Сучасні теорії про співвідношення мови і мовлення

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен­ня використовують переважно ті ознаки, які запропону­вав Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мо­ва — системне явище, а мовлення — асистемне.

Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнаєть­ся не тільки мова, а й мовлення, яке також вважа­ється системним.

Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мов­лення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Тру-бецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).

Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мо­ва— мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, мані­фестацією цієї потенції (знання, системи знаків).

Незважаючи на інтенсивне входження понять мо­ви і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мово­знавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. ІПухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер-сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд,

Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).

У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступе­ня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мов­лення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектич­ному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мов­лення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує потенційно. Вітторе Шзані свого часу поставив рито­ричне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двіс­ті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять.

У плані онтологічному мова належить до психіч­них явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіо­логічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загально­прийняте, тоді як мовлення є оказіональним (випад­ковим, унікальним), рухливим.

Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конк­ретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень назива­ють ще є мінним) і мовленнєві: фонема — звук, морфе­ма — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), значення — смисл. На основі про­тиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо.

Поиск по сайту: