Література. 1. Абдуллин Р. Г. К определению понятия "редактирование" // Книга

1. Абдуллин Р. Г. К определению понятия "редактирование" // Книга. Исследования и материалы. Сб.37. – М.: Книга, 1978. С. 39 – 41.

2. Западов А. От рукописи к печатной странице: О мастерстве редактора. 2-е изд. М.: Сов. писатель,1982;

4. Іванченко Р. Г. Літературне редагування: підручник. – К.: Парламентське вид-во, 2003. – 612 с.

5 Партико З. В. Загальне редагування: навч. посібник. – Львів: Афіша, 2001. – 416 с.

6. Різун В. В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с

7. Сикорский Н. М. Теория и практика редактирования. 2-е изд. М.: Высшая школа, 1980..

Модуль ІІ

Тема 5. Початок книгодрукування у світі

План

1. Передумови запровадження у видавничу практику рухомих літер.

2. Винахідники друкарства.

3. Швидке розповсюдження друкарства було зумовлене.

4. Противники друкарства.

1. Передумови запровадження у видавничу практику рухомих літер:

1) нанесення на матеріал методом тиснення виготовлених рельєфним способом певних знаків, фрагментів картинного чи текстового зображення (циліндричні печатки Месопотамії, Фестський диск, давньогрецькі штампи тощо);

Наприкінці ІV тис. до н. е. шумери розселяються в Міжріччі. Одним із видів шумерського мистецтва стає гліптика – різьблення на печатках циліндричної форми. Форма циліндра, просвердленого наскрізь, винайдена в Південному Дворіччі. На початку III тис. до н.е. вона стає поширеною, печатки розповсюджуються від Єгипту до Індії, різьбярі, удосконалюючи своє мистецтво, розміщують на малій площині друку складні композиції.

Спершу печатки виготовлялися з дерева або кісток, згодом – з вапняку, гіпсу, ляпіс-лазуриту та інших напівдорогіцнних металів і каміння. Циліндр мав поздовжній отвір для зручного носіння на шиї або паску. Печатки були різної довжини – від 2 до 8 см. Відрізнялися вони і товщиною – починаючи від дуже тонких печаток до таких, обсяг яких дорівнювів обсягу великого пальця чоловіка.

На поверхні циліндра вирізувався малюнок, а при прокатуванні друку по мокрій глині на ній залишалася опукла дзеркальна копія малюнка. Крім зображення печатка часто містила короткий напис, який служив своєрідним посвідченням особи її власника. Звичайно це був напис такого змісту: «Печатка належить (ім'я власника), рабу бога (далі слід було ім'я божества)».

Уже на перших шумерських печатках бачимо традиційні геометричні орнаменти, розповіді про навколишнє життя (чи то побиття групи ув'язнених оголених людей, чи будівництво храму, чи зображення пастуха перед священним стадом богині), зображення місяця, зірок, солярні розетки і навіть дворівневі печатки, на верхньому рівні яких розміщені символи астральних божеств, а на нижньому – фігурки тварин.

Пізніше виникають сюжети, що мають відношення до ритуалу й міфології. Насамперед, це композиція, що зображує сцену битви двох героїв з чудовиськом. Один з героїв має людську подобу, риси іншого – суміш рис тварини й дикої людини. Цілком ймовірно, що це одна з ілюстрацій епічної пісні про подвиги Гільгамеша і його служки Енкіду. Широко відомо також зображення божества, що сидить на троні в човні. Великою загадкою для дослідників до сьогодні залишається образ бородатого довговолосого велетня, котрий тримає в руках посудину, з якої вивергаються два водні потоки. Саме це зображення згодом трансформувалося в образ сузір’я Водолія.

Циліндрична печатка з ім’ям власника прикладалася до будь-якого правового чи адміністративного документа, виконуючи функцію особистого підпису і свідчала про високий соціальний статус власника. Люди бідні і нечиновні обмежувалися додатком бахромчатого краю свого одягу або відбитком свого нігтя.

У верхів’ях Євфрату виявлений відбиток дитячої ноги, що датується приблизно ХІІІ ст. до н.е. Дитина, яку збиралися продати, не досягла відповідного віку, і власник залишив її з батьками. Але як доказ відстроченого права володіння майбутній господар узяв відбиток ноги дитини та відбитки печаток свідків;

2) метод набиття на матеріал різноманітних елементів письма чи рисунків: вибійка тканини була винайдена, можливо, у перших століттях н. е. в Китаї; загалом широке розповсюдження технології виготовлення вибійки в Європі датується ХІІ – ХІІІ ст.;

Вибійка відома в Україні (в основному на Волині та Галичині) з початку ХІV ст. Майже забута у ХVІІІ – ХІХ ст. Мистецтво ксилографії відроджується в 1920-х рр.

3) своєрідне “друкування” в Ассирії у І тис. до н. е. – тиражування царських наказів: на глиняній табличці вирізьблювали опуклі клинописні рядки у дзеркальному відображенні, обпалювали, а потім видавлювали нею на м’яких глиняних табличках ідентичні тексти;

4) ксилографія(дереворити) (гр. “ксилон” і “графе” – писати на зрубаному дереві) – спосіб отримання відбитків за допомогою дерев’яної дошки, на якій у дзеркальному рельєфному зображенні вирізані пробільні елементи. На відшліфовану поверхню дошки (якщо передбачається тиражувати гравюру на друкарському верстаті, то завтовшки близько 2,5 см) наноситься малюнок, після чого його лінії обрізаються з обох боків гострим ножем, а фон вибирається широкими стамесками до глибини 2-5 мм. Після цього дошку можна прокатувати фарбою і відтискувати на папері.

Спершу форми робилися з кам’яних брил, згодом із дерев’яних дощечок (ІІ – VІ ст. у Китаї). В Європі ксилографія розповсюдилася в добу середньовіччя, можливо, внаслідок хрестових походів у Сирію, Палестину та Північну Африку (кінець ХІ – ХІІІ ст.). Ксилографія прискорила процес створення копій ідентичного змісту, та мала недоліки – тривка й копітка робота вирізування, неможливість використання для іншої сторінки, нерентабельність для невеликих накладів, зношуваність дерев’яних форм;

5) гравюра на металі, яку використовували золотарі для виготовлення та оздоблення різноманітних виробів із металу, а також для прикрашання технікою черні поверхні металевих пластин (нієло);

6) поява паперу.

2. Винахідники друкарства. Перші спроби застосування рухомих літер були зроблені в 40 – 50-х роках ХІ ст. китайцем Бі Шеном. Такий ранній розвиток друкарської справи обумовлений винайденням паперу й запровадженням буддизму. Китайські глиняні ієрогліфи Бі Шен складав у текстову форму, з якої робив відбитки. Бі Шен був простим ковалем.

У Китаї про людину, який зайнятий настільки, що втрачає відчуття простору й часу, кажуть, що він кидається між півднем, сходом, заходом і північчю. Згідно з легендою, саме такі слова сказав учитель Бі Шену, коли той вчився в школі. Бі Шен майже весь час перебував у бібліотеці, йому подобалося читати книги. Він говорив, що книги замінюють йому батька й матір. Але в китайській школі учні штудіювали трактати строго за програмою. В результаті, Бі Шена відрахували зі школи за неуспішність.

Про винахід Бі Шена світ дізнався з твору “Записки про струмок снів“, написаного китайським державним діячем Шень Ко в 1088 р.: “У роки правління Цин Лі (1041 – 1048) якийсь простолюдин Бі Шен зробив рухомий шрифт наступним способом: взявши в’язку глину, він вирізав в ній знаки висотою з ребро монети, причому кожен ієрогліф становив окрему печатку. Для надання літерам міцності він обпалював їх на вогні. Потім він брав приготовлену заздалегідь залізну дошку і покривав її сумішшю з соснової смоли, воску й паперового попелу. Перш ніж друкувати, Бі Шен поміщав на дошку залізну рамку для відокремлення рядків. Ця рамка заповнювалася поставленими в ряд печатками, складаючи суцільну дошку для друкування. Потім Бі Шен підносив її до вогню і нагрівав. Коли паста від тепла розм.’якшувалася, він накладав поверх літер гладку дошку, після чого поверхня їх робилася рівною, як точильний камінь. Цей спосіб невигідний для друкування 2 – 3 примірників, при друкуванні ж декількох сот чи тисяч досягається незвичайна швидкість”.

Для кожного знака він виготовляв окрему літеру з прямокутного брусочки в’язкої глини, на якому вирізував рельєфне зображення знака. На кожен знак було декілька літер, а для часто вживаних знаків – 20 і більше, на випадок можливого повторення цих знаків на одній і тій же сторінці. Якщо зустрічався рідкісний знак, не приготовлений заздалегідь, його тут же вирізали і обпалювали на вогні від соломи.

Чому Бі Шен робив літери з глини, а не з дерева і не використав широко поширеною в Китаї ксилографической техніки? Шень Ко відповідав на це питання так: “Він не користувався деревом, бо деревна тканина буває то грубою, то тонкою, тобто неоднорідною, а крім того, дерево вбирає вологу, внаслідок чого складена з літер форма робиться нерівною”.

Закінчивши друкування, Бі Шен, за словами Шень Ко, підносив форму до вогню. Паста розплавлялася і літери випадали.

Значення винаходу: Бі Шен був першим, хто об’єднав набірний і друкарський принципи. Йому належить честь створення складальної форми для відтворення текстового матеріалу. Глиняний шрифт Бі Шена широкого застосування не отримав, але принцип друкування зі складальної форми виявився плідним, хоча його використання і стримувалося ієрогліфічним характером китайського письма, крихкість матеріал, невеликий попит на книги у зв’язку із недостатньою кількістю грамотних людей у країні.

Наступний крок у вдосконаленні формних процесів зробили в Кореї: там були вперше винайдені літери з металу. Щоправда, спочатку ієрогліфи вирізали з дерева, щоб, вдавивши їх у пісок з домішкою глини, отримати матриці, в які заливали розпечений метал. Археологічні розкопки доводять, що така технологія існувала вже в 1160 р.

Мистецтво друкарства було відомо уйгурським племенам, які перебували під впливом трьох цивілізацій – середньоазіатської, індійської та китайської. До наших днів дійшли уйгурські шрифти, вирізані на дерев’яних кубиках, збереглося безліч оригінальних книг. Іслам, який сповідували уйгури, дозволяв використовувати папір для запису слів Аллаха, але забороняв відтворювати їх “штучним способом”, тобто друкувати за допомогою шрифтів. Швидше за все, саме це завадило уйгурам передати секрет друкарства європейцям.

У ХІІІ ст. у видавничу практику запровадили дерев’яні ієрогліфи в Китаї, на початку ХV ст. – бронзові в Кореї, пізніше в інших східних азійських країнах. Та лише європейці змогли довести до досконалості ці ідеї: розбірний шрифт використовували голландець Лауренс Янсзон Костер у 1440 р. у м. Гарлем, Йоган Гутенберг у 1448 (1450) р. у Страсбурзі (Майнці). Останнього вважають першодрукарем у світі. Протягом 1423 – 1437 рр. Лоренц Костер (1370 – 1440) для рухомого шрифту став застосовувати дерев’яні літери. Проте одна і та ж буква дрібного шрифту виглядала по-різному. Міцність дерев’яних літер була надзвичайно низька, а на виготовлення однієї літери йшло дуже багато часу. Костеру не вдалося виграти у ксилографії ні якість, ні час, процес виробництва книги не був спрощений.

Винахідники мали вирішити основні завдання:

1. Забезпечити дуже великий тиск (приблизно 4,5 т) між талером (столом, де розташовувалася друкарська форма) і тиглем (плитою, яка забезпечувала притискання паперу до друкарської формі).

2. Забезпечити паралельності між талером і тиглем, що в XV ст. було майже нерозв’язним завданням.

Для вирішення першого завдання Гутенберг використовував дерев’яний гвинт, за яким пересувався тигель. Подібні механізми застосовували винороби. А друга проблема була вирішена розміщенням м’якої прокладки (декеля) між тиглем і папером.

1. Спосіб виготовлення друкованої форми шляхом набору тексту з окремих литих літер.

2. Ручний словолитний прилад, за допомогою якого відливали (окремі) металеві літери.

3. Друкарський верстат (прес), на якому відбувалося відтискування на папір тексту з набору.

Виливали літери за допомогою матриць і розбірного ливарного пристрою з пересувними стінками. Щоб виготовити матрицю, попередньо вирізьблювали сталевий пуансон – патрицю, довгастий брусок, на одному кінці якого був ретельно вигравіюваний опуклий рисунок літери у дзеркальному відображенні. Його ставили перпендикулярно на мідну пластину зображенням донизу і били молотком по його зворотному боці так, щоб на поверхні мідної пластини виливання літер за допомогою матриць і розбірного ливарного пристрою з пересувними стінками.

Операції над роботою зі складальною формою:

1. Для набору тексту літери шикувалися в ряди.

2. Такі ряди літер (рядків тексту) укладали один під іншим і отримували сторінку, а потім всю прямокутну масу рядків з усіх сторін фіксували рамою.

3. Для збільшення пропусків між рядками вставлялися тонкі металеві смужки (шпони).

Переваги друку з набірних форм:

- полегшення виготовлення форми із заздалегідь зроблених елементів-літер, можливість їх тривалого і повторного використання;

- спрощення коректури;

- уніфікація аркуша, поліпшення якості шрифту та легкості його читання;

- більш швидке поширення друку як засобу розвитку культури народів завдяки швидкості набору і зручності друку на верстаті;

- можливість друкування на обох сторонах паперу.

Книгодрукування утвердилося ще за життя Й. Гутенберга, потім через німецькі міста поширилося в Італії, а з 1470-х рр. з’явилося у Франції, Англії, Нідерландах, Польщі. До 1480 р. воно стало основою книжкової справи для більшої частини Західної Європи. До кінця 1500 р. в Європі налічувалося 1 100 друкарень, котрі видавали книжки накладами 400 – 500 примірників (деякі доходили до 1 000). Справа ускладнювалася тим, що друкарі не мали свого окремого цеху, а отже, й підтримки.

В Америці початок друкарства датується 1628 р., коли слюсар Стівен Бей, прибувши до Массачусетса, виготовив так званий Кембріджський прес, на якому через 10 р. було видруковано “Клятву вільної людини”, а згодом – повну “Книгу Псалмів”.

3. Швидке розповсюдження друкарства було зумовлене:

- потребами освіти, науки, торгівлі, адміністрації;

- реформуванням церкви, необхідністю забезпечувати її канонічними уніфікованими книгами;

- достатнім матеріально-технічним рівнем розвитку;

- творчою активністю людини.

4. Незважаючи на незаперечні переваги друкування книжок, у друкарства були свої противники:

1) релігійні кола: представники церкви спершу визнавали друк “божественною майстерністю”, але, коли стало неможливо контролювати зміст друкованої релігійної літератури, з появою нових жанрів (полемічна література, памфлети, друковані апокрифи) вони спробували обмежити діяльність друкарів. У ХV ст. з’явилася попередня цензура, з ХVІ ст. порушники обмежень відлучалися від церкви. У 1559 р. вийшов перший універсальний “Індекс заборонених книг”, проти якого виступали видавці й продавці книжок, члени уряду. “Індекс” із певними змінами видавали декілька разів, що призвело до загального занепаду й культурної ізоляції. Щоправда, протестантам “Індекс” допомагав визначити, які тексти викликають найбільший інтерес, а деякі з друків збереглися саме завдяки тому, що опинилася в так званому “пеклі” – особливому місці в багатьох церковних бібліотеках. 1917 р. Конгрегація Індексу була розформована, а 1966 р. “Індекс” утратив силу закону, котрий накладав цензуру;

2) світська влада (неможливість контролювати);

3) творці й прихильники рукописної книги (через побоювання втратити потенційних споживачів).

Особливе місце належить львівському історику, архівісту і знавцю філіграней (водяних знаків на папері) Оресту Мацюку. 1968 р. ним було введено в обіг нові джерела, що дозволяють твердити про наявність дофедорівського книгодрукування у Львові. Науковець знайшов документи, що підтверджують наявність друкарень у дофедорівський період і на інших землях України.

Відкриття О.Мацюка, що викликало вибух у радянській історичній науці, базувалося на двох архівних документах, де згадується про те, що в 1460 р. у Львові існувала друкарня, власником якої був львівський міщанин Степан Дропан. 23 липня 1491 р. у заяві ченці Онуфріївського монастиря просили повернути друкарню або виплатити відшкодування за неотримані прибутки від друкарні. Розкрити причину судової тяжби допоможе уривок з “Історії Онуфріївського монастиря”, де сказано: “Степан Дропан, міщанин львівський, відбудувавши цей монастир, встановивши його прибутки, припоручив його покровительству і наглядові львівського городського св. Успенського Братства”.

С.Дропан був зятем Яна Зоммерштайна, після смерті якого у власність сім’ї Дропана разом з іншим майном перейшла й друкарня. Тож першим власником друкарні був Ян Зоммерштайн. Можливо, він був і першим друкарем на території сучасної України, а Степан Дропан – першодрукарем серед українців.

У Центральному державному історичному архіві у Львові О. Мацюком було виявлено інвентарний список книг Словінського монастиря, розташованого поблизу Львова, за 1826 рік. Цей інвентар складено польською та німецькою мовами. У переліку книг подано такі видання, як: 1) Новий тестамент із мідними замочками, в доброму стані, виданий в Почаєві 1511 року. 2) Тріодь у шкіряній оправі і доброму стані, видана в Києві 1527 року (ціна 1 флорен 30 крейцарів). 3) Тріодь у шкірі, видана в Києві 1540 року (ціна 3 флорени). 4) Анфологіон, оправлений в шкіру, в доброму стані виданий у Львові 1542 року (ціна З флорени). 5) Служебник, виданий у Львові 1546 року (ціна 1 флорен). 6) Епістоляріон, або Апостол, оправлений у шкіру, виданий у Львові 1566 року (ціна 20 крейцарів).

Отже, маємо ще один незаперечний доказ існування друкарень в Україні задовго до І. Федорова, географія поширення яких значна. Крім того, цей інвентарний список підтверджує наявність тих друкарень, які до цього вважалися легендарними, як, наприклад, Почаївська друкарня.

Підтвердженням дофедорівського книгодрукування на території сучасної України є й аналіз “друкарської” термінології. Учений з української діаспори М.Бойко слушно зауважує, що всі терміни, які використовувалися в друкарській справі на українських землях у часи І. Федорова (“друкар”, “друк”, “папір”, “буква”, “літера” та ін.) були переважно німецького походження, на відміну від тих термінів, які тоді використовувалися в Московській державі (“печатник”, “печатание”, “бумага” та ін.) і були переважно італійського походження. І. Федоров у Москві був “печатником”, а після прибуття до Львова, як видно з напису на надгробку, він – “друкар”.

Поиск по сайту: