з певними системами цінностей, особливостями мови, поведінки, мислення: професійні, вікові. Наприклад, молодіжна субкультура зі своїми особливостями мови (сленг), манерою одягатися, особливостями дозвілля.

Слід зазначити, що професійні відмінності між спеціалістами природничого і гуманітарного напрямків за сучасних умов набули глибинного характеру. Є всі підстави говорити про таке особливе явище культури як технократизм.

Технократизм – система цінностей, серед яких переважають ідеї підкорення природи, перетворення світу за допомогою науки і техніки, перетворення людини, ідеї раціональної ефективності, економічності, які поширюються на всі форми відношення до світу. У цьому випадку із світогляду витісняються морально-етичні та естетичні ідеали, що приводить до бездуховності, формування нелюдського відношення до людини. Подолання технократизму означає не відмову від техніки та інженерної освіти, а засвоєння технократами гуманістичних цінностей духовності, високої моральності.

Розрізняють масову й елітарну культуру. Елітарна культура (еліта – краще) містить видатні зразки діяльності, наприклад, мистецтва, зрозумілі лише для фахівця. Масова культура орієнтується на усереднені цінності, часом примітивні, а іноді й високого рівня, наприклад, музика “Бітлз”. Небезпека поширення масової культури в тому, що завдяки ЗМІ та іншим засобам комунікативної техніки формуються примітивні або антигуманні смаки й цінності.

Протистояти небезпеці технократизму або масової культури може лише високий рівень індивідуальної культури.

Існування культури неможливе без традицій (від латинської – передача). Традиція – механізм відтворення й передачі норм, цінностей від покоління до покоління. Традиції живуть складним життям: вони закріплюються або згасають, поновлюються або зберігаються в залежності від різних умов. Радикальною формою поновлення традицій є контркультура. Контркультура – сукупність соціально-культурних установок, орієнтацій та цінностей, що заперечують пануючу культуру. В 60 - 70-х рр. ХХ ст. контркультурою стали називати систему цінностей, з якою виступили деякі соціальні групи та прошарки студентства, хіпі, члени різноманітних творчих об’єднань. Контркультура була спрямована проти цінностей і орієнтацій масової культури. Теоретики і практики контркультури виступили проти міщанських ідеалів та конформізму. Представники контркультури проповідували ідеали особливого «не репресивного» суспільства, яке було б демократичним, відкривало би перед людиною перспективи самореалізації; вимагали встановлення вільних від соціальних та моральних установок звичних норм і традиційних цінностей, істинно людських стосунків між людьми та у відношенні до природи. Формування нового вільного суспільства пов’язувалося зі становленням нової чуттєвості, звільненням підсвідомих сил і потягів, релігійним оновленням, встановленням неформальних зв’язків між людьми. Контркультура є формою пошуку нової системи цінностей за умов кризи існуючої культури.

Радикальнішим, ніж контркультура, є нігілізм. Нігілізм – це установка на заперечення норм і цінностей культури, духовних основ буття взагалі або будь-якого фрагмента реальності (мистецтва, релігії, науки та ін.). Філософські основи нігілізму розроблені в другій половині ХIХ ст. А.Шопенгауером як етична доктрина байдужості до світу і Ф.Ніцше як основа для переоцінки усіх цінностей. В ХХ ст. нігілізм стає суттєвим елементом радикалістської свідомості і вимагає зміни морально-етичних та естетичних основ культури.

Протилежністю нігілізму є традиціоналізм – умонастрій, в основі якого лежить уява про деяку традицію, що виражає всезагальний смисл світобудови і виявляє себе в національних культурних формах. Тому традиціоналізм спрямований на пізнання і синтез всіх духовних традицій. Сутність традиціоналізму – уникати розриву з традицією, зберігати старі форми й цінності, оскільки вони виражають дійсні потреби суспільства.

Контркультура, нігілізм, традиціоналізм – це прояви кризи культури и пошуку нової системи цінностей.

Функції культури. Культура в суспільстві виконує такі функції:

· нормативна – культура задає норми діяльності та поведінки;

· цілеспрямовуюча – культура задає найважливіші цілі діяльності, що сприймаються в певному суспільстві без здивування (наприклад, створення сім’ї, накопичення майна тощо);

· пізнавальна – культура задає способи отримання знання та його застосування (наприклад, вивчення природи та її перетворення, або навпаки, медитація);

· комунікативна – культура задає засоби комунікації (наприклад, мову, символіку тощо).

Поиск по сайту: