АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Тема 5. Культура українського бароко, класицизму і романтизму

Читайте также:
  1. II.6.1. Античная культура и христианство
  2. III. НАУКА И КУЛЬТУРА
  3. V2: Культура Российской империи второй половины XIX – начала ХХ вв.
  4. V3: Советская культура 1930-х гг.
  5. Австро-немецкая музыкальная культура XX века
  6. Адміністративний менеджмент в різних ділових культурах та цивілізаціях: вплив національних традицій, культури та менталітету
  7. Адхократическая культура
  8. Аккультурация в межкультурных взаимодействиях
  9. Американская культура XIX в,
  10. Андроновская культура
  11. Антикультура, контркультура, субкультура.
  12. Антична культура. Стародавні Грецька та Римська культури як фундамент сучасної Європейської культури.

1.Пізнє українське бароко. Архітектура і живопис. Історична самосвідомість.

2. Класицизм і романтизм – течії в літературі і мистецтві.

3. Українська романтика і слов’янська ідея. Творчість Тараса Шевченка.

 

Пізнє українське бароко. Архітектура і живопис. Історична самосвідомість. У XVIII ст.починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін. Кінець ХVІІ – початок ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму дало важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ і вулиць, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. У цей час поступового запроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.

Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст. виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.

Розвиток архітектури Києва значною мірою пов’язаний з ім’ям визначного архітектора Андрія Миленського, який народився в 1766 р. в сім’ї військовослужбовця. Свій шлях у будівельній справі він почав у 1775 р. Миленський за короткий час перетворив патріархальний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й слави на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленського споруджено перший в Україні «Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права», що являє собою тосканську колону з п’єдисталом у вигляді арки.

У другій половині XVІІІ ст. розгорнулися значні будівельні роботи на півдні України. За короткий час там виникли такі значні міста як Єлисаветград, Херсон, Маріуполь, Катеринослав, Одеса. У плануванні й забудові цих міст брали участь видатні петербурзькі архітектори.

У 1790 р. архітектору Івану Старову (1745–1808) доручили обрати нову територію, скласти проект міста Миколаєва. В архітектурі Миколаєва у прямих вулицях і великих площах відразу відчувається характер міста, спланованого на класицистичних засадах

Найбільшого розвитку серед міст кінця ХVІІІ ст. досягла Одеса. Її збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей. У забудові Одеси брали участь петербурзькі архітектори, такі як Ф.К. Боффо, Г.І.Горічеллі. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, збудована двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам’ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов – садиба Воронцова та будинок Старої біржі. Скульптура була тісно пов’язана з архітектурою. У другій половині XVІІ–XVІІІ ст. скульптура розвивалась у двох взаємопов’язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вона поширювалася, насамперед, у вигляді орнаментального декоративного різьблення, фігурна скульптура тут виступала спорадично, спроби ввести її до церковних інтер’єрів як на західноукраїнських, так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами.

Скульптура. Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні У XVІІІ ст. пов’заний з діяльністю майстрів Івана Андрійовича Равича (1677–1762) й Сисоя Шалматова. Для оформлення київської ратуші Іван Равич створив серію мідних овальних рельєфів. Монументальну дарохранительницю для Флорівського монастиря Равич оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розповідають про діяльність церкви. З сюжетних рельєфів найкраще виконано «Таємну вечерю».

Відомий скульптор і різьбяр на дереві Сисой Шалматов є автором іконостаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу міста Лубен, який завершувала оригінальна скульптурна група з чотирьох фігур на тему біблійної легенди про створення світу. Він виконав і чотириярусний іконостас церкви Покрови в Ромнах (1768–1773). Роботи Шалматова пов’язані й з будівництвом міського собору в Полтаві, де в композицію іконостаса він увів круглу скульптуру і барельєф.

Вершинним досягненням у скульптурі є досягнення визначного європейського скульптора під псевдонімом Пінзель. Ми не маємо про нього жодних біографічних відомостей, не знаємо навіть його імені, невідомо, коли він з’явився на обрії українського мистецтва. Іван Георгій Пінзель у середині 40-х рр. XVІІІ ст потрапляє в маєток відомого магната Миколи Потоцького у невеличке містечко Бучач на Поділлі. У Бучачі працював архітектор Бернард Меретин, німець за походженням. Можливо він рекомендував Потоцькому скульптора, з яким передбачав у майбутньому спільну творчу співпрацю. Вважається, що першими роботами Пінзеля в Бучачі стали алегоричні постаті (12) на побудованій Меретином міській ратуші. Скульптури втілювали 12 подвигів Геракла і повинні були прославляти заслуги і чесноти Миколи Потоцького. Ці твори збереглися до наших днів. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля, його новаторське вирішення пластичних форм. Вже у перших роботах скульптор показав свої творчі можливості, розкритті образної глибини скульптур. В околицях Бучача Пінзель ставить дві монументальні кам’яні фігури Св. Яна Непомука та Богоматері, а також працює над скульптурами святих для Покровської церкви. Скульптури, що їх виконав для фасаду собору св. Юра у Львові в 1759–1761 рр.; дві великі статуї святих – Афанасія і Лева на другому поверсі фасадної стіни та фігура св. Юра на коні в завершенні фасаду свідчать про характерні риси новаторського підходу до вирішення монументальної скульптури.

На окрему увагу заслуговують статуї костьолу в містечку Монастирську на Тернопільщині, над якими Пінзель працював у 1761р.

Скульптура традиції пізнього центральноєвропейського бароко – одна з найяскравіших сторінок мистецької історії західноукраїнських земель. Високо оцінюючи це явище, не можна не відзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінаційних моментів поширення мистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільший успіх якої зумовлений занепадом національної традиції на місцевому грунті.

Друга половина XVІІ–XVІІІ ст. – один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVІІІ ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу.

Вершини свого розвитку досяг музичний епос – думи та історичні пісні. Епос став народним літописом, що відобразив найголовніші історичні події епохи – національно-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського поневолення. Центральне місце в українському епосі цього періоду займають постаті Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка та ін. – (дума «Про Хмельницького і Барабаша», «Про корсунську перемогу», історичні пісні «Засвіт встали козаченьки», «Ой Богдане, батьку Хмелю»).

У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVІІІ ст. – і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М.Дилецького, М.Березовського, Д.Бортнянського. А в 1738 p. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 p. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні.

У другій половині XVІІ – першій половині XVІІІ ст. в Україні розквітла багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рівнем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. рars – частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже велика кількість партесних творів.

Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У багатоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акордову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися.

У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жанрі партесного концерту. До барокових рис належить об’ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зіставленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору.

Українська музика доби бароко – найвище досягнення національного мистецтва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як “київський розспів” він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

З розвитком партесного співу почали з’являтися й теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М.Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат “Граматика музикальна”, яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.

У хоровому концерті другої половини XVІІІ ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729–1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові.

Дмитро Степанович Бортнянський (1751–1825). Народився в Глухові, очевидно там здобув початки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга – у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадцятирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769–1779). Це був час не тільки навчання, але й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропейської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення композиторської зрілості. У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів.

На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук’янович Ведель (1767–1808) творив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований з прекрасним голосом, А.Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані.

Твори М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя – це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні її досягнення в другій половині XVІІІ ст. зумовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства.

У кінці ХVІІ–XVІІІ ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVІІІ ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема, сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.

Переважна частина літературних творів другої половини ХVІІ – XVІІІ ст. анонімна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім’я. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Граб’янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін.

Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIIІ ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Сковорода (1722–1794). Його багатогранна творчість – це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої половини XVІІІ ст., виражав передові погляди тогочасного суспільства. Г.Сковорода був талановитим художником слова – байкар і поет. За п’ять років він написав 30 байок («Харківські байки»), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скромність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думку, тільки “сродний труд” приносить щастя людині і користь суспільству. У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію ХVІІ–XVІІІ ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

Класицизм і романтизм – течії в літературі і мистецтві. Бароко існувало протягом майже двох століть. Щоправда, в XVIII ст. мистецтво взагалі почало втрачати жорсткі стильові ознаки, тому й не дивно, що поряд із бароко виникли рококо як виродження бароко, класицизм і голландський побутовий жанр, сентименталізм, породжений ідеологією просвітництва.

Рококо щодо еволюції форми (динаміка, ритм, співвіднесення цілого й часток) генетично пов’язаний із бароко. Проте могутню просторову динаміку, вражаючі контрасти і пластичну гру форм, що властиві бароко, замінив стиль, який ніби переводить криволінійні побудови бароко в новий регістр. Полишаючи без уваги фасади, рококо «розігрує» на стінах і стелях інтер’єрів орнаментальні симфонії, плете мереживні візерунки, досягаючи вершин віртуозності, витонченості й блиску, однак остаточно втрачає характерні для бароко монументальність, силу і статечність.

Музика, особливо програмна, від Баха до Бетховена співзвучна бароковій добі. Напруженість пристрастей, внутрішнє боріння, глибокі і палкі почуття – таким є внутрішній світ людини, захопленої стрімким плином життя. Усе це відчувається і в могутньому диханні класичної музики XVIII ст.

Класицизм – художня течія, що виникла у Франції на початку XVII ст. як національно-державний напрям у мистецтві. Класицистичні традиції зароджувалися ще у XVI ст. в Італії серед гуманістів, які прагнули виявити й осмислити основні закономірності та художні завдання мистецтва античності й Відродження, створити теорію мистецтв, національну літературну основу і новий драматичний театр.

Класицизм формувався в боротьбі з маньєризмом і бароко. Він відображав інтереси буржуазно-аристократичної олігархії, що склалась у Франції на початку XVII ст. Значний вплив на класицизм справила раціоналістична філософія Рене Декарта. Мав класицизм і свого ідеолога в особі кардинала Рішельє, якого в 1627 р. запросив до Парижа король Людовік XIII (ідея централізації в державних та економічних питаннях, у сфері суспільного життя й духовної культури). Загалом класицизмові властиві раціоналізм, нормативність творчості, тяжіння до завершених гармонійних форм, до монументальності, ясності й шляхетної простоти стилю, врівноваженості композиції. Водночас йому властиві елементи схематизації та формалізації, а також ідеологізації.

Основна тема класицизму – співвідношення часткового й загального стосовно змісту твору і принципу формоутворення. Необхідність підпорядкування загальному тлумачиться як виявлення сутності часткового у співвіднесенні його з цілим. Центральною темою стає проблема взаємодії людини й суспільства.

Головний естетичний принцип класицизму – вірність природі, логічно організованій і творчо опрацьованій розумом. На думку теоретиків класицизму, об’єктивно властива світові краса – симетрія, пропорція, міра, гармонія тощо – повинна відтворюватися в мистецтві в довершеному вигляді, за античними зразками.

У живопису ідеї класицизму знайшли найповніше відображення у творчості Пуссена і Клода Лоррена, які еволюціонували від офіційного бароко до класицизму. Інтереси живопису зосередилися на парадному портреті, що досяг блискучого розквіту у другій половині XVII ст. Помітно активізувалося в цей період і будівництво, подарувавши людству архітектурний ансамбль Версаля, фасади Лувра в Парижі тощо.

Незаперечним досягненням стала французька класицистична драма (Корнель, Расін, Мольєр). Найповнішого теоретичного вияву класицизм набув у творі Буало «Поетичне мистецтво».

Щодо трагедії, то тут класицистичні норми потребували піднесеної поетичної мови, певного віршового розміру (так званий александрійський вірш). Для осягнення та вираження сучасних йому суспільних і моральних проблем класицизм звертався до античних, більшою мірою до римських сюжетів та образів. Лише у творчості Мольєра, який створив жанр «високої комедії», класицизм дав зразки справжнього народного життя і народних характерів. Це забезпечило Мольєрові загальноєвропейську славу, сприяло активізації театрального життя, популяризації мистецтва.

Період кінця XVII – початку XVIII ст. був переломним у розвитку не тільки мистецтва, а й європейського суспільства загалом. Один за одним зі сцени сходять майже всі великі майстри: Веласкес, Гальс, Рембрандт, Пуссен, Берніні, Лоррен та ін. Настав час кризи абсолютистських систем, які визначали життя, світогляд, культуру Європи двох попередніх століть. Революція 1688 р. в Англії, політична криза в Іспанії, смерть у 1715 р. короля Франції Людовіка XIV ознаменували початок нової тенденції розвитку Європи.

Класицизм XVIII ст., як і бароко, що передувало йому, зберігав свої стильові особливості, однак не припинялася докорінна зміна змісту мистецтва, пов’язана з новим духовним рухом європейського суспільства, що дістав назву Просвітництва. по-перше, мистецтву XVIII ст. притаманною стала більша стильова єдність (не було геніальних художників). Найзначнішу частину мистецтва того часу створено у Франції в період між двома жорсткими державними системами. Це була епоха, коли на зміну культові громадянина, держави прийшов культ особистої насолоди, гедоністичного нігілізму, змішаного з відчуттям грядущого «потопу».

У XVIII ст. всю художню систему попередніх віків було піддано ревізії. Поступове руйнування станово-ієрархічного принципу в суспільстві призводило до руйнації всього багатовікового набутку. Іронічне, скептичне ставлення до всього, що завжди вважалося вибраним і піднесеним, загальна неповага навіть до високих категорій, що стали стандартами академічного мистецтва, знімали ореол винятковості з явищ, які віками слугували взірцями. Пишна феодальна титулатура й урочисті формули перетворювалися на витончену театральну гру. Та коли суспільство стало вимагати нового героїзму і нових подвигів, нічого не лишалося, як використати старі випробувані стильові формули класицизму, абстрактність яких давала змогу використовувати їх для вираження будь-якого змісту. Саме таким був класицизм періоду Великої французької революції.

Відгомін європейського класицизму був відчутний і на теренах України: захоплення ясними, гармонійними, сповненими спокою і поважності, образами класицистичної архітектури (резиденції Кирила Розумовського, палати графа Завадовського).

Ідеальна людина класицистичного світосприйняття завжди робить вибір на користь розуму й обов’язку: людина в портретах Д.Левицького стає на точку зору суспільства, є носієм певного і незмінного змісту, ідеалу служіння.

Помітною новацією в мистецтві XVIII ст. була поява ідейних течій, які не мали власної стильової форми та й не відчували в ній потреби. Найзначнішою серед них вважається сентименталізм, що був пов’язаний із суто просвітницькими уявленнями про властиві людині від природи доброту і чистоту. Сентименталізм не потребував особливого стильового оформлення, тому що звертався не до зовнішнього, а до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Проте незвичайне забарвлення, проникнення в інтимний світ, тонкість емоцій, навіть здатність до осягання пропорцій і легкості фактури так чи інакше пов’язані із сентименталізмом, бо створюють відчуття витонченості, близькості до природи, сповненості внутрішнього благородства. Таким чином, сентименталізм перетворюється на передромантизм: людське єство зазнає зіткнення із суспільними і природними стихіями, бурями й тяжкими струсами життя, передчуття яких закладене в усій культурі XVIII ст. Зіткнення особи з суспільством, з трагедіями буття, перехід ідеалу в сферу нездійсненної фантазії призводять у XIX ст. до зникнення стилю як важливої історико-художньої категорії.

Головним набутком мистецтва XVIII ст. було зародження основ художньої культури наступних століть, щоправда в маскарадних костюмах витончених театральних форм.

Романтизм – складний, внутрішньо суперечливий духовний рух, що виник в останній чверті XVIII ст. найяскравішого розкриття романтизм набув у філософії та мистецтві. Романтики – свідки революційних подій 1798 p., найзначніших політичних і економічних зрушень кінця XVIII – початку XIX ст. Доба Просвітництва проголосила ідеї свободи, рівності й братерства, а підготовлена нею революція виявила невідповідність їх реальним наслідкам, засвідчила кризу світоглядних орієнтацій на розум, обов’язок і честь. Результати постали як зла карикатура, що спричинила гірке розчарування у блискучих обіцянках просвітників. Проте не слід вбачати в романтизмі відхід від вистражданих людством цінностей. Натомість романтики успадкували від просвітників погляд на природу і людину як на єдине начало. Цінність особистості, ідеї рівності всіх людей, соціальної справедливості не тільки не заперечувалися ними, а й розвивалися через критику механістичності, однобокості поглядів просвітників.

Історичний ентузіазм і водночас неможливість реалізації ідеалу породили нерозв’язну суперечність, яка змусила романтиків звернутися до минулого, за що нерідко звинувачують романтизм у реакційності. Але звернення романтиків до демократичних, народних явищ середньовічної та ренесансної культур зумовлене інтересом до справжніх народних витоків мистецтва, до особистості, незалежної від соціальних умов.

Романтизм у мистецтві – це увага до внутрішнього духовного світу людини, оскільки реальність не відповідає ідеалові. У зв’язку з тим, що романтики не усвідомлювали ще важливості конкретно-історичного аналізу соціальної дійсності, їм нічого не лишалося, як критикувати реалії життя з погляду абстрактних вічних ідеалів. Звідси й характерний духовний порив, піднесення над реальністю. Але цей порив і є якраз небажанням змиритися з суперечностями буття. Це призводить до культу індивідуальності, до протиставлення піднесеної особистості потворній дійсності.

Зосередження уваги на потенціалі особистості, людської індивідуальності – велике досягнення мистецтва романтиків. Та оскільки реальна дійсність не давала можливості реалізуватися свободі індивідуальності, романтизм знайшов її в світі мистецтва. Культ незалежної у своєму внутрішньому світі особистості і культ мистецтва як сфери свободи зумовлюють особливості романтичного мистецтва.

Важливе місце в естетиці романтизму посідає іронія. Як світоглядна позиція і як певний художній прийом вона є діалектичним засобом розуміння світу. на основі романтичної іронії формується настрій, властивий і філософським, і художнім творам романтиків. Перейнявшись таким настроєм, можна з висоти оглядати речі, безконечно підносячись над усім зумовленим, зокрема й особистим мистецтвом, і особистими чеснотами, геніальністю. Проте спроби романтиків піднятися над прозою буднів не перетворились у них на процес «естетизації життя», оскільки вони нерозривно пов’язані з працею свідомості.

Головними авторитетами романтичної естетики і філософії були брати А. і Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. В. Шеллінг, Ф. Шлейєрмахер – мислителі так званого йєнського романтизму, історично першого і найяскравішого періоду еволюції цієї течії. Романтичні ідеї набули свого розвитку в творчості Гельдерліна, Тіка, Гофмана (Німеччина), Водстворда і Кольриджа (Англія), Шатобріана (Франція). У літературі романтизм найповніше розкрився у творчості письменників Байрона, Гюго, Жуковського, Лєрмонтова, Шевченка, живописців Жеріко, Делакруа, Рунге, композиторів Вебера, Шумана, Вагнера.

Незважаючи на те, що романтизм як художня течія існував недовго, його ідеї, принципи художнього методу так чи інакше виявлялись у розвитку художньої культури всіх наступних етапів.

Українська романтика і слов’янська ідея. Творчість Тараса Шевченка. Романтизм утверджував концепцію двосвітності – протилежності ідеалу й дійсності, людини і суспільства. Романтичне переживання було пов’язане з усвідомленням ірраціональності буття, безповоротності минулого, невідомості майбутнього. Особистість з напруженим духовним життям стала центральною проблемою романтизму, а пізнання світу – самопізнанням. Мікросвіт особистості сприймався як модель макросвіту. Звідси феномен національного міфу (Т.Шевченко, М.Гоголь). Шевченків образ української землі як втраченого раю в її протистоянні імперії, ціна кривавого гайдамацького гріха, трагічність сну України витворили програмний погляд на українство, утвердили його окремішність у формах міфопоетичної творчості.

Як і в інших європейських літературах (щоправда з певним відставанням у часі, але більш прискорено) в дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з’являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес у перші десятиліття ХІХ ст. загалом розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.

Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40-і–60-і рр. ХІХ ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім’ям та творчістю його сучасників і послідовників пов’язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і – 60-і рр. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т.Шевченка визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і вплинула на поступ інших слов’янських літератур. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко-художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії «Живописна Україна», виконані після приїзду Т.Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.

Із 40-х рр. ХІХ ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права. Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 - січні 1846 рр. У програмних документах братства (насамперед у «Книгах буття українського народу») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов’янської єдності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення. Розгром Кирило-Мефодіївського братства співпав у часі зі смугою реакції в Російській імперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, але й культурні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру.

Контрольні запитання:

1. Назвіть провідні художні течії європейського мистецтва нового часу.

2. Порівняйте ідеал людини в культурах класицизму і рококо.

3. Чому українська культура 17 – 18 століть розвивається як барокова?

4. Яким є місце людини в світомоделі бароко?

5. Що спільного і відмінного в романтизмі і символізмі?


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.009 сек.)