Основні ознаки функціональних стилів сучасної української літературної мови

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі основні функціональні стилі: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, конфесійний, епістолярний, розмовний.

Науковий стиль – функціональний різновид літературної мови, що використовується з пізнавально-інформативною метою в галузі освіти і науки.

У ньому виокремлюють такі підстилі з жанрами: власне науковий (жанри: монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези); науково-популярний (жанри: статті у неспеціальних журналах, науково-популярна література); науково-навчальний (жанри: підручники, лекції, бесіди).

Основним призначенням цього стилю є повідомлення про результати дослідження, формулювання ідей, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, опис ознак, роз’яснення явищ, систематизація знань, узагальнення й висновки досліджень тощо.

Науковий стиль характеризують абстрагованість, інформативність, понятійність, предметність, логічність, узагальненість, однозначність, точність, ясність і об’єктивність викладу, лаконічність, доказовість, логізована оцінність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки.

Основні мовні засоби цього стилю: абстрактна лексика, символи, велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, зразків-символів; часте вживання іншомовних слів, наукова фразеологія, цитати, посилання, однозначна загальновживана лексика, безособовість синтаксису, відсутність вказівки на особу автора.

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу права, влади, адміністрації, комерції, внутрішньо- і міждержавних відносин.

Основне призначення цього стилю – регулювати ділові відносини мовців у міжнародній, державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати потреби людей у типових ситуаціях.

Офіційно-діловий стиль має такі підстилі: законодавчий (жанри: закони, укази, статути, постанови); юрисдикційний (жанри: акт, вирок, протокол, обвинувальний висновок, постанова про арешт, обшук); дипломатичний (жанри: міжнародні угоди – конвенції, повідомлення – комюніке, звернення – ноти, протоколи); адміністративний (жанри: накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).

Вирізняється цей стиль серед інших регулювально-імперативним характером, документальністю (кожний офіційний папір повинен бути оформлений як документ), стабільністю (довго зберігає традиційні форми), стислістю, чіткістю, високою стандартизацією вислову, суворою регламентацією тексту. Колорит офіційності формується не так лексикою, як стабільною композицією тексту.

Основні мовні засоби офіційно-ділового стилю – широке використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінологій, номенклатурних найменувань, включення в текст складноскорочених слів, абревіатур; часте вживання віддієслівних іменників, відіменних прийменників, складних сполучників, а також стійких словосполучень, що служать для зв’язку частин складного речення, використання називних речень з перерахуванням; безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення, іменний присудок, складні синтаксичні конструкції, дієприкметникові та дієприслівникові звороти; тенденція до вживання складних речень, що відображають логічне підпорядкування одних фактів іншим; відсутність емоційно-експресивних мовних засобів; слабка індивідуалізація мовлення.

Публіцистичний (лат. риblicus – суспільний) стиль – функціональний різновид літературної мови, призначений для передавання масової інформації.

Залежно від сфери застосування в його межах виокремлюють: стиль засобів масової інформації; художньо-публіцистичний (жанри: памфлети, фейлетони, нариси, есе (короткі нариси вишуканої форми)); науково-публіцистичний (жанри: літературно-критичні статті, огляди тощо).

Основним призначенням цього стилю є висвітлення суспільно-політичних процесів, активний вплив на слухача, спонукання до діяльності, пропаганда певних думок, ідей, формування громадської думки.

Основні ознаки – поєднання логічності й емоційності, точності, документальності й образності.

Мовні засоби публіцистичного стилю – це сплав елементів усіх стилів. Характерною ознакою цих засобів є оцінність, особливо помітна оцінна спрямованість лексичних і фразеологічних одиниць. Активно використовуються також мовні кліше.

Художній стиль – функціональний різновид літературної мови, що моделює світ через конкретно-чуттєві образи й виконує естетичну функцію.

Це серцевина стилістичної системи національної мови. Сфера його використання широка: індивідуальна і колективна творча діяльність, усі види мистецтва, культура, освіта.

Підстилі у художньому стилі виокремлюють за родами і жанрами літератури: епічні (епопея, роман, повість, оповідання, нарис); ліричні (поема, балада, пісня, поезія); драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); комбіновані (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо). Кожний з них має свої особливості мовної організації тексту.

Призначення цього стилю – впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

У художньому стилі все подається через призму соціальної орієнтації, світогляду, інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора) і все зображуване спрямовується на особистість читача (слухача). Тому в цьому стилі (зокрема, в художніх творах), крім об’єктивності реального світу, існує і суб’єктивність сприйняття його людиною.

Основними ознаками художнього стилю є образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображуваність (конкретно-чуттєве живописання дійсності – людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень).

Художній стиль характеризується найрізноманітнішою лексикою з переважанням слів конкретно-чуттєвого сприймання (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак); широким вживанням різних дієслівних форм: родових – у минулому часі й умовному способі, особових – у теперішньому і майбутньому часі, дійсному і наказовому способах. У художньому стилі представлені всі тропи та стилістичні фігури: метафора, метонімія, синекдоха, порівняння, епітет, парономазія, гіпербола, літота, персоніфікація, асонанс, алітерація, повтори, синтаксичний паралелізм, еліпс, періоди, риторичні запитання та ін. Також використовуються всі типи речень, синтаксичних зв’язків, всі можливості інтонування і ритмомелодики. Мова художніх творів співвідносна із загальнонародною мовою, тому в художньому стилі повною мірою реалізуються виражальні можливості української мови.

Конфесійний (лат. сопfessionalis – віросповідний) стиль – функціональний різновид літературної мови, який обслуговує релігійні потреби суспільства.

Функціонує він у культових установах – церквах, монастирях, скитах, теологічних навчальних закладах, молитовних будинках, а також релігійних громадах, родинах вірників.

Основними його підстилями є біблійний (мова перекладів Біблії), молитовний (молитви, тропарі, кондаки та ін.)), проповідницький (проповідь, духовна бесіда), агіографічний (стиль, яким описуються житія святих) та підстиль церковних послань.

Конфесійний стиль використовується вірниками у спілкуванні їхніх душ з Богом, для збереження культових ритуалів, об’єднання вірників у щиросердній вірі в Бога. Він характеризується особливою урочистістю і піднесеністю, благозвуччям, символізмом та стійкістю (стандартністю) стильової норми.

Основними мовними засобами є конфесійна лексика, старослов’янізми, усталені конфесійні словосполучення, тропи і фігури, складні слова, інверсійний порядок слів у реченні та словосполученні.

Епістолярний (лат. еріstola, від грец. еріstole – послання, лист) стиль – функціональний різновид літературної мови, який обслуговує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин.

Сфера його використання не має чітко окреслених меж: це побут, інтимна сфера життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, справочинство.

Основним призначенням цього стилю є обслуговування у формі листів заочного спілкування людей у всіх сферах їхнього життя.

Залежно від сфери використання листів та інтересів адресатів листування поділяють на офіційне (службове) і неофіційне (приватне). Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями, а також між службовими особами, які перебувають в офіційних відносинах. Таке листування належить до сфери офіційно-ділового стилю. Неофіційне листування ведеться між особами, які перебувають в неофіційних стосунках. Воно має переважно побутовий характер – родинний, інтимний, дружній – і перебуває у сфері дії усно-розмовного стилю. Тому епістолярний стиль часто розглядають як писемний різновид (підстиль) усно-розмовного.

Правила написання листів були сформульовані ще в античні часи. З часом виробилася і стала канонічною структура листа, яка передбачає наявність привітання і звертання, встановлення контакту, домагання прихильності, розповідь, прохання, закінчення листа та прощання. Спеціальне позначення Р. S. («post scriptum») означає необхідність істотної дописки після прощальної формули. Кожний лист повинен містити хоч би два з названих компоненти, включаючи й обов’язкові змістові формули: підтвердження отримання листа або вияв радості з приводу його отримання, що прив’язує цей лист до попередньої кореспонденції; запитання про здоров’я і стан справ; твердження про те, що «більше нема про що писати» та ін.

Початок листа – це мовні етикетні формули, в яких міститься звертання, вітання, встановлення контакту з адресатом, вияв прихильності автора листа до адресата. Основна частина містить інформацію, фактичний матеріал у вигляді розповіді про щось, роздумів, вагань, пропозицій, прохань, завдань. Завершальна частина також має вигляд мовних етикетних формул із семантикою вибачень, прохань, побажань, прощань.

Специфіка листів як писемно-розмовного жанру передбачає переведення живомовної усної безпосередньої комунікації у текстову писемну. У листах поєднуються елементи усно-розмовного мовлення, оскільки автор є носієм загальнонародної мови, і елементи писемної, комунікативно-прагматичної, організованої мови, що чітко виражає наміри автора. До того ж у листах яскраво виражені ознаки психологічного порядку (автор перебуває у певному психічному стані) і ознаки художньо-естетичного порядку (автор є особистістю, носієм певних естетичних, художніх ідей тощо).

Крім листів, до епістолярного стилю належать щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі.

Розмовний стиль – функціональний різновид літературної мови, яким послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні.

Його основними ознаками є неофіційність, невимушеність, ситуативність, діалогічність, спонтанність, непідготовленість спілкування, емоційність, використання жестів, міміки тощо.

Функціонує розмовний стиль в усній формі. Розрізняють усне літературне мовлення, яке ґрунтується на дотриманні норм сучасної української літературної мови, та розмовно-побутове на наддіалектному і діалектному рівнях української мови, у якому спостерігається часте порушення літературних норм.

Розмовний стиль характеризується багатством інтонацій, які неможливо відтворити на письмі. У цьому стилі наявні також модуляції голосу, емфатичне розтягування звука, розрив слова на склади, різкі зниження чи підвищення тону.

Жанри розмовного стилю виокремлюють:

- за кількістю мовців і характером їх участі у спілкуванні (розповідь, діалог і полілог);

- за цільовою спрямованістю, характером ситуації і соціальними ролями учасників спілкування (сімейна розмова за обіднім столом, діалог співробітників на побутові і професійні теми, розмова людини з твариною, різні види інвективи (лайливе мовлення)) тощо;

- за мовним матеріалом конотативного (розмовного) значення.

Для української мови розмовний стиль є особливо важливим, бо в несприятливі для розвитку літературної мови бездержавні часи через політичні утиски українського народу, через офіційне невизнання його мови, культури, через надмірні впливи інших мов тільки розмовна мова зберігала власне українські слова, вислови, моральні засади, етнічні ознаки українства. У період занепаду давньої української літературної мови розмовна мова мала таке багатство різноманітних виражальних засобів на кожному рівні і таку уніфікацію вимовних, лексичних, граматичних, стилістичних норм, що змогла перебрати на себе функцію нової літературної мови і оживити не лише художній, а й інші стилі.

Крім функціональних, у сучасній українській літературній мові виділяють також експресивні стилі – різновиди мови за ступенем інтенсивності вираження змісту, що мають певний колорит (урочистості, піднесеності – високий стиль; нейтральний – середній стиль; іронічний, зневажливий – низький стиль), який твориться добором і поєднанням відповідних мовних засобів – лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних. Оцінну семантику мають також текстові структури із відповідною композицією.

Функціональні та експресивні стилі називають об’єктивними. Проте в мові існують також суб’єктивні стилі – ідіостилі та ідіолекти. Ідіостиль (індивідуальний стиль) – це системність виражальних засобів мови окремого мовця, яка вирізняє його мову серед інших, сукупність саме текстових (мовленнєвих) характеристик окремої мовної особистості. Ідіолект – це сукупність мовних особливостей (постійних характеристик) окремого носія мови.

Сукупність функціональних і експресивних стилів, а також співвідношення стилістично нейтральних і стилістично маркованих мовних одиниць у системі літературної мови становлять стилістичну систему літературної мови. Сучасна українська літературна мова характеризується інтенсивним розвитком і збагаченням стилістичної системи, вирівнюванням функціональних стилів, поглибленням їх жанрової диференціації. Оволодіння стилістичною системою сучасної української мови є однією з головних умов підвищення мовної культури.

Поиск по сайту: