Теорія дипломатичних функцій

Функціональна теорія у завершальній формі опи­сана в дослідженнях С. Пуфендорфа, Б. Ваттеля та інших відомих юристів-міжнародників і є дзеркальним відобра­женням тих тенденцій, що позначилися на той час у систе­мі дипломатичних відносин, а саме тенденцій до обмежен­ня привілеїв та імунітетів.

У другій половині XIX ст. ця теорія утримує першість порівняно з іншими теоріями, які обґрунтовували дипломатичні привілеї та імунітети.

П. Казанський, проводячи обґрунтування щодо дипломатичних привілеїв, зазначав: "Переваги, якими наділяється посланник, викликані одним переконанням: забезпечення за посланником вільного представництва його держави вони, власне, не повинні поширюватися, а тлумачити їх потрібно звідси обмежено". До таких прав він зараховував:

а) посилену особисту охорону;

б) неземельність;

в) почесні права.

Автори, які підтримують функціональну теорію, вважають підставою дипломатичного імунітету його необхідність для виконання дипломатичних функцій. Інші автори, погоджуючись із теорією дипломатичних функцій, водночас не відмовляються від поняття екстериторіальності. До останніх зараховуємо П. Казанського, Ф. Мартенса, Л. Оппенгейма, Ф. Ліста та ін.

Крім цього, одні представники теорії дипломатичних функцій вважали, що імунітет від юрисдикції має поширюватися лише на офіційні дії дипломатичних представників, оскільки повна незалежність у сфері офіційних дій необхідна для виконання ними своїх функцій. Інші вважали, що підпорядкування місцевій юрисдикції навіть стосовно при­ватних дій може зашкодити виконанню дипломатом своїх функцій. При цьому суть полягала навіть не в тому, чи є ці дії дипломатичного агента офіційними, чи приватними, а в тому, чи підпорядкування місцевій юрисдикції не завадить виконанню ним дипломатичних функцій.

Отже, функціональна теорія сама по собі не в змозі дати беззаперечне юридичне обґрунтування підстав для дипломатичного імунітету, оскільки її завданням є теоретичне доведення поняття дипломатичного імунітету та необхідності його надання [20, с. 103].

У преамбулі Віденської конвенції 1961 р. зазначено, що "привілеї та імунітети надаються не для вигод окремих осіб, а для забезпечення ефективного здійснення функцій дипломатичних представництв як органів, що представляють держави".

Під час дискусії з питань про обґрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів представники багатьох країн, особливо невеликих, домагалися того, щоб функціональна теорія була визнана єдиним обґрунтуванням. Зокрема, делегація Мексики запропонувала статтю, в якій було сказано: "Дипломатичні привілеї та імунітети надаються в інтересах функцій, що здійснюються особами, які ними користуються, а не в інтересах самих цих осіб". Таку ж позицію відстоювали представники Бразилії, Іспанії, Японії, Норвегії, Великобританії, Туреччини, Індії, США, Колумбії, Пакистану тощо.

Представники делегації колишнього СРСР на Віденській конференції 1961 р. виступили проти того, щоб як обґрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів у Конвенції був закріплений лише принцип функціональної необхідності. Вони вважали, що немає потреби включати у Конвенцію аналогічні положення, але оскільки більшість висловлюється за його включення, відповідно не можна обмежуватися принципом функціональної необхідності, поза як цього недостатньо для повного обґрунтування привілеїв та імунітетів. Із цим запереченням варто погодитись, якщо вважати, що факт надання дипломатичних привілеїв та імунітетів і їх обсяг зумовлений специфікою виконання дипломатичних функцій. Інакше важко пояснити, чому такі ж привілеї та імунітети визнаються за вищими посадовими особами міжнародних організацій, хоча насправді їх функції дещо відрізняються від функцій дипломатів.

Принцип залежності обсягу привілеїв та імунітетів від характеру виконуваних функцій (the principle of functional immunity) відображений у підготовчих роботах у Комісії ООН з міжнародного права при виробленні статусу кур'єра і дипломатичної пошти.

Треба зазначити, що на функціональній необхідності ґрунтується досить обмежене коло імунітетів співробітників міжнародних організацій. При цьому імунітет від юрисдикції держави перебування надається таким співробітникам лише стосовно їх дій, що вчиняються при виконанні службових обов'язків (розділ 18 Конвенції про привілеї та імунітети ООН, розділ 18 Угоди про привілеї та імунітети МАГАТЕ). Що стосується таких важливих імунітетів, як недоторканність особи і недоторканність житла, вони їм узагалі не надаються [13, с. 50].

Дискусії під час Віденської конференції завершились тим, що прихильникам принципу функціональної необхідності не вдалося домогтися його закріплення в Конвенції як єдиного принципу, що є в основі дипломатичних привілеїв імунітетів. Як обґрунтування дипломатичних привілеїв імунітетів у Віденській конвенції про дипломатичні зносини закріплені два принципи: принцип функціональної необхідності та принцип представницького характеру посольств і місій.

Висновки, що випливають зі змісту перелічених вище теорій дипломатичних імунітетів та привілеїв, допускають широку можливість суб'єктивних тлумачень і не можуть бути чітко пов'язані з існуючими нормами дипломатичного права, що регламентують правовий статус дипломатичних представництв за кордоном.

Сьогодні, з позицій Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., положення якої чітко визначають правовий статус як дипломатичного представництва, так і його персоналу, ці теорії дипломатичного імунітету, в яких простежуються етапи розвитку міжнародного права загалом та його основної галузі — дипломатичного права, зокрема, мають здебільшого історичне значення.

Таким чином, аналізуючи перший розділ дипломної роботи, можна дійти таких висновків:

Для успішного виконання своїх функцій дипломатичні представництва та їх персонал наділяються імунітетами та привілеями, які надаються, як указується в преамбулі Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. «не для вигод окремих осіб, а для забезпечення ефективного здійснення функцій дипломатичних представництв як органів, що представляють держави».

Імунітет(у міжнародно-правовому плані) – це вилучення з-під дії юрисдикції держави перебування або звільнення від іноземної юрисдикції, що є загальновизнаною нормою міжнародного права. Імунітет випливає з принципів суверенної рівності держав і невтручання у внутрішні справи одна одної.

Привілеї (пільги) – це переваги, які надаються дипломатичним представництвам і їх персоналу, тобто це пільги, які на звичайних (пересічних) іноземців не поширюються.

Дипломатичні привілеї та імунітетиґрунтуються на трьох основних теоріях. Це – теорія екстериторіальності, теорія представницького характеру і теорія функціональної необхідності.

Теорія екстериторіальності зводилася до уявлення, що посли, якщо і перебували фізично в іншій державі, у юридичному сенсі вони розглядалися як ті, що продовжували перебувати на території свого суверена і, отже, ніби знаходилися поза територією держави перебування, де вони насправді виконували свої функції. З цього і робився висновок про те, що посли, як і суверени, що їх направили, не тільки не підлягають відповідальності за законами країни перебування, але й самі ці закони і правила не можуть на них поширюватися. Теорія екстериторіальності, незважаючи на те, що вона завжди була не більш ніж юридичною фікцією, залишила помітний слід у теорії і практиці міжнародного права.

Теорія функціональної необхідності виходить з того, що основу й обсяг дипломатичних привілеїв та імунітетів визначають тими функціями, які покладаються на дипломатичні представництва.

Поиск по сайту: