Сутність, етапи та наслідки сучасної науково-технічної революції

Сучасний етап еволюції науки характеризується прискореними темпами розвит­ку комп'ютерної техніки та інноваційних технологій. Ці зімни зумовлюють перегляд періодизації історії європейської цивілізації.

Р. Арон виділяє етапи: Традиційне суспільство - переважало збиральництво, рибальство, такі полювання---» Становлення та розвиток НТР - спричинили перехід від традицій­ного суспільства до індустріального на основі машинного вироб­ництва ---» Постіндустріальне суспільство -використовує автоматизоване виробництво.

Г. Кан виділяє: Велика сільськогосподарська революція---» Перехід від традиційного до технотронного суспільства---» Індустріальна революція ---» Технологічна рволюція ---» Постіндустріальна революція.

А.Тоффлер виділяє: Аграрну революцію (перша хвиля), Промислову революцію (друга хвиля), Технологічну революцію (третя хвиля).

Сучасний розвиток наукової думки із всією гостротою поставило питання, що існує із часів зародження наукового пізнання: Чи є наукове знання силою, яка слугує людині, чи не повернеться вона проти неї? Розвиток генної інженерії, біотехнології, біомедичні дослідження спонукають нині багато в чому по-новому осмислювати діалектичний зв'язок свободи і відповідальності в діяльності вчених.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до та­ких основних груп: — загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми ви­живання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

— зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

— зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих,пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінно­стей між людьми розумової і фізичної праці);

— зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеці­алістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це ви­вільняє трудові ресурси);

— підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної під­готовки кадрів;

— прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення мігра­ційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

— "інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стан­ дартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці);

— втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;

— Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова осві­та і додаткова (що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже ви­робництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від 35 до 57 відсотків некваліфікованих і малокваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і 1 —2 відсотки з вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати 40—60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і 20—40 відсотків спеціалістів з вищою освітою

Білет № 19

1. Відмінності філософії Бекона та Декарта.

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання — головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англій­ський філософ Френсіс Бекон (1561 —1626 рр.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в ціло­му принципово негативно ставиться до середньо­вічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Бо­гові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відро­дження вбачав істину також в Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істи­на знаходиться в самих речах і необхідно здійсню­вати її пошук в природі, світі. Схоластиці він про­тиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий органон або Істинні вказівки до тлумачен­ня природи" Бекон проголошує принцип емпіриз­му і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одинич­них речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати приро­ду. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а ося­гаючи причини і закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає "ідолами" і які треба поперед­ньо подолати:

— ідоли роду (племені) пов'язані з вірою в іс­тинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна по­слабити їх вплив шляхом дослідницької дисци­пліни;

— ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслі­док чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

— ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампа­ми повсякденного користування, вживанням за­старілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

— ідоли театру (теорій) пов'язані з догматич­ною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звикан­ням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Бекон — противник як схоластичної методо­логії, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

— шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абст­рактний раціоналізм;

— шлях мурашки відображає однобічний емпі­ризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

— шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпі­ричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання — сила" відображає ідею експе­риментальної науки, яка приносить людині прак­тичну користь. Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістично­го напрямку був французький філософ Рене Де­карт (1596—1650 рр.). Він принципово по-іншо­му вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схолас­тичного знання, сліпої віри, з іншого — на пошу­ки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мисли­мого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експеримен­тальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивіду­альний акт мислення. Сам сумнів є процесом мис­лення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсо­лютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природ­не світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістич­но-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, напри­клад, є ідея Бога — найдосконалішої істоти, — ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці "Міркування про метод" Декарт фор­мулює чотири правила, які є сутністю його дедук­тивного методу:

— принцип очевидності, зрозумілості і вираз­ності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження — це судження, що не викли­кають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

— розчленування труднощів, що зустрічають­ся, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прий­ти до очевидних і зрозумілих речей;

— додержання порядку в мисленні, переходя­чи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спи­рається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта є дедукція та інтуїція;

— ретельний огляд поля дослідження і поря­док його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсаль­ного значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випли­ває з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила мето дологічною основою математичного природознав­ства. На зміну Арістотелівському якісному прин­ципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення люд­ським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механі­стичного світогляду. В ній виділяються дві са­мостійні субстанції світу — матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та непо­дільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично роз­колотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисля­че начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Та­ким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціона­льного судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум — основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки. Емпіричний напрямок в філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи То-мас Гоббс (1588—1679), Джон Локк (1632—1704), Давид Юм (1711 —1776). Раціоналістичний на­прямок після Рене Декарта розвивали французь­кий математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677).

Білет № 20

1. Структура світогляду

В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність- це властивість якогось предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя - це головна цінність людини, безпека людини - це теж велика цінність, і т.д. Ціннісне відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є соціальні норми: моральні, релігійні, правові і т.п. які регулюють повсякденне життя як окремої людини, так і всього суспільства. У них в більшій мірі, ніж в цінностях, присутній наказовий, зобов'язуючий момент, вимога поступати певним чином. Норми є тим засобом, який зближує цінностнозначиме для людини з його практичною поведінкою.

3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту.

4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки.

На основі вищевикладеного можна визначити світогляд як сукупність поглядів, оцінок, норм і установок, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири і регулятори його поведінки.

Білет № 21

1. Охарактеризуйте основних представників та розкрийте зміст філософії «Нового часу»(капітал. період).

Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу половину цієї доби (ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а другу (ХVІІІ ст.) – як століття Просвітництва. Основними напрямами у філософії цієї доби були емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон.

Видатні представники емпіризму: Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Джон Дьюї (США).

Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом
і достовірною основою пізнання й поведінки людини.

Найвідоміші представники раціоналізму: Рене Декарт, Бенедикт Спіноза.

Рефлексія — це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предме­том спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.

Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно перероб­ляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто.

Людина аналізує себе в світі певного ідеалу осо­бистості, порівнює себе з ним, прагне досягти цьо­го ідеалу. Вона немовби прагне "обґрунтувати" себе, закріпити системи своїх власних орієнтирів. Але свій образ, який формує людина, не завжди відпо­відає (адекватний) реальній людині та її свідомості. Адже людина здатна помилятися. Тому те, наскіль­ки правильно людина "розуміє" себе, адекватно "подає" себе, можуть визначити оточуючі її люди.

Білет № 26

1. Розкрийте форми і сутність відображення(форми матеріального руху: як на рівні кожної з цим форм відбувається відображення).

Відображення — це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх вла­стивостях особливості інших явищ, предметів, сис­тем в процесі взаємодії з ними.

Підхід у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розгля­дати розвиток конкретних форм та видів відоб­раження, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії.

Характер відображення залежить від:

— природи впливу;

— особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матері­альних об'єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення.

Так, найбільш простим матеріальним об'єктам відповідає фізична форма відображення. З появою білкових тіл виникає біологічна форма відобра­ження — чуттєвість.

Виникнення живої речовини супроводжувало­ся появою ще більш складної біологічної форми відображення — подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняш­ника за сонцем протягом дня).

Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подраз­ливості. Відчуття — це певний внутрішній стан жи­вої речовини, який полягає в мобілізації можливос­тей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму. Форми відображення в живій природі розви­ваються в напрямку зростання ролі цього внут­рішнього стану мобілізації, настройки організму на розв'язання життєвих задач.

Виникнення відчуттів пов'язано з формуван­ням особливої матеріальної структури, що відпо­відає за відображення, — нервової тканини, яка поступово розвивається у складні нервові системи. Спочатку примітивні нервові клітини під впли­вом зовнішнього середовища спеціалізуються, відбувається розподіл функцій між окремими гру­пами нервових клітин. Потім виникає централь­на нервова система, тобто дії організму регулю­ються з одного центру — головного мозку.

Відчуття є елементарною формою психічного. Більш складною формою є сприйняття та уявлен ня. Сприйняття — це синтез відчуттів, отрима­них від різних органів чуття. Уявлення — це здатність зберігати образ предмета в мозку не лише тоді, коли предмет безпосередньо впливає на орга­ни чуття, а й тоді, коли цього впливу немає.

Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідо­мості — понятійне мислення. Лише людині вла­стиві вищі психічні функції — мислення, пам'ять, воля, емоції.

Свідомості відповідає за специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодії зі світом. Цим спо­собом є практика, тобто практично-перетворюваль­не ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє "неорганічне тіло", "другу природу" і взагалі творить культуру. Формуван­ня культури на основі практики спричиняє ви­никнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та нор­ми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колек­тивній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер.

Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси — людська свідомість має суспільну природу.

Білет № 27

1. Кант «Річ у собі»

Імануїл Кант(1724-1804)- родоначальник німецької класичної філософії. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди.1-закінується 60-роками 18ст.В цей час Кант займався переважно природними проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першопоштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70рр.починається другий, так званий критичний період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистогоразума”/1781/, “Критика практического разума”/1789/

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної системи. Перш ніж пізнавати світ, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Він вважає, що людський розум пізнає в не “речі в собі”, а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та апріорним формам мислення якість, кількість, причинність, реальність, тобто таким формам, які мають позадосвітне походження. Наступна сходинка пізнання-це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з. ”антиноміях” чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Кант багато написав про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив закон, повеління, що існує в свідомості людей, і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Білет № 28

1. Екзистенціоналізм.

Екзистенціалізм або філософія існування — ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Попередником сучасного екзистенціа­лізму вважається датський філософ С. К'єркегор (1813—1855). Як напрямок екзистенціалізм вини­кає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками є М. Хай-деггер (1889—1976), К. Ясперс (1883—1969), Ж.-П.Сартр (1905—1980), Г. Марсель (1889— 1973), А. Камю (1913—1960), X. Ортега-і-Гассет (1883—1955) та ін.

Основний зміст екзистенціалізму надзвичайно складно визначити. Він характеризується знач­ною кількістю відтінків, напрямків, відсутністю одностайної думки.

Цей філософський напрямок, що активно роз­робляє концепцію світу та людини, є відображен­ням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем кри­тичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людини в жорстоких, граничних ситуа­ціях.

Головна увага приділяється духовній актив­ності та духовній витримці людини, яка виявила­ся закинутою в ірраціональний (нерозумний) потік подій і глибоко розчарувалася в історії. Єдиною справжньою дійсністю слід визнавати лише бут­тя людської особистості. Це буття — головний предмет пізнання, насамперед філософського. При­чому, існування передує сутності. Тобто людина спочатку існує — думає, відчуває, живе, а потім визначає себе в світі. Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Вона сама себе визначає, прагне до своєї індивідуальної мети, творить себе, вибирає своє життя.

Людині здається, що оточуючий її світ є раціо­нальним, що є якісь загальні закони світу, історії, культури. Але в дійсності світ абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. Буття люди­ни — це драма. Людина одинока у своїх почуттях, вона знаходиться в пустоті. У спілкуванні ж з іншою вона або підкоряє її волю собі або сама підкоряється її волі.

Характеризуючи людину, екзистенціалізм ігно­рує соціальне середовище, в якому людина живе. На думку екзистенціалістів, у світі існують лише окремі, конкретні особистості з автономною свідо­містю, яка не залежить від зовнішнього світу. Колектив, суспільство протистоять особистості, прирікають її на повсякчасне безособове існуван­ня, що викликає страх, відчуття невпевненості, при­реченості, безсилля.

Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Відчужен­ня між ними виникає з визнання незмінної при­роди людини. Тому протиріччя між свободою і особистістю, з одного боку, і безособовою повсяк­денністю життя — з іншого, розглядається як таке, що не може бути вирішеним.

Екзистенціалізм претендує на положення єдиної в світі антропологічної концепції, виходить з того, що в сучасному суспільстві спостерігається деперсо­налізація індивіда, яка проявляться в тому, що нау­ково-технічний прогрес, монотонність праці, усклад­нення соціальних структур, об'єднання великих мас людей на виробництві, бюрократизація та стандар­тизація життя поглинають особистість, нівелюють людей, призводять до дегуманізації суспільства.

Філософія екзистенціалізму причину всіх су­перечностей і складнощів життя сучасного суспіль­ства вбачає в антагонізмі між людиною і маши­ною. Підкреслюючи наявність відчуження люди­ни від суспільства, прибічники екзистенціалізму обмежуються описом власне духовних форм люд­ського буття. Тому і шлях до подолання відчужен­ня вони вбачають не в перебудові суспільних відно­син, а у втечі в світ екзистенції, в світ так званого істинного існування особистості. Звідси — глибо­кий песимізм екзистенціальних поглядів. Т

Правда, подібний песимізм поділяють дале­ко не всі прибічники екзистенціалізму. Так, Ж.-П. Сартр сенс людського буття вбачає не в смерті, а в свободі. Хоча, протиставляючи природу (в-собі-буття) людству (для-себе-буття), він вбачає в матеріальному світі загрозу людству. Прагнучи врятувати людину від розпорошення в світі речей, він стверджує цим самим її свободу. В цьому, з погляду філософа, і полягає гуманістичність його позиції.

За Ж.-П. Сартром, людина в своїх природно-біо­логічних, соціальних, класових, політичних тощо характеристиках повторна, подібна іншим людям. Але разом із тим їй властива неповторність, яка проявляється в її цілях, задумах, що спрямовують людину в майбутнє. Майбутнє представлене розмаїт­тям можливостей і тому завжди багатозначне. Це постійно ставить людину в ситуацію вибору, а зна­чить — свободи, яка, за Ж.-П. Сартром, є універ­сальною характеристикою людського існування. Адже свобода, в розумінні Ж.-П. Сартра, — це іде­альне бажання свободи, а не практичний процес розширення пізнання і контролю людини над ото­чуючим її природним та соціальним середовищем.

Крім загальної характеристики екзистенціа­лізму можна більш детально зупинитися на де­яких персоналіях цього філософського напрямку. Найбільш яскравими представниками екзистен­ціалізму були німецькі філософи Карл Ясперс та Мартін Хайдеггер.

К. Ясперс свою працю мислителя називав не філософією, а філософствуванням, роблячи наго­лос на незавершеності, відкритості розумового про­цесу, в якому питання переважають над відпові­дями. Головна мета філософії — допомогти лю­дині зрозуміти, усвідомити своє місце в світі, зро зуміти важливість любові, навчитися бути самим собою, досягти свободи. Філософія має поставити перед людиною життєві орієнтири. Причому, істин­не буття не пізнається наукою, а усвідомлюється душею за допомогою філософії. Центральне місце філософії, стверджує Ясперс, займає фантазія і віра. Слід відрізняти релігійну віру від філософської. Остання ґрунтується на роздумах, а релігійна — на одкровенні.

Життя людини суперечливе. З одного боку, людина відчуває свою силу, здатність змінити світ, з іншого — безпорадність, уразливість, самотність у світі. Для подолання цього відчуття необхідно чітко з'ясувати, яким є світ сьогодні і яке місце людина займає у цьому світі. Виявляється, що нині людство відчуває страх перед плином часу, переживає кризу раціональності. Людина покинула світ природи заради техніки і прагне жити в на­товпі, жити "як всі". Тобто людина стала одним з елементів маси, а маса — це страшна ірраціональ­на сила. Для маси характерні такі риси, як пого­ня за насолодою, нетерпимість, заздрість, прагнен­ня до наживи, ілюзія рівності. У такій масі люди­на не може знайти опору.

Яким же чином можна пізнати себе, знайти себе? Є два шляхи. Поза філософією людина може пізнати себе в кризових ситуаціях. Це — небез­печні для життя моменти ризику і війна, хвороби і смерть. Але можна пізнати і за допомогою філо­софії. Дійсна філософія виявляє буття людини, будить її, підштовхує до свободи і до життя.

Стати вільним — це означає подолати кризи, прийти до пізнання себе, побачити дійсні зв'язки буття і свою долю.

Філософська віра робить нас солідарними з іншими людьми в їх боротьбі за свою волю, права, за свій духовний розвиток. А це означає, що ми повинні прагнути до "комунікації", тобто розуміти, чути інших людей і бути почутими ними. Причо­му, слід йти не за натовпом, а за геніями людства. М. Хайдеггер вважав, що сучасна йому філосо­фія втратила головне своє питання — питання про сутність буття взагалі. Щоб розв'язати його, слід з'ясувати сутність людського буття. В чому ж полягає сутність людини? Вона полягає в особли­вому способі існування, а саме — існування в стра­хові. Відчуваючи страх, людина стає одинокою, її перестає цікавити світ, вона звертається до себе і починає розуміти себе. Страх — основне пережи­вання і спосіб буття, що дає змогу точно і все­бічно зрозуміти людину. Об'єктом страху не є щось конкретне. Страх належить до невизначеної не­безпеки, до світу як такого, невідомої долі в житті. Поряд із феноменом страху існує і феномен жит­тєдіяльності, який несе щастя світу і людям. Але він слабший від страху.

М. Хайдеггер підкреслює, що основну увагу в пізнанні необхідно приділяти не природі і су­спільству, а вивченню існування ізольованої са­мотньої людини, її сутності. Обґрунтовуючи цю думку, М. Хайдеггер стверджує, що весь світ про­низаний "світовим страхом", або "первісним стра­хом". Людина розуміє кінечність свого буття, ро­зуміє, що її існування — це, по суті, "буття-для-смерті". Смерть є останньою, вирішальною і справ­жньою можливістю буття. Людина прагне позбу­тися страху, тобто втекти від самої себе і нама­гається забутися в суспільному житті, в суєті, вона "розчиняється" в суспільстві, хоча повного "роз­чинення" не відбувається. Людина завжди охоп­лена тривогою, відчуттям одинокості, коли почи­нає розуміти, що суспільні зв'язки і відносини поз­бавлені смислу. Вона не може віднайти сенсу сво­го існування у сфері політики, економіки тощо. М. Хайдеггер робить висновок, що сутність смисл людського буття знаходиться у сфері волі, у сфері вільного ризику і власної відповідальності за свої дії.

Білет № 29

1. Історико-філософські концепції онтології.

Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи довкіл­ля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, вини­кає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема — це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відпо­відей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні кон­цепції, категорії "буття".

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матері­альним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші — як без­перервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".

Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма — невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

Середньовічна християнська філософія проти­ставляла "істинне", божественне буття і "неістин-не", створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл та символ.

В епоху Відродження загальне визнання отри­мав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

У Новий час (XVII—XVIII ст.) буття розгля­дається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття об­межується природою, світом природних тіл, а ду­ховний світ статусом буття не володіє.

Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ото­тожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій — монад.

Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філо­софії. Зокрема, для /. Канта буття не є властиві­стю речей. Буття — це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально-свобод-ним буттям заключається у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.

У філософській системі Регеля буття розгля­дається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне бут­тя до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолют­но невизначеним, безпосереднім, без'якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння "буття", спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчен­ня про буття до і поза будь-яким досвідом, нехту­ючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об'єк­тивно-ідеальне буття, що втілюється в різних фор­мах діяльності суб'єкта.

Для зарубіжної філософії XX ст. теж є харак­терним прагнення зрозуміти буття, виходячи з ана­лізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ото­тожнюється з гносеологічним (теоретико-пізна-вальним) аналізом, а передбачає цілісну структу­ру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філо­софії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.

У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктив­ного буття трансформується: буття стало суб'єк­тивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки без­умовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог — не поза людиною, він — в ній.

В неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'я­зок між різними шарами буття — між психічни­ми актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

Але в усьому цьому розмаїтті поглядів про­стежуються деякі закономірності. Так, за най­різноманітніших підходів та думок можна ви­ділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кож­ної людини.

Перша тема — життя і смерть людини. Че­рез усвідомлення свого життя людина прагне усві­домити категорію "буття".

Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості, швидкоплинності буття та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене наро­дженням та зникненням. Виникає питання: мін­ливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?

Третя тема усвідомлення буття — питання про його структуру.

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізна­ли світ, в якому живемо. Проблема буття законо­мірно відображається в питаннях про його будо­ву. В процесі обговорення цих питань формува­лися такі поняття, як світ, природа, людина, мис­лення, простір, ціле і частина, матеріальне та іде­альне тощо.

Матеріалістичне вирішення про­блеми буття передбачає наявність таких філософ­ських аспектів:

— світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

— природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування — передумова єдності світу;

— світ, що розвивається, є сукупною реальні­стю, яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.

Поиск по сайту: