Відповідальність у цивільному праві

Більшість норм цивільного права спрямована на пози­тивне регулювання особистих немайнових та майнових відно­син, які є предметом цивільного права. Нормальний розвиток цивільних правовідносин характеризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб'єктивних прав та виконанням цивільних обов'язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, що встановлюються догово­ром або актами цивільного законодавства. Отже, відповідаль­ність є одним із засобів впливу на учасників цивільних право­відносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки.

Відповідальність є одним із головних інститутів права в цілому і окремих його галузей. Однак в цивільному праві відповідальність хоча й важливий, але не головний інститут. Цивільно-правова відповідальність є лише одним із засобів захисту цивільних прав. Таке місце цивільно-правової відпо­відальності обумовлюється, по-перше, предметом цивільного права та методом правового регулювання цивільних правові­дносин. По-друге, наявністю інших засобів юрисдикційної форми захисту цивільних прав, а також можливості здійснен­ня неюрисдикційної форми захисту - самозахисту.

Виходячи з того, що цивільно-правова відповідаль­ність є різновидом юридичної відповідальності. їй притаман­ні, передусім, і загальні ознаки юридичної відповідальності, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника.

Реалізація учасниками цивільних правовідносин права на захист своїх суб'єктивних прав, як правило, пов'язана з державно-примусовим впливом на правопорушника. Проте оскільки цивільне право є галуззю приватного права, держав­ний вплив на цивільні правовідносини повинен зводитися до необхідного мінімуму. Застосування заходів цивільно-правової відповідальності завжди забезпечено державним примусом. Він полягає у реальному впливі на особу - право­порушника, який здійснюється уповноваженими на це держав­ними органами, зокрема, судом, а також у можливості (за­безпеченні) його застосування. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника, також розглядаються як ци­вільно-правова відповідальність, оскільки цивільно-правова відповідальність виникає не із судового рішення та незалежно від нього при наявності певних умов. До того ж добровільне усунення наслідків правопорушення не виключає державний примус. Цивільна відповідальність спрямована не на пока­рання правопорушника, а на відновлення (компенсацію) суб'єктивного цивільного права потерпілої особи. У цивіль­ному праві моральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, суспільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопорушення.

Результатом застосування цивільно-правової відпові­дальності завжди є негативні наслідки для правопорушника. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної поведінки.

Особливий характер мети, призначення та способів реалізації цивільно-правової відповідальності визначають ни­зку її специфічних ознак, що виділяють її у самостійний різ­новид відповідальності. Специфічними ознаками цивільної відповідальності є її майновий характер; додатковість обтя­жування; відповідальність юридично рівних осіб один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) характер,

Цивільно-правова відповідальність має майновий хара­ктер насамперед обумовлений предметом цивільного права, оскільки нормами цивільного права регулюються відносини, більшість з яких є майновими. Таким чином, цивільно-правова відповідальність відповідає характеру найбільшої групи циві­льних правовідносин. Основною метою (функцією) відповіда­льності у цивільному праві є відновлення порушеного суб'єктивного права. Досягнення цієї мети можливе лише у ра­зі застосування таких мір відповідальності, які мають майно­вий (грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов'язку до особи застосовуються засоби впливу, які спричи­няють негативні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні збитків, сплаті не­устойки тощо. Навіть у випадках, коли порушуються особисті немайнові права потерпілої особи, компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.

Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона являє собою відповідальність одного учасника цивільних правовідносин перед іншим, тобто відповідальність правопорушника (боржника) перед потерпілою особою (кре­дитором). Такий характер відповідальності обумовлений рів­ноправним (юридично рівним) станом суб'єктів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов'язків. За загальним правилом обсяг цивільно-правової відповідальності відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності розмірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенса­ційним характером цивільно-правової відповідальності. Ви­ключенням з цього принципу є правило про сплату штрафної неустойки за порушення зобов'язання.

Отже, цивільно-правова відповідальність полягає у за­стосуванні до правопорушника у випадку здійснення ним про­типравних дій або бездіяльності передбачених законом або до­говором заходів державного примусу у вигляді додаткових ци­вільно-правових обов'язків майнового характеру (санкцій).

Цивільно-правова відповідальність медичних працівників
Переважна більшість медичних працівників здійснює свою
професійну діяльність, перебуваючи у трудових відносинах із закладами охорони здоров'я. Відповідно до ст. 1172 ЦК України саме вони зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Медичні працівники можуть бути суб'єктами цивільно-правової відповідальності у тому разі, якщо вони зареєстровані як фізичні особи (суб'єкти підприємницької діяльності, що здій­снюють господарську діяльність з медичної практики). Цивільно-правова відповідальність цих осіб настає на тих же підставах, що і відповідальність закладів охорони здоров'я (юридичних осіб).

Є два види цивільно-правової відповідальності юридичних та фізичних осіб: договірна і деліктна (тобто відповідальність за за­подіяну шкоду).

Договірна відповідальність настає за невиконання або нена­лежне виконання зобов'язань, передбачених договором про на­дання медичних послуг. Для прикладу уявімо таку ситуацію. За­клад охорони здоров'я відповідно до договору про надання медич­них послуг зобов'язався у визначений термін виконати пластичну операцію певного органа з використанням протеза з відповідними характеристиками, але не вжив заходів щодо своєчасного придбання такого протеза, що відтермінувало пластику. У свою чергу пацієнт, який займався бізнесом, для проходження оперативного лікування змушений був тимчасово призупинити свою діяль­ність, що завдало йому збитків. Відповідно до ст. 906 ЦК України збитки, завдані замовникові невиконанням або неналежним ви конанням договору про надання послуг за плату, підлягають від­шкодуванню виконавцем за наявності його вини у повному обсязі. Під збитками маються на увазі як реальні збитки, тобто втрати майнового характеру, так і упущена вигода.

Деліктна відповідальність настає внаслідок протиправного заподіяння шкоди, зокрема здоров'ю пацієнта.

Підставою для такої відповідальності є цивільно-правовий делікт (правопорушення), елементами якого є:

• шкода;

• протиправність поведінки (дій або бездіяльності) того, хто заподіяв шкоду);

• причинний зв'язок між протиправною поведінкою того, хто заподіяв шкоду і шкодою;

• вина того, хто заподіяв шкоду.

Шкода здоров'ю (ушкодження здоров'я) зазвичай передбачає заподіяння матеріальної (майнової) і моральної (немайнової) шкоди. Важливо, що відповідальність накладають не за саму шкоду, а за протиправну поведінку винного, унаслідок якої вона сталася. Дія або бездіяльність, що шкодить здоров'ю, вважається протиправною, за винятком випадків, передбачених законом (наприклад, якщо медпрацівник, здійснюючи медичні втручання з дотриманням вимог ст. 42 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», заподіяв шкоду, яка є меншою ніж та, що очікується в разі відмови від медичного втручання). У таких випадках для звільнення від відповідальності відповідач зобов'язаний довести правомірність своїх дій (бездіяльності).

Обов'язковою умовою відповідальності за заподіяну шкоду є причинний зв'язок між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою. Якщо остання не є наслідком протиправної поведінки того, хто заподіяв шкоду, а сталася за інших причин (наприклад, через недотримання пацієнтом медичних рекомендацій чи вна­слідок індивідуальних особливостей організму пацієнта), відпо­відач не зобов'язаний відшкодувати шкоду.

Для настання цивільно-правової відповідальності за шкоду здоров'ю потрібно, щоб така шкода була спричинена з вини того, хто заподіяв її. Та зазвичай вина медичних працівників виступає у формі необережності. Ось чому медпрацівник, аби не відповіда­ти за шкоду, має довести, що вона сталася не з його вини.

Проте у деяких випадках можливе і настання цивільно-правової відповідальності незалежно від наявності чи відсутності вини того, хто заподіяв шкоду:

• заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, напри­клад лазерним апаратом (ст. 1187 ЦК);

• заподіяння шкоди споживачеві внаслідок недоліків товарів (робіт, послуг) (ст. 1209 ЦК).

Значну частину справ, що порушують проти закладів охо­рони здоров'я (у тому числі до суб'єктів підприємницької діяль­ності, що займаються медичною практикою), складають позови про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, спричиненої медичними послугами (допомогою) неналежної якості. Відшко­дування такої шкоди здійснюється за правилами, передбаченими положеннями глави 82 ЦК України

Література:

1. Основи правознавства: Навч. Посібник /За ред.. В.В. Комарова. – Х., 2006, стор. 182-212

2. Шпиталенко Г.А., Шпиталенко Р.Б. Основи правознавства: Навч. Посібник /За заг. ред. І.П. Лаврінчук. – К., 2004, стор. 103-142

3. Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів Ред.. Н.Б. Болотінеа – К., 2001.

1. Цивільний Кодекс України
2. Цивільне право України /За ред.. Я.М. Шевченко. – К., 2003.
3. Бондаренко Е.М., Бугай В.В. та ін. Цивільне та сімейне право України: Навч. Посібник /За ред.. В.В. Васильченка. – Д., 2003.

Поиск по сайту: