Природа і легітимність влади. Сутність суспільної влади та її різновиди

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА І ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА

Природа і легітимність влади. Сутність суспільної влади та її різновиди

Форми політичної влади та поняття політичного режиму

Політична система суспільства: поняття і структура

Особливості функціонування і розвиток політичних систем

Природа і легітимність влади. Сутність суспільної влади та її різновиди

Політика, що належить до найскладніших видів діяльності, часто визначається через владу. За образним порівнянням визначного американського соціолога Т. Парсонса, влада "займає в аналізі політичної системи місце, з багатьох поглядів подібне до того, яке займають гроші в економічних системах".

Поняття влади — дуже широке. Філософи говорять про владу над перебігом історичних подій, соціологи — про владу соціальну, еконо­місти — про владу економічну, юристи — про державну владу, психологи — про владу людини над собою, батьки — про родинну владу. Без владних стосунків неможливе співіснування елементів суспільства, їх організація і взаємодія. Відносини влади спостерігаємо в сім'ї, школі, на роботі, у війську, в політичній організації тощо.

У найширшому розумінні влада — це здатність підкоряти своїй волі когось або щось; можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, домагатися від них виконання певних рішень, наказів, розпоряджень.

Суспільна влада — це завжди відносини не менше як двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони (індивідуального чи колективного суб'єкта влади) віддати в тій чи іншій формі розпорядження іншій стороні (індивідуальному або колективному об'єкту влади) за умови, що той, хто отримав таке розпорядження, повинен його виконати.

Владні відносини завжди ґрунтуються на певних суспільних нормах (моральних, правових, політичних), що зобов'язують того, кому адресоване розпорядження, підкорятися та передбачають можливість звернутися до санкцій для того, хто здійснює владу, якщо його накази не виконуються. Норми та санкції — атрибути суспільної влади.

Різновидом суспільної влади є влада політична — здатність суспільних груп та індивідів, які їх представляють, впроваджувати в суспільне життя рішення, що виражають їхню волю.

Найпоширенішим і найрозвиненішим видом політичної влади є влада державна. Крім охарактеризованих уже рис суспільної влади взагалі, державна влада передбачає ще інші ознаки.

До ознак державної влади слід віднести:

- структурне розмежування суспільних груп на тих, хто здійснює владу (політична еліта, суб'єкт влади) і тих, стосовно кого влада здійснюється (решта населення, об'єкт влади);

- здійснення організованого і правовим чином урегульованого примусу; " використання адміністративного апарат);

- поширення влади на певну, визначену кордонами територію, у рамках яких вона володіє ознаками суверенності (верховенства н неподільності).

Державна влада має суспільно-опосередкований характер і знахо­дить свій вияв у загальнообов'язкових рішеннях, у функціонуванні інститутів публічного (загальносуспільного) врядування (президент, уряд, парламент, суд); вона мобілізує великі маси людей на досягнення спільних цілей, регулює відносини між групами людей в ім'я стабіль­ності і суспільної злагоди.

Для успішної реалізації влади панівною верхівкою (елітою) необхідно, щоб люди, які до неї входять, володіли як політичною волею, так і знаннями у сфері застосування влади. Воля формує цілеспрямованість та наполегливість суб'єкта влади, робить владу активною. Без волі влада недієздатна. Знання наділяють владу передбачуваністю. Без знань вона дичавіє, стає імпульсивною, непередбачуваною і некомпетентною.

Психологи стверджують, що існує певний інстинкт володарювання, який виливає на волю до влади на рівні підсвідомості. У певної категорії людей він дуже розвинений і доповнюється потребою інших людей приєднатися до владної волі, ідентифікувати себе з нею, підкоритися їй. Але не менш важливу роль у виникненні волі до влади відіграють прагнення індивідів та груп людей задовольнити свої різноманітні і суперечливі інтереси, усвідомлення ними розходжень МІЖ своїми суспільними інтересами та інтересами інших людей і необхідність їх узгодження за допомогою влади.

Отже, у психологічному плані влада виникає через природну і схильність однієї частини людей до володарювання, а іншої — до підкорення. А в соціальному плані вона випливає з соціальної та ролевої неоднорідності суспільства, незадоволеності інтересів певних суспільних груп, необхідності їх узгодження, поділу праці на управлінську та виконавчу тощо.

На верхівці перебуває владна еліта — організована активна меншість, що є суб'єктом політичної влади в суспільстві, а біля підніжжя піраміди є маси — більш або менш організована більшість населення, що підпорядковується еліті. З нижніх на верхні щаблі суспільної піраміди делегується певна частина індивідуальних воль багатьох людей, причому чим нижче, тим більшої їх кількості. Верхні щаблі ці волі акумулюють, певним чином узгоджують і, внаслідок того, набувають здатності виражати і втілювати в життя "загальну волю" суспільства. Вона й повертається униз у вигляді владних рішень, що регулюють суспільні відносини.

Саме на такому розумінні природи влади ґрунтується теорія народного суверенітету, згідно з якою джерелом влади є народ, нація. Правителі, монархи, президенти чи колегіальні уряди є на службі в народу і зобов'язані виконувати його волю. Якщо ж вони того не роблять, то народ має право усунути їх від влади.

Суть взаємин між верхівкою і основою піраміди полягає у тому, що політична еліта панує, тобто має право приймати рішення від імені всього народу; контролює поведінку мас через позитивні (такі, що стимулюють добровільне підкорення) і негативні (такі, що здійснюють примус) санкції; має престиж і певні привілеї матеріального і нематеріального характеру.

Засоби, що їх використовують або вони можуть бути використані для здійснення влади, називають підставами або ресурсами політичної влади. До ни х належать:

- структурні ресурси — закони, суд, державний апарат, партійна дисципліна, авторитет лідера, вплив регіональних владних структур;

- психологічні ресурси — страх, інтерес, віра, переконання;

- матеріальні ресурси — забезпечення матеріальних потреб, маніпулювання різного роду пільгами та привілеями, маючи на меті прихильність мас до влади та виконання ними її розпоряджень.

На певних етапах історії головним засобом політичного панування був не лише примус, а й груба фізична (збройна) сила. Користуються нею владні структури й сьогодні, особливо в недемократичних країнах. Будь-яка еліта тією чи іншою мірою може нав'язувати свою волю решті суспільства, використовуючи засоби примусу. Та незважаючи на це, сучасні еліти дедалі більшого значення надають добровільній згоді мас підкорятися їх вимогам, виконувати закони й розпорядження, а самі владні інституції визнавати правочинними.

Чому ж люди погоджуються добровільно підкорятися владі, визнавати панівне становище владної верхівки — еліти, делегувати їй частину своєї волі?

Причин багато. Та найбільш очевидними є дві:

Суспільство — це моральна спільнота, що утворюється і функціонує згідно з певними правилами. Визначну роль у створенні та дотриманні цих правил відіграє владна верхівка. Чим краще вона це робить, тим охочіше населення їй підкоряється. І сама вона, щоб бути визнаною, повинна утворюватися і функціонувати згідно з цими правилами.

Влада здатна створювати і (або) розподіляти дуже важливі для всіх людей вартості: безпеку, порядок, стабільність, добробут. Тому люди усвідомлюють або відчувають потребу в урядових (владних) структурах і готові поступитися частиною своєї волі заради цих вартостей, сподіваючись, що влада даватиме собі раду зі своїми функціями менш-більш задовільно. (Рівень очікувань у різних країнах і за різних обставин може мати, проте, дуже великий діапазон коливань).

Владу, спосіб формування і діяльності якої збігається з існуючими в суспільстві нормами і цінностями, а результати діяльності приблизно відповідають соціальним очікуванням, визнає народ, або, інакше кажучи, вона стає легітимною.

Легітимність влади — це стан, коли правочинність даної влади визнають І суспільство і міжнародне співтовариство.

Важко переоцінити важливість визнання влади народом, масами з погляду стабільності політичної системи, формування "законослухня­ного" громадянства, встановлення необхідного мінімуму довіри та співпраці між політичною елітою і тими, хто до неї не входить. Діючі засади легітимності є своєрідною магічною формулою, яка виправдовує той факт, що меншість володарює, а більшість підкоряється. І волода­рювання, і підкорення, за умови легітимності влади, розглядаються обома сторонами як природні явища, що виникли на законних підставах.

Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією. Підстави легітимації, себто умови, за яких народ готовий визнати владу, мають історичний характер: вони залежать від епохи і країни. Якщо в сучасних демократичних державах підставою легітимації вважається обрання владних структур народом відповідно до встановленої законами процедури, то в минулому головною умовою легітимності було успадкування влади главою держави від своїх предків, належність правлячої верстви до вищого суспільного стану (аристо­кратичне походження) тощо. Якщо нині чужоземну владу, яка встанов­люється на завойованій території, іменують окупаційною і вважають нелегітимною (цей принцип послідовно витримали Литва, Латвія і Естонія з часу їх приєднання до СРСР у 1940 р. і до виходу їх зі складу Союзу в 1991 р.), то в давніші часи за сильним визнавали і право. Тому, иеремігши у війні, держава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією иравочинною.

Макс Вебер розробив концепцію ідеальних тинів (зразків, моделей) політичного панування, на якій грунтуються сучасні уявлення політо­логів про три основні типи легітимності (та, відповідно, три способи легітимації).

Традиційна влада ґрунтується на вірі людей у святість норм, що керують колективним життям із давніх давен і вказують, хто повинен володарювати, а хто підкорятися. Люди у традиційному суспільстві схильні коритися владі, бо "завжди так було". Традиційні норми розглядаються як нерухомі, і непідкорення їм веде до застосування встановлених суспільством санкцій: не лише стосовно підлеглих, а й стосовно володарів. Самодержець, який переступав усталені межі влади, руйнував традиційну легітимність, ставав тираном, деспотом. Він мусив спиратися на загони озброєних людей, бо свідченням руйнування легітимності і платою за це були повстання, бунти, царевбивства і, як наслідок, хиткість влади тирана.

Легальна влада ґрунтується на визнанні добровільно встановле­них юридичних норм, що регулюють відносини володарювання і підкорення. Найрозвинутіша її форма — конституційна держава, в якій чітко визначені правила функціонування влади і її взаємини з народом. Цей тип легітимності характерний для сучасних демократичних країн, де панує раціональна модель володарювання.

У країнах, що перебувають на стадії модернізації і поки що не засвоїли демократичних принципів державного правління, можливе розповсюдження харизматичного типу влади (' харизма — грецьке слово, що означає милість, благодать, винятковий талант, Божий дар). Він ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі підлеглих у божественний дар та екстраординарні здібності свого політичного лідера, на емоційному єднанні з ним, на готовності йти за ним. У перехідні епохи, за М. Вебером, харизматичинй лідер є найважливішим фактором революційного перетворення суспільства, оскільки його авторитет і вплив не пов'язані з минулим, а емоційний зв'язок із масами сприяє мобілізації їх на вирішення завдань соціального оновлення. Сам такий лідер вважає, що виконує "історичну місію" і тому потребує незаперечної підтримки та покори. Тому харизматичннй тип легітимації часто веде до встановлення диктатури.

Легітимність конкретної влади не вічна. Вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати, так і зменшуватись. Будь-яка передреволюційна чи революційна ситуація, коли, як писав Ленін, "маси рвуться до політики", є наслідком кризи легітимності влади. Вона виникає тоді, коли влада нечутлива до назрілих потреб суспільства у структурних змінах, коли вона не відгукується на вимоги прогресивних сил, які наполягають на перетвореннях. Криза легітимності — типове явище різноманітних неребудовчих, перехідних і революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних вартостей. Для зміцнення своєї легітимності вона ще може, але не завжди вміє використати такі засоби:

- зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог (наприклад, спроби реформування партійного керівництва Радянським Союзом у часи "перебудови");

- створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення (еволюція комуністичного режиму в Туркменистані в недемократичному напрямі);

- використання харизматичних рис політичного лідера (М. Горбачова, пізніше — Б. Єльцина);

- успішне здійснення державних програм, підтримання законності і правопорядку. Саме цей спосіб було використано для стабілізації режиму в комуністичному Китаї, що забезпечило зростання добробуту завдяки впровадженню кардинальних змін в економічній системі.

Якщо ж владі не вдається використати ці засоби, то народ вдається до її заміни. Але й нова влада в перехідну епоху не відразу стає легітимною. їй треба дотримуватись певних усталених процедур формування владних інституцій. Розігнання Установчих зборів більшо­виками в 1918 р. на довгі роки позбавило їх можливості бути визнаною, легітимною владою (а не узурпаторами) і примусило вдатися до терору як головного "ресурсу влади" — засобу виливу на населення країни. Ратифікація Верховною Радою України Біловезької і Алма-Атинських угод, проведення референдуму щодо незалежності України, навпаки, послужили важливими підставами легітимності державної влади в незалежній Україні.

Поиск по сайту: