ТЕМАТИЧНИЙ СЛОВНИК

АДАПТАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА (від лат. adaptatio – пристосування, від adaptare – пристосовувати, прилагоджувати) – форма правової гармонізації, сутність якої полягає в узгодженні та пристосуванні нормативно-правових актів національного законодавства до міжнародних, європейських або внутрішньодержавних правових стандартів. Ґрунтується на принципах системно-функціонального та порівняльно-правового пізнання державно-правових явищ і формування відповідних системи законодавства.

У сучасний період одним з пріоритетних напрямів розвитку законодавства України є його адаптація до законодавства Європейського Союзу та країн СНД, а також до міжнародних правових стандартів. Політико-правові та організаційні засади цієї діяльності визначаються Угодою про парт­нерство і співробітництво між Україною і Європейсь­кими співтовариствами та їх державами-членами 1994 р., Спільною стратегією щодо України (схвалена Радою Європи на Гельсінському саміті 11.XII 1999 р.), Законами України «Про Концепцію Загальнодержав­ної програми адаптації законодавства України до за­конодавства Європейського Союзу» (2002 р.) та «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (2004 р.), Постановою Кабінету Міністрів України «Дея­кі питання адаптації законодавства України до зако­нодавства Європейського Союзу» від 15.Х 2004 тощо.

АПРОКСІМАЦІЯ – (від лат. approximare – наближати) заміна одних нормативно-правових актів іншими, у тому чи іншому змісті близькими до вихідного. Цей термін запозичений з природничих наук і часто точніше може характеризувати процес «наближення» у контексті гармонізації.

ВІДСИЛКА – це форма імплементації норм міжнародного права, при якій держава включає в своє національне право норму (чи декілька норм), які відсилають до норм міжнародного права, в силу чого останні можуть діяти усередині держави, регулювати відношення між суб’єктами національного права. При відсилки зміст міжнародно-правової норми не змінюється и вона застосовується, не будучи інкорпорованою в національне право, в тому же об’ємі, що і у міжнародному праві. Сутність відсилки полягає в указані на те, що конкретна поведінка державних органів повинна регулюватися загальними положеннями або конкретними правилами договору (звичаю), а не національного закону.

ВИКОНАННЯ НОРМ ПРАВА – це така форма їх реалізації, що вимагає активної поведінки суб’єкта права щодо здій­снення покладених на нього обов’язків. Ця форма міжнарод­но-правової реалізації передбачає саме активну діяльність суб’єктів міжнародного права із здійснення тих чи інших норм. Виконання є характерним для міжнародно-правових норм, що передбачають конкретні обов’язки, пов’язані з певними діями.

ВИКОРИСТАННЯ НОРМ ПРАВА – така форма їх реалізації, коли учасники правовідносин на свій розсуд реа­лізують належні їм права. У цьому разі мається на увазі здійснення наданих можливостей, що містяться у нормах міжнародного права. При цьому рішення про використання нормативних положень суб’єкти міжнародного права при­ймають самостійно. До цієї форми належить реалізація так званих правочинних норм.

ГАРМОНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА (від грец. – скріплення, зв’язок, злагодженість, відповідність) – процес цілеспрямова­ного зближення та узгодження нормативно-правових приписів з метою досягнення несуперечливості зако­нодавства, усунення юридичних колізій, дотримання міжнародних, європейських та національних правових стандартів. Є важливим способом правової інтеграції, одним з юридичних механіз­мів досягнення спільної мети різних міждержавних об’єднань та інтеграції світового співтовариства в цілому. Гармонізація законодавства сприяє досягненню взаємоузгодженості правових систем або їх структурних частин у межах певної спільноти і має подвійну мету: а) усунути правові пе­решкоди, що можуть виникати через відмінності національного права у зовнішніх правових відносинах відповідних суб’єктів; б) забезпечити створення у певних сферах (права людини, економіка, екологія тощо) єдиних принципів, правил, правових стандартів, які можуть становити основу єдиної політики відповідних країн у цих сферах.

Гармонізація законодавства відбувається у різних формах (адаптація законо­давства, імплементація, стандартизація та ін.) і може передувати уніфікації законодавства або ж застосову­ватися тоді, коли потреби в такій уніфікації немає.

Як процес приведення системи нормативно-правових приписів у певну відповідність гармонізація законодавства ґрунтується на наукових методологічних засадах єдності, заверше­ності, цілісності, пропорційності, узгодженості та до­сконалості.

Гармонізація може здійснюватися на міжнародному (між­державному) або національному рівні. Вона може бути одно- або бага­тосторонньою. За односторонньої гармонізації відбувається узгодження законодавства однієї держави із законо­давством іншої (інших) держави (держав) чи актами міжнародних організацій. За багатосторонньої гармонізації заходи щодо узгодження нормативно-правових приписів вживаються всіма її учасниками. Важливим засобом гармонізації є модельні закони (типові рекомендаційні законопроекти), що розробляються з метою утвердження спільних правових принципів та зближення законо­давства. Така практика характерна, напр., для країн-учасниць СНД.

На сучасному етапі гармонізація законодавства України з нормами міжнародного та європейського права здійснюється шляхом приєднання до багатосторонніх міжнародних угод, у процесі виконання зобов’язань, які випливають із членства в міжнародних ор­ганізаціях, а також у ході підготовчої роботи до всту­пу в такі організації або міждержавні утворення, зокрема ЄС і СОТ.

ДОДЕРЖАННЯ НОРМ ПРАВА – це така форма їх реаліза­ції, яка полягає в утриманні суб’єкта права від вчинення за­боронених правом дій. У такій формі в міжнародному праві реалізуються, як правило, норми-заборони. Суб’єкти міжнародного права утримуються від вчинення дій, що заборонені нормами міжнародного права.

ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА – це форма їх реалізації, здійснювана державою в особі своїх органів щодо конкретних випадків міжнародних відносин.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ – система цілей, а також методів і засобів їх досягнення тієї чи іншої держави в її міжнародних відносинах. Є продовженням внутрішньої політики. Здійснюється переважно через органи держави, зокрема спеціального призначення.

В Україні правові основи зовнішньої політики закладені в її Конституції. Відповідно до ст.. 18 зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Визначення засад зовнішньої політики віднесено до повноважень Верховної Ради України. Президент України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях і т.ін. Кабінет Міністрів України забезпечує державних суверенітет і економічну самостійність України, здійснює зовнішню політику держави. Спеціальним органом, який здійснює зовнішню політику України, є Міністерство закордонних справ.

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ (від лат – наповнювати, досягати, виконувати, здійснювати) – в міжнародному праві – організаційно-правова діяльність держав з метою реалізації своїх міжнародно-правових зобов’язань, це забезпечення практичного результату й фактичного виконання конкретними засобами. В більш повному розумінні імплементація означає застосування міжнародних і внутрішніх норм права для виконання міжнародних зобов’язань, а також створення для цього на міжнародному і внутрішньо-правовому рівні відповідних умов та механізмів. Отже, імплементація є однією з основних скла­дових частин системи міжнародно-правового регулювання, у якій держава виступає, з одного боку, у ролі суб’єкта, що формує міжнародні норми, а з іншого – у ролі суб’єкта, що їх здійснює.

Імплементаційні статті означають ті статті договору, що передбачають систему заходів для реалізації цього договору.

ІНКОРПОРАЦІЯ (лат. incorporatio) – спосіб систематизації діючого права шляхом об’єднання у збірці або зборах правових актів в хронологічному, алфавітному або іншому порядку (напр., по галузях права). На відміну від кодифікації не переслідує мети відновити зміст правових актів. Проте інкорпорація дає можливість внести в первинний текст правових актів усі подальші офіційні зміни і доповнення, виключити скасовані норми, виявити неузгодженості, протиріччя і т. п. Розрізняють інкорпорацію офіційну і неофіційну. У текстах міжнародних договорів термін інкорпорація іноді означає включення однієї держави до складу іншого на основі угоди.

ІНТЕГРАЦІЯ – здебільшого розуміється як об’єднання в ціле будь-яких окремих частин, координація дій різних частин цілісної системи чи процес упорядкування, узго­дження та об’єднання структур і функ­цій у цілому організмі. Правова інтеграція відбувається у рамках загального процесу зближення або апроксимації (approximation англ. – наближення, зближення) правових систем, не спонтанне, випадкове зближення, що відбувається за логікою речей, а як суто організована діяльність. Інтеграція правових систем – це не лише дослідження зовнішніх механізмів та процесів, котрі обумовлю­вали дану інтеграцію. Це й дослідження внутрішній сторони даного питан­ня, а саме аналіз та виявлення особ­ливостей функціонування та взаємодії внутрішніх компонентів (структури) правової системи інституційної, функційної та нормативної частин. Яскравим прикладом найбільш розви­нутого регіонального інтеграційного об’єднання в наш час є Європейський Со­юз.

КОНВЕНЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМімплементації, який ще називають договірно-правовим механізмом, відпо­відно до своїх природних етапів містить у собі такі структур­ні елементи, як правозабезпечувальне нормотворення, тлумачення, міжнародний контроль і правозастосування.

КОНТРОЛЬ МІЖНАРОДНИЙ – засіб сприяння імплементації норм міжнародного права. Це перевірка справжнього стану у сфері реалізації зобов’язань через встановлення відповідності фактичної поведінки держав правовим розпорядженням. Фактично міжнародних контроль як структурний елемент конвенційного механізму імплементації охоплює такі ланки: 1. забезпечення перевірки відповідності діяльності держав прийнятим міжнародним зобов’язанням; 2. встановлення можливих порушень державою взятих на себе міжнародних зобов’язань; 3. сприяння оптимальній реалізації норм міжнародного права.

Міжнародний контроль здійснюється на практиці двома методами: збором і оцінкою інформації.

Збір інформаціїскладається з фактичного (тобто з вико­ристанням усіх законних засобів) одержання зведень про реалізацію міжнародно-правових норм.

Оцінка інформаціїмістить у собі зіставлення реальної діяльності держави з вимогами міжнародно-правових норм.

МЕХАНІЗМ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ – передбачена міжнародним договором система заходів контролю за його здійсненням або певні органи, створені з цією метою міжнародним договором, і процедура їх роботи. Механізм імплементації міжнародно-правових норм включає в себе сукупність правових та інституційних засобів, що використовуються суб’єктами міжнародного права на міжнародному та національному рівнях. Міжнародно-правовий механізм імплементації норм між­народного права можна розглядати як сукупність двох скла­дових: конвенційного механізму й організаційно-правового механізму. Процес імплементації норм міжнародного права на націо­нальному рівні умовно поділяють за його внутрішнім змістом на дві складові: нормативний механізм (сукупність норма­тивних засобів) і організаційно-правовий механізм (сукуп­ність державно-владних інститутів).

Міжнародна система імплементації складається із створених на підставі міждержавних угод універсальних, регіональних та локальних міжнародних організацій, спеціалізованих установ та їх допоміжних органів. За їх допомогою стає можливим об’єднання зусиль держав та міжнародних організацій у реалізації діючих норм міжнародного права. Національну систему імплементації становлять органи державної влади та інші органи держави, що уповноважені забезпечувати виконання країною своїх міжнародно-правових зобов’язань. Оскільки норми міжнародного права породжують правовідносини між суб’єктами внутрішнього права, необхідні додаткові внутрішньодержавні засоби для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, в реальні дії органів, юридичних осіб та громадян, що перебувають під юрисдикцією держави. Саме за допомогою такого механізму здійснюється інкорпорація міжнародно-правових норм у Конституцію та інші законодавчі акти. Хоча він може передбачати і здійснення відповідної практики органами держави.

В Україні система органів імплементації визначена в Конституції України та Законом «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р.

НОРМАТИВНИЙ МЕХАНІЗМ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ – сукупність нормативних засобів, до яких належать конституційні положення, норми загального характеру та норми про функції і повноваження.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМІМПЛЕМЕНТАЦІЇ норм міжнародного права на національному рівні являє со­бою комплекс тих чи інших органів держави, що беруть участь у здійсненні цих норм, і проведених ними заходів, спрямованих на виконання міжнародних зобов’язань держа­ви. Організаційно-правовий механізм імплементації органіч­но пов’язаний із нормативним механізмом, фактична реалі­зація якого здійснюється шляхом реальної діяльності перед­бачених для цього різних за статусом, повноваженнями і ха­рактером органів держави.

ОДНОСТОРОННІ АКТИ ДЕРЖАВИ – односторон­нє волевиявлення держави з наміром викликати юридичні наслідки згідно з міжнародним правом. Односторонні акти поділяють на незалежні (самостійні, автономні) й залежні. До останніх відносять формально односторонні акти, пов’язані з іншими між міжнародно-правовими явищами, зокрема правом міжнародних договорів (денонсація, застереження, відмова від договору, вихід з договору тощо) та міжнародним звичаєвим правом.

Водночас для міжнародного права значущими є насамперед самостійні односторонні акти. Головною їх особливістю є те, що такі акти держави породжують нові правовідносини з іншими державами або міжнародними організаціями. Само­стійні односторонні акти держави не створюють зобов’язань для третіх сторін, а лише наділяють їх правами. Чинність односторонніх актів не обумовлюється згодою або іншою реакцією третіх сторін. Необхідною передумовою чинності односторонніх актів має бути їх публічність, тобто доведення змісту одно­сторонньої заяви до відома адресатів. Односторонні акти держави можуть мати різну форму, найпоширенішими є заяви і декла­рації – як усні, так і письмові. За характером юридичних наслідків розрізняють такі основні види односторонніх актів: обіцян­ка, визнання, протест, відмова, нотифікація. Односторонні акти держави слугують джерелом міжнародно-правових зобов’язань. Підставою зобов’язальної сили таких актів вважається принцип добросовісності. Інститут односторонніх актів держави регулюється міжнародним звичаєвим правом, а також mutatis mutandis Віденською конвенцією про право міжна­родних договорів 1969. У 1997 р. Комісія міжнародного права ООН розпочала кодифі­кацію міжнародно-правового інституту односторонніх актів держави. Серед відомих прикладів – заяви уряду Німеччини у період між 1935-1938 щодо непорушності нейтраліте­ту європейських країн у формі гарантій, заява Єгипту щодо режиму Суецького каналу 1957 р., Декларація Австрії про нейтралітет 1955 р., Заява про відмову України від ядерної зброї 1994 р.

ПРАВОЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНЕ НОРМОТВОРЕННЯ у сучасній міжнародній системі здійснюється відповідно до пункту 1 (а) ст. 13 Статуту ООН, що діє з метою «…сприяння міжнародно­му співробітництву в політичній галузі і заохочення прогре­сивного розвитку міжнародного права і його кодифікації».

У свою чергу елемент правозабезпечувального нормотво­рення умовно поділяють на етапи: 1. попереднього нормотворення; 2. конкретизації; 3. закріплення нормами міжнародного права необхідних (або можливих) заходів внутрішньодержавного правотворення; 4. встановлення меж правового регулювання; 5. визначення компетентних органів держави, на які покладаються права та обов’язки у зв’язку з реаліза­цією договірних норм.

ПРЕЦЕДЕНТ – (від лат. – той, що передує) – спосіб зовнішнього вираження і закріплення індивідуальних правил поведінки, яке встановлюється компетентним органом держави для врегулювання конкретної життєвої ситуації і стає загальнообов’язковим у регулюванні аналогічних конкретних життєвих ситуацій. Потреба у прецеденті виникає насамперед за наявності прогалин у праві. Така зовнішня форма (джерело) об’єктивного юридичного права існувала ще у Стародавньому Римі у вигляді преторських едиктів.

Серед прецедентів (судових та адміністративних) найпоширенішими є судові, притаманні англосаксонському типу правової системи. Сформований англійською судовою практикою в 11 ст. судовий прецедент як форма права пізніше був сприйнятий правовими системами багатьох держав світу.

Прецедент – це не все рішення у цілому, а лише та його частина (що має назву від лат. – вирішальний довід, аргумент), тобто необхідна основа, певний раціональний смисл, принцип, на якому воно ґрунтується. Саме ця частина рішення яка виділяється шляхом логічного аналізу, використовується для урегулювання інших аналогічних конкретних життєвих ситуацій (хоча посилання робиться на прецедентне рішення у цілому).

Прецедент може застосовуватися не тільки в національному, а й у міжнародно-правовому регулюванні, про ще свідчить, зокрема, практика Європейського суду з прав людини.

РАТИФІКАЦІЯ (франц. – затвердження, від лат. – такий, що має законну силу і робити) – затвер­дження вищим органом державної влади (монархом, президентом, парламентом; в Україні – Верховною Радою) міжнародного договору. В міжнародно-правовому плані ратифікація є формою вираження згоди на обов’язковість договору для країни. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародно-правовому (ратифікаційній грамоті) та національно-правовому (напр. законі про ратифікацію). Ратифікація є однією зі стадій укладення міжнародного договору, переважно за­ключною. Правова природа та порядок її здійснення визначаються Віденською конвенцією про право між­народних договорів 1969 та національним законодавством дер­жав (в Україні – Закон «Про міжнародні договори України», 2004).

Ратифікація не є обов’язковою для укладення будь-якого дого­вору, в загальному вигляді перелік випадків обов’язкової ратифікації наведено у ст. 14 Віденської конвенції, 1969 р., якщо ратифікація передбачена договором або іншою домовленістю його учасників; якщо представник держави підписав договір за умови його ратифікації або намір держави про підписання за такої умови випливає з повноважень чи висловлювань під час переговорів. Закон України «Про міжнародні договори України» містить перелік договорів, які підлягають ратифікації.

Процес ратифікації складається з таких стадій: попереднє схвалення, сама ратифікація та обмін ратифікаційними грамотами. Двосторонні договори набувають чинності (якщо в них не передбачено інше) після обміну ратифікаційними грамотами, що здійснюється у погоджений сторонами час, як правило, в столиці тієї країни, де договір не підписувався. При укладенні багатосторонніх договорів сторони визначають депозитарія (ним може бути держава, міжнародна організація або головна виконавча посадова особа такої організації), якому усіма учасниками передаються ратифікаційні грамоти, і договір набуває чинності з моменту отримання депозитарієм грамот від усіх (або визначеної договором кількості) учасників.

РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА – це переведення норм права у правомірну поведінку суб’єктів у формі використання належних їм прав, вико­нанняобов’язків і додержання заборон з метою задоволен­ня інтересів і потреб адресатів права, досягнення його (пра­ва) цілей.

РЕЦЕПЦІЯ – (від лат. «receptio» - прийняття). У правовому контексті рецепцію розуміють як запозичення, сприйняття будь-якою національною правовою системою принципів, інститутів, основних рис іншої національної системи. Рецепція, що полягає в прямому запозиченні однією державою значних правових комплексів іншої держави, сьогодні в її класичному вигляді майже не зустрічається

СПОСОБИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ – це заходи, які вживають органи державної влади з метою реалізації конституційних гарантій імплементації норм міжнародного права. Це також прийом або система прийомів, які дають можливість здійснити імплементацію та досягти цілей норм міжнародного права.

Оскільки імплементація норм міжнародного права здійснюється як на національному так і на міжнародному рівні, розрізняють систему внутрінаціональних та систему міжнародних засобів імплементації.

У вітчизняній літературі немає єдиного погляду стосовно внутрішньодержавних способів імплементації норм міжнародного права та чітких критеріїв відмежування їх один від одного, а отже, й чітко визначеної систематизації способів імплементації міжнародно-правових норм. Віддаючи перевагу одним і заперечуючи інші, автори виходять із власних переконань та прихильностей.

Загалом способи імплементації можна визначити як спеціальні напрями діяльності органів державної влади, що здійснюються з метою виконання міжнародно-правових норм. Способи імплементації застосовуються в кожному конкретному випадку уповноваженими на це органами законодавчої, виконавчої чи судової влади як стосовно окремих норм, так і їхньої сукупності.

Способами імплементації на міжнародному рівні є сукупність нормативних і організа­ційно-правових (інституційних) засобів, що у сукупності і становлять зміст процесу реалізації норм міжнародного права. Не останнє місце в цій системі засобів грає зовнішня політика держави.

ТЛУМАЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ – діяльність, пов’язана з встановленням (роз’ясненням) їх істинного значення та змісту з метою найповнішого і точного застосування положень договору. У процесі тлумачення застосовуються загальновизнані принципи і норми міжнародного права, кодифіковані у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. (ст. 31, 32, 33). Тлумачення має бути добросовісним для забезпечення принципу pacta sund servanda (договори повинні виконуватися). Ст. 31 Конвенції визначає основні засоби тлумачення міжнародних договорів. Термінам слід надавати звичайного їх значення з огляду на об’єкт і цілі договору або специфічне значення, якщо учасники договору мали такий намір. Текст договору має тлумачитися з урахуванням преамбули і додатків, а також інших договорів, що його стосуються. При тлумаченні враховується будь-який наступний договір між сторонами щодо тлумачення або застосування договору, практика застосування договору, а також норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між сторонами договору.

Тлумачення багатосторонніх договорів, які укладаються двома і більше мовами, має особливості. Так, ст.. 33 передбачає, що тексти таких договорів, які визнані автентичними, мають однакову юридичну силу. Текст на одній з мов може мати переважну силу лише в тому випадку, якщо про це домовилися сторони договору. Передбачається, що терміни договору мають однаковий зміст різними мовами. Якщо при порівнянні рівнодостовірних текстів виявляються розбіжності, буде застосовуватися те значення, яке з урахуванням об’єкта та цілей договору найкраще узгоджує всі тексти різними мовами.

ТЛУМАЧЕННЯ АВТЕНТИЧНЕ – здійснюється безпосередньо учасниками договору, і воно володіє найвищою юридичною силою. Як привило, таке тлумачення існує у формі спеціальних угод, протоколів, дипломатичних нот.

ТЛУМАЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОПРАВОВЕ – здійснюється державами, які є сторонами даного договору. Це односторонні тлумачення, які зобов’язують лише державу-автора цих односторонніх заяв. Таке тлумачення держава може здійснювати на стадіях укладення, ратифікації, підтвердження, прийняття чи приєднання до договору, а також при застосуванні чинного міжнародного договору. В теорії виділяють також неофіційне тлумачення, який здійснюється науковими колективами та окремими вченими.

ТЛУМАЧЕННЯ МІЖНАРОДНЕ – дана форма передбачає можливість звернення до Міжнародного суду ООН, третейських судів та інших міжнародних організацій та органів.

ТРАНСФОРМАЦІЯ – це юридична форма набуття чинності на території держави конкретною нормою міжнародного права, здійснюється шляхом ухвалення спеціальних внутрішньодержавних правових актів. Це об’єктивне явище, що виражається у різних способах здійснення міжнародних зобов’язань держави за допомогою видання нею національно-правових актів. Іноді для забезпечення здійснення норм міжнародного права з метою виконання міжнародно-правових зобов’язань, передбачених цими нормами, виникає потреба у прийнятті відповідних законів. З опублікуванням і набранням чинності міжнародними договорами їхні норми, виконання зобов’язань за якими може бути досягнуто без додаткових організаційно-правових заходів центральних органів державної влади, набувають значення норм внутрішнього права й застосовуються судами та іншими органами державної влади.

Трансформація здійснюється у формах відсилання, ратифікації та опублікування договору, видання спеціального закону чи адміністративного акта. Усі види трансформації підрозділяються на два підвиди: генеральну та спеціальну. Генеральна трансформація полягає у встановленні державою у своєму внутрішньому праві загальної норми, що додає міжнародно-правовим нормам силу внутрішньодержавної дії. Спеціальна трансформація полягає у наданні державою конкретним нормам міжнародного права сили внутрішньодержавної дії, шляхом їхнього відтворення у законі текстуально або у вигляді положень, адаптованих до національного права, або через законодавче вираження згоди на їхнє застосування іншим способом.

УНІФІКАЦІЯ У ПРАВІ (від лат. – один и робити) – процес приведення чинного права до єдиної системи, усунення розбіжностей і надання одноманітності правовому регулюванню подібних або близьких видів суспільних відносин. Зумовлена ускладненням суспільного життя і розвитком суспільних відносин. Стосується як правотворчості, так і правозастосування.

Головними методами уніфікації є систематизація національного законодавства, імплементація норм міжнародного права у національне законодавство, його адаптація до вимог міжнародного права тощо.

ФОРМИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА – розуміють додержання норм права; виконання норм права; використання норм права; застосування норм права.

Тематичний словник зроблений на підставі досліджень таких вчених, як В.Б. Аверʼянов, М.О. Баймуратов, О.Ф. Висоцький, В.Н. Денисов, Н.А. Дмитрієва, П.М. Рабінович, О.Ф. Скакун, В.Я. Тацій, С.А. Черніченко, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, В.Т. Юрченко.

Поиск по сайту: