Поняття робочого часу за трудовим договором

Обов'язковою умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці і виконувати роботу, яка йому доручається.

Як відомо, ні рабовласницький, ні феодальний устрої не мали законодавчого обмеження робочого часу, оскільки носій робочої сили був разом з іншими знаряддями виробництва об'єктом власності.

Норми права, спрямовані на деяке регулювання тривалості робочого часу, пов'язані з розвитком капіталістичного способу виробництва на початку XIX ст. Але ще в умовах феодального суспільства в Англії, що була піонером розвитку капіталістичного виробництва, з'явилися перші законодавчі акти (в 1349, 1496 та 1582 pp.), якими встановлювався 13-годинний мінімальний робочий день. Здійснювалося обмеження не максимальної, а мінімальної тривалості робочого часу.

В дореволюційній Росії по суті не було законодавства про обмеження робочого часу аж до 1897 р. Щоправда, деяка регламентація робочого часу вводилась указом Петра І від 5 квітня 1722 р. В § 32 глави XII цього указу говорилось, що в період з 10 березня по 10 вересня бити в дзвін на роботу вранці за годину до сходу сонця, а ввечері з роботи — через годину після його заходу, за календарем (тобто бити в дзвін вранці — о 4,5 години, а ввечері — о 7 годині).

Навесні 1896 р. відбувся перший масовий страйк пітерських ткачів, які заявили вимоги про обмеження робочого часу. В січні 1897 р. масовий страйковий рух повторився з тими ж вимогами. Царський уряд відчув загрозу своєму існуванню і був змушений видати закон від 2 червня 1897 р. «Про скорочення робочого дня на фабриках і заводах і про встановлення святкового відпочинку». Законом встановлювався робочий день тривалістю в 11,5 години на добу.

Після прийняття цього закону становище трудящих не поліпшилось, оскільки загальна кількість робочих годин на рік збільшилась за рахунок зменшення кількості святкових днів.

Після більшовицького перевороту першим законодавчим актом про працю був декрет від 29 жовтня (11 листопада) 1917 р. «Про восьмигодинний робочий день». Цей декрет став прикладом для революційне настроєних мас у деяких країнах Європи, де також був уведений восьмигодинний робочий день (Німеччина, Австрія, Фінляндія, Англія, Італія).

В Україні Центральною Радою 25 січня 1918 року був прийнятий і ухвалений Закон про восьмигодинний робочий день. Закон прийнятий «в відміну та поправку» статей 64, 65, 68-70, 72-75 та 193-201 Устава о промышленном труде. Закон поширювався на всі підприємства, в яких прикладається наймана праця, незалежно від розміру цих підприємств, так і від того, кому вони належать.

Робітничим часом або часом робочих годин на добу вважається той час, в який згідно умові найму (статті 48, 60, 96, 98 і 103 Устава о промышленном труде) робітник повинен бути на промисловім підприємстві і в розпорядженні завідуючого ним для виконання роботи.

Робочий день, який встановлюється нормами внутрішнього розпорядку підприємств (п. 1 ст. 103 Устава о промышленном труде — нормальний робочий час), не повинен бути вище 8 годин на добу та 48 годин на тиждень, рахуючи сюди і час, потрібний для чистки машин та на наведення порядку в робітничому помешканні. Перед Різдвом (24 грудня) та перед Трійцею праця закінчується у 12 годин дня (наведено за мовою орігіналу — В.П.). В листопаді 1919 р. на першій міжнародній конференції Ліги Націй була досягнута загальна угода про прийняття конвенції про восьмигодинний робочий день.

В СРСР на відзначення десятиріччя жовтневої революції ЦВК СРСР маніфестом від 15 жовтня 1927 р. постановив забезпечити протягом найближчих років перехід від восьмигодинного до семигодинного робочого дня промислових працівників без зменшення їх заробітної плати.

В розвиток цього маніфесту ЦВК і РНК СРСР січня 1929 р. прийняли постанову «Про семигодинний робочий день», якою переважну більшість робітників виробничих підприємств було поступово переведено на семигодинний робочий день. Вводилася шестиденка — п'ятиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. Тривалість робочого тижня фактично встановлювалась в 35 годин. Кожний шостий день — 6, 12, 18, 24 та ЗО числа кожного місяця, незалежно від того, на який день тижня вони припадали, оголошувались вихідними днями.

Однак у зв'язку з напруженням міжнародної обстановки указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного уходу робітників і службовців з підприємств і установ» було здійснено перехід на восьмигодинний робочий день

Робочий час є однією з істотних умов трудового договору і торкається інтересів як працівника, так і роботодавця. Його ра­ціональне поєднання з часом відпочинку дає змогу ефективно використовувати здатність людини до продуктивної праці, від­творювати фізичні та психологічні характеристики працівника, а також комплексно застосовувати виробничі потужності та ін­ше майно роботодавця.

Т рудове законодавство не подає визначення поняття робочого часу. Тому його визначено в науковій літературі.

Робочий час — це встановлений законом, колективним дого­вором чи угодою сторін період, протягом якого працівники зобо­в'язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором. Не­обхідна тривалість робочого часу працівника відображає норму його робочого часу та обчислюється кількістю годин, які праців­ник повинен відпрацювати протягом певного календарного пе­ріоду.

Норма робочого часу визначається робочими днями або робо­чими тижнями. Робочий тиждень — це встановлена законом чи на його підставі тривалість робочого часу в межах календарного тижня. На практиці застосовується два види робочого тижня: п'ятиденний або шестиденний. Робочий день — це тривалість роботи працівника протягом доби відповідно до графіка чи роз­порядку роботи.

Тривалість робочого часу може бути предметом централізова­ного, локального, колективно-договірного та індивідуально-до­говірного регулювання. За нових умов господарювання центра­лізоване закріплення нормування робочого часу є юридичним за­собом охорони праці та найважливішою гарантією реалізації конституційного права на працю. Кодекс законів про працю визначає максимально допустимі норми робочого часу для всіх працівників. Разом з тим законодавець надає право роботодав­цям при укладенні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу (ч. 2 ст. 50 КЗпП). Норма робо­чого часу також може визначатись і на індивідуально-договірно­му рівні. У трудовому законодавстві відсутні прямі заборони що­до зменшення тривалості робочого часу за угодою сторін трудо­вого договору.

Робочий час - це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.

Конституція України в ст. 45 передбачає, що працівникові гарантується встановлена законом тривалість робочого часу. "Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

В Конвенціях МОП термін "робочий час" означає проміжок часу, протягом якого працівник перебуває в розпорядженні роботодавця; це поняття не охоплює години відпочинку, коли наймана особа не перебуває в розпорядженні роботодавця [3].

Робочим часом є також час, протягом якого працівник перебуває у розпорядженні роботодавця, якщо тільки це не визначається інакше національними законодавством чи практикою, чи той час, який необхідний для виконання моряком роботи на судні, чи час, витрачений працюючими найманими водіями на водіння та інші види робіт під час пересування транспортного засобу; допоміжну роботу, пов'язану з транспортним засобом, його пасажирами або його вантажем.

Тривалість робочого часу розглядається як фактично відпрацьований та оплачений час, максимальна кількість годин роботи на тиждень може бути розподілена будь-яким чином, але кількість годин роботи на день не повинна перевищувати десяти годин [3]. Конвенції МОП визначають поняття та склад робочого часу, принцип сорокагодинного робочого тижня, а також особливості режимів робочого часу, кількість годин роботи на день, тривалість робочого часу для окремих категорій працівників з метою забезпечення ефективного здійснення права на безпечні та здорові умови роботи.

У частині 1 статті 139 проекту ТК, спираючись на традиції, що склалась в науці трудового права, робочий час визначено як час, протягом якого працівник, відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку і умов трудового договору, повинен виконувати трудові обов’язки.

Однак робочим часом є не тільки час, протягом якого працівник виконує трудові обов’язки, але й періоди, які, відповідно до закону чи інших нормативних правових актів, віднесені до робочого часу і теж оплачуються. Такими періодами є спеціальні та додаткові перерви в роботі, що надаються працівникам: перерви в роботі для обігрівання і відпочинку; перерви для годування дитини, приймання їжі протягом робочого часу [2]. У цих випадках працівник фактично не виконує трудові обов’язки, але знаходиться у розпорядженні роботодавця. Простій не з вини працівника оплачується і, відповідно, включається до робочого часу. Роботи понад встановлену тривалість робочого дня теж є робочим часом.

Прийнято виділяти наступні періоди, що включаються до робочого часу: 1) час, протягом якого працівник фактично виконує роботу, визначену трудовим договором; 2) інші періоди часу, коли працівник не виконує роботу, визначену трудовим договором, але які, відповідно до закону чи іншого нормативно-правового акту, віднесені до робочого часу.

Наприклад, чергування, не пов’язані з трудовими обов’язками працівника, час обов’язкових медичних оглядів та інші періоди, що визначають склад робочого часу. Робочим часом визнаються і періоди часу, коли працівник фактично не виконує трудові обов’язки, але знаходиться у розпорядженні роботодавця, які оплачуються і законом чи іншими нормативними правовими актами віднесені до робочого часу.

Поняття та склад робочого часу окремих категорій працівників транспорту, зв’язку та деяких інших установлені нормативними правовими актами, що нині прийняті відповідно до міжнародних і європейських стандартів. Робочий час водіїв колісних транспортних засобів — час, протягом якого водій зобов'язаний виконувати свої обов'язки, визначені трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку. До робочого часу водія включаються змінний період керування; підготовчо-заключний період; час простоїв не з вини водія, інший час, що визначений у положенні.

Робочим часом плаваючого складу морського і річкового транспорту визначається час, протягом якого член екіпажу зобов’язаний виконувати, відповідно до трудового договору (контракту), роботу в інтересах судна (обов’язки по експлуатації, обслуговування судна, пасажирів і членів екіпажу, підтримання судна в нормальному експлуатаційно-технічному стані), згідно з графіком несення вахт, виконання суднових робіт і розпорядком дня на судні. Робочий час водіїв трамвая і тролейбуса — це час, протягом якого водій зобов'язаний виконувати роботу, визначену трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. До складу робочого часу водія включається час керування транспортним засобом на маршруті; стоянки транспортного засобу в місцях посадки та висадки пасажирів; простою не з вини водія; інший час, передбачений у положенні та законодавством. Робочий час — час, протягом якого екіпаж повітряного судна зобов'язаний виконувати роботу, визначену трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Поиск по сайту: