Література. Українське книгодрукування й редагування від зародження до кінця ХVІІІ ст

Українське книгодрукування й редагування від зародження до кінця ХVІІІ ст.

Тема 1. Історичні витоки видавничої справи у світі

План

1. Етапи розвитку писемності у світі.

2. Первинний видавничий матеріал.

3. Форми книги.

1. Витоки книги сягають часів виникнення письма – системи умовних знаків і символів, які закріплюються на певному матеріалі з метою передачі їх змісту. Звукова мова обмежена в просторі й часі, вона не в змозі передавати повідомлення на відстані або майбутнім поколінням. Це спонукало людство до вироблення допоміжних засобів обміну інформацією.

Значення письма: обмін досвідом вплинув на прискорення розвитку науки, техніки, культури, загалом усієї цивілізації; наукові ідеї та відкриття стали загальнодоступними, що позначилося на інтенсифікації мислення; зросла об’єднувальна роль мови.

Першим виникло предметне письмо, до котрого відносять позначки-рахівнички, писемні системи інків кіпу, ірокезів вампум, африканського населення каурі та письмо палицями. Позначки-рахівничкизадовольняли потреби повсякденного життя, наприклад, за їх допомогою фіксували кількість забитого звіра. Вузликове письмо (кіпу) – це своєрідні бухгалтерські книги, значення в яких мали колір ниток, їх порядок, кількість вузлів (прості, подвійні, потрійні). Вампум – пасок із різнокольорових мушель, інформація на котрому передавалася комбінацією кольорів, інколи на мушлі наносили примітивний малюнок. Письмо палицями, в якому повідомлення формувалися відповідно до висічених на них зарубок, використовували народи Австралії, Нової Зеландії, Скандинавії. Однак мова предметного письма обмежена (не передає думки, не описує, зміст можна трактувати по-різному), тому вчені не вважають його основою для розвитку сучасної писемності.

Іншим способом занотовувати досвід стало піктографічне письмо (з лат. “піктус” – писаний фарбами, “графо” – пишу) – малюнкове письмо, що виникло на стадії родового ладу й характеризувалося простотою, зрозумілістю для тих, хто не знав мови. Приклади цього виду письма знайдені в різних частинах Європи, Африки, Сибіру й датуються ХV – Х тис. до н. е. Піктографія могла виражати внутрішній стан людини й особливості її сприйняття, окреслити ситуацію, а не тільки передати зміст. У деяких народів вона проіснувала до ХІХ ст. (американські індіанці, деякі негритянські племена, народності Океанії). За способом нанесення на матеріал дослідники розрізняють писанці (малюнок фарбами мінерального походження) й петрогліфи (гр. “петрос” – камінь, “гліфе” – різьба) – висічені наскельні зображення.

Пізніше, за часів формування класового устрою, певні зображення та позначки стали символізувати окремі слова або їхні продуктивні частки, тобто виникло більш розвинене ідеографічне письмо (гр. “ідеа” – поняття, “графо” – пишу), місцем зародження якого найчастіше називають Месопотамію, де розквітла шумерська цивілізація (ІV тис. до н. е.). Перші знаки-малюнки шумерів зображували людину, частини її тіла, звірів, птахів, риб, предмети побуту. Писали мешканці Міжріччя на сирій м’якій глині, котру потім обпалювали. Та писати на ній було незручно, лінії виходили нерівні, нечіткі, тому з часом знаки-малюнки спрощувались і перетворювались на комбінацію ліній. Значок, що символізував слово, писався за допомогою палички, на яку натискали, що надавало кожному штриху форму видовженого трикутника, звідки й назва шумерської писемності – клинопис.

Уже в шумерів із піктограм стали розвиватися й фонограми. Пізній клинопис був використаний іншими народами, що населяли Месопотамію. Ассирійці скоротили кількість знаків для звукосполучень до 300, еламіти – до 113, а перси в VІ ст. до н. е. мали лише 40 (41) знаків, які передавали звучання складів і звуків.

Також із малюнків самостійно виникла писемність давніх єгиптян (можливо, раніше шумерської) – ієрогліфічна. Уже в період Раннього Царства (ІІІ тис. до н. е.) письмо було розповсюдженим. Хоча воно й не схоже на клинопис, але мало таку ж долю: прослугувавши людям декілька тисячоліть, його забули й дешифрували лише в першій половині ХІХ ст.

Єгиптяни рано навчилися фіксувати свої думки за допомогою знаків-малюнків. Згодом вони почали ділити слова на частини й придумали декілька букв, якими записували імена фараонів. Таким чином, єгипетська писемність набула словесно-складового характеру: ієрогліф означав не тільки те, що намальовано, але й слово або його частину, які звучать приблизно так само. З часом накреслення спростилося, письмо втратило зображальні функції. Спрощена система давньоєгипетської писемності з 600 ієрогліфів називалася ієратичною (гр. “священний”), нею користувалися жерці при переписуванні релігійних текстів. До 300 знаків ієратичне письмо скоротили торговці, ремісники, будівельники, лікарі, тому їхній діловий скоропис назвали демотичним (гр. “народний”).

Отже, єгипетські ієрогліфи мали різне значення: 1) ідеограми на позначення предметів; 2) ідеограми, що відображали дії, котрі асоціювались із предметами, представленими цими ідеограмами; 3) знаки сторонніх понять; 4) ієрогліфічні знаки для приголосних. Та навіть придумавши групи малюнків на позначення звуків, єгиптяни не винайшли алфавіт.

Ієрогліфічна писемність була також у індіанців майя. У їхніх рукописах паралельно з ієрогліфами йшли малюнки, що буквально ілюстрували зміст тексту. Писали майя на папері, котрий робили з фікуса. До ієрогліфіки відноситься писемність Китаю, де вже в ХV ст. до н. е. існувала розвинена система письма з 60 тис. знаків, близько 5 тис. із яких широко вживалися. Недоліком будь-якої ієрогліфічної системи є велика кількість знаків, котрі важко вивчити, написати.

Наступним етапом у розвитку писемності стало виникнення силабічного письма (гр. “склад”), елементи котрого спостерігаються вже в ассиро-вавилонському клинописі. Силабічне письмо – система графічних знаків, що передають звучання складів. Найдавніший зразок – шумерське письмо пізнього періоду (ІІІ тис. до н. е.), синайська писемність (ІІ половина ІІ тис. до н. е.). Складовими є ефіопське письмо, японське письмо кана.

Згодом ідеографічне письмо переросло у фонетичне, в якому певний знак означає літеру, а та – звук. За переказами, у ХVІІ ст. до н. е. гіксоси завоювали Єгипет. Разом з іншими культурними надбаннями вони запозичили писемність, спростили її, виділивши
24 знаки на позначення приголосних. Гіксоси малювали не докладне зображення, а лише ту суттєву його частину, за якою б упізнавався весь предмет. Однак цей алфавіт не набув остаточного завершення через короткочасність існування гіксоської держави. Пропанувавши в країні 100 років, гіксоси були вигнані в Передню Азію, звідки й прийшли. У них букви запозичили фінікійці, що мешкали на території сучасного Лівану, і вже від останніх алфавіт потрапив до греків. За давньогрецьким міфом, Зевс викрав дочку фінікійського правителя Агенора Європу, на пошуки котрої відправився один із її братів Кадм. Він доплив до Греції, заснував там Фіви, розповсюдив закони й алфавіт, у якому з часом із 22 приголосних залишилося 16, а інші 6 змінилися на голосні.

Спершу греки, як і фінікійці, писали справа наліво, та це було незручно, й вони спробували по-іншому: перший рядок справа наліво, а другий – навпаки (цей спосіб написання називається бустрофедон). Приблизно з V ст. до н. е. усталилося єдине написання – зліва направо.

Виникнення алфавіту в давніх греків датують ІХ – VІІІ ст. до н. е., однак при розкопках крито-мікенської цивілізації археологи виявили глиняні таблички з написами декількох видів. Найдавніші – ієрогліфічні – свідчать про те, що писемність Криту, можливо, сформувалась під впливом давньоєгипетського письма. У процесі подальшого розвитку ієрогліфіка самостійно переросла в лінійне письмо. Один його вид учені умовно називають лінійним письмом А (подосі не дешифрований), другий, більш пізній, – лінійним письмом Б.

Отже, алфавіт виник наприкінці ІІ тис. до н. е. у західних семітів. Виділяють три найдавніші протоалфавіти: фінікійський, угаритський, південноаравійський. Найвизначнішу роль в історії людства зіграв перший із них: фінікійське лінійне письмо дало два розгалуження – грецьке (західногрецькі алфавіти – етруський, грецький, латинський, сучасні західноєвропейські азбуки, східногрецькі – візантійська й слов’янські азбуки) та арамейське (єврейське, арабське письмо та ін.).

2. На ранньому етапі видавничим матеріалом слугували кам’яні скелі, кістки тварин, яких приносили в жертву, луб дерев, таблички з обпаленої глини (особливо у І тис. до н. е. у країнах Передньої та Середньої Азії), висушене пальмове листя (Індія), шовк, бамбукові дощечки, папір (Китай), мушлі, кольорові плетінки (Африка, Америка), папірус (Давній Єгипет, Римська імперія), пергамент (у ІІІ – ІІ ст. до н. е. його монопольно виготовляли в Пергамському царстві).

Дерев’яні дощечки з текстами називали “бібліями” (гр. “біблос” – деревина). Дерев’яними були “аркуші” в Римській імперії. Посередині вони вирізувалися, а виглибина заливалася воском. Писали римляни стилем – металевою паличкою, загостреною з одного боку, а з іншого зробленою у формі лопатки, котрою затирали віск, якщо писець припускався помилок.

Залежно від писального матеріалу книги мали такі форми – зводи печер, глиняні, дерев’яні, бамбукові дощечки, віяло. Найрозповсюдженішими й найпрактичнішими стали сувій – згорнутий довкола круглої основи матеріал, на якому текст писався з одного боку, та кодекс – аркуші, скріплені у формі цільного блоку (прообраз сучасної книги). Кожен сувій розділяли на невеликі частини, котрі називали томами (лат. “томе” – розрізувати на смуги), вкладали в циліндричні капсули-футляри. До них прикріплювали спеціальні дощечки з назвою твору – індекси (вказівники).

Література

1. Кацпржак Е. И. История книги. – М.: Книга, 1964. – 442 с.

2. Книга: Энциклопедия / Редкол.: И. Е. Баренбаум, А. А. Беловицкая, Э. П. Гаврилов и др. – М.: Большая Российская Энциклопедия, 1998. – 800 с.

3. Мигонь К. Наука о книге: очерк проблематики / Пер. с польского О. Медведевой, В. Мочаловой, Р. Смирновой. – М.: Книга. 1991. – 320 с.

4. Немировский Е. Изобретение Иоганна Гутенберга. Из истории книгопечатания. Технические аспекты. – М.: Наука, 2000. – 659 с.

5. Немировский Е. Мир книги: С древнейших времен до начала ХХ века. – М.: Книга, 1986. – 287 с.

6. Овчінніков В. Історія книги: еволюція книжкової структури. – Л.: Світ, 2005. – 420 с.

7. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

Поиск по сайту: