Тема 1.3 Специфіка мовлення фахівця

1. Мова і професія.
2. Майстерність публічного виступу.

Література: 10, 11, 18, 24, 25, 48,49, 54, 55,56,76, 77, 78.

Питання 1. Мова і професія.

"Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв'язання професійних завдань", тобто оволодіння мовою професійного спілкування.

Мова і професія – це дві важливі суспільні категорії, що визначають глибину пізнання світу, оволодіння набутками цивілізації, рівень мовленнєвої культури.

Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять.

Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комунікатора і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

Усі лексичні одиниці фахових текстів поділяються на чотири різновиди:

1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;

2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);

3) професіоналізми;

4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність.

Знати мову професії означає:

· уміти мислити;

· знати логіку побудови висловлювання;

· знати мову фаху, термінології;

· розуміти інформацію;

· встановлювати комунікативні зв’язки;

· володіти культурою спілкування і вираження думки;

· володіти нормами усної та писемної літературної мови;

· уміти укладати фахову документацію;

· уміти складати тексти;

· володіти виразністю мовлення.

Отже, мовні знання – основний компонент професійної підготовки і майстерності.

Знання мови професії дає можливість фахівцю:

· підвищувати ефективність праці, швидко встановлювати контакти, взаєморозуміння з представниками своєї професії та іншими спеціалістами;

· швидко орієнтуватися в складній професійній ситуації;

· робити все за законами гуманності та краси;

· бути висококваліфікованою, національно свідомою та гармонійно розвиненою особистістю;

· швидко орієнтуватися в потоці нових знань і майстерно оволодіти ними.

Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.

· Мовна професійна компетенція - це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.

· Мовленнєва професійна компетенція - це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.

· Комунікативна професійно орієнтована компетенція - це "система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування", тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування. Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування.

Мовний кодекс фахівця як громадянина

1. Обов’язок кожного громадянина, службовця, фахівця – знати державну українську мову, володіти нею і постійно послуговуватися нею.

2. Мовний обов’язок фахівця як громадянина – захищати й утверджувати державну мову, а тим самим захищати народ, його гідність, права і майбутнє.

3. Кожний фахівець України, якої б національності він не був, повинен бути національно свідомим, а також патріотом України. Мова є показником ставлення фахівця до держави та народу. Володіння державною мовою не заслуга, а обов’язок патріота.

4. Розмовляйте державною мовою скрізь: на службі, на роботі, вдома, у товаристві, в побуті.

5. Ставлення до державної мови має бути як до рідної матері: її люблять не за якісь принади чи вигоди, а за те, що вона – мати.

6. Розмовляйте в сім’ї українською мовою.

7. Постійно вдосконалюйте знання української мови, читайте українські книги, журнали, газети.

8. Допомагайте кожному, хто хоче вивчити українську мову.

9. Не будьте байдужими до найменших проявів обмежень чи зневаги української мови.

10. Поважайте і цінуйте мови інших народів. Ставтеся до них так, як би ви хотіли, щоб ставилися до вашої рідної мови.

11. Вивчайте інші мови. Знання чужих мов пробуджує бажання працювати для утвердження та розвитку рідної мови.

12. Пам’ятайте: відродження й зміцнення української мови, нації та державності – наш історичний обов’язок, не перекладайте цей тягар на плечі нащадків, бо може бути запізно.

Мовна пам’ятка фахівцеві:

· Говоріть завжди літературною мовою – це показник інтелігентності, професійної освіти.

· Не вживайте вульгаризмів, грубих і лайливих слів – це рівень невихованих та інтелектуально нерозвинених людей.

· Уникайте суржику, діалектних слів, професійних жаргонізмів.

· Не зловживайте словами іншомовного походження, якщо є відповідники в рідній мові.

· Не перенасичуйте мову професіоналізмами, вживайте терміни відповідно до їх лексичного значення.

· Правильно ставте наголос у словах. Наголос змінює лексичне значення слова.

Питання 2. Майстерність публічного виступу.

Виступ перед публікою є невід’ємною частиною професійної діяльності. Залежно від змісту, способу проголошення, мети, призначення розрізняють такі жанри публічних виступів: доповідь, лекція, інформація, звіт, вітання, участь у бесіді, дискусії, виступ на семінарі, під час обговорення. Виступ – це не монологічна мова, а своєрідний діалог оратора й аудиторії (репліки зі сторони слухачів мовчазні, проте лектор їх повинен інтуїтивно відчувати).

Виступ повинен бути: змістовним, доступним, науковим, достовірним, логічним, переконливим, яскравим та емоційним, доброзичливим, лаконічним.

Етапи підготовки до виступу:

- накреслити мету та завдання, даючи відповідь на такі питання:

1. Як заволодіти увагою слухачів?

2. Як ефективно використати свою енергію?

3. Як переконати слухачів?

4. Якого результату я прагну досягти, виголошуючи виступ?

- добір допоміжної інформації:

а) з теоретичних джерел (статті, книги, словники…);

б) з конкретних фактів життя;

- систематизувати знайдену інформацію, сформулювати власне бачення проблеми.

Композиція публічного виступу:

1. Вступ (10% часу). Під час вступу встановлюється контакт оратора з аудиторією (мотивація, переконання слухачів у необхідності наступної інформації). Початок має бути цікавим, оригінальним (це може бути риторичне запитання, крилата фраза, проблемні завдання, розповідь життєвої ситуації, анекдот). Головне, щоб вступ змусив слухача відволіктися від його думок, переключити увагу на проблему, заради аналізу якої організована розмова. Свідченням вдалого початку є зацікавлені погляди слухачів, спрямовані на оратора.

2. Основна частина. У ній реалізується намічений план розуміння автором проблеми, різні точки зору на дану проблему, докази і порівняння, переконання. Виступ має бути логічним, послідовним, доказовим, проте його не слід перенасичувати цифровими даними, які часто відволікають увагу від головного.. Необхідно користуватися прийомом від простого до складного. Можливі й інші прийоми: від загального до часткового (дедуктивний), від часткового до загального (індуктивний), від супротивного, зіставлення двох думок.

Для забезпечення впливу на аудиторію слід дотримуватися психологічних і логічних пауз (зміна голосу, темпу мовлення, розтягування слів, прискорення, повтор важливих місць, риторичні запитання, використання жестів, міміки).

Під час виступу у слухачів виникають запитання до промовця. Найкраще на початку виступу їх попередити, що запитання слід подавати письмово, а оратор відповідатиме на них після закінчення своєї промови, або ставити усно після виступу.

Розрізняють такі види запитань, якими послуговуються під час виголошення і сприймання публічного виступу.

§ Закриті запитання - це запитання, на яке можна відповісти однозначно, наприклад: "так/ні", назвати точну дату, ім'я або число тощо, їх використовують, щоб отримати конкретну інформацію, уточнити твердження, сфокусувати розмову.

§ Відкриті запитання - це запитання, на які важко відповісти одним словом. Воно зазвичай починається словами чому, навіщо, у який спосіб, яка ваша думка з цього приводу, що ви могли б нам запропонувати тощо - це вимагає розгорнутої відповіді. Ними послуговуються на початку дискусії.

§ Альтернативні запитання - це щось середнє: ставлять їх у формі відкритого запитання, але при цьому пропонують варіанти відповіді.

§ Риторичні запитання не потребують відповіді на відміну від звичайних. До них вдаються у двох випадках:

1) відповідь і так усім слухачам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слухачем;

2) таке запитання, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на взірець: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак промовець, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації.

§ Підтверджувальні запитання (техніка Сократа): одержати від співрозмовника низку відповідей "так", щоб або створити атмосферу згоди, або додати розмові інерції та змусити вимовити "так" на головне запитання. Це можна зробити за допомоги зв'язок, тобто фраз, складених за схемою: спочатку твердження, потім запитання, що потребує твердження. Стандартні зв'язки: Правда? Ви згодні? Справді? Правильно? Дійсно? Чи не так? Чи не правда?

§ Спрямовувальні запитання використовують тоді, коли потрібно скерувати розмову у потрібному напрямку.

§ Запитання-кристалізатори допомагають шліфувати думку.

§ Інформаційні запитання забезпечать отримання інформації.

§ Однополюсні запитання віддзеркалюють запитання співрозмовника.

§ Проблемні запитання формулюють мету виступу, мікротему, визначають завдання.

§ Провокаційні запитання підбурюють на певні дії, спонукають до бажаних.

§ Навідні запитання стимулюють мислення, спрямовують хід думок у потрібному напрямку (Що б трапилося, якщо...? Чи віддаєте ви перевагу...?), на отримання відповіді, яка зміцнить позицію промовця (Так, Ви думаєте, що було б доцільно...?).

§ Прикінцеві запитання використовують на етапі завершення розмови, виступу, їм мають передувати одне-два підтверджу вальні запитання. Наприклад: Чи переконалися ви, наскільки ця думка є слушною? Чи зміг я вас переконати, у чому перевага саме цієї пропозиції? Потім без додаткового переходу можна ставити прикінцеве запитання.

Уміле використання промовцем у своєму виступі різних запитань сприятиме ефективному сприйманню слухачами виступу.

1. Висновок (5% часу). Підсумок сказаного.

Основні форми відповідей на критичні зауваження слухачів під час виступу:

- “Заведення в глухий кут”. Обравши таку тактику, оратор може використати кілька прийомів. Наприклад, не відповідаючи на зауваження, подякувати і продовжити виступ. Можна попросити слухача повторити зауваження або певні його формулювання. Як правило, йому складно відтворити сказане чітко і зауваження автоматично анулюється. Можна попросити людину, яка зробила зауваження, уточнити певні дані. Наприклад, назвати себе, місце праці й посаду. Часто це заспокоює опонента.

- Інтонаційно-смислове перетрактування зауваження. До нього слід вдатися, якщо більшість аудиторії позитивно сприймає промовця. Тоді повтор зауваження, наприклад, в уповільненому ритмі, може продемонструвати його необґрунтованість і навіть недоречність.

- Прийом “так - ні”. Допомагає не концентрувати увагу слухачів на змісті зауваження. Зауваження надійшло, оратор відповів на нього “ так ” або “ ні ”, інцидент вичерпано.

- Нейтралізація зауваження. Стосується провокаційних зауважень. Допомогти може фраза: “Я передбачав таке зауваження. Однак в інтересах присутніх краще продовжити розгляд проблеми ” або запитання:“ А як би ви поводились на моєму місці?”. В жодному разі не можна переходити від суті зауваження до особистості того, хто його висловив.

- Діалектичні прийоми. Оратор переключає увагу слухачів, переходячи від змісту зауваження до широкого узагальнення. Наприклад, у виступі директора прозвучала теза щодо необхідності проведення нового етапу реорганізації підприємства. Один із слухачів відреагував на це коментарем: “Усі ваші реорганізації тільки колектив лихоманять!” Вдалими у такому разі будуть слова: “ Але ці реорганізації спрямовані на підвищення ефективності діяльності підприємства, а отже, й добробуту наших працівників”.

- Жарт. Він ефективно знімає напруження.

Поради, як подолати страх перед аудиторією:

- гарно підготуватися (текст виступу написати так, як ми говоримо, а не так як ми пишемо);

- критично самому оцінити свій виступ;

- переконайтеся, що в разі потреби ви зможете легко зорієнтуватися, зазирнувши у записи;

- варто шукати підтримки в аудиторії (привітливі усмішки, схвальні кивки тощо).

Поради щодо жестикуляції під час виступу:

- жести повинні бути мимовільними;

- жестикуляція не повинна бути безперервною;

- жести не повинні відставати від слів;

- урізноманітнюйте жестикуляцію;

- жести повинні відповідати призначенню.

Поради щодо використання голосу:

- постійно тренуйте свій голос;

- пристосуйте свій голос до тієї обстановки, де відбувається спілкування;

- не говоріть надто голосно – це справляє враження агресивності;

- не говоріть надто тихо - це справляє враження, що ви погано володієте матеріалом або ж не впевнені в собі;

- голос слід підвищувати тоді, коли ставите запитання, виявляєте радість чи здивування;

- голос понижуйте тоді, коли хочете когось переконати чи дати відповідь на питання.

Які слова слід виділяти наголосом:

- слова, що виражають сутність думки;

- при зіставленні, протиставленні виділяються обидва слова;

- при поєднанні двох іменників наголошуємо на другому;

- при порівнянні об’єктів виділяється той, з яким порівнюють;

- однорідні слова виділяються наголосом перелічення, частки не, ні інтонаційно не виділяються.

Способи виголошення промови:

1) читання тексту;

2) відтворення по пам'яті з читанням окремих фрагментів (з опорою на текст);

3) вільна імпровізація (експромт).

Читають ті промови, від тексту яких не можна відступити: дипломатичні, урочисті, доповіді і співдоповіді офіційного змісту. Інші види, як правило, вимовляють з опорою на письмову основу. Досить опустити погляд на сторінку, щоб відновити хід викладу, знайти потрібну цифру і т.п. Такий виступ створює враження вільного володіння матеріалом, дає можливість оратору впевнено спілкуватися зі слухачами. У мовця, однак, не завжди є можливість попередньо підготувати текст. Іноді на нарадах, засіданнях, зборах, зустрічах доводиться виступати експромтом. При цьому потрібна велика мобілізація пам'яті, енергії, волі. Імпровізація можлива тільки на базі великих знань, володіння риторичними навичками.

Типи ораторів (за класифікацією С.Ф. Іванової):

1. Раціонально - логічний. Оратори цього типу схильні до аналізу явищ, до міркувань і строгої аргументації своїх і чужих учинків. Їхня підготовка до будь-якого виступу відрізняється послідовним добором і суворою систематизацією матеріалів, обмірковуванням і розробкою докладного плану. Цей виношений план ніби «сидить у них усередині», і оратори під час виступу не користуються ним. Їх часто турбує інше: як зробити свою промову більш яскравою, емоційною, які підібрати приклади, щоб зацікавити аудиторію. «Логіками» найчастіше бувають сангвініки.

2. Емоційно - інтуїтивний. Представники цього типу говорять жагуче, захоплено, пересипаючи свою промову гострими словами, каламбурами, але не завжди можуть устежити за твердою логічною послідовністю промови і «звести кінці з кінцями». План своїх виступів пишуть не завжди, вважаючи, що він їх сковує. Спостерігається збіг емоційного мовного типу з холеричним темпераментом.

3. Філософський. Оратори - «філософи» більш-менш емоційні, схильні до аналізу, іноді бувають дуже організовані у своїй роботі, а іноді без усякої видимої організації розкривають яке-небудь одне питання, добираються до кореня, і раптом, як променем світла, опромінюють усе знайденою ідеєю. Їхня загальна риса - прагнення до дослідження, глибокого осмислення явищ прямо на очах у слухачів, бажання й уміння втягнути в цей процес аудиторію. Найчастіше дану групу складають люди флегматичного темпераменту.

4. Ліричний чи художньо-образний. Глибока емоційність, ліризм, внутрішнє хвилювання, гостра вразливість, проникливість - риси, характерні для цього типу. Найчастіше в основі його - характер витончений, меланхолійний.

Поиск по сайту: