Художня культура і світ людини. Художня культура як засіб самопізнання і творчої самореалізації. Поняття стилю

Особливості впливу мистецтва на людину:

1. за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий світ у цілісності;

2. мистецтво може проникати у найпотаємніші куточки людської душі;

3. безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості

4. активізує уяву, викликає особливі переживання – естетичні, художні.

Функції мистецтва:

· суспільно-перетворююча (мистецтво як діяльність, процес творчості);

· пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта, форма пізнання істини);

· художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу, як спосіб мислення);

· передбачення («касандрівське начало» – використання інтуїції, екстраполятивне мислення);

· інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування, як своєрідний канал зв’язку, як знакова система, що несе інформацію);

· виховна (формування цілісної особистості, вплив на формування світогляду, на розум, на душу через естетичний ідеал);

· функція навіювання (сугестивна, навіювання способу мислення, почуття);

· естетична (формування ціннісних орієнтацій, пробудження творчого начала);

· гедоністична (функція насолоди).

Нерідко мистецтво розглядається як атрибут обраних соціальних шарів, чужий іншим верствам населення. У цьому сенсі заняття мистецтвом зазвичай вважають властивим вищим класам, його асоціюють з багатством, здатністю купувати красиві, але даремні речі і схильністю до розкоші. Витончені і дорогі речі в багатьох культурах є знаком соціального статусу їх власника.

Іноді художники намагаються створити щось таке, що не може бути придбано як матеріальна цінність. У 1960 – 70-х роках один з провідних німецьких художників Йозеф Бойс говорив, що «необхідно уявити щось більше, ніж просто об'єкт». В результаті зародилися такі напрями мистецтва, як перформенс, відеоарт і концептуальне мистецтво. Ідея полягала в тому, що якщо витвір мистецтва — усього лише уявлення, після якого нічого не залишається окрім ідеї, то його не можна купити або продати.

Минулі десятиліття показали, що нові напрями не змогли поставити бар'єр на шляху комерціалізації мистецтва: на ринок вийшли DVD з відеозаписами, запрошення на ексклюзивні перформенси. Багато перформенсів були дією, сенс якої зрозумілий тільки освіченим інтелектуалам, еліті. Розуміння мистецтва стало новим символом приналежності до еліти замість володіння самими творами, а оскільки знання історії і теорії мистецтва вимагає високого рівня освіти, мистецтво як і раніше залишається знаком приналежності до вищого класу. З поширенням технології DVD в 2000-х роках художники і галереї, що витягають дохід від продажів і виставок витворів мистецтва, оволоділи засобами контролю ринку відео- і комп'ютерних зображень, які надходять до колекціонерів в обмеженій кількості.

Уперше до системного вивчення мистецтва звернувся Арістотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй праці «Поетика». В наші дні особливу роль у вивченні мистецтва грає семіотика. Ця наука, що з'явилася у кінці XIX століття, розглядає широкий спектр проблем з точки зору комунікації і знакових систем. Юрій Лотман (1922-1993), видатний радянський культуролог і семіотик, у своїх роботах запропонував семіотичний підхід до культури і описав комунікаційну модель для вивчення художнього тексту. При такому підході мистецтво розглядається як мова, тобто комунікаційна система, що користується знаками, впорядкованими особливим чином.

Існує гіпотеза, що мистецтво виникло раніше науки, і довгий час вбирало її в себе. І мистецтво, і наука є знаковими системами пізнання людиною природи і самої себе, і для цього використовують експеримент, аналіз і синтез.

Відмінності мистецтва від науки:

· наука і техніка чинить більший вплив на речі, а мистецтво — на психологію;

· наука домагається об'єктивності, автори ж творінь мистецтва вкладають в них себе, свої почуття;

· науковий метод строго раціональний, в мистецтві ж завжди є місце інтуїтивності і непослідовності;

· кожен витвір мистецтва є єдиним і закінченим, кожна наукова праця — лише ланка в ланцюзі попередників і послідовників;

Неможливо відокремити зародження мистецтва від зародження релігії. З точки зору релігії, мистецтво є лише символічний спосіб донесення вищих істин, що проповідуються релігією.

Стиль у мистецтві – це структурна єдність образної системи, зовнішньо виявлених прийомів художньої виразності, що застосовуються у мистецтві. Поняття «стиль» використовується для характеристики етапу у розвитку мистецтва різних художніх напрямків, індивідуальної манери художника. Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного моменту, який переживає суспільство. Стиль епохи проявляється одночасно у всіх видах художньої творчості, але може знаходити найбільш яскраве втілення в деяких видах мистецтва.

Культуру можна визначити як історично і соціально зумовлене, об’єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, суспільства, самої себе. Кожний історичний чи національний тип культури є неповторним світом, вибудованим певним сприйняттям людиною дійсності і самої себе. Ставлення людини до оточення визначають цінності, які об’єднують предмети і явища дійсності з людиною та її буттям. Те, що позбавлене цінності, перестає бути значущим для людини. Цінності, що стають значимими для певної групи людей, утворюють простір культури. Тому культуру можна визначити як універсальний спосіб творчої самореалізації людини через намагання утвердити смисл людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого (за О.Радугіним). Смисловий зміст культури зберігається і передається нащадкам як значущі принципи світобачення і способи буття людей.

Отже, домінуючі смисли культури, навколо яких розгортається її простір, творять цілісність культурного світу, визначають пріоритетні способи розуміння дійсності: домінуючий образ світу і домінуюче уявлення про людину в цьому світі.

Культура виконує функцію збереження і передачі інформації, коли будь-яка подія передана в тексті. При цьому прийнято розглядати як текст усе, що створено штучно: книги, картини, одяг, споруди, музичні твори. Інакше їх називають артефактами.

Для створення культурних текстів (артефактів) слугує мова культури – ядро системи культури. Саме в семантичному полі мови культури відбувається накопичення, оформлення в текст, а потім за допомогою різноманітних систем – дешифрування й декодування інформації, закладеної в глибинних структурах культури й свідомості.

Мова культури є універсальною формою осмислення буття, вона означує логос культури. Тому проблема мови культури – це проблема розуміння, проблема ефективності культурного діалогу як по вертикалі, тобто діалогу між культурами багатьох епох, так і по горизонталі, тобто діалогу багатьох культур, що співіснують в одному часі.

Коли йдеться про пошуки індивідуальності, про особистісне начало в культурі, то звертатися доводить саме до стилю епохи. Стиль як дещо загальне – загальне в стилістиці, в ментальності культурної системи.

Ментальність народжується з природних даних та соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної культурної спільноти. Сприйняття світу формується в глибинах підсвідомості. Ментальність фіксує не тільки усвідомлені людьми типи мислення, а й процеси, які протікають позасвідомо. Це сукупність способів орієнтації у світі, яка при реалізації набуває автоматизму думок та дій. Образ світу, закарбований у ментальності, - стійке утворення і змінюється дуже повільно.

Стиль епохи полягає в тому, як вона говорить. Десятеро людей можуть висловити одну й ту ж думку десятьма різними способами; це і є суб’єктивність, суб’єктність. Так само десять епох виражають той самий базовий комплекс ідей десятьма різними “мовами культури”. Це і є антропологія стилю.

Ряд течій культурологічної думки кінця ХIХ – початку ХХ ст. і, насамперед, естетична теорія символізму, розглядали проблему взаємовідношення культури, творчості і стилю. Культура визначалась як діяльність розвитку життєвих сил особистості шляхом розвитку цих сил у творчому перетворенні дійсності. Начало культури вбачали в розвитку індивідуальності, а її продовження – в індивідуальному розвитку особистостей, що об’єднані конкретно-історичними особливостями епохи.

В розвитку культури від її витоків до найвищих типів цивілізації відбувається водночас розвиток символіки від змістовного значення усіх речей аж до появи одиничних і визначених знаків. Сукупність усіляких символів, які постійно по-новому переживаються конкретним індивідом, складає дійсність культури.

Як на думку О.Шпенглера, символ культури, будучи визначеністю форми світу, способом протяжності, відображенням перетворювання дійсності і пластичним виразом у продуктах культури символу життя, що надає конкретній культурі її власного стилю, дозволяє вивести всі форми її дійсності, її специфічність і, насамперед, її відмінність від первісних форм. Т.ч., символ, який утримує в собі структуру конкретної культури, є законом, «прасимволом», і, як такий, він не завершений. Він пульсує у відчуттях форми кожного індивіда і суспільства, кожної культурної епохи і диктує їм стиль усієї сукупності життєвих проявів. Він криється у формах держави, у формах релігії, міфах і культах, в етичних ідеалах та естетичних принципах, в основних поняттях науки, але не вичерпується ними.

Вітчизняна культурологія розглядає символ як суттєву форму існування культури, тобто не тільки результатів, але й самого процесу культурної діяльності. Символ є узагальненням різноманітності культурно-історичних форм в процесі живого чуттєвого споглядання дійсності за допомогою абстрактного мислення і творчого перетворювання самої діяльності у суспільній практиці особистості. Символ являє собою принцип конструювання, породжуючу модель культури. Відображуючи сенс речей, символ є таким узагальненням, яке дозволяє, навіть робить необхідним повернення до речей, що підлягали узагальненню, і цим розкриває їх смислову закономірність. Тобто символ – це такий закон, який смисловим чином, осмислено «породжує» речі, залишаючи недоторканим їх емпіричне буття. Символ поєднує в собі протилежність внутрішнього і зовнішнього в речах і, утримуючи в собі суперечність змісту і форми, набуває значення такої цілісності, яка визначається як принцип єдності протилежностей. У цьому випадку символ постає завершенням, межею, границею «ніщо» («інобуття») речей.

В символі і через символ здійснюється перетворення об’єктивної реальності на предмет діяльності людини, а потім – на дійсність її культури. В символі і через символ здійснює себе ідеальне, для якого символ – це дещо зовнішнє, чуттєве, видиме (наприклад, слово), але таке чуттєве, яке водночас виявляється опосередковуючим «ідеальним буттям», значенням відмінної від нього тілесної форми.

Значення символу завжди залишається за межами його безпосереднього обрису, тобто перебуває в інших чуттєвих речах і виявляється тільки через всю систему відношень інших речей до даної, що стала символом, і навпаки. У цьому суть перетворення речі на символ.

Отже, символ – універсальна категорія в культурі, яка розкривається через співставлення предметного образу і глибинного смислу. Символ це:

· предмет, дія, які слугують умовним позначенням певного образу, поняття, ідеї;

· художній образ, що втілює певну ідею;

· умовний речовий знак пізнавання для членів певної суспільної групи.

Стиль (у літературі та мистецтві) – єдність змісту, образної системи й художньої форми, що склалася за конкретних суспільно-історичних умов і властива різним історичним періодам, епохам у розвитку літератури і мистецтва. Стилістика художньої культури тісно пов’язана з історією становлення й розвитку основних видів мистецтва (дивись стадії розвитку мистецтв і в історії культури).

Звернемося до історії архітектури, яка тісніше, ніж будь-який інший вид мистецтва, пов’язана з розвитком виробничих сил, техніки, характером суспільних відносин, рівнем розвитку суспільства у цілому. Говорять, що на сторінках “кам’яної книги” закарбовані епохи історії людства, а стилі архітектури – монументально-символічний, доричний, іонійський, корінфський, романський, готичний, ренесанс, бароко, класицизм, еклектика, конструктивізм – вважаються базовими для стилістичної характеристики різних культурних епох.

Контрольні запитання:

1. Які поняття характеризують історичну типологію мистецтва?

2. Як співвідносяться між собою поняття «художня традиція», «художнє новаторство», «художня спадкоємність»?

3. Як співвідносяться поняття «стиль епохи», «авторський стиль»?

Поиск по сайту: