Відповідальність за порушення дипломатичних привілеїв та імунітетів

Сучасне міжнародне право як сукупність взаємоприйнятних для держав з різним суспільним ладом і узгоджених між ними юридичних норм регулює відносини, що складаються в процесі боротьби за мир і розвитку міжнародного співробітництва.

Заборона агресивної війни, неправомірного застосування сили та загрози силою - одна з юридичних гарантій дієвості норм міжнародного права. Необхідно, щоб ці норми неухильно дотримувалися. В останні роки почастішали випадки порушення дипломатичних привілеїв та імунітетів - одного з найважливіших інститутів дипломатичного права.

Проблема гарантій здійснення та підвищення ефективності норм дипломатичного права може розглядатися в юридичному (покарання осіб, які вчинили злочини проти дипломатів, за національним правом) і політичному (відповідальність за певних умов, держави за міжнародним правом) аспектах.

Тут мова йде про два основні питання: охорона представництв держав при ООН і безпеку їх персоналу; захист і недоторканість дипломатичних агентів та інших осіб, які мають право на особливий захист відповідно до норм міжнародного права [9, с. 27].

Існують деякі відмінності в правовому статусі, привілеї та імунітети постійних представництв держав при міжнародних організаціях та дипломатичних представництв на рівні посольств і місій, акредитованих в інших державах.

Однак у кожному випадку об'єкт порушення - загальновизнані в міжнародному спілкуванні привілеї та імунітети цих представництв та їх персоналу, охоронювані і внутрішнім правом держав.

Як правило, правопорушення вчиняють або окремі особи, або групи осіб, що вчиняють такі незаконні дії, як грубі провокації, напади, образи і погрози щодо дипломатів. Нерідко дипломатичні агенти та інші суб'єкти, що мають право на особливий захист, стають жертвами вбивств, викрадень і розбійних нападів.

Особливість зазначених насильницьких і інших злочинних актів в тому, що, будучи за своїм характером кримінально караними діяннями, вони нерідко інспіруються деякими колами для досягнення певних політичних цілей. Крім того, це не міжнародні злочини у власному розумінні слова: вони переслідуються в рамках правової системи держави, на території якої вчинено злочини, і на основі норм національного права.

Подібні злочини, спрямовані проти офіційних представників іноземних держав, щодо яких встановлено особливий міжнародно-правовий режим, мають і міжнародне значення. За певних умов нападу на дипломатів вони можуть представляти загрозу для підтримки міжнародного миру і безпеки.

Заслуговують засудження сумнівні методи політичного авантюризму, застосовувані деякими ліворадикальними та іншими екстремістськими групами, коли справа доходить до прямого насильства над особистістю і навіть вбивства дипломатів різних країн. Такі дії, порушуючи норми дипломатичного права, визнані у міжнародному спілкуванні (перш за все ст. 29 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.), суперечать принципам і нормам сучасного загального міжнародного права в цілому.

Противоправна сама по собі практика взяття дипломатів в якості заручників для здійснення тиску на уряд держави, в якій перебуває дипломат, або досягнення інших цілей [16].

Напади окремих осіб або груп на дипломатичні представництва і акти насильства щодо їх персоналу, незалежно від мотивів їх здійснення - звичайні злочини, що знаходяться у сфері дії національної кримінальної юрисдикції. Разом з тим, вони можуть набувати характеру злочину міжнародного значення.

Тероризм - одне з найтяжчих злочинів, караних з усією строгістю національним законодавством більшості держав. Відносячись до особливо небезпечних державних злочинів, він може перерости межі кримінального злочину у національно-правовому сенсі і за певних умов представляти особливу небезпеку, ставши злочином, що має міжнародне значення. Такі терористичні акти, як вбивства голів держав та осіб, що перебувають на державній службі, в тому числі офіційних представників держави за кордоном, або заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, так само як і інші акти насильства, створюють міжнародну напруженість і можуть призвести до серйозних політичних і навіть військових конфліктів, створюючи тим самим загрозу миру і безпеки народів.

Таким чином, у питанні про підвищення дієвості та ефективності норм дипломатичного права слід виділити три головні моменти:

- прийняття передбачених національним законодавством заходів з ефективного застосування норм кримінального права, що стосуються покарання осіб, які вчинили злочини проти дипломатів;

- усунення наявних прогалин у міжнародному дипломатичному праві шляхом подальшої кодифікації і прогресивного розвитку норм, які відносяться до нього;

- здійснення заходів, передбачених міжнародним правом щодо держави-делінквента, посилення санкцій за порушення державами норм, що стосуються привілеїв та імунітетів іноземних дипломатичних представництв та їх персоналу [18].

З огляду на зростання кількості порушень недоторканності дипломатів та інших осіб, які користуються спеціальним захистом згідно з міжнародним правом, що не тільки підриває засади механізму, призначеного для забезпечення ефективного міжнародного співробітництва, а й перешкоджає досягненню цілей і реалізації основних принципів міжнародного права, 14 грудня 1973 р. було укладено Конвенцію про запобігання та покарання за злочини проти осіб, які користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів.

У цій Конвенції знайшла закріплення система заходів боротьби з уже вчиненими злочинами та заходів щодо запобігання вчиненню злочинів, зокрема проти дипломатів. У п. 1 ст. 2 Конвенції про запобігання та покарання за злочини проти осіб, які користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів 1973 р. розкрито юридичний склад злочину й наголошено, що суб’єктивна сторона злочину характеризується тільки прямим умислом. Нагадаємо, що до проекту даної Конвенції Комісія міжнародного права ООН включила “незалежно від мотиву”, втім з остаточної редакції ці слова були вилучені [9, с. 28].

Об’єктивною стороною злочину визнано:

“а) вбивства, викрадення або інші напади, спрямовані проти особи або свободи особи, яка користується міжнародним захистом;

b) насильницький напад на офіційне приміщення, житлове приміщення або транспортні засоби особи, яка користується міжнародним захистом, котрий може загрожувати особі або її свободі;

c) погрози будь-якого такого нападу;

d) спроби будь-якого такого нападу;

e) дії як співучасника будь-якого такого нападу повинні розглядатись кожною державою-учасницею згідно з її внутрішнім законодавством як злочин” [17, c. 18–19].

Важливо враховувати, що підписання Конвенції про запобігання та покарання за злочини проти осіб, які користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів 1973 р. зобов’язує держави-учасниці включити до кримінальних кодексів однаково сформульовані статті з аналогічними санкціями, що, безумовно, забезпечує координацію діяльності держав у боротьбі з перерахованими злочинами[9, с. 31].

Зрештою, неучасть у Конвенції 1961 р. та Конвенції про запобігання та покарання за злочини проти осіб, які користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів 1973 р. не звільняє державу від дотримання належної поведінки щодо дипломатів іноземних держав, принаймні, зважаючи на норми міжнародного звичаєвого права.

Таким чином, аналізуючи третій розділ дипломної роботи можна дійти наступного висновку:

У сучасному дипломатичному праві імунітети дипломатичних агентів від юрисдикції держави перебування закріплені в ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., яка говорить: «Дипломатичний агент користується імунітетом від кримінальної юрисдикції держави перебування». Це положення свідчить про абсолютний характер цього імунітету, і, якщо немає відмови від імунітету, дипломата не можна притягнути до кримінальної відповідальності. Стаття 31 передбачає також імунітет дипломатичного агента від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування. Він не має абсолютного характеру, оскільки не поширюється на випадки, коли до дипломатичного агента висуваються позови: а) які належать до знищення приватного нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування і належить дипломатові як приватній особі; б) що стосуються спадщини, коли дипломат виступає як виконавець заповіту, зберігач або піклувальник спадкового майна, спадкоємець або відмовоодержувач як приватна особа, а не від імені держави акредитування; в) пов’язані з професійною або комерційною діяльністю, що здійснюється дипломатом поза своїми офіційними функціями, оскільки ця діяльність може бути допущена державою перебування (при цьому ст. 42 містить заборону такої діяльності з метою особистої вигоди).

Звільнення від кримінальної, цивільної та адміністративної відповідальності в державі перебування не означає, що дипломати завжди залишаються безкарними в разі вчинення ними протиправних дій. Тому не випадково у Віденській конвенції 1961 р. (п. 4 ст. 31) міститься норма, згідно з якою імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції держави акредитування. Отже, дипломатичний агент, що вчинив правопорушення, може бути притягнутий до відповідальності в державі акредитування, якщо про це буде досягнута домовленість з державою перебування.

Поиск по сайту: