Література

1. Кацпржак Е. И. История книги. – М.: Книга, 1964. – 442 с.

2. Книга: Энциклопедия / Редкол.: И. Е. Баренбаум, А. А. Беловицкая, Э. П. Гаврилов и др. – М.: Большая Российская Энциклопедия, 1998. – 800 с.

3. Мигонь К. Наука о книге: очерк проблематики / Пер. с польского О. Медведевой, В. Мочаловой, Р. Смирновой. – М.: Книга. 1991. – 320 с.

4. Немировский Е. Изобретение Иоганна Гутенберга. Из истории книгопечатания. Технические аспекты. – М.: Наука, 2000. – 659 с.

5. Немировский Е. Мир книги: С древнейших времен до начала ХХ века. – М.: Книга, 1986. – 287 с.

6. Овчінніков В. Історія книги: еволюція книжкової структури. – Л.: Світ, 2005. – 420 с.

7. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

Тема 6. Концепції витоків книгодрукарства в Україні

План

1. Російська концепція.

2. Концепція І. Огієнка.

3. Концепція О. Мацюка і Я. Запаска.

1. М. Тимошик виділяє чотири концепції зародження українського друкарства.

Російська концепція: після заснування першої друкарні в Росії 1564 р. російський першодрукар Іван Федоров, прибувши через Білорусь в Україну, заснував у Львові друкарню і 1574 р. видав “Апостол” – першу українську друковану книгу (П. Попов, О. Сидоров, А. Зернова, О. Дей, сучасні російські учені).

Концепція західних учених: до приїзду І. Федорова книгодрукування на західноукраїнських землях вже існувало (Є. Бандтке, Д. Зубрицький).

2. Концепція І. Огієнка: час виникнення українського друкарства датується 1491 р. Дослідник виділив два періоди поширення друкарства українськими теренами: 1) поза етнічними землями;2) власне на українських землях.

До першого періоду науковець відніс видавничу діяльність Швайпольта Фіоля (близько 1460 р. – після 1525 р.). Народився Ш. Фіоль у Франконії. Його рід емігрував до Польщі – спершу до Любліна, потім до Кракова. Головним ремеслом Ш. Фіоля було гаптярство золотом та коштовним камінням. Крім того, він був здібним до інженерних робіт, у Німеччині вивчив ремесло гірничого інженера-механіка. У 1483 р. Ш. Фіоль заснував у Кракові друкарню (участь у фінансуванні брав Йоган Турзон), а вже восени 1491 р. його заарештувала й протримала до середини 1492 р. Видані Ш. Фіолем книжки – перші датовані кириличні друки. Їх появу відносять до 1491 р., але з огляду на порівняно повільні темпи тодішнього друкування припускають, що за один рік Ш. Фіоль не міг видати 4 великоформатні видання: Тріодь пісну, Тріодь цвітну, Октоїх і Часослов (збереглася звістка про надрукований Псалтир). П. Попов доводить, що друкування почалося не пізніше 1485 р.

Ґрунт для створення слов’янського друкарства підготували православні викладачі та студенти Краківського університету. Я. Ісаєвич припускає участь в організації друкарні єдиного відносно близького до Кракова православного культурного центру – Перемишльської єпископії, стольне місто якої було осередком літописання, розвитку письменства й образотворчого мистецтва.

Українські вчені переконані, що Ш. Фіоль друкував книжки на замовлення української православної громади. На підтвердження цієї гіпотези вони наводять такі аргументи:

- у друках не було додатку, який вживали католики;

- ще І. Франко висував гіпотезу, за котрою Ш. Фіоль друкував книги заходом і накладом К. Острозького (старшого), хоча не вмотивовував цього твердження. Пізніше дослідники з’ясували, що друкар жив у Кракові в будинку, який належав князю, і міг познайомитися з українськими магнатами завдяки гаптуванню;

- видання оформлені за традиціями рукописних західноукраїнських книжок (О. Орос упевнений, що першоджерелами для цих видань слугували рукописи ХІV – ХV ст., створені в Грушівському монастирі);

- книжки набрані за тогочасним українським правописом, мова має відзнаки живої української, післямови українськомовні.

І хоч з друкарського боку видання Ш. Фіоля не позбавлені вад (через бажання наслідувати рукописну традицію немає прогалин між словами, краї набору нерівні, наявність декількох варіантів літер), поява першої кириличної друкарні створила передумови для подальшого поширення грамоти, пожвавлення літературного процесу, стала істотним чинником зміцнення міжслов’янських культурних взаємин, розвитку видавничої справи.

Також поза етнічними українськими землями книговиданням займався Франциск Скорина (близько 1485 р. – близько 1550 р.). 1516 р. у Празі він заснував друкарню, в якій протягом 1517 – 1522 рр. видав 22 біблійні книги (повної Біблії не надрукував). Переклад Святого Письма народною мовою й видання в зручному для домашнього читання невеликому форматі, з багатьма привабливими гравюрами й оздобами стало визначним фактом для того часу. Згодом Ф. Скорина переїхав до Вільна, де 1522 р. надрукував “Малу подорожню книжку”, яка містила Псалтир, Часослов, святці, акафісти й була призначена для простих людей, мандрівних торговців, ремісників. 1525 р. видав Апостол. Припинив видавничу діяльність 1525 р. через судовий процес із родичами та інші несприятливі обставини.

Значення: не заклав постійного друкарства, але підготував добрий ґрунт для книговидавництва у Львові, Острозі; його книги були зразком у мовному й друкарському відношеннях, мали велике поширення й наслідувалися. Друки Ф. Скорини відзначалися чіткістю й чистотою шрифту, зручним форматом, великою кількістю гарних гравюр.

До другого періоду І. Огієнко відніс діяльність Івана Федорова з Петром Мстиславцем у 1569 р. у містечку Заблудів. За сучасним територіальним розподілом воно відноситься до Білорусі. Однак, зважаючи на спільність віри, тодішньої держави, інтересів, обмін досвідом, а головне – що ця територія була мішаною українсько-білоруською, науковець був переконаний, що доречно розглядати білоруські та віленські друкарні як частину історії українського книговидання.

3. Концепція О. Мацюка і Я. Запаска: зачинателем українського друкарства слід вважати Степана Дропана, який 1460 р. заснував у Львові друкарню, а згодом передав її до Свято-Онуфріївського монастиря, а фундатором постійного книгодрукування на українських землях – І. Федорова.

Література

Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. – Л.: Центр Європи, 2000. – 222 с.

Ісаєвич Я. Д. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Л.: Ін-т українознавства, 2002. – 520 с.

Книга і друкарство на Україні / За ред. П. Попова. – К.: Наукова думка, 1965. – 314 с.

Немировский Е. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. – М.: Книга, 1974. – 224 с.

Огієнко І. Історія українського друкарства / Упорядк., передм. і примітки М. Тимошика. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.

Овчінніков В. Історія книги: еволюція книжкової структури. – Л.: Світ, 2005. – 420 с.

Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

Тема 7. Осередки видавничої справи в Україні кінця ХVІ – ХVІІІ ст.

План

1. Формування мережі друкарень на галицько-волинських землях.

2. Видавнича діяльність друкарні Києво-Печерської лаври та київських приватних друкарень.

3. Діяльність чернігівсько-сіверського видавничого осередку.

1. У Львові з кінця ХVІ ст. діяла одна з найпотужніших друкарень того часу – друкарня Львівського Успенського ставропігійного братства. Дата заснування невідома. За однією версією, вона існувала до приїзду І. Федорова, за іншою, саме його друкарня перейшла у власність братства: у 1579 р. він заставив друкарське устаткування Ізраїлю Якубовичу, яке 1585 р. за допомогою львівського єпископа Гедеона Балабана купили українські міщани за 1 500 злотих, зобов’язавшись виплачувати суму частинами. Цей рік і вважається роком заснування друкарні, хоча працювати вона почала лише 1591 р. У створенні друкарні допомагали син І. Федорова Іван Друкарович, чернець Мина. Братство видавало релігійну та навчальну літературу. Редакційний апарат братського видавництва розпочав роботу 1588 р., до нього входили Федір Касянович, Арсеній Елассонський, Кирило Ставровецький, Іван Борецький, Захарій Копистенський, Лаврентій та Степан Зизанії, Пафнутій Кулчич. Першим виданням, що збереглося до нашого часу, була “Окружная грамота” патріарха Єремії, яка забороняла приносити до церкви для посвячення м’ясо та пироги на Різдво та Великдень. Разом із нею надруковано 8-аркушеву брошуру “Просфоніма” – силабічні вірші тодішньою українською літературною мовою, котрими вітали митрополита М. Рогозу.

Протягом 1594 – 1608 рр. братство вело будівництво Успенської церкви, боролося за привілей (згодом церква отримала статус ставропігійної, тобто стала незалежною від місцевої духовної влади), тому від цього часу не збереглося жодного видання. Братчики допомагали іншим друкарням – Віленській братській, Острозькій, а після примирення з Г. Балабаном Стрятинській та Крилоській. Остання разом із рукописами планованих до видання книг відійшла до братства після смерті єпископа. Сюди ж перейшли діячі балабанівського гуртка, серед яких були Гаврило Дорофійович, Памва Беринда.

За перші 25 років існування братської друкарні було видано багато текстів освітнього й суспільно-політичного характеру. Після пожежі друкарню довго не відновлювали, через спад діяльності її співробітники перейшли до Києва (Кирило Ставровецький, Захарій Копистенський, Лаврентій та Степан Зизанії, Памва Беринда, Микола Грек та ін.).

Значення: друкарня, як і все братство, стояла на обороні православної віри, її видання були передумовою розвитку освіти, істотним чинником релігійно-культурного життя.

У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. друкарня обмежувалася передрукуванням попередніх богословських видань. Проте, як і раніше, до багатьох літургійних книг додавалися нові світські частини. Починаючи з 40-х років ХVІІІ ст., кількість світських видань дещо збільшилася. Після переходу Галичини до Австрії діяльність усіх друкарень відразу було поставлено під державний контроль. 1778 р. братство скасовано, а друкарня Ставропігійського університету (1790 – 1939) лише формально стала спадкоємницею братської.

Продаж книжок Львівської друкарні вперше приносив прибуток, тому братство так заповзято боролося за королівський привілей. Частину книжок роздавали безкоштовно представникам українського й закордонного духівництва, монастирям, братствам. Книги братської друкарні знали не тільки в Україні, але й у Росії (не доходили лише до Москви, оскільки указом Петра І вони заборонялися для ввезення до великих російських міст), Молдавії, Румунії, окремі примірники потрапляли в країни Центральної та Західної Європи.

Під час перерви в діяльності Львівської братської друкарні за сприяння братчиків дві друкарні організував єпископ Гедеон Балабан, помічником якого у видавничій діяльності став його небіж Федір Балабан. 1602 р. було підписано контракт із друкарем Симеоном Будзиною, згідно з котрим останній заснував друкарню в маєтку Ф. Балабана у Стрятині (поблизу Рогатина). Та через борги С. Будзини Ф. Балабан привласнив друкарню і став її керівником. У Стрятинській друкарні було видано “Харитонію, тобто повчання попові та інші книги”, яку єпископ вручав священикам при посвяті в сан, Служебник, Требник. У Стрятині працював П. Беринда, котрого Ф. Балабан спонукав до словникарства.

У жовтні 1606 р. Г. Балабан організував ще одну друкарню в Крилосі – важливому осередку культурного життя єпархії (поблизу Галича). Редакторську роботу очолював книжник, який підписувався як “Федір К.” (Федір Касіянович або писар львівського єпископа проповідник Федір), у редагуванні брали участь львівські братчики. Також до стрятинсько-крилоського редакційно-видавничого гуртка відносять ієромонахів Варлаама Гребеневича, Ісаю Балабана, Гаврила Дорофійовича, Тарасія Земку. Випускалися книги релігійного характеру, твори вчителів церкви. Через смерть Федора (1606) і Гедеона (1607) Балабанів вдалося видати лише частину запланованих видань. Заслуга цього гуртка полягає в розвитку текстологічного й художнього редагування (використання слов’янських і грецьких списків, надання текстам місцевого колориту, вдосконалення мистецького оформлення). На художньому оформленні стрятинсько-крилоських книг позначилася барокова естетика – поєднання рослинного орнаменту ренесансного характеру з персонажами античної міфології. Друкарі вперше використали кінцівки типу маскаронів (злиття рис людського обличчя й звірячої морди), сюжетні дереворитні гравюри. Їхня техніка оформлення стала популярною й широко використовувалася надалі.

Протягом 1638 – 1667 рр. у Львові діяла перша приватна друкарня Михайла Сльозки. Прибувши з Литви до цього міста ще юнаком, він відразу вступив на службу до братської друкарні підмайстром, а 1634 р. став її управителем. Та це був неактивний період діяльності друкарні, тому після 1638 р. М. Сльозка вже мав привілей від короля на друк латино-польських і кириличних книжок. Братство звільнило його, судилося, але підприємливий та наполегливий М. Сльозка дістав захисну грамоту від царгородського патріарха, а також мав благословення митрополита П. Могили (з умовою висилати рукописи перед виданням для затвердження). Фанат своєї справи, він був сильним конкурентом братству, позаяк за роки діяльності видав 50 високоякісних друків, серед яких “Апостол”, “Ключ Разуменія” І. Галятовського. Після поразки українського війська під Берестечком 1651 р. король Ян Казимир “подарував” учасникові цієї битви ротмістрові Станіславу Студзінському українські друкарні у Львові – братську і М. Сльозки. Майже через рік грамоту було скасовано, що коштувало багато грошей. Видавець мав цілий штат робітників, також він користувався підтримкою київських друкарів, зокрема застосовував у своїх друках їхні дереворити. М. Сльозка відзначився як редактор: дбаючи про найдосконалішу передачу тексту, під час текстологічного редагування використовував різні джерела, на маргіналіях пояснював незрозумілі слова, подавав синоніми.

За рік до смерті в 1667 р. М. Сльозку було відлучено від церкви, тому 2 тижні після його смерті тіло не могли поховати, поки київський митрополит не дав дозвіл. Навесні 1670 р., витративши кілька тисяч злотих на суд і хабарі, керівники братства змусили спадкоємців видавця продати друкарню за 7 тис. злотих.

1644 р. у Львові львівський єпископ Арсеній Желіборський заснував друкарню, управителем якої став Андрій Скольський (Скульський), що до цього працював у друкарнях братства і М. Сльозки. Нове підприємство конкурувало з уже існуючими в місті, а також із київською лаврською друкарнею. Протягом 1645 – 1646 рр. у друкарні А. Желіборського побачили світ Требник, Номоканон та “Служебник”. Згодом її було перенесено до Унева.

Протягом 1687 – 1688 рр. при монастирі св. Юра діяла друкарня львівського єпископа Йосифа Шумлянського. Пізніше за його допомогою при церкві була організована ще одна друкарня, яка видала перше нотне видання у східних слов’ян Ірмологіон.

На Волині друкарні засновано в Дермані, Кремінці, Четвертинську, Луцьку, Рохманові, Острозі, Почаєві та ін. За винятком двох останніх, вони були малопотужними і проіснували недовго.

2. На початку ХVІІ ст. виникає й швидко розвивається східноукраїнське книгодрукування, що пояснюється активізацією суспільно-політичного руху в Києві:

- відносна самостійність київських міщан від впливу польських магнатів та католицького духовенства призвела до економічної стабілізації;

- широкий визвольний рух, збільшення авторитету козаків;

- заснування в 1615 р. Богоявленського братства, куди вступило все реєстрове козацтво на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Представники духовенства й світської верхівки були об’єднані ідеєю відновити київську митрополію (чого й домоглися 1620 р.).

Таким чином, Київ відігравав провідну роль у суспільній ситуації України, що позначилося на пожвавленні культурного життя: відкрито братську школу, засновано лаврську друкарню. Остання стала монополістом книговидання в місті, що, як припускають дослідники, викликало невдоволення в близьких до братства колах і спричинило заснування двох приватних друкарень, які почали конкурувати з лаврською, – Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя. Обидва друкарі користувалися підтримкою членів Богоявленського братства: митрополит Йов Борецький позичив гроші Т. Вербицькому, а друкарня С. Соболя містилася на Подолі у дворі митрополита.

Т. Вербицький був протягом 1621 – 1623 рр. одним із найкваліфікованіших працівників лаврської друкарні. У вересні 1624 р. він купив двір, придбав матеріали острозької й дерманської друкарень. Його видання: Часослов (серпень 1625, перевидання 1626), Буквар (1627), Псалтир (1628). Після виходу останньої книги Т. Вербицький був змушений повернутися до роботи в Лаврі. Її керівництво згодом відрядило його до Волощини, де він упорядкував друкарню в м. Кімполунг (Південна Буковина) і видав Требник (1635). Припускають, що Т. Вербицький продав устаткування волоській державній друкарні. Дата смерті невідома.

Про С. Соболя збереглося більше документальних свідчень, зокрема, що він походив зі східнобілоруського м. Могилів, навчався в Київській братській школі, де згодом працював викладачем і зблизився з її покровителем і колишнім ректором Й. Борецьким. 1628 р. уперше в практиці кириличного друкарства запровадив мідьорит. Протягом 1628 – 1630 рр. надрукував 5 богословських книг. Однак у 1630 (1631) р., не витримавши конкуренції з лаврською друкарнею (після смерті Й. Борецького не мав підтримки нового архімандрита П. Могили), йому довелося виїхати до Кутейна (Східна Білорусь), де він заснував друкарню при Кутеїнському монастирі й надрукував Буквар, Часослов, Молитовник. Наприкінці 1630-х років С. Соболь постригся в ченці Київського братського монастиря. Звідти перейшов до Лаври, де П. Могила запропонував йому стати до роботи в лаврській друкарні.

Обидві спроби відкрити в Києві приватну друкарню закінчилися невдало, друкарі не змогли конкурувати з Лаврою, тому врешті-решт повернулися до лаврської друкарні.

3. Виникнення чернігівсько-сіверського видавничого осередку пов’язано з іменем церковного й освітнього діяча Кирила-Транквіліона Ставровецького. Його друкарня належала до так званих “мандрівних друкарень” – середніх і дрібних підприємств, власникам яких доводилося часто мандрувати, шукаючи кращих умов. Із нею видавець побував в Уневі, Острозі, Почаєві, Рохманові. З 1626 р. Ставровецький став архімандритом у Чернігові й 1646 р. видав збірку повчань і настанов богословсько-педагогічного характеру “Перло многоцінноє”.

Заснування ж постійного друкарства на лівобережній Україні стало заслугою визначного письменника, політичного й церковного діяча Лазаря Барановича. Як вихованець Києво-Могилянської академії, а згодом її професор і ректор, він зберіг добрі зв’язки з київськими діячами культури. Свою першу велику працю “Меч духовний” Л. Баранович видав у лаврській друкарні, проте чимала ціна видання, неможливість перевіряти коректуру й контролювати якість друку (жив у Чернігівській єпархії), невдача з виданням іншої книжки привели його до думки про заснування власної друкарні. 1671 р. він доручив своєму писареві Семенові Ясинському облаштування друкарні в Спасо-Преображенському монастирі в Новгород-Сіверському, та працювати вона почала лише 1675 р. З 21 друку 14 були літературними творами (промови, збірка віршів польською мовою самого Л. Барановича, тексти Й. Галятовського, О. Бучинського й Д. Туптала), 5 – навчальними посібниками й лише Псалтир і Анфологіон – богослужбовими. Таке співвідношення тематики видань не знала жодна тогочасна друкарня. Уже 1675 р. Л. Баранович хотів перенести друкарню до Чернігова, що й зробив після її пожежі 1679 р. Наступного року чернігівська друкарня почала працювати, продовжуючи попередню видавничу політику: з 33 видань 19 – твори сучасних авторів українською, польською, латинською мовами. Л. Баранович особисто брав участь у редагування: визначав репертуар підприємства, працював із авторами-початківцями, робив редакторську правку творів. 1693 р. після його смерті друкарня перейшла до Чернігівського Іліїнського монастиря, де протягом першої чверті ХVІІІ ст. видавалися панегірики різними мовами, твори західноєвропейських письменників, богословські праці українських авторів, канонічні тексти.

З 1689 р. після підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату почалися методичні утиски українського друкарства. 1688 р. патріарх Йоаким заборонив видавати книги без його попереднього розгляду, намагаючись таким чином увести духовну цензуру. Формально погоджуючись дотримуватися заборони, українські видавці фактично її не виконували. Звернення Йоакима до Константинопольського патріарха з вимогою підтримати його наказ нічого не дало. За Мелетія Вуяхевича (1690 – 1697), який користувався підтримкою І. Мазепи, Лавра намагалася відстоювати більшу незалежність у видавничій справі, а коли патріарший престол у Москві посів колишній лаврський чернець Стефан Яворський, Печерська друкарня безборонно видавала книги за українськими канонами. Та після пожежі 1718 р. лаврська друкарня не мала сил протистояти натиску Москви. Наказ Петра І від 5 жовтня 1720 р. приписував “именоваться Киево-Печерскому и Черниговскому монастырям во всех книгах ставропигиею всероссийских патриархов, а не константинопольских; а вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать. А и оные церковные старые книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими же церковными книгами, справлять прежде печати с теми великороссийскими печатями, дабы никакой розни и особого наречия в оных не было”. Наступними указами українські книжки проходили подвійну цензуру, видавців змушували друкувати лише тотожні російським богослужбові тексти, долю безаналогових видань вирішував Синод. Усе це звужувало репертуар українських книжок, вихолощувало з них будь-які національні ознаки.

Поиск по сайту: