Поняття дипломатичних привілеїв та імунітету

В наш час спостерігається інтернаціоналізм економічного життя, розвиток науки, техніки. і соціальних програм, що призводять до набуття зв’язками і відносинами між державами багатостороннього, всезагального характеру, який є водночас суперечливим, оскільки існування в світі постсоціалістичних, капіталістичних країн, країн, що розвиваються призводить до співробітництва і змагання між ними. Тому важливими є засоби здійснення зовнішньої політики, серед яких важливе місце посідає дипломатія.

Як показує історія рабовласницьких, феодальних і капіталістичних держав, дипломатія має широкі сфери діяльності. Вона впливає на економічні, культурні, політичні зв‘язки держави.

Важливу функцію виконують дипломатичні представництва. Здійснення цих функцій вимагає перебування цих органів в певному правовому статусі, де вони і держава не повинні відчувати тиску. Ці органи та їх персонал необхідно наділити привілеями та імунітетами з метою створення максимально благополучних умов для здійснення функцій дипломатичних представництв [15, с. 5].

Історія становлення і розвитку дипломатичного права свідчить про те, що для міжнародно-правового врегулювання статусу дипломатичних представництв завжди була характерна наявність 2-х протилежних тенденцій: 1-ої, направленої на обмеження привілеїв та імунітетів і 2-ої, направленої на їх розширення. На основі їх збалансування формується статус дипломатичних представництв.

В літературі сучасного міжнародного права існує багато думок з приводу потрібності дипломатичних привілеїв та імунітетів, їх обсяг, суб’єктів, яким необхідно такі надавати та ін. Та відповіді на всі ці питання було б доцільно шукати в історії. Людство розвивається по спіралі. При зовнішніх формах, що стають іншими, основа залишається незмінною. Дивлячись у минуле, ми ніби споглядаємо збоку теперішнє. Вже без емоцій та різних впливів ми можемо дослідити проблему.

Становлення і розвиток привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв бере початок з стародавнього світу. На протязі розвитку людства, збільшувалось їх значення.

З кінця 18-го і на протязі 19-го ст. продовжується зворотній процес і поступово зменшується незалежність дипломатичних агентів і їх вплив. Ще в новому періоді невдоволень по різним питанням з приводу привілеїв та імунітетів. Задовольнити їх не змогло ні національне законодавство кожної країни ні міжнародне право в цілому, ні, навіть, безупинний потік історичного часу. Це питання набувало всезагального міжнародного значення. Особиста недоторканість, непідсудність по цивільним та кримінальним справам ще застосовуються в практиці, але в теорії виникають думки, що вимагають обмеження привілеїв та імунітетів.

Отже, в понятті дипломатичної недоторканості розмежовується два питання: особиста недоторканість і недоторканість приміщення. На наш погляд, розглядаючи привілеї та імунітет, вже в новітній період було б доцільно дотримуватись цієї класифікації. Особиста недоторканість поширювалася на надання привілеїв та імунітетів як правової категорії. А значить дуже значимої, оскільки право фіксує найбільш важливі суспільні відносини [24, с. 44].

З метою ефективного виконання покладених на них акредитуючою стороною повноважень, іноземні дипломати і дипломатичні представництва в країні перебування забезпечуються привілеями та імунітетами, які гарантує їм Віденська конвенція 1961 року.

Імунітет (від латинського «immunitus» — звільнення від чогось) — це звільнення від адміністративної, кримінальної, цивільної юрисдикції країни перебування. Основа дипломатичних імунітетів — особиста недоторканність дипломата. Він не може підлягати арешту чи затриманню у будь-якій формі. Влада країни перебування, звільняючи дипломата від своєї юрисдикції, вживає всіх необхідних заходів для запобігання зазіханням на його особисту свободу та гідність.

Дипломатичний імунітет — сукупність прав та привілеїв, наданих дипломатичним представництвам іноземних держав та їх співробітникам, що включають в себе: недоторканність особи, службових приміщень, житла і власності, звільнення від податків, митного огляду, гарантує дипломатам право безпечного проїзду та захисту від цивільного позову або кримінального переслідування відповідно до законодавства приймаючої країни).

Обсяг дипломатичного імунітету встановлюється внутрішнім законодавством приймаючих держав, а також міжнародними договорами, наприклад, Віденською конвенцією 1961 та 1963 рр., а також міжнародним звичаєвим правом. Дипломатичний імунітет може мати обмеження в зв'язку з внутрішнім законодавством країни перебування.

Дипломатичний імунітет було закріплено нормою міжнародного права у Віденській конвенції про дипломатичні зносини (1961) [1], однак саме поняття дипломатичного імунітету та звичаєве право, на якому базувався цей інститут, мають набагато довшу історію. Багато принципів дипломатичного імунітету відносять до звичаєвого права і сьогодні. Дипломатичний імунітет як інститут постав для обслуговування міждержавних зносин, в тому числі в періоди труднощів у таких відносинах і навіть збройних конфліктів. При прийомі дипломатів, які формально представляють суверенну державу, приймаюча держава в особі її глави надає їм певні привілеї та імунітети для створення належних умов для ефективного здійснення ними своїх обов'язків, при цьому розуміючи, що вони надаються на основі взаємності.

Початково ці привілеї та імунітети надавалися за двосторонньою згодою, за принципом ad hoc, що нерідко призводило до непорозумінь та конфліктів, а також тиску на представників слабших держав та неможливості міжнародного розгляду питань і спорів щодо дотримання таких двосторонніх домовленостей. Пізніше, у міжнародних угодах, відомих як Віденські конвенції, було проведено своєрідну кодифікацію таки правил та угод, що забезпечило єдині стандарти та привілеї для всіх держав.

Норми міжнародного права, що регулюють питання дипломатичного імунітету, прописані у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, учасницею якої є і Україна. В Україні дипломатичний імунітет регулюється Указом Президента України «Про затвердження Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні» № 198/93 від 10 червня 1993 року [19].

Посилаюча країна може офіційно позбавити свого представника імунітету; це зазвичай трапляється лише у випадках, коли відомо, що цей представник вчинив тяжкий злочин, що не пов'язаний з виконанням ним дипломатичних обов'язків (на відміну від, наприклад, звинувачень у шпигунстві), або став свідком такого злочину. Крім того, дипломатичний імунітет не захищає представника від судового переслідування у своїй країні. Багато країн ніколи не задовольняють клопотання приймаючої країни про позбавлення своїх представників імунітету. Сам представник не має права відмовлятися від свого власного імунітету [16 ].

Привілеї — це пільги, переваги (наприклад, звільнення від податків, митних зборів і догляду тощо), які рядовим іноземним громадянам не надаються. Надаючи іноземним дипломатам особливі права і звільняючи їх від своєї юрисдикції, держава, що приймає, вважає їх «абсолютно вільними» у виконанні своєї місії. Цей принцип походить від суверенного характеру держав та їхньої рівноправності як суб’єктів міжнародного права.

Дипломатичний імунітет і привілеї надаються дипломатичному персоналу, торговельним представникам (радникам, аташе), їхнім заступникам, аташе з питань оборони та їхнім помічникам, спеціальним аташе, а також розповсюджуються на членів їхніх родин.

Для підтвердження приналежності до дипломатичного персоналу дипломатам та членам їхніх родин служба державного протоколу МЗС видає на підставі закордонних паспортів спеціальні картки, які є свідченням того, що вони користуються всіма привілеями та імунітетами. Дипломати зацікавлені за максимально короткий термін отримати цей документ, бо тільки за його наявності вони можуть ефективно виконувати свої обов’язки, вирішувати питання, які стосуються їхнього проживання в країні перебування.

Деякі країни в дипломатичних паспортах не вказують дипломатичний ранг чи посаду в посольстві, а вживають узагальнений термін «дипломат» (Гана, Замбія, Заїр, Камерун, Індія тощо) або «співробітник закордонної служби» (Нігерія, Сінгапур тощо), або «урядовий службовець» (Бангладеш, Пакистан тощо). У Великобританії взагалі не існує дипломатичних паспортів, а в документах англійських дипломатів є лише запис: «Співробітник дипломатичної служби її Величності». Дипломатичні паспорти видають у США, в них робиться лише запис про те, що їхні власники перебувають за кордоном за призначенням Державного департаменту. У цих та інших подібних випадках посольства, надсилаючи до МЗС країни перебування ноти з запитом про видачу дипломатичної картки і додаючи до неї паспорти нових співробітників, вказують ранги (посади) цих працівників[21].

При розгляді питань реєстрації паспортів і видачі документів працівникам адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу розшифрування їхніх спеціальностей не вимагається, їм також видаються протоколом МЗС службові посвідчення, які гарантують певні привілеї та імунітети.

Поиск по сайту: