Вибори до Верховної Ради 2002 р

Після невдачі акції «Україна без Кучми» всі політичні сили чекали ви­борів до Верховної Ради України.

З кінця 1999 р. у Верховній Раді активно дискутувались питання щодо но­вого виборчого закону. Головна проблема полягала в тому, за якою системою - пропорційною, змішаною чи мажоритарною - проводити майбутні вибори до парламенту. Зрештою, наприкінці 2000 р. було прийнято закон, відповідно до якого український парламент повинен був формуватись пропорційно, за спис­ками партій. Президент України Л. Кучма наклав вето на цей документ. Затяж­на боротьба з парламентом закінчилася 2001 p., коли Л. Кучма підписав закон, в якому залишалася стара пропорційно-мажоритарна система.

Вибори відбулися у березні 2002 р. Як і в попередній виборчій кампанії, влада широко використовувала адміністративний ресурс, своє майже моно­польне становище в ЗМІ, тиск на бізнес. У ході виборів були факти підкупу, шантажу, побиття кандидатів і виборців, маніпуляція зі списками, вкидан­ня бюлетенів тощо.

Прибічники «партії влади» йшли на вибори у березні 2002 р. у складі виборчого блоку «За єдину Україну!» («За ЄдУ»), До складу блоку ввійшли Аграрна партія України, Народно-демократична партія, Партія промислов­ців і підприємців України, Партія Регіонів, Політична партія «Трудова Україна». Цей блок очолив керівник адміністрації Президента В. Литвин.

Його склад - міністри, представники обласних державних адміністрацій, керівники податкових служб, міські голови, директори підприємств, міні­стри і т. ін. Але результат виборів розчарував владу. За партійними списка- і ми «За ЄдУ» одержала лише 11,8 % голосів - тобто 35 депутатських місць. І Перемога блоку була зафіксована лише в Донецькій області, а також серед 1 військовослужбовців та ув'язнених усіх регіонів України. *

Успіх у Донецькій області, завдяки якому, власне, блок «За ЄдУ» і увій­шов у парламент, підняв авторитет Партії Регіонів (ПР), найвпливовішої в Донбасі. Це була відносно молода партія: її формування почалося в 2000 р. У програмі ПР декларувалися наміри партії домогтися рівних сприятливих умов для розвитку і самореалізації кожного регіону України і кожної тери­торіальної одиниці. Серед основних завдань партія проголосила всебічний розвиток місцевого самоврядування. Після виборів 2002 р. заговорили про «донецький досвід», завдяки якому переважно прокомуністичний електо- рат шахтарського краю проголосував за регіоналів.

Соціал-демократична партія України (об'єднана), що розглядалася як президентський резерв, одержала 6,3 % голосів виборців, хоча очікувала отримати втричі більше.

Виборчий блок В. Ющенка «Наша Україна» у складі десяти правоцен- тристських, центристських та націоналістичних партій і об'єднань виявився по загальнодержавному виборчому округу, переможцем, набравши 23, 6 % голосів.

Блок Юлії Тимошенко (БЮТ), усупереч жорсткому адміністративному тиску, отримав 7,3 % голосів.

Ліві партії відмовилися йти єдиним фронтом. Комуністи одержали 20 % голосів, соціалісти - 6,9 %. Це значно менше, ніж на попередніх виборах.

Не витримавши конкуренції з іншими партіями в загальнодержавному окрузі (по партійних списках), блок «За ЄдУ» з допомогою адмінресурсу, почав брати під свій контроль так званих незалежних депутатів, які про­йшли в парламент по мажоритарних округах. При цьому депутатів- мажоритарників відкрито підкуповували, викликали в кабінети прези­дентської адміністрації, в податкову службу чи на «бесіди» до представників силових структур.

Адміністративний тиск дав необхідний результат: вдалося зібрати 226 голосів - мінімум, необхідний для виборів керівників парламенту. Таємним голосуванням головою Верховної Ради було обрано В. Литвина, керівника блоку «За ЄдУ», колишнього очільника президентської адміністрації.

Відкрите свавілля влади викликало протести в суспільстві. Перемож­ці - блок «Наша Україна» - були розгублені. Вони сподівалися, що займуть керівні позиції у парламенті і одержать від Президента пропозицію на фор­мування уряду. Напевно, ці надії утримували їх декілька місяців від офі­ційного оголошення про перехід в опозицію.

7. Акція «Повстань, Україно!» і наростання політичної кризи

Після виборів спікера Президент вирішив на базі блоку «За ЄдУ» та інших сил створити постійно діючу більшість, яка б у парламенті підтримувала його курс, сформульований ним у Посланні до Верховної Ради під назвою «Євро­пейський вибір». Але цю пропозицію не підтримали навіть деякі депутат; більшості. Виявилося, що у членів цього блоку немає спільних ідеологічних орієнтирів, натомість існують протилежні бізнесові інтереси та великі особис­ті амбіції. У липні 2002 р. блок розпався на вісім нових депутатських фракцій і груп. Найбільшими були: Партія промисловців і підприємців України і «Тру­дова Україна» - 40 депутатів, «Регіони України» - 36, СДПУ(о) - 33.

Тим часом у президентській адміністрації, яку очолював В. Медведчук (СДПУ(о)), визрів новий, несподіваний для суспільства план: перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. При цьому передбачалося створення стійкої парламентської більшості, яка формує уряд і відповідає за його роботу. Президент закликав Парламент гуртуватися для проведення в парламенті конституційною біль­шістю (300 голосів) відповідного рішення. Причому, як виявилося, це «гур­тування» здійснювали «традиційним», уже добре апробованим способом - шляхом адміністративного тиску, залякування і підкупів.

Як відомо, з пропозиціями утвердити в Україні парламентсько- президентську (чи навіть парламентську) модель постійно виступали ліві партії. Але в конкретній ситуації літа 2003 р. вони зустріли проект Прези­дента в багнети: більшості у них у Верховній Раді вже не було, а відтак не було і надій на проведення в новому форматі влади своєї політичної лінії. До того ж після «касетного скандалу» довіра до Л. Кучми була повністю втрачена. Владу звинувачували в неефективній економічній політиці, яка призводить до зубожіння мас, масштабній корупції, кричущому порушенні свободи слова, заангажованості судової системи. Було ще одне серйозне об­винувачення: Л. Кучма не вірить у перемогу на майбутніх виборах провлад- ного кандидата і хоче залишити своєму наступнику, яким буде представник опозиції, мінімум повноважень.

За таких обставин замість заспокоєння суспільства ініціативи Прези­дента викликали нове збурення. 2 вересня 2002 р. опозиція розпочала акцію «Повстань, Україно!», метою якої була відставка Л. Кучми. 16 вересня у цен­трі Києва відбувся масовий мітинг опозиції. Уперше до опозиції (яка раніше включала БЮТ, КПУ і Соцпартію, УНА-УНСО та інші політичні сили) відкрито приєднався В. Ющенко («Наша Україна»).

27 вересня у Верховній Раді було оголошено про утворення постійно ді­ючої більшості (230 депутат) і про підтримку останньою курсу Президента, у т. ч. його проекту переходу до парламентсько-президентської республіки. Деяких депутатів залякуваннями чи підкупом «загнали» в більшість. Опозиція відреагувала масовою акцією під назвою «Народний трибунал».

16 листопада у відставку був відправлений уряд А. Кінаха, і 21 листопада Прем'єр-міністром став голова Донецької облдержадміністрації В. Янукович.

В уряді були представлені члени різних партій пропрезидентської біль­шості, що дало підставу називати його коаліційним.

На призначення нового уряду опозиція спробувала відреагувати новими акціями протесту, але це їй не вдалося. Нове «дихання» вона одержала лише на початку березня 2003 p., коли Президент заявив про винесення на все­народне обговорення проекту закону про внесення змін до Конституції України. У цьому проекті опоненти Л. Кучми побачили його намір створити керований парламент і продовжити свої повноваження до 2006 p., залишив­ши за собою величезний їх обсяг. Відповіддю стали масові маніфестації опозиції в Києві та інших містах.

Врешті, проект конституційної реформи, яку так наполегливо «про­штовхувало» президентське оточення, «забуксував»: більшість, попри адмі­ністративний ресурс, ніяк не могла зібрати необхідні 300 голосів. І справа не лише в опозиції. У вирішальний момент не голосувала частина пропрезидентських депутатів, що свідчило про розкол у її середовищі.

Поиск по сайту: