Значні для села події

Змінювалися часи, змінювався склад і чисельність населення. У 1773 р. у Великій Рибиці проживало 1001 жителів., в 1850 р. - 1370 жит., в 1897 р - 1982 жит., в 1902 р. - 1800 жит., в 1965 р - 1678 жит., в 1976 р -1076 жит., в 1986 р - 763 жит., у 1995 р - 700 жит; 2007 р - 578 жит.

Із дев'ятої ревізії маємо відомості про кріпаків. У поміщиків їх було у Зеленіна - 10, у Ісакова — 10, у Миколи Койленського - 21, у Івана Койленського - 17 душ. Звичайно, ці власники "душ" були відставними військовими.

Перший храм у Великій Рибиці був дерев'яний. Про дату його будівництва ми дізнаємося з документів, знайдених серед архівів в Миропільського Біла зодського монастиря. Уривки з цього документа, який має назву "Грамота ц. лей Иона и Петра Алексеевича Бєлгородському Борису Петровичу Шереметьеву ", взяті нами у відомого українського історика АХ Багалія: "а в прошлом в 189 году юсле смерти деда велено мною землею и всякими угодьи владети бабки Агафьи и деду его Матвею и отцу его Йвану и по старьім межам и урочищам и бабка его в том поместье после смерти мужа своего построила церковь в имя Успения Пресвятьіе Богородицьі".

Отже, з цього документу про позитивне рішення тяжби землевласників Безрученків за землеволодіння на обох берегах Псла маємо достеменні відомості про перший храм у Великій Рибиці, побудований Агафією Безручко у 189 році, тобто 7185 року за ліком "від створення світу", або за нашим літочисленням 1677 року.

Це була рублена дерев'яна невелика церква, яку потім неодноразово ремонтували, перебудовували, і врешті - решт в селі збудували кам'яний храм, освячений, як і попередній, на честь Успенія Пресвятої Богородиці. У 1938 році в цьому храмі колгоспники збудували склад. Під час Великої Вітчизняної війни церковна служба тут відновилася і тривала до 1955 року. Поступово храм Успенія Пресвятої Богородиці став руйнуватись. Люди розібрали по домівках ікони і церковне начиння.

Восени 1974 року храм Успенія Пресвятої Богородиці в селі Велика Рибиця був підірваний. За спогадами наших односельчан Світличного Михайла Панасовича, Світличної Лідії Павлівни, Гелих Марії Василівни, Наумової Ганни Никонівни, селяни заклеювали шибки у вікнах паперовими смужками, щоб вони не повилітали. Людям, які жили поблизу, було наказано відійти далі від місця підриву. Сапери, які приїхали з Сум, не змогли підірвати храм з першого разу. Першого дня була підірвана одна стіна, потім ще частина храму. Стіни розтягували металевими тросами і розвалювали. Десь за тиждень вивезли машинами цеглу.

Так, від храму Успенія Пресвятої Богородиці залишилась лише згадка, та храмове свято села Велика Рибиця - 28 серпня. Краєзнавці у Наумова Віктора Яковича знайшли фотографію храма Успенія Пресвятої Богородиці і зробили за нею малюнок цього храму.

У 1997 році на місці, де стояв храм Успенія Пресвятої Богородиці, був поставлений хрест. Зараз тут рибичани на Великдень святять паски, та на хрещення святять воду.

На фото місце, де був храм Успенія Пресвятої Богородиці.

Після реформи 1861року життя в селі значно полегшало. Зважаючи на ріст населення, місцева влада в 1904 році влаштувала дитячі ясла. Перше шкільне приміщення церковно - приходської школи збудовано у 1898 році.

На фото старе приміщення школи.

На той час у селі були млин, 7 вітряків, молотарка з приводом від двигуна, 2 просорушки, 2 молотарки з кінним приводом, 2 снопов'язки, 2 лавки, шинок.

За свідченнями старожилів, на початку XX століття основними тканинами для виробництва одягу були самоткане полотно і сукно. Носили лапті, полотняні штани, куцину чи свитку в будень і вироби з ситцю та дешевого мілістину у свято. У сільському господарстві сохи зустрічалися рідко. Переважали однокінний плуг, дерев'яна борона, косили хліб косами і жали серпами. Сіялось багато конопель на олію і полотно. При обладнанні жител робили плетені з хворосту димарі, а замість фундаменту були земляні призьби. Дерев'яна підлога була лише у школі, у будинках багатія Глуховцова, попа та пана Артюховича, який жив на околиці села. В усіх хатах замість полу була долівка.

У 1918 році почала діяти Великорибицька сільська рада і працювала до 1957 року. Селяни одержали землю і становились на ноги. У 20-х роках був організований комітет незаможних селян, головою якого був Марко Дорофєєв. Бідні селяни об'єднувались у союзи для спільного обробітку землі. Селяни декілька разів усуспільнювали зерно, худобу, знаряддя праці, а потім розбирали додому. У 1929 році організували колгосп "Червоний Жовтень", який очолював Баранов Фирс Іванович. Першим трактористом був Сидорін Михайло Климович, який у 1932 році приїхав у Велику Рибицю на тракторі "Фордзон" із Миропілля.

Трагічною сторінкою для всієї України, зокрема для нашого села,був голодомор 1932-1933 років. Урожай 1932 року був непоганий, але зібрати його ввесь не вдалося, бо часто йшли дощі, 3 Москви прийшло розпорядження збільшити здачу хліба державі. З колгоспу вивезли все зерно, навіть посівне. За спогадами наших односельчан Чепульського Андрія Степановича, Лободовської Марфи Марківни, Сіроштан Марії Панасівни, Щербак Наталії Нестерівни, Діжевського Леоніда Степановича, в селі Велика Рибиця було створено 3 бригади по 15 чоловік, які ходили по хатах і шукали зерно, яке потім забирали. Люди ховали збіжжя в клунях, закопували в землю, навіть клали за ікони. Вони не віддавали збіжжя. За те, що чинили супротив, у селян розбирали хати, так,розкидали хати у Артюхова Кузьми Фатєєвича, Климента Дмитра Архиповича, а їх разом з дітьми повиганяли на вулицю. Узимку 1933 року селяни почали пухнути і гинути від голоду. Вимирали цілими сім'ями. Так вимерла сім'я Діжевського Максима Івановича. Часто у людей не було сили, щоб поховати небіжчика на цвинтарі, і ховали на городах. Так, на городах поховані Артюхов Фатєй Якубович, Кравченко Кирило Іванович. Селяни, не маючи чого їсти, пекли хліб з висівок, кінського щавлю, листя вишні та липи. Багато людей померло, коли влітку почали наливатись колоски і люди їли сире зерно. В нашому селі від голоду померла третина населення. У 1939-1940 роках колгоспники почали вирощувати високі врожаї, добиватись продуктивності тваринництва. Серед нагороджених золотими і срібними медалями сільськогосподарської виставки були колгоспниці місцевої артілі "Червоний Жовтень", Ладна і Сіроштан. Але їх старанну працю перервала війна. У роки Великої Вітчизняної війни більшість жителів Великої Рибиці перебували у лавах захисників Батьківщини. У жовтні 1941 року німці захопили наше село. Багато односельчан пішло в партизанські загони. Одним з них командував колишній директор школи Гончаренко. За героїзм і мужність, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни, 435 жителів були нагороджені орденами і медалями.

Село Велика Рибиця було звільнено від німецько-фашистської окупації З березня 1943 року. Всі жінки, старі, підлітки, не покладаючи рук, трудилися для фронту. Вони орали землю не лише волами, а й коровами. Старанно трудились й на інших роботах. Медаллю "За доблесну працю в період Великої Вітчизняної війни" були нагороджені Борозенець Ольга, Бороздих Марія, Бережний Володимир.

Після Великої Вітчизняної війни господарство колгоспу "Червоний Жовтень" почало збільшуватись, підвищилась урожайність полів, зросла продуктивність тваринництва. Зріс матеріальний рівень життя людей.

Село було повністю радіофіковано, електрифіковано. Світло з'явилося в оселях селян 14 жовтня 1960 р. З 1963 року почала діяти Великорибицька електрична підстанція. На місці стареньких хат з'явились нові просторі будинки. У 1966 році в центрі села було збудовано двоповерховий Будинок культури на 350 місць. У 1968 році біля Будинку культури був споруджений пам'ятник воїнам, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни. З сільського цвинтаря із братської могили до обеліску були перенесені останки воїнів, які загинули, визволяючи наше село.

На фото перенесення праху загиблих.

У 1969 році збудовано магазин, 1974 - приміщення фельдшерсько-акушерського пункту; 1978 року - відкрито нову школу; у 1987 році збудовано дитячий садок на 45 місць; у 1990 - збудований міст через Псел протяжністю 185 метрів.

Поиск по сайту: