Література. 1. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності

1. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2000. – 154 с.

2. Ісаєвич Я. Д. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Ін-т українознавства, 2002. – 520 с.

3. Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга. – Л.: Світ, 1995. – 480 с.

4. Овчінніков В. Історія книги: еволюція книжкової структури. – Л.: Світ, 2005. – 420 с.

5. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

Тема 3. Рукописна книга Київської Русі

План

1. Дохристиянська доба.

2. Доба княжого Києва.

3. Галицько-волинська доба.

1. М. Тимошик виділяє такі періоди розвитку видавничої справи на давньоукраїнських землях:

- дохристиянська доба;

- доба княжого Києва;

- галицько-волинська доба.

До першого періоду відносимо:

- близько 150 піктографічних текстів у 60 печерах Державного історико-археологічного музею-заповідника “Кам’яна Могила” неподалік Мелітополя;

- “Велесову книгу” (VІ ст. до н. е. – ІХ ст.);

- розвинену ділову писемність Київської Русі – офіційні юридичні акти, дипломатичне листування: договори русичів із Візантією 860, 874, 944, 971 рр., які укладалися в двосторонньому порядку двома мовами; практика писання заповітів; грамоти київського князя для купців, що прямували до Царгорода;

- свідчення арабських письменників на початку Х ст. про існування у слов’янських племен писемності (Ахмед Ібн Фадлан, Ібн-Якуб ал-Недім, ал-Масуді);

- епіграфічні пам’ятки – фрагменти речей або й цілі предмети ужиткового призначення з написами;

- реконструйовану рукописну пам’ятку ІХ ст. “Літопис Аскольда”;

- книги, показані Кирилу в Херсонесі.

2. У другому періоді відзначаємо такі центри рукописання:

Київ – Десятинна церква (989 – 996 рр., фрагменти текстів не збереглися), Софійський собор, Києво-Печерська лавра, Видубицький монастир; Чернігівська земля.

З ХІ ст. збереглося 13 пам’яток: Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, Ізборніки Святослава, Чудовський Псалтир, Пандекти Антіоха, мініатюри Трірського Псалтиря, Архангельське Євангеліє, Туровське Євангеліє, Синайський Патерик, Повчання Кирила Ієрусалимського, Типографський устав. Незважаючи на таку малу кількість книг (внаслідок війн, пожеж, князівських міжусобиць), вони засвідчили, що книжковому мистецтву Київської Русі був властивий самобутній художньо-графічний стиль, в якому творчо відбилися традиції художнього оформлення візантійсько-болгарських рукописів. Митці київської рукописної школи заклали основи структурно-архітектонічної будови східнослов’янських манускриптів, що стали визначальними протягом декількох століть і успадкувалися друкованою книгою.

Нема підстав сумніватися, що надання князем Володимиром християнству статусу державної релігії означало остаточний перехід від дописемної в своїй основі культури до культури нового типу, неодмінним супутником і знаряддям якої стало писане слово. Християнізація вимагала негайного створення мережі церков, у кожній з яких мали бути богослужбові книги. Нова релігія ґрунтувалася на Святому Письмі, зафіксованому в книгах, а це передбачало особливу пошану до них і до писемності загалом. Створення церковних книг і поширення їх у всіх регіонах держави відбулося швидко, адже християнство впроваджувалося дуже енергійно. Оскільки духовенство мало бути поспіль письменним, швидко формувалася верства людей, які могли застосовувати письмо також і у побуті.

Цілком природно, що найстарші книги були пов’язані, насамперед, з релігією та церквою і що переважали серед них літургійні тексти й збірки молитов. Порівняно незначну частину становили богословсько-філософські твори. Тісно пов’язаними з життям церкви й проникнутими глибокою релігійністю були поодинокі книги, які вважаються більш-менш світськими, — літописи та юридичні пам’ятки.

Висловлювалося припущення, що за правління Володимира Святославича в богослуженні використовувалися грецькомовні книги. Однак, хоча й могли бути окремі церкви, де прийшле духовенство відправляло грецькою мовою, ймовірніше, що більшість храмів були забезпечені старослов’янськими книгами, отриманими з Болгарії або переписаними на місці на підставі болгарських оригіналів. Як стверджує Аксінія Джурова 3, староболгарські книжники кінця IX — початку X ст., обираючи візантійські зразки, орієнтувалися на версії письма (унціальне) й оформлення, які вважалися архаїчними в столиці імперії, /45/ але побутували в її провінціях.

Завдяки знаменитим словам літопису про заслуги Ярослава Мудрого, збереглася звістка про ініціативу цього князя в організації перекладів і переписування. Як вказує літописець під 1037 р., князь Ярослав Володимирович "собра писцЂ многы и прекладаше от грекъ на словЂньское письмо". Це слід вважати доказом заснування скрипторію або, можливо, розширення того, який діяв раніше. Слова літопису, що Ярослав Мудрий книги "многы написав положи в СвятЂи церкви Софии" 5, наводять як доказ створення при Софійському соборі першої в Київській Русі бібліотеки. Є підстави вважати, що книгозбірня новозбудованого Софійського собору стала найбагатшою, хоча збірки книжок, потрібних для церковних відправ, мусили бути і в інших церквах від часу їх заснування.

Літерні позначки на глиняному посуді та свинцевих пломбах, написи на речах повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа) засвідчують, що окремі письменні люди з’являлися також і в середовищі ремісників, рядових дружинників. У Звенигороді та Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові та інших містах — бронзові стилуси ("писала") для писання на воскованих табличках, що використовувалися для навчання грамоти.

Найстаршою книгою доби Київської Русі, рік написання якої вказаний у самому рукописі, є славнозвісне Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр. Воно виготовлене на замовлення Остромира — новгородського посадника київського князя Ізяслава Ярославича. Переписували книгу диякон з Києва Григорій та його три помічники. Київськими майстрами виконано мініатюри 6. Вражає високий художній смак каліграфів і мініатюристів. Дослідники звертають увагу на сміливе й творчо активне використання ними різних джерел: візантійських і болгарських рукописів, місцевих виробів художнього ремесла (таких як, зокрема, перегородчаті емалі), врешті — мотивів східного (сасанідського) й західного мистецтва.

В ініціальних літерах, де орнаменти доповнено зображеннями людей і тварин, багато дослідників вбачають відгомін дохристиянської символіки, лише частково переосмисленої під впливом нової релігії. Остромирове Євангеліє — найдавніший точно датований рукопис, але серед тих, де не вказана дата, є й такі, що їх, на підставі мовного та кодикологічного аналізу, можна вважати ранішими. Найстаршим відомим нині витвором київських переписувачів /46/ вважають кириличну частину (з неї збереглось 16 аркушів) Реймського Євангелія. Воно належало дочці Ярослава Мудрого Анні, отже, було написане не пізніше 1044 р. (саме тоді виїхала до Франції, де стала королевою). З того часу книга використовувалася як символ королівської гідності на церемоніях коронації у соборі в Реймсі 8. Старшими від Остромирового Євангелія вважають також Путятину мінею, уривок Євангелія, подарованого 1508 р. князем Костянтином Івановичем Острозьким до церкви Спаса у Турові, та деякі інші манускрипти.

Книги створювалися спільною працею переписувачів та ілюмінаторів творців мініатюр, заставок та інших орнаментальних оздоб. Немає двох ідентичних рукописів. Навіть копіюючи Євангелія, текст яких вважався священним, переписувачі, крім ненавмисних відхилень, впроваджували також такі зміни, які вважали вдосконаленням оздоб або поліпшенням тексту за рахунок, насамперед, виправлення помилок. Нерідко на підставі двох чи навіть кількох рукописів однойменної книги створювалась її оновлена версія. Завдяки цьому виникала величезна кількість варіантів. Порівняння їх дає змогу виділити окремі напрями у рукописанні, визначити вплив на текст місцевих діалектів, в окремих випадках — обгрунтувати припущення щодо належності групи рукописів одному переписувачеві чи, принаймні, переписувачам з одного осередку.

Як стверджують мистецтвознавці, до середини XI ст. київські ілюмінатори орієнтувалися на балканські (головно болгарські) зразки, а з доби Ярослава Мудрого помітнішим стає вплив константинопольських кодексів. Зокрема, на думку дослідників, іконографічні схеми мініатюр і стилістика ініціалів Остромирового Євангелія виникли на основі балканських прототипів, перероблених під візантійським впливом; натомість заставки з орнаментами на золотому тлі створено безпосередньо на підставі візантійських зразків. Відчувається й відгомін мотивів, які на той час вкоренились у Західній Європі. Тексти найстарших київських літургічних книг також свідчать не лише про візантійські й болгарські джерела, але й про сліди контактів з "латинським" світом".

Візантійська орнаментика, пов’язана з візерунками перегородчатих емалей, визначила мистецьке обличчя такого коштовного рукопису, як Мстиславове Євангеліє. Поява у Візантії нових стилістичних уподобань теж відобразилася в ілюмінації старокиївських рукописів. Однак давньоруські митці книги не обмежувалися механічним копіюванням царгородських зразків; їх наслідування співіснувало з подальшою еволюцією південнослов’янської спадщини, засвоєної на світанку книгописання.

Під київським впливом місцеві книгописні традиції формуються в столицях удільних князівств і центрах єпархій — Новгороді, Чернігові, Ростові, Перемишлі та інших містах. Цілком зрозуміло, що найчисленніші й найкраще оформлені рукописні книги — Євангелія. Їх оздобі приділяли особливу увагу, оскільки ця книга основна у богослуженні. В зв’язку з кращим оформленням Євангелій та великою пошаною до них, їх збереглося більше, ніж інших книг. До числа найважливіших, потрібних при богослуженні книг, належали також Апостоли. Як і серед Євангелій, найстаршими були апракоси — книги, поділені на уривки за порядком недільних читань; згодом з’явилися тексти з суцільним, поданим у первісній послідовності текстом Діянь і листів апостольських. Повністю Біблія на цей час ще не перекладалася, лише окремі її книги, а також Паремійники збірки біблійних уривків для потреб богослуження. Всім церквам були потрібні Служебники (Літургікони), а також книги гимнографічні (збірки літургійних співів) — Октоїхи, Тріоді, Мінеї. Деякі з них містили безлінійні ноти візантійського типу для позначення мелодій; значно частіші нотовані книги з текстами, впорядкованими за жанровими ознаками — Ірмолог, Стихирар, Кондакар. Жанрові нотовані книги використовувалися для навчання церковного співу; цим пояснюється їхня кількісна перевага.

З практичними потребами церковної адміністрації пов’язані переклади Номоканона (Кормчої) — кодексу церковного права, що ґрунтувався на /48/ канонічному праві Східної Церкви, але щораз більше доповнювався новими нормами, пристосованими до церковних потреб. Спершу було порівняно небагато перекладів суто богословських книг. Значно популярнішими від них є "ізборники" — збірки статей різного змісту, зокрема творів або уривків етичноморалізаторського спрямування.

Святославів Ізборник 1073 р. — найдавніший збережений зі старокиївської доби рукописний збірник літературних творів переважно церковно-релігійного змісту. На думку більшості дослідників, він переписаний для київського князя Святослава Ярославича зі збірника, перекладеного із грецької на церковнослов’янську мову для болгарського царя Симеона. Це обширне зведення виписок з біблійних книг та творів найавторитетніших візантійських богословів і проповідників — Іоана Златоустого, Григорія Нісського та іи. Основну частину Ізборника становлять "Відповіді Анастасія Синаїта" — візантійського письменника VII ст. Включено два уривки про філософські категорії, трактат з поетики Георгія Хіровоска "О образЂх" — перший слов’янський посібник з риторики, де подано визначення тропів (алегорій, метафор, гіпербол тощо). В Ізборнику є також відомості з історії, математики, етики, що дало підставу вченим відзначати енциклопедичний характер цієї пам’ятки. Цікавим додатком до Ізборника Святослава був список рекомендованих і заборонених церквою книг. Початкова частина й закінчення книги переписані дяком Іоаном, решта — невідомою особою. Збірник оздоблено розкішними орнаментами та мініатюрами (серед них портрет князя Святослава з книжкою у руках в оточенні родини).

Ізборник 1076 р., що його за традицією теж називають Святославовим, був складений у Києві на основі рукописів великокнязівської бібліотеки як перекладених, так і оригінальних. У ньому вміщено "Слово нЂкоего калугера о четьи книгъ" — про користь знань і читання книг, норми поведінки людини в різних побутових обставинах з погляду вимог тогочасної етики, повчання на морально-етичні теми, уривки житій, "Стословець" — збірку висловлювань константинопольського патріарха Геннадія, уривки з творів візантійських Отців церкви Іоана Златоустого, Ніла Синайського, Анастасія Синаїта, фрагменти з біблійної книги "Премудрості Ісуса, сина Сірахового" тощо.

Як бачимо, переважну більшість писемності перших десятиліть і навіть століть після впровадження книгописання становили твори, перекладені з грецької на церковнослов’янську (в основі своїй староболгарську) мову. Нею писалися спершу й оригінальні твори; місцеві мовні риси в них позначилися хіба що на орфографії.

Серед оригінальних творів вирізняється "Слово о законі і благодаті" київського митрополита Іларіона — талановита, риторично витончена похвала князю Володимирові. Іларіон — чи не єдиний з тодішніх (і навіть пізніших) київських авторів — добре знав і широко використовував грецьку богословську й ораторську літературу. Водночас його теологічні концепції достатньо оригінальні, мова — емоційно наснажена та образна.

Надзвичайно важливими пам’ятками правової культури стали "Руська правда" і "Правда Ярославичів". Зафіксувавши спадщину звичаєвого права, ці кодекси викладали нові правові норми, впроваджувані державою, а згодом і церквою. Почесне місце серед юридичних рукописів займають переклади пам’яток візантійського канонічного права.

Унікальними за багатством змісту, оригінальністю поглядів та майстерністю викладу пам’ятками є літописи, особливо ранні. Перші літописці — талановиті літератори, які ще не були скуті канонами традиції, а писали щиро й безпосередньо. Найстарші літописні записи велися при київських княжих дворах давно, ймовірно вже на початку X ст., якщо не раніше. Вже кілька поколінь дослідників шляхом скрупульозних — інколи дотепних і влучних, інколи надто ускладнених і штучних — аналітичних концепцій та зіставлень, намагаються виділити зі збережених неодноразово перероблюваних літописних збірок-конгломератів найдавніші елементи й наступні нашарування, зміни, доповнення. Деякі з реконструкцій, попри талант дослідників, напевно, назавжди залишаться гіпотетичними. Не заглиблюючись у розгляд різних припущень про зв’язки між редакціями та обставини їх виникнення, підкреслимо насамперед значення київського початкового літопису — "Повісті временних літ". Це розповідь про народи і племена Східної Європи, про виникнення та подальше зміцнення Київської держави, її боротьбу з ворогами, про політику окремих князів. Згодом місцеві літописи і літописні зведення почали створюватись при дворах місцевих князівських династій. Дві пізніші концепції відображені у двох типах літописних збірників. Збірники на зразок Іпатського (Іпатський, Хлебниковський, Погодінський, Марка Бундура і заснований на ньому Єрмолаївський) містять початковий Київський літопис, Київський літопис XII ст. і Галицько-Волинський літопис XIII ст. І сама побудова, і зміст дальших частин засвідчували погляд літописця, що продовжувачем Київської Русі є Галицько-Волинська держава. Лаврентіївський збірник і йому подібні після початкового Київського літопису містять літописи Ростова, Суздаля і тих князівств, де формувався російський етнос, — ці князівства визначались тут як спадкоємці старокиївських традицій.

У пожежі Москви 1812 року згорів збірник, у складі якого вихованець Київської академії Іоїль Биковський виявив один-однісінький текст "Слова о полку Ігоревім" — загадкового твору, щодо датування якого ведуться (і, напевно, ще довго будуть вестися) гострі дискусії. Факт, що до кінця XVIII ст. дійшов лише один перепис пам’ятки, свідчить, що вона мало переписувалась, отже, на середньовічних книжників не справляла такого приголомшливого враження, як на читачів доби романтизму та людей нинішніх часів, для яких ближчою є поезія символів, натяків, інтуїтивно мотивованих алюзій, аніж наївна описовість і декларативність чи клішована риторика. Середньовічним літераторам "Слово" не дуже подобалося саме через те, що автор підкорявся іншим канонам, ніж приписи тодішньої, надто прямолінійної — попри весь містицизм середньовічного християнства — естетики. А відмінність від прийнятої стилістики та від тих норм, які зробили в очах книжників текст художнім, можна пояснювати двояко: або особистим неординарним талантом автора, або тим, що він репрезентував цілком інший жанр, який, імовірно, культивували при княжих і боярських дворах лише в усному виконанні, не вважаючи можливою чи потрібною його писемну фіксацію. На користь другого припущення говорить те, що фрагменти дружинної поезії та епосу інколи таки проривалися на сторінки літописів (особливо Галицько-Волинського) у тих випадках, коли літописець не був байдужим до краси, відмінної від тієї, в дусі якої творились більшість текстів писемної літератури. В цілому ж фольклорних вкраплень у літописах та інших писаних пам’ятках небагато. Отже, середньовічна рукописна книга, на жаль, не донесла до нас багатющої спадщини тогочасної усної творчості.

Проте можна сказати, що від кінця X ст. і до початку XII ст., — від часу правління Володимира Святославича до доби Володимира Мономаха та його сина Мстислава — сформувався той репертуар рукописів, який продовжувався і в наступний історичний період — час політичної роздрібненості. За незначними винятками, — це спільна писемна спадщина "православної Слов’янщини", що відігравала у православних слов’ян таку саму роль, як спільна латиномовна писемність у народів Західної і Центральної Європи 21.

3. У третьому періоді – кінець ХІІ – ХІІІ ст. – інтенсивного розвитку книгописання набуває в Галицькому та Волинському князівствах – Успенський собор у Галичі, Городиський та Богородичний монастирі; Карпатській Русі – Грушівський монастир.

Доба Галицько-Волинського князівства (XIII — перша половина XIV ст.) вирізняється новими рисами в культурному житті, пошуком нових шляхів у мистецтві та писемності. Про стан освіти на Волині роблять висновок на підставі життя іконописця Петра Ратенського, згодом митрополита, волинянина родом. Коли він досяг семи років, його "віддали батьки книг учитись", причому зазначено, що вчитель був сумлінним, а хлопчик спершу не був старанним і лише згодом випередив своїх однолітків. Освічені люди, знавці іноземних мов, працювали в князівських та єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглися, зокрема, латиномовні грамоти галицько-волинських князів й скріплений печаткою лист ради міста Володимира раді Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля.

У Галицькому регіоні створено найстаршу східнослов’янську редакцію тексту Нового Завіту, яка помітно відрізняється від першої, запозиченої від південних слов’ян. До галицько-волинських пам’яток зараховують і Галицьке Євангеліє 1143 р. — найстарше церковнослов’янське Чотириєвангеліє (тобто текст чотирьох євангелій, а не апракос — збірка уривків, укладених в порядку недільних читань). Унікальним рукописом є Христинопільський Апостол XII ст. Написаний чітким дрібним письмом, він містить на полях коментарі про різні лексичні варіанти у грецькому й латинському текстах. Рукопис свідчить як про глибокі філологічні знання редактора, так і про його орієнтацію не лише на східну, але й на "латинську" традицію. До речі, Христинопільський Апостол XII ст. та ряд інших пам’яток, серед них Бучацьке Євангеліє XII-XIII ст., збереглись у Городищенському монастирі /53/ (поблизу сучасного Червонограда), який, напевно, був свого часу великим культурним центром. У Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.

Осередок книгописання виник при дворі володимирського князя Володимира Васильковича, "книжника і філософа, якого не було у всій землі, і після нього не буде". Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у містах власного князівства (Володимир, Берестя, Більськ, Кам’янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих з них прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням у техніці перегородчатої емалі, фініфті (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялися місцевими ремісниками. У пізнішій (другої половини XV ст.) копії зберігся "Паренесис" Єфрема Сирина, переписаний при "цесарстві благовірного цесаря Володимера, сина Василкова, унука Романова" на замовлення княжого тивуна Петра; особливо цікава згадка в записі переписувача про те, що у Петра був син Лаврентій "єго же уда учитися святим книгам". Волинське книгописання репрезентує також Псалтир, збережений у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі; переписав його в Луцьку "катерининський поп многогрішний раб Божий Іван" в річницю смерті князя Дмитра-Любарта Ґедиминовича, "при княженьї дітей єго Федоту, Лазарю, Семену".

Унікальний за своїм змістом і стилем літопис, який прийнято називати Галицько-Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному, з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — "князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути". Волинське літописання починається 1261 роком, основна його частина укладена або відредагована при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь.

З приводу смерті князя до тексту включено написану іншою особою похвалу Володимирові, частина якої — переробка "Слова о законі і благодаті" митрополита київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав з позиції вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на "простих людей" -"містичів", селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, /54/ автор літопису підкреслює, що то був "не боярин, ані знатного роду, а простий муж". Відзначено, що Володимир Василькович "світився правдолюбством" також і "щодо простих людей", те саме повторено і про Мстислава Даниловича. У лексиці волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерними для тодішньої української народнорозмовної мови.

Навіть після втрати у другій половині XIV ст. Галицько-Волинським князівством незалежності на його колишніх теренах збереглося багато рис політичної організації і культури, сформованих у попередній час. Деякі з князівств, що стали васалами великих князів литовських, зберігали ще протягом ряду десятиріч істотні елементи традиційної державності. Це особливо стосується Волинського князівства часу правління Свидригайла (1442-1452) і Київського князівства за правління Володимира Ольґердовича (1363-1394), Олелька Володимировича (1443-1455) та Семена Олельковича (1455-1470). Показово, що саме в часи існування Київського князівства спостерігається певне пожвавлення церковного і культурного життя, що тривало деякий час навіть після ліквідації цього князівства. Особливо слід відзначити таку унікальну пам’ятку, як створений 1397 р. у Києві протодияконом Спиридонієм Псалтир, прикрашений чудовими ілюстраціями на полях. Це справжній шедевр книжкового мистецтва тої доби. У Печерському монастирі переписували і редагували Києво-Печерський патерик і, врешті, на основі попередніх варіантів були створені Перша (1460) і Друга (1462) Касіянівські редакції цієї пам’ятки. З політичним і культурним пожвавленням у Київській землі пов’язують також нові переклади біблійних книг безпосередньо з гебрайської мови та переклади трактатів філософсько-містичного змісту.

Багато дослідників вважали XIV, XV, навіть першу половину XVI ст. винятково безплідною добою в історії українського письменства і рукописання. Проте це не так. В умовах активізації культурних зв’язків з Балканами (т.зв. другий балкано-слов’янський вплив) створювалися або переписувалися нові редакції Євангелія та інших літургійних книг, Учительного Євангелія, творів Отців церкви. Як сформулювала О. Гнатюк, "особливої ваги надавалося тоді точному перекладові, слово мало віддзеркалювати суть. Це явище аналогічне до ренесансної дбайливості про відповідність verborum et rerum і пов’язане з рухом ad fontes серед діячів руху релігійної віднови". Знову таки, частково під впливом візантійського ісихазму і його балканських версій, піклування про текст, насамперед про правопис, набирало містичних форм: якщо текст сакралізувався по суті, то сакральною ставала і його мовна оболонка, отже, варіанти орфографії набували символічно-філософського значення 29.

Книгописці творили в усіх регіонах України. На Закарпатті, де умови культурного життя були особливо несприятливі, виявлено такі визначні рукописні книги, як пергаментні Мукачівський Псалтир XIV ст. та Ужгородський півустав XIV-XV ст. Цінною пам’яткою книжкової культури є Чотириєвангеліє, переписане 1401 року Станиславом Граматиком у Королеві (над Тисою). Із буковинських рукописних книг слід назвати Мінею, закінчену 1504 року попом Ігнатієм з Кіцманя (збереглася у бібліотеці монастиря в Путні).

Поруч з церковною за змістом рукописною книжністю і навіть у певному зв’язку з нею розвивалася також світська писемність, насамперед ділова, але, в основному, це діялося не в контексті всієї православної Слов’янщини, а в межах білорусько-української культурної спільноти. Йдеться — з одного боку — про такі рукописні книги, як юридичні кодекси (переклад статуту короля Казимира, Литовський статут, а в царині канонічного права — нові версії Номоканона), а з другого боку — про книги судових і адміністративних записів 30. У Великому князівстві Литовському судові акти, які оправлялися в книги, велися руською (в основі своїй білорусько-українською) писемною мовою.

Поиск по сайту: