Основні наукові школи менеджменту

Як свідчить досвід, сам процес управління зародився досить давно. Проте як самостійна теоретична дисципліна – наука управління виникла лише в кінці XIX на початку XX сторіччя, що і стало початком формування наукових основ управління.

Під науковими основами управління розуміють систему наукових знань, яка становить теоретичну базу практики управління.

У першій половині двадцятого сторіччя виникли і чітко розмежувалися 4 школи управління:

1. Школа наукового менеджменту (1885 -1920).

2. Адміністративна школа управління або класична школа управління (1920-1950).

3. Школа людських відносин (1930-1955).

4. Школа науки управління чи „нова школа”.

Ці школи виникли і розвивались в основному в Америці яка є батьківщиною менеджменту. У тому всі школи пов’язані з відповідними іменами діячів наукової чи практичної думки.

Становлення і розвиток школи менеджменту, що стала відомою у всьому світі під назвою „науковий менеджмент” або „наукова організація праці” припали на початок XX століття. Основоположником цієї школи став Фрі дерік Уінслоу Тейлор (1856-1915). Тейлор виділяв менеджмент як науку, що базується на врахуванні та раціональному застосуванні законів, принципів, правил, а роботу по управлінню - спеціальністю.

Він обґрунтував необхідність наукового підходу до функцій управління, удосконалення управління на основі вивчення і аналізу досвіду ділової і виробничої діяльності на рівні цеху і підприємства. З його роботою пов’язані такі нововведення на підприємствах як диференціація функцій управління, планування, раціоналізація праці за рахунок стандартизації робочих операцій, дослідження трудових процесів шляхом розділення їх на складові елементи і хронометраж; застосування і диференціація оплати праці; організація, відбір, навчання працівників. Тейлор прирівняв робочих до засобів праці, ігноруючи при цьому соціальні і психологічні мотиви поведінки людей у процесі виробництва.

Разом з Тейлором значний внесок у розвиток науки управління внесли так представники цієї школи, як: подружжя Гілбертів, Карл Барт, Генрі Гант.

На відміну від Тейлора Генрі Гант (1861-1919) вважав, що робочі були ключовою ланкою у досягненні максимальної продуктивності праці і що все решту повинно бути пристосоване під них. При цьому завдання і окремі норми необхідно встановлювати для них на основі наукових розробок.

Гант запропонував не використання графік Ганта – це діаграма яка дає наочну уяву про трудовий графік кожного працівника і відображає накладки, які б не помітив управляючий без цього графіка. Він відображає послідовність, в якій повинна здійснюватись робота і час виконання кожного завдання. Досить важливим є те, що норма-графік допускає економікою у часі за рахунок паралельності у визначенні завдань, що не суперечить одне одному (див. мал.. Кузнєцов ст.31)

Другою ідеєю Ганта була схема заохочувальних премій для підтримки прикладених зусиль людини.

Сімейство Гімбертів (Френк (1868 -1924) Лілія (1878-1972) аналізувати в основному фізичну роботу в виробничому процесі, тобто вивчення рухів з використанням вимірювальних пристроїв та методів таких, як шкалограми, мікро хронометри праці. Вивчення рухів було використано для встановлення більш точних робочих норм і усунення зайвих рухів та зусиль при застосуванні певної системи винагород і поваги до працівників. Гілберт започаткувала „управління кадрами”.

Засновники школи наукового управління виходили з того, що використовуючи спостереження, вимірювання, аналіз можна вдосконалити багато операцій, які виконувалися вручну, добиваючись більшої ефективності.

Формування школи наукового управління винайшло три фази розвитку.

1. Першою фазою розробки методології наукового управління була раціональна організація праці, яка базувалась на аналізі змісту роботи і визначенні основних її показників. Така організація ставила за мету зробити кожного працівника елементом системи.

2. Разом з тим ця організація передбачає чітке розмежування виконавчих та управлінських функцій, тобто функціональну спеціалізацію і чітку дисципліну при забезпеченні ієрархічного контролю в умовах формальної структури організації. Отже, закладались основи формальної структури організації, відбулось відокремлення управлінських функцій від фактичного виконання роботи. Ці наукові розробки обумовили перехід у другу фазу розвитку наукової школи. Це розробка формальної структури організації.

3. Третьою фазою було визначення меж взаємодії управляючого і працівника. Наукове управління спиралось на активність, зацікавленість учасників виробничого процесу, що ґрунтується на стимулюванні за підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів виробництва. Передбачалося введення відпочинку і перерв у виробничому процесі. Це давало керівнику можливість встановлювати норми виробітку і платити додатково тим, хто перевищував, визначений їх мінімум. Хто виробляв більше, той, відповідно мав більшу винагороду.

Концепція наукового управління стала серйозними переломним етапом, завдяки якому управління почало визнаватися як самостійна галузь наукових досліджень. Керівники практики та вчені переконалися що методи та підходи які використовуються в науці та техніці можуть бути ефективно застосовані в практиці досягнення цілей організації (підприємства).

Однак розробки цих вчених були побудовані на підвищенні ефективності діяльності працівників нижньої ланки управління, що звужувало дослідження.

Ідеї закладені школою наукового управління були розвинуті і застосовувалися до управління в цілому представниками адміністративної школи управління.

Розвиток адміністративної школи відбувався згідно з двома напрямками - раціоналізація виробництва і дослідження проблем управління. Основною метою школи є створення універсальних принципів управління, які б гарантували успішну діяльність організацій і підприємств в цілому. Засновником цієї школи був французький інженер, вчений дослідник, менеджер-практик (на протязі 30-ти років був керівником великої металургійної компанії) Анрі Файоль (1841-1905). Він одним із перших формулював ряд загальних принципів і функцій (передбачення, планування, організація, контроль, координація) менеджменту.

Представниками адміністративної школи менеджменту є Г. Емірсон(1853-1931), Ліндел Урвік (1881-1983) Макс Вебер (1864-1920), Генрі Форд (1863-1947)

У рамках концепції адміністративної школи було сформульоване поняття організаційної структури організації як системи взаємозв’язків у певній ієрархічній залежності. При цьому організація розглядалася як закрита система, покращення функціонування якої відбувається за рахунок раціоналізації діяльності в середині фірми без врахувань впливу зовнішнього середовища. З’явилося розуміння того, що організацією можна управляти систематизовано, щоб найбільш ефективно досягати її цілей.

Основоположники наукового управління і адміністративної школи хоча й визнавали значення людського фактору, їх аналіз разом з тим мав обмежений характер. Дослідження стосувалися розробки економічного стимулювання, зокрема питання справедливості в оплаті праці.

В 20-30 –х роках під впливом зародження переходу від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання, нових політичних і економічних подій у суспільстві, з’являється необхідність в пошуці нових форм управління, направлених на врахування людського фактору. Відбувається формування школи людських відносини.

Прихильники школи людських відносин, вважають що управлінські методи, які використовувалися раніше спрямовані на досягнення матеріальної ефективності, а не на зміцнення співробітництва. Ця школа є реалізацією нового прагнення менеджменту розглядати кожну організацію як певну „Соціальну систему”. Ідеться про те, що суто технологічний аспект ефективності (доходності) необхідно розглядати через призму взаємозв’язку з людським соціальним аспектом.

Одним із основоположників цієї школи, Ентон Мейо (1830-1848), вважав що організація має певну соціальну структуру і завдання менеджменту полягає у тому, щоб на рівні з формальними взаємозв’язками між членами організації розвивати плідні неформальні, які значно впливають на результати діяльності. Менеджмент повинен прагнути до рівноправності між технічною і соціальною сторонами діяльності організації, сприяти стійкості соціальної структури організації так, щоб працівники, співпрацюючи один, з одним для досягнення загальної цілі одержували особисте задоволення, яке становить основу їх прагнення до кооперації. Таким чином, формальна організація доповнювалася б неформальмальною структурою, яка є необхідним і суттєвим компонентом ефективної діяльності організації.

Висновки Мейо базувались на відомих Хоуторнських експериментах, проведених у робочих групах на Хоуторнському заводі фірми „Вестерн Електрик” К (Чикаго) в США в 1924-1936 роках. На основі цих досліджень Мейо проаналізував такі взаємозалежності:

1. Виробітка працівника визначається швидше груповими нормами, ніж його фізичними можливостями. Всі норми, що характеризують певні сторони поведінки чи позицію людини, підтримуються груповими санкціями. Групові норми, по суті, є не писаними правилами регулюючими діяльність неформальної організації.

2. Робочі краще діють чи приймають рішення як члени групи аніж індивідуально. Поведінка їх в більшості випадків обумовлюється груповими нормами.

3. Значення неформальних лідерів для досягнення цілей групи, встановлення і підтримки групових норм. Лідер групи - це людина, діяльність якої найбільшою мірою співпадає з груповими нормами.

Виходячи з цього менеджер виконує дві функції: економічну, яка спрямована на максимізацію досягнення цілі, другу-соціальну - на створення і управління трудового колективу і неформальних груп що співпрацюють як єдине ціле.

Ще одним із основоположників школи людських відносин був Ф. Ротлисбергер, який вважав, що неформальна організація це дії, цінності, норми, неофіційні правила, а також складна мережа соціальних взаємозв’язків, які склались всередині і між неформальними групами, що становлять формальну організацію.

Послідовниками цієї школи були У.Фрейч, У.Белл, М. Паркер.

Серед дослідників цієї школи більш пізнього періоду 50-60 роки який дістав назву науки про поведінку. Необхідно згадати В.Маслоу, К. Арджириса, Р. Лайкерта, Дугласа, Мак Грегора, Ф. Герцберга.

Розвиток психології, соціології вдосконалення методів досліджень надали вивченню поведінки людини в процесі праці науковості. Ця наука ґрунтується на врахуванні різних аспектів соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади і авторитету, організаційних структур, комунікацій на підприємствах, лідерства, зміни змісту трудового дня.

На відміну від школи людських стосунків, яка зосередила свою увагу на методах налагодження міжособистих стосунків, наука про поведінку прагнула надати допомогу працівникові у розумінні власних можливостей. Основною метою цієї школи було підвищення ефективності діяльності підприємств за рахунок зростання активності кожного працівника через врахування його потреб, та певних особливостей характеру, сприйняття, пізнання.

Всі вище описані школи стали фундаментом для розвитку сучасних напрямків досліджень у менеджменті. Одним із таких напрямків стала емпірична школа управління. Представником цієї школи є визнані менеджери президенти і віцепрезиденти компаній консультанти і інші особи безпосередньо зайняті практикою управління.

П. Друкер, Р.Девіс, Л.Н’юмен, Д.Міллер та ін. Вони займалися вивченням і узагальненням і досвіду управління. Завданнями цієї школи було спроблення на основі узагальненого досвіду роботи порад, інструкцій, вказівок для менеджерів з метою використання їх в практичній діяльності. Вважаючи управління мистецтвом, ця школа обрала об’єктом своїх досліджень менеджера, що має певний досвід роботи. Це обумовлено тим, що ці вчені виділяли управлінську діяльність як самостійний, специфічний, професійний вид діяльності. Одним із основних напрямків досліджень цієї школи необхідно вважати вивчення змісту праці і функцій керівників. Вченими також були розглянуті такі питання як централізація і децентралізація в управлінні, делегування відповідальності рекомендації щодо формування системи комунікацій в організації. Основоположником цієї школи був Друкер. Згідно з визначенням Друкера, менеджмент пов’язує між собою три елементи: сферу бізнесу, організацію (фірму) і особистість менеджера. Цей трикутник визнаний як прибічниками адміністративної школи, так і прибічниками біхевіорального напрямку. Разом з тим кожна із сторін розглядає трикутник із своїх позицій. Заслуга Друкера полягає у тому, що він органічно поєднує ці підходи, врівноважує їх у кожній із вершин. Ще одним зі значних досягнень Друкера було введення „цільового управління”

Принцип цільового підходу постулюється і служить основою для наступних теоретичних і організаційних висновків у монографіях і наукових статтях. Його не обійшов жоден дослідник із сучасників у розв’язанні проблем управління.

Згідно з загальною теорією системи, цільове функціонування є основною ознакою будь-якої управлінської системи, що обумовлює як організаційні форми так і зміст процесу управління.

Реалізація концепції цільового управління здійснюється у трьох взаємопов’язаних, проте відносно відокремлених напрямках.

Перший напрям стосувавсяформування методології целеполяганія цільової орієнтації організаційного механізму і процесу управління механізмів мотивації виконавців до досягнення заданих цілей.

На основі „цільового підходу” представники „емпіричної школи” і наступних шкіл та підходів змогли здійснити ряд корисних розробок, що стосувалися побудови програмно - цільових структур, орієнтації колективів на досягнення мети і створення ефективних систем контролю і мотивації.

Одним із найважливіших напрямків розвитку теорії управління є так звана „нова школа” або кількісний підхід, який характеризується прагненням використати в науці управління методи і апарат точних наук. Математична статистика, інженерні науки і кібернетика і пов`язанні з цим галузі значно внесли суттєвий вклад в теорію управління.

Базуючись на теорії системи представники цієї школи такі як Д Марч, Г Саймон, С Бір, М.Месарович, Р.Анкоф, У.Чечмен, вперше організацію, як інструмент для досягнення цілей досліджували як відкриту систему. Основну увагу вони приділяли взаємовпливу формальної організації (структури), і таких факторів, як зовнішнє середовище, технологія, людина в системі управління. Це дослідження було одним із напрямків розвитку нової школи.

Другий напрямок мав назву „Дослідження операцій і моделі” - він полягав у застосуванні економіко-математичних методів до операційних проблем в організації. Модель - це форма представлення реальності. Характерною особливістю нової школи була заміна описання реальності за допомогою слів, моделями і символами, і кількісними значеннями. Передумовою розвитку цього напрямку став бурхливий розвиток комп’ютерної техніки, що дав можливість конструювати математичні моделі складних управлінських задач.

Отже підсумовуючи вищесказане можна сказати, що зародження і розвиток управлінської думки може бути описаний, як концепція трьох різних філософій: класична (наукова і адміністративна школа); філософія людських відносин чи біхевіоральний напрямок і математична школа. В той чи інший час кожній ланці цього ланцюжка надавалась особлива увага. Еволюція управлінської думки довела, що всі три ланки взаємопов’язані і необхідні.

У результаті застосування управлінні досвіду дослідження операцій, з одного боку і теорії автоматичного управління та кібернетики - з іншого, народився системний підхід (Норберт Вінер, Клодшенон) чи системний аналіз, основною задачею, якого є підвищення ефективності діяльності організацій в цілому.

Поиск по сайту: