B. Оцінка Суду. i. Перегляд законності затримання заявника

i. Перегляд законності затримання заявника

85. Суд повторює, що однією з вимог пункту 3 статті 5 Конвенції є те, що судовий контроль за триманням під вартою має бути автоматичним. Він не може залежати від попереднього клопотання затриманого. Така вимога змінить не лише природу гарантії, передбаченої пунктом 3 статті 5 Конвенції, яка відрізняється від тієї, що передбачена пунктом 4 статті 5 Конвенції, що гарантує право на ініціювання судового провадження щодо перегляду судом законності тримання під вартою. Вона може навіть скасувати підставу гарантії, передбаченої пунктом 3 статті 5 Конвенції, що полягає в захисті особи від свавільного тримання під вартою,шляхом забезпечення того, що постанова про взяття під варту підлягає незалежному судовому розгляду (див. рішення у справі «Аквіліна проти Мальти» (Aquilina v. Malta) [ВП], заява № 25642/94, пункт 49, ECHR 1999-III).

86. За обставин справи, яка розглядається, слід зазначити, що після затримання заявника його було доставлено до суду. Цей суд, незважаючи на скарги заявника щодо незаконного затримання, не розглядав законність взяття заявника під варту та, як стверджується Урядом, не мав цього робити. Крім того, з матеріалів справи та тверджень Уряду не видається, що державні органи мали будь-який намір забезпечити заявнику автоматичний судовий контроль за його триманням під вартою, як цього вимагає пункт 3 статті 5 Конвенції. На думку Суду, рішення національних судів, на які посилається Уряд (див. пункти 43–45 та 51 вище), не стосуються ситуації заявника. Отже, Суд доходить висновку, що заявника було позбавлено важливої гарантії цього положення Конвенції.

87. У зв’язку з вищевказаними підставами, заперечення Уряду, яке ґрунтувалось на тому доводі, що заявник мав сам звертатись з клопотанням про перегляд законності його затримання, має бути відхилене.

88. Відповідно Суд відхиляє заперечення Уряду та доходить висновку, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

ii. Постанова про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту

89. Суд зазначає, що у справі, яка розглядається, тримання заявника під вартою підпадає під дію підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції. У ситуації, коли розглядається законність тримання під вартою під час досудового та судового провадження, зазвичай вимагається проведення усного слухання. Крім того, судове провадження має бути змагальним і завжди забезпечувати принцип рівності сторін — прокурора та особи, яка тримається під вартою. Це означає, зокрема, що особа, яка тримається під вартою, повинна мати доступ до матеріалів слідства, які є необхідними для оцінки законності тримання цієї особи під вартою. Особа, яка тримається під вартою,повинна мати можливість прокоментувати доводи органів прокуратури (див. рішення від 25 жовтня 2007 року у справі «Лебедєв проти Росії» (Lebedev v. Russia), заява № 4493/04, пункт 77, з подальшими посиланнями).

90. За обставин справи, яка розглядається, Суд вже встановив, що заявник та його захисник не були заздалегідь повідомлені про предмет судового засідання (див. пункт 77 вище). Далі Суд зазначив, що суд першої інстанції в своєму рішенні про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не розглядав належним чином необхідність позбавлення заявника свободи (див. пункти 66–74 вище). Крім того, національний суд не розглядав можливість застосування іншого запобіжного заходу, ніж взяття під варту, хоча захисник заявника звертався з клопотанням про взяття на поруки. Додатково до цих недоліків заявнику було без жодного обґрунтування відмовлено у задоволенні його клопотання про надання достатнього часу для ознайомлення з матеріалами, які були пред’явлені органами прокуратури, та для підготовки свого захисту. Суд не може прийняти аргумент Уряду про те, що заявнику не потрібно було ознайомлюватись з матеріалами, які підтверджували подання прокурора, оскільки він був обізнаний з описаними у вказаному поданні фактами. Саме заявник та його захисник, а не державні органи, мали вирішувати, чи потрібно їм ознайомлюватись з матеріалами, які були пред’явлені на підтвердження затримання заявника. Така поведінка національних органів серйозно вплинула на принцип рівності сторін.

91. Отже, Суд доходить висновку, що судове провадження стосовно зміни обраного заявнику запобіжного заходу не відповідало вимогам пункту 3 статті 5 Конвенції, і що у зв’язку з цим було порушення цього положення.

4. Пункт 4 статті 5 Конвенції

92. Заявник стверджував, що йому не було надано доступу до документів, які були пред’явлені органами прокуратури на підтвердження їх подання про взяття його під варту, і що апеляційний суд не роз’яснив у своєму рішенні підстави для спростування його доводів.

93. Уряд стверджував, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективну процедуру оскарження постанови про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту в апеляційному порядку, і що він скористався цим засобом юридичного захисту. Уряд також не погодився з твердженням заявника про те, що йому не були надані матеріали, пред’явлені на підтвердження подання про взяття його під варту, оскільки він не звертався з жодними клопотаннями про надання йому такого доступу.

94. Уряд вважав, що апеляційний суд належним чином оцінив всі доводи заявника та його скарги на процесуальні порушення. Уряд зазначив, що суд першої інстанції розглянув твердження та скарги заявника та відмовив у їх задоволенні, а апеляційний суд залишив постанову суду першої інстанції від 27 грудня 2010 року без змін, погодившись з її висновками та розглянувши питання щодо наявності порушень норм кримінально-процесуального законодавства при її прийнятті. Отже, Уряд вважає, що апеляційний суд м. Києва належним чином оцінив всі доводи заявника, та що у цій справі не було порушення прав заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

95. Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає право осіб, яких затримано або взято під варту, на перегляд процесуальних і матеріально-правових умов, які з точки зору Конвенції є суттєвими для забезпечення «законності» позбавлення їх свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та легітимність мети, з якою особу затримано та потім узято під варту (див. рішення у справах «Буткявічюс проти Литви» (Butkevicius v. Lithuania), № 48297/99, пункт 43, ECHR 2002-II, та «Соловей і Зозуля проти України» (Solovey and Zozulya v. Ukraine), заяви №№ 40774/02 та 4048/03, пункт 70, від 27 листопада 2008 року).

96. Вимога процесуальної справедливості за пунктом 4 статті 5 Конвенції не встановлює єдиного незмінного стандарту, що застосовується незалежно від контексту, фактів і обставин. Хоча не завжди є необхідність у тому, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції супроводжувалась такими самими гарантіями, які вимагаються статтею 6 Конвенції у кримінальному чи цивільному судочинстві, вона повинна мати судовий характер і забезпечувати гарантії, які є належними при цьому виді позбавлення свободи. Отже, судове провадження має бути змагальним і завжди забезпечувати принцип «рівності сторін» (див. рішення у справі «А. та інші проти Сполученого Королівства» (A. and Others v. the United Kingdom) [ВП], заява № 3455/05, пункти 203–204, ECHR 2009-..., з подальшими посиланнями). Принцип рівності сторін не буде забезпечено, якщо стороні захисту відмовлено в доступі до тих документів, які є необхідними для ефективного оскарження законності тримання під вартою, про яке йдеться (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Фодале проти Італії» (Fodale v. Italy), заява № 70148/01, пункт 41, ECHR 2006-VII). Також може бути необхідним, аби відповідна особа мала не лише можливість бути особисто заслуханою, але й мати ефективну допомогу свого захисника (див. рішення від 29 лютого 1988 року у справі «Буамар проти Бельгії» (Bouamar v. Belgium), пункт 60, Series A № 129).

97. У справі, яка розглядається, заявник подав апеляцію на постанову про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, де він виклав численні скарги як щодо справедливості провадження в суді першої інстанції, так і щодо підстав його затримання, наведених органами прокуратури та підтверджених цим судом (див. пункт 33 вище). У своїй ухвалі від 5 січня 2011 року апеляційний суд м. Києва відмовив у задоволенні апеляції заявника без надання належної відповіді на його доводи, які, на думку Суду, здаються доречними та вартими належного розгляду та відповіді по суті. Апеляційний суд також не надав адекватної відповіді на клопотання, підписане народними депутатами та підтримане Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, щодо передачі заявника на особисту поруку. Однак національний суд обмежився повторенням висновків суду першої інстанції та відмовою в задоволенні клопотання заявника як необґрунтованого.

98. Суд також зазначає, що своєю постановою від 21 квітня 2011 року той же апеляційний суд продовжив строк тримання заявника під вартою, хоча заявник вже закінчив ознайомлюватись з матеріалами справи, що було основною підставою, наведеною органами слідства для позбавлення заявника свободи.

99. Вищезазначених міркувань Суду достатньо, щоб дійти висновку, що заявника не було забезпечено належним судовим переглядом законності взяття його під варту.

Відповідно мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 18 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 5

100. У своїх поданнях до Суду заявник скаржився, що судове провадження щодо нього та його затримання були використані державними органами для усунення його від політичного життя та участі в майбутніх парламентських виборах. Заявник не посилався на жодне положення Конвенції. Суд вважає, що ця скарга має розглядатись за статтею 18 Конвенції, яка передбачає:

«Обмеження, дозволені згідно з [цією] Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені».

Поиск по сайту: