Проблеми розвитку ІР та доступу до них

Огляд проблем розвитку інформаційних ресурсів України необхідно починати з визначення місця інформації у людському житті на сучасному етапі суспільного розвитку. Так, Закон України „Про інформацію” визначає інформацію як „документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі” [23, с. 1]. Інформаційний ресурс же визначено законодавством як „сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)” [10, с. 1]. Інформаційні ресурси науково-технічної інформації – рушійна сила прогресу – законом визначено як „систематизоване зібрання науково-технічної літератури і документації (книги, брошури, періодичні видання, патентна документація, нормативно-технічна документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна науково-технічна документація з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших носіях» [24, ст. 1].

Наведені дефініції щодо інформації, інформаційних ресурсів та науково-технічної інформації не розкривають властивостей цих категорій, не дають критеріїв й орієнтирів інформаційної діяльності, не визначають спрямованість на прогресивний розвиток соціальної системи. Вони лише віддзеркалюють наявність ресурсу як такого у вигляді інформації та знань, накопичених суспільством. Основні принципи інформаційних відносин, закріплені правовими нормами, також не дають необхідного усвідомлення певних процесів, а саме:

• гарантованості права на інформацію;

• відкритості, доступності інформації та свободи її обміну;

• повноти і точності інформації;

• законності одержання, використання, поширення і збереження інформації [23, ст. 5].

Тобто вказані принципи, незважаючи на їхню важливість, ре­гулюють інформаційні відносини у відриві від реальної дійсності, не наближають до усвідомлення механізмів і способів впливу на матеріальні та енергетичні фактори прогресу.

Авторами сучасних досліджень з даної теми пропонуються різні моделі інформаційних ресурсів. Однак, як правило, такі моделі мають описовий характер і не наближають до розуміння головних властивостей інформації (інформаційних ресурсів), яка є першоосновою всіх сфер людської діяльності.

Найбільш прийнятним варіантом термінологічного визначення інформаційних ресурсів є такий: „Це окремі документи і масиви документів, результати інтелектуальної, творчої та інформаційної діяльності, бази та банки даних, всі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять відомості і знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації, є об’єктами права власності всіх суб’єктів України і мають споживчу вартість (політичну, економічну, соціокультурну, оборонну, історичну, ринкову, інформаційну тощо)” [25, с. 535].

Таке формулювання дефініції пов’язує інформаційні ресурси з інтелектуальною, творчою діяльністю людини, результатом якої є об’єкт права власності, тобто ресурси через свою споживчу вар­тість мають використовуватися в усіх сферах соціальної системи. Отже, повноцінне існування особи, суспільства, держави немож­ливе без інформаційної складової. Але інформація (інформаційні ресурси) не є самодостатньою силою прогресу.

Ґрунтовні відповіді щодо механізмів діяльності, спрямованої на реалізацію можливостей інформації, містять системні дослід­ження взаємозв’язків людина – природа – соціальна система – інформація, викладені у [22]. Для розуміння системних сутнісних змістовних характеристик інформаційних складових цих процесів наведемо ключові висновки вченого.

1. Людина соціально-економічно, функціонально-історично накопичує інформацію як знання про закони природи і формує відповідну психоінформаційну картину світу... Практичність трансінформаційної світової орієнтації тут цілком зрозуміла, адже вона не тільки сигнально-випереджувальна, але й передбачувальна та прискорювальна.

2....Інформація як феномен – це тільки психічний відтінок дійсних явищ, процесів і об’єктів. Тобто це ідеальний, не самору­хомий образ, відірваний від свого носія і тому енергетично „мерт­вий”. Інформація зароджується винятково в суб’єктно-об’єктних відносинах і тому може бути „оживленою” тільки відповідною „компетентною” психікою людини.

3....Як ідеальний не саморухомий феномен (видимість) інфор­мація абсолютна, а як образ конкретних об’єктів речовинно-енер­гетичного світу – відносна. Слід додати, що інформаційні абст­ракції можуть мати різний рівень: від первинного, з максималь­ною об’єктивністю, і до похідного, включаючи фантастику і пря­му дезінформацію.

4....Активна творча діяльність людини здійснюється в речовин­но-енергетичному середовищі і має повністю відповідати його не­похитним законам. І саме для того щоб мати можливість дотри­муватися цих законів, людство в процесі свого історичного роз­витку формує психоінформаційну картину світу.

5....Як засвідчили загальносистемні дослідження, свою світо-орієнтовну, цілепокладальну або трудову діяльність сучасне роз­винене суспільство реалізує винятково на інформаційній основі як єдиному об’єктивному субстраті – зв’язку з речовинно-енерге­тичною першоосновою. Оскільки трудовий процес як такий завдяки принципу розподілу праці завжди складається з окремих операцій, то інформація служить також деяким субстанційним зв’язком в ієрархічному комплексі цілей і фактично за рушійною силою свідомої психіки (мислення, емоції, воля) створює кожну трудову систему.

6. Феномен інформації дуже складний і в першу чергу його можна назвати поліфункціональним. З певної точки зору інформацію як знання про світ слід вважати одним з найголовніших факторів, що породжують і розвивають свідому психіку та духовну сутність людини. Вона є змістовним фактором мислення й активного творчого ставлення людини до об’єктивно існуючого світу, прямим і зворотним зв’язком у цих відносинах. Тобто це – сутнісний міст в суб’єктно-об’єктній взаємодії [22, с. 641-645].

Відповідно до висновків О.Г. Білоруса, виходячи із загальносистемної точки зору, первинною і найголовнішого є прискорювальна, або прогресотворча, функція інформації, яка пов’язана з історично та практично виваженою вузловою економічною категорією – продуктивністю праці, головним критерієм прогресивного суспільного розвитку, основою якого є безперервне, творче удосконалення технологічних процесів. При цьому темпи збагачення цивілізованим шляхом залежать від темпів розвитку виробництва.

Наступним важливим аспектом прогресивного розвитку, на думку вченого, є інформаційна складова попиту і реалізації виробленої продукції, яка відображає з одного боку людські потреби, а з другого – об’єктивні можливості їхнього досягнення та можливості споживача, враховує феномен цінності (вартості) та феномен грошей як системи інформаційних знаків відображення виробничо-споживчих факторів. Він пише: „...інформація як система знаків, зокрема як грошовий знак, сама по собі несаморухома і не може активно взаємодіяти із середовищем. Вона починає діяти тільки в органічній єдності з людською свідомою і відповідно налаштованою психікою. Відповідний лад в соціально-психологічному стані людей падає якість інформації – її об’єктивність і достовірність... без урахування відповідного психологічного стану людей, без їх довіри до життєво важливої інформації, в першу чергу до грошей, принципово не можна одержати позитивного результату” [22].

І наступний, важливий фактор ґрунтовно доведений О. Г. Білорусом: „Якщо, наприклад, функціонально необхідну для організації ефективної діяльності інформацію накопичувати без кваліфіковано скоординованої системи та перевірки на якість, то це зрештою неминуче приведе до тих чи інших потрясінь. Тому що це вже дезорієнтація, і ми є живими свідками наслідків такої дезорієнтації.... Але, мабуть, існує певна величина „критичної маси” наявної в суспільстві об’єктивної і достовірної, соціально важливої інформації. І вектор розвитку вирішально залежить від цієї маси.... Отже, психологічно найбільш здоровим сьогодні можна визнати суспільство з високорозвиненою та добре і цілеспрямовано систематизованою науковою інформацією. Громадянство також має великий вплив на суспільно-інформаційну проникненість соціально-економічної сфери. Тому вирішальним фактором тут треба визнати атмосферу моральності та правосвідомості, які врешті-решт формуються на основі якісно сформованої інформаційно-цільової системи.... В певним чином систематизовану інформаційну основу входять (повинні входити) всі без винятку спеціалізовані інформаційні підсистеми. Адже з огляду на єдність об’єктивно існуючого матеріального світу, інформаційна його картина генетично є – і методологічно також повинна бути – системно єдиною” [22, с. 645-650].

Таким чином, фундаментальні дослідження відомого українського вченого О.Г. Білоруса є ключовими для усвідомлення системних сутнісних змістовних характеристик інформаційних складових процесів прогресивного економічного і соціального розвитку; шляхів формування і розвитку національного інформаційного простору на основі об’єктивної, достовірної і соціально важливої інформації; проблем логічного поєднання в загальній національній інформаційній системі всіх спеціалізованих інформаційних підсистем (галузей і видів інформації).

Розглянемо найпринциповіше проблемні питання розвитку інформаційних ресурсів та цивілізованого їхнього формування у середовищі національного інформаційного простору.

• Поширене у суспільстві обмежене уявлення про державну інформаційну політику, зміст якої начебто зводиться лише до інформування населення про події та явища, про роботу державних органів, про діяльність засобів масової інформації тощо створює реальну загрозу розвитку інформаційного середовища та його інформаційних складових.

Реальністю є те, що в Україні створено умови для штучного вилучення інформаційно-політичних, економічних, соціокультурних та інших складових із системи державної інформаційної політики. Тобто сьогодні державна інформаційна політика штучно відірвана від матеріально-енергетичної основи і реального економічного та соціально-культурного життя суспільства і держави. Наслідком цього є поширення в суспільстві різних квазіотеорій інформаційного спектра: „інформаційна економіка” – лише як обмін інформацією та знаннями; необмежена свобода і повна відкритість інформаційної діяльності; інформатизація та „великий стрибок” до кібернетичного простору як засоби лікування всіх економічних і соціальних „хвороб”; інтеграція у глобальну економіку та світовий інформаційний простір за будь-яку ціну тощо. Все це на інформаційно-теоретичному рівні гальмує осмислення проблем економічного і соціального розвитку, заважає накопиченню в суспільстві „певної величини „критичної маси” об’єктивної і достовірної соціально-важливої інформації”, від якої вирішальною мірою залежить вектор розвитку. До цього слід додати, що накопичення певної „критичної маси” спотвореної, необ’єктивної і недостовірної інформації неминуче призведе до появи нових економічних проблем і соціальних конфліктів та інших негативних явищ. Спотворене ставлення до інформації О.Г. Білорус називає „соціальною психопатією” [22, с. 648].

Таким чином, гострою і актуальною проблемою сьогодення є необхідність розробки концептуальних основ державної інформаційної політики, яка б логічно поєднувала весь комплекс інформаційних складових (галузей, видів інформації) в єдину цільову інформаційну систему, спрямовану на виконання світоорієнтивної, системо утворювальної, прискорювально-прогресотворчої функцій інформації і знань задля економічного і соціального розвитку, підвищення добробуту людини і, врешті-решт, підвищення комунікаційної можливості забезпечення стабільності в суспільстві і державі.

• Актуальною проблемою сучасного розвитку України те, що в суспільстві, навіть офіційними каналами, циркулюють величезні обсяги недостовірної і спотвореної інформації. Розглянемо проблеми найважливіших складових єдиної інформаційної системи (середовища).

Проблеми інформаційно-економічної складової. Економічна теорія свідчить, що ефективне функціонування сучасної ринкової економіки неможливе без надійного і достовірного інформаційного забезпечення, від якого залежить поведінка суб’єктів економічних відносин, їхня конкурентоспроможність та результативність економічної діяльності.

Аналіз стану інформаційної складової економічного розвитку свідчить про безсистемність і хаотичність функціонування інформаційно-економічного середовища України, яке здебільшого наповнюється недостовірною, а в окремих випадках і спотвореною інформацією.

Так, за оцінками експертів, система статистичної звітності не забезпечує отримання достовірної інформації, „насамперед, це стосується сфери зовнішньоекономічної діяльності та ПЕК....Різні дані (за однаковими позиціями) щодо зовнішньої торгівлі оприлюднюють Державний комітет статистики України і Державна митна служба, а оцінки показників зовнішньої торгівлі, зроблені в Україні, значно відрізняються від показників, що наводяться її зарубіжними партнерами. Аналогічна ситуація і в інших сферах” [26, с. 25]. І ще один аспект, який був виявлений експертами і засобами масової інформації: „За даними Державного комітету статистики України, за дев’ять місяців 2000 р. реальні грошові доходи населення зросли на 7,1 % (Експрес-доповідь „Грошові доходи та витрати населення України, № 347, 10. 11 2000 р.) Президент України заявив про падіння реальної зарплати на 7,9 % за 10 місяців 2000 р. (Укрінформ, 12. 12 2000 р.). У свою чергу фахівці Міжнародного центру перспективних досліджень стверджують, що реальна зарплата протягом 2000 р. зросла на 1 % (УНІАН, 29. 11. 2000 р.). При цьому кожна зі сторін використовує різні показники (реальні грошові доходи, реальна зарплата) та різні бази для порівняння (за 9 місяців, за 10 місяців, протягом року), що робить оцінки неспівставними”. [26].

Суперечна інформація, яка використовується представниками різних політичних сил і економічних шкіл у період щорічних бюджетних дебатів. І тільки в ході виконання бюджету виявляється, що заплановані пропорції мають значні розбіжності з об’єктивною реальністю.

Можна згадати також рекламу комерційних банків, зокрема комерційного банку „Україна”, коли за допомогою засобів масової інформації тиражувалася свідомо недостовірна інформація, що стало однією з причин втрати заощаджень великою кількістю людей і створило певне соціальне напруження.

Серйозну проблему становить неадекватність інформаційних показників, якими у суспільстві оперують суб’єкти соціально-економічних відносин. Так, вважається, що банкрутство підприємств є необхідною умовою оздоровлення мікроекономічного середовища. Однак в умовах інформаційного хаосу досконалих критеріїв визнання того чи іншого підприємства банкрутом просто не існує. За оцінками експертів Інституту економічного прогнозування НАН України 49 % вітчизняних підприємств збиткові, тобто неплатоспроможні [27]. За таких умов, керуючись формальними ознаками неплатоспроможності, прибутковості, рентабельності можна визначити банкрутами майже половину підприємств виробничої сфери.

Наступна проблема щодо кризи платоспроможності підприємств пов’язана з інформаційною складовою політики ціноутворення. Сьогодні фактично неможливо передбачити рівень цін наперед на декілька місяців. Деякі аспекти цієї проблеми обґрунтовуються так: „Постачальники продукції не завжди мають змогу точно передбачити, у якій ланці станеться розрив платежів через функціонування збиткових підприємств. Страхуючи ризик втрати частини доходів, вони завищують ціну на свою продукцію. З огляду на масштаби нерентабельного виробництва, можна припустити, що таке „цінове страхування від неплатежів” досить поширене. У масштабі нагромадженого між вітчизняними підприємствами боргу за неоплачені продукцію та послуги навряд чи сприяють відмові від нього” [27]. Серйозні сумніви також висловлюються щодо об’єктивності підвищення цін на електроенергію. Співвідношення вітчизняних електро-тарифів та середньої заробітної плати у промисловості вже у двічі-тричі перевищує аналогічний показник у США. Та й небажання компаній-виробників публічно обговорювати структуру своїй видатків свідчить, що подорожчання їхньої продукції аж ніяк не пояснюється об’єктивними чинниками [27].

Отже, відсутність належного інформаційного забезпечення підводить до таких висновків: по-перше, невизначеність і хаос у ціноутворенні унеможливлюють стратегічне і тактичне планування господарської діяльності суб’єктами економічної діяльності; по-друге, створюються умови для недобросовісної конкуренції та по­стійного порушення прав споживачів.

Багато проблем виникає через незадовільний стан інформаційного забезпечення політики приватизації, функціонування фондового ринку, надзвичайної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Виникають суперечки стосовно оцінок прибутків від приватизації державних підприємств, здійснюються масштабні товарні та фінансові операції за кордоном, в офшорних зонах без відповідного державного контролю тощо.

Реальністю є також штучна закритість інформаційно-економічних потоків, що циркулюють в Україні. У зв’язку з відсутністю ефективних механізмів державного регулювання рівних можливостей доступу до загальнодоступної (відкритої) економічної інформації багато суб’єктів господарювання працюють без знання умов ринкового середовища. Фактично галузева і відомча інформація, створена на кошти платників податків, використовується, як правило, у вузьковідомчих інтересах. Перевагу у доступі до неї отримують лише комерційні структури, утворені при багатьох державних органах, котрі безкоштовно користуються централізовано зібраною інформацією і самочинно встановлюють ціни на інформаційні послуги. Користувачі, що не мають можливості оплатити ці послуги, змушені користуватися нелегальними каналами отримання необхідної економічної інформації.

Можна навести багато прикладів, що характеризують сучасний інформаційно-економічний простір як фрагментарний, дезінтегрований, наповнений недостовірною, а в деяких випадках і спотвореною інформацією. Все це є підставою для таких висновків.

• Дезінтеграція інформаційно-економічного простору і трива­лий інформаційний хаос в економіці створювали і надалі створюватимуть передумови для припинення і навіть згортання склад­них виробничих процесів, невдалої орієнтації національних ви­робників у конкурентному середовищі сучасного ринку. Відсут­ність надійної і достовірної інформації стосовно всіх соціально-економічних складових унеможливлює прогнозування і раціона­льне планування стратегічного розвитку на далеку перспективу.

• Можна припустити, що дезінтеграцій ні процеси, інформаційно-економічний хаос, закритість певної галузевої І відомчої еко­номічної інформації підтримуються штучно. Підтвердженням цього можуть бути надприбутки при операціях на фондовому ринку та в процесі перепродажу акцій приватизованих підприємств, знеособлен­ня об’єктів промислової вартості, відплив капіталів за кордон тощо.

• Країна, яка неспроможна організувати поєднані в загальну ін­формаційну систему надійні інформаційно-економічні потоки, що дозволяють прогнозувати і планувати складний комплекс економі­чного і соціального розвитку на основі досягнень науково-технічно­го прогресу, приречена на втрату економічної самостійності, незалеж­ності, перетворення на сировинний придаток розвинених країн.

• Дезінтеграцію інформаційно-економічної складової єдиного інформаційного простору України неможливо перебороти будь-якими одиничними організаційними або технічними заходами. Зу­мовлено це значним поширенням і глибоким укоріненням дезінтеграційних процесів. Потрібен комплекс взаємоузгоджених і взаємо­пов’язаних дій, які було б доцільно визначити виваженою держав­ною політикою, адекватною внутрішнім та зовнішнім загрозам.

Автори дослідження не ставлять за мету розглядати і обґрун­товувати будь-які аспекти економічної теорії. Вони лише підкрес­люють, що будь-який шлях економічного розвитку та практична реалізація будь-якої економічної теорії без надійного інформацій­ного забезпечення неможливі.

Для формування розвиненого та ефективно функціонуючого інформаційно-економічного середовища, на думку авторів, було б доцільним здійснити такий комплекс заходів.

1. Організувати розробку і впровадження організаційних і правових механізмів очищення інформаційно-економічного середовища від недостовірної і спотвореної інформації. Визначити державні органи, їхню компетенцію і відповідальність за формування достовірної, надійної інформації для своєчасного надання її суб’єктам господарювання України. Забезпечити рівні умови для доступу до загальнодоступної (відкритої) економічної інформації всім суб’єктам економічних відносин, тобто до інформації, яка в розвинених країнах є суспільним надбанням. Доцільно також на законодавчому рівні посилити захист економічних інтересів споживачів, суспільства і держави. Інформаційне законодавство фактично не захищає користувачів інформації від зловживань, пов’язаних з поширенням різного роду недостовірної і спотвореної інформації.

2. Забезпечити удосконалення системи інформаційного забезпечення суб’єктів економічної діяльності як на традиційній основі, так і шляхом застосування інформаційно-телекомунікаційних систем.

3. Потребує вирішення і комплекс інформаційно-економічних проблем, а саме: налагодження надійних процедур індексації вартісних пропорцій, грошових потоків, прибутків і витрат на випадок сплеску неконтрольованої інфляції; розробка та впровадження критеріїв оцінки стану економічних об’єктів через неефективність застосування критеріїв рентабельності, які використовуються в стабільній ринковій економіці; розв’язання проблем державного впливу на ринкові відносини, наприклад, в процесі зовнішньої економічної діяльності тощо.

Тільки шляхом очищення національного інформаційно-економічного середовища від недостовірної і спотвореної інформації можна забезпечити розвиток інформаційно-економічної складової загальної інформаційної системи України та забезпечити накопичення необхідної „критичної маси” інформації і знань, яка визначає подальший стратегічний розвиток.

4. Формування на інформаційно-теоретичному рівні необхідних уявлень про економічний і соціальний розвиток в сучасних умовах є проблематичним без всебічного осмислення процесів глобалізації та інтеграції. Закономірність цих процесів ґрунтовно розглядається сучасною наукою – глобалістикою. Ключовими для розуміння сучасних проблем глобального світу є фундаментальні дослідження [22].

З точки зору формування інформаційної складової національного інформаційно-економічного середовища з урахуванням глобальних інтеграційних процесів потребують вирішення наступні проблеми.

По-перше. Усвідомлення на інформаційно-теоретичному рівні співвідношення та механізмів взаємодії національної економіки і капіталів з міжнародними фінансовими організаціями і транснаціональними корпораціями (ТНК), а також позитивних і негативних аспектів інтеграційних процесів.

На думку економістів, прихід західних ТНК на вітчизняний ринок матиме неоднозначні наслідки. З одного боку – це позитивний фактор, бо корпорації демонструють вищу продуктивність праці, застосовують новітні технології та ефективний менеджмент [28]. Про позитивні аспекти і вигідність цього процесу для країн, що розвиваються насамперед через одержання західних технологій, йдеться в багатьох публікаціях і дослідженнях. Прихід ТНК розглядається як „приплив цінної прикладної інформації, яка вже пройшла шлях соціально-практичної конкретизації від суто наукової до технологічно-виробничої” [22, с. 639].

З іншого боку, ТНК абсолютно байдужі до проблем української економіки, бо орієнтуються на включення високоприбуткових її сегментів у міжнародний розподіл праці. Такий стан речей і в подальшому поглиблюватиме депресію менш прибуткових галузей економіки [28]. При цьому необхідно враховувати, що за міжнародними фінансовими, економічними та іншими організаціями стоять розвинені країни Заходу – лідери глобалізації. Їхні дії спрямовані на досягнення власних інтересів, тобто на економічний розвиток сильних країн за рахунок слабих і тих, що розвиваються.

Таким чином, наукове осмислення і політичне прогнозування економічного і соціального розвитку в умовах глобалізації сприятиме відповіді на нериторичне питання відомого українського вченого О.Г. Білоруса: „Неоколоніальна глобалізація чи глобальна інтеграція?”

По-друге. Реальністю сьогодення є дискусії навколо проблем відкритості та закритості науки. У зв’язку з цим доцільно нагадати, що наука за своєю природою є інтернаціональною, однак вона робиться в конкретних країнах. І кожна країна з урахуванням попиту на наукову інформацію, рівнем розвитку її технологічних ресурсів здійснює заходи щодо забезпечення монопольних прав на реалізацію власних наукових здобутків. Механізмом вирішення цих питань завжди була патентно-ліцензійна система та система засекречування.

Це переконливо підтверджує досвід США, де „було чимало небезпідставних спроб обґрунтування негативних наслідків обміну технологіями (здебільшого їх експорту) в формі науково-технічної документації та інформації. Одну з причин послаблення своїх позицій на світовому ринку США бачать у продажу за кордон великої кількості так званих „голих технологій” (тобто патентів, ліцензій, ноу-хау) замість того, щоб продавати ці технології вже втіленими в капітальне устаткування і високотехнологічну споживчу продукцію... При цьому США свідомо звужують сферу патентно-ліцензійного обміну, вірніше експорту шляхом засекречування результатів наукових досліджень і розробок.... Патентно захищена науково-технічна інформація в США є головним об’єктом комерції і розвиненого внутрішнього, тобто національного, ринку.... Зовнішньоекономічні відносини принципово відрізняються від внутрішньо економічних саме „абсолютним” характером монополії на науково-технічну інформацію” [22, с. 639, 640].

Автори даного дослідження неодноразово писали про необхідність у сучасних умовах забезпечити логічне поєднання свободи інформаційної, в тому числі наукової, діяльності, міжнародного наукового обміну та припустимих обмежень на поширення інформації в інтересах економічного, соціального розвитку України і укріплення її національної безпеки. Цей постулат повинен бути основою формування і розвитку науково-технологічної складової інформаційно-економічного середовища України.

По-третє. В умовах процесів глобалізації та інтеграції тільки дієздатна держава може забезпечити функціонування і розвиток інформаційно-економічного середовища України. Шляхами вирішення цих проблем, на думку авторів, можуть бути такі:

• підвищення ролі й відповідальності державних інституцій з урахуванням світового досвіду регулювання процесів інформаційно-економічної взаємодії;

• впровадження комплексу правових механізмів регулювання діяльності міжнародних фінансових, економічних та інших організацій в Україні, вдосконалення законодавства щодо обміну технологіями, захисту об’єктів інтелектуальної власності.

Тобто йдеться про формування й удосконалення інформаційно-правової основи інформаційно-економічного середовища України.

Характерною ознакою української дійсності є те, що перехід до постіндустріального етапу розвитку здійснюється дуже специфічно: значною мірою зруйновано власну індустріальну основу, в тому числі електронну промисловість. Це стосується не тільки України, а й низки інших країн на пострадянському просторі.

Авторами даної монографії протягом кількох років вивчалися питання впливу комп’ютеризації на виробничі й управлінські процеси в державних органах і на підприємствах.

Слід зазначити, що в таких державних органах як ДПА, МВС, Держкомкордон, Держмитслужба, Нацбанк і деяких інших, де інформатизація здійснюється методично і послідовно, основна маса комп’ютерної техніки використовується за призначенням.

У більшості ж інших державних органів і на низці підприємств, де вивчалося це питання, комп’ютерна техніка використовується для друкування і тиражування документів. У понад 90 % керівників державних органів і підприємств у робочих кабінетах наявні персональні комп’ютери. Водночас для переважної більшості з них комп’ютер не є необхідним робочим обладнанням, а лише ознакою того, що цей керівник крокує в ногу з часом. Реальні державні витрати на інформатизацію, в тому числі на комп’ютеризацію, в Україні поки що ніхто не підраховував, статистична ж звітність об’єктивної відповіді на це питання не дає.

У різних регіонах України авторами монографії було вивчено ці питання у понад п’ятдесяти господарських товариствах, утворених спільно з іноземними фізичними та юридичними особами. Зазначимо, що у понад половини з них частка іноземного капіталу в статутному фонді – комп’ютерне обладнання, перераховане на гроші. Такого плану іноземні „інвестиції” в українську економіку поки що реальної віддачі не дають. Окрім того, потрібно враховувати витрати на комп’ютеризацію з різних позабюджетних, благодійних та інших фондів, а це в декілька разів перевищуватиме витрати бюджетних коштів на інформатизацію.

Наведене дає підстави для таких висновків і припущень.

По-перше, новий сектор економіки – інформаційно-техно­логічний – поки що збитковий і для його упорядкування потрібні раціональні підходи та жорстке державне регулювання бюджет­них і позабюджетних коштів, що виділяються на інформатизацію. Особливу увагу слід приділяти впровадженню інформаційних (комп'ютерних) технологій у сфери, які забезпечують інноваційний розвиток країни – у науково-технологічну та виробничу сфери, а також у сферу державного управління. При цьому треба зауважити, що найновітніші технології, ноу-хау та інші наукові здобутки, навіть при їх надлишку, за відсутності необхідного національного попиту, виробничих можливостей, ресурсів, реалізованими бути не можуть. В умовах глобалізації інформаційних процесії будь-які науково-технологічні новації, не затребувані національною економікою, використовуються ТНК у власних інтересах.

По-друге, альтернативні варіанти для створення інформаційно-технологічної бази постіндустріального суспільства існують. Можна бути користувачем. За таких умов процес створення інформаційно-технологічної бази також здійснюється. Впроваджуються новітні технології як в економіку, так і у сферу обігу інформації і знань. Стосовно процесів інформатизації створено всі передумови для відведення Україні ролі споживача. Правовою нормою Закону України „Про Національну програму інформати­зації” встановлено, щоз метою підвищення науково-технічного рівня виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації до них можуть залучатися іноземні юридичні та фізичні особи, іноземні інвестиції [10, ст. 27]. Порядок закупівлі програмних та технічних засобів для виконання Національної програми визначається на конкурсних засадах на суму понад сто тисяч гривень. Протекціоністські заходи, передбачені Законом, не забезпечують надійного захисту вітчизняного виробника засобів інформатизації [10, ст. 20]. Результат відомий: ринок засобів інформатизації завойований іноземними фірмами. Тобто без вжиття дієвих державних заходів Україна приречена і надалі залишатися лише користувачем засобів зв’язку, комутації та обробки інформації іноземного виробництва.

Альтернативний варіант – це розвиток економіки країни з використанням наукоємних технологій, створення і розвиток на цій основі національної інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, інформаційних технологій і системи виробництва інформаційних продуктів і послуг. При цьому слід підкреслити, що розвиток науково-технічного і виробничого потенціалу має забезпечувати виготовлення конкурентоспроможних засобів інформатизації, інформаційних технологій, продуктів і послуг, які б відповідали вимогам світових стандартів. За умов „окупації” національного ринку України зарубіжними виробниками засобів інформатизації – це дуже складна проблема, вирішення якої вимагає чіткого визначення напрямів і пріоритетів, вжиття з боку держави комплексу організаційних, правових та економічних заходів. Поширення серед частини науковців, управлінців і особливо серед значної кількості спеціалістів уявлень про інформатизацію і глобалізацію інформаційних процесів лише як про такі, що саморегулюються на основі ринкових механізмів, і надалі створюватиме передумови для бурхливого розвитку інформаційно-комуні­каційних систем у напрямі, далекому від захисту національних ін­тересів у цій сфері.

Слід зазначити, що інколи кроки керівництва держави щодо її організаційного, правового, економічного зміцнення зустрічають з боку окремих суспільних груп, партій різку і часто необґрунтовану критику. З цього приводу було б доцільним нагадати думку видатного німецького економіста і державного діяча Л. Ерхарда, яку він висловив в урядовій заяві „Політика центру і взаєморозуміння” 18 жовтня 1963 р.: „Саме промислово розвиненому сус­пільству потрібна міцна держава. Чим сильніше тиск об’єднань і груп на політику, чим відвертіше виявляється егоїзм окремих джерел насильства, тим категоричніше стає місія відповідальних сил, в особливості федерального уряду, дбати про дотримання за­гального блага. Ми зможемо вирішити майбутні завдання німець­кої політики лише тоді, коли суспільна сила об’єднань не буде підпорядкована суто особистим інтересам” [82].

Автори монографії вважають, що було б доцільним у „Стра­тегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки” окремим розділом визначити напрями і пріоритети розвит­ку сучасної інформаційно-технологічної інфраструктури України. Наукове обґрунтування економічних, матеріально-технічних, на­уково-технологічних, соціальних аспектів, у тому числі розвитку інформаційно-технологічної бази, покладено на Інститут еконо­мічного прогнозування НАН України та Національний інститут стратегічних досліджень.

Розглянемо актуальні проблеми розвитку сучасної національ­ної інформаційно-технологічної бази.

Докорінного реформування й удосконалення вимагає законо­давче і нормативно-правове регулювання суспільних інформацій­них відносин, як пов’язаних зі створенням і розвитком технологі­чної бази та захистом національного виробника засобів інформа­тизації, так і з виконанням програм і проектів інформатизації.

На засіданні РНБО України 31. 10. 01 р. „Про заходи щодо вдо­сконалення державної інформаційної політики та забезпечення ін­формаційної безпеки України” йшлося про юридичну незабезпече­ність функціонування інформаційних мереж, відсутність правил придбання та експлуатації інформаційно-телекомунікаційних тех­нологій та систем проведення фінансової та технічної експертизи проектів інформатизації, неврегульованість питань функціонування „Комп’ютерних мереж корпоративного зв’язку та Інтернет, відсутність норм та механізмів недопущення монополізації цього сектору інформаційної галузі та використання мережі всупереч законним інтересам особистості, суспільства, держави, також йшлося про відсутність системи ліцензування провайдерів та Інтернет-ЗМІ.

Аналіз чинного законодавства підводить до висновку, що поряд з недосконалістю регулятивних функцій правових норм деякі акти свідомо закладають правові механізми, що не враховують необхідності захисту національних інтересів. Так, Закон України „Про Національну програму інформатизації” в процесі формування й організації виконання державних, регіональних і місцевих програм і проектів не передбачає їхнього розмежування за режимом доступу до інформації, що в них циркулюватиме [10, ст. 2, 7, 8, 17-19]. Не дає необхідного усвідомлення щодо інформаційно-телекомунікаційних систем за вказаними ознаками і прийнятий у 1994 році Закон України „Про захист інформації в автоматизованих системах”, який визначає поняття автоматизованої системи як такої, що „здійснює автоматизовану обробку даних і до складу якої входять технічні засоби їх обробки (засоби обчислювальної техніки і зв’язку), а також методи і процедури, програмне забезпечення” [36, ст. 1]. Отже, правові норми наведених законів заклали підвалини для створення інформаційно-телекомунікаційних мереж лише за архітектурою відкритих систем, для ігнорування вимог спеціально уповноваженого органу державної влади у сфері захисту інформації з обмеженим доступом.

У зв’язку з тим, що будь-яке обмеження прав і свобод у сфері інформаційної діяльності відповідно до світових стандартів і правової норми Конституції України (ст. 34) може бути введено лише законом, потребують чіткого визначення на законодавчому рівні категорії інформаційно-телекомунікаційних систем за режимом доступу до інформації, яка в них циркулюватиме.

Національні інформаційно-телекомунікаційні системи доцільно розділяти на територіально розподілені, державні та корпоративні системи (мережі) спеціального призначення і системи загального користування.

Законом України „Про Національну систему конфіденційного зв’язку” введено поняття „спеціальна система (мережа) зв’язку – система (мережа) зв’язку, призначена для обміну інформацією з обмеженим доступом” [37, ст. 1]. Цей досвід нормотворення може бути використаним для визначення на законодавчому рівні категорій інформаційно-телекомунікаційних систем, у тому числі спеціальних, призначених для передачі, обробки, накопичення і поширення інформації з обмеженим доступом, а також встановлення ефективних правових механізмів забезпечення режиму секретності (конфіденційності) інформації в цих системах (мережах).

Актуальною проблемою розвитку інформаційно-технологічної бази та інформатизації є необхідність прагматичних підходів до визначення державою напрямів та пріоритетів. Зумовлено це як бурхливими процесами вирішення цих питань, так і теоріями та ідеями, відірваними від реалій сьогодення і розуміння суті державного управління взагалі та управління процесами інформатизації, зокрема.

Наприклад, прибічники теорії „електронного уряду” наповнюють це поняття таким змістом: „Електронний уряд – це уряд, в якому вся сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків та процесів підтримується і забезпечується відповідними комп’ютерними технологіями. Іншими словами, необхідною умовою переходу до електронного уряду є широка інформатизація всіх процесів, що мають місце у звичайній діяльності міністерств, відомств, місцевих органів, виконавчої влади, причому як внутрішніх, так і зовнішніх”. При цьому лише визнається необхідність забезпечення безпеки інформації, у тому числі захисту персональних даних [38].

Деякі дослідники на підставі аналізу директив президента США Б. Клінтона (від 01.07.97 р. та від 17.12.99 р.) щодо розвитку електронної комерції для закупівлі федеральними службами необхідного устаткування і товарів та розширення інформування громадян про діяльність урядових служб доходять висновку, що це і є „електронний уряд”. Найповніше уявлення про наведені теорію дає аналіз російського вченого І. Бачило у публікації журналу „Експеримент” під назвою „Уряд і Інтернет”, підготовлено на основі публікації англійського журналу „The Economist”. Розглядається досвід Австралії, Великобританії, Канади, США, Сінгапура, Туреччини. Аналіз свідчить, що практично йдеться лише про ту складову діяльності державних органів, яка стосується інформування населення і виконання обслуговуючих функцій з використанням мережі Інтернет, а саме:

• у США, Великобританії, Сінгапурі робиться спроба комплексно вирішити проблеми контактів з населенням (інформаційних та обслуговуючих);

• в більшості з цих країн – реєстрація і перереєстрація автотранспортних засобів, податкових, страхових, працевлаштування і вирішення деяких інших проблем здійснюється з використанням мережі;

• у США – поширена „Інтернет – торгівля тощо.

Автори публікацій у журналах „The Economist” та „Експерт” пустили в обіг поняття „електронний уряд” [40, с. 87-88].

Наведене свідчить про способи розвинених країн за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій вирішити комплекс проблем важливого і надзвичайно складного сегмента управлінської діяльності, пов’язаного з наданням і розширенням спектра державних послуг населення. До практичних кроків у цій сфері розвинені країни йшли майже п’ятдесят років.

До цього слід додати, що навіть у США впровадження інформаційно-технологічних новацій здійснюється зі збереженням подвійних технологій (у тому числі традиційних) на період адаптації населення до нових методів комунікації.

Інформатизація процесів інформування населення, надання з боку держави відповідних послуг – це важливий аспект розвитку сучасної інформаційно-технологічної бази. Однак об’єктивна реальність вимагає виваженого підходу до вирішення цього завдання, обережних оцінок цих процесів і явищ.

Наприклад, нинішній стан справ з відкритістю внутрішньої і зовнішньої інформації в Україні, принципом загальної публічності інформаційних ресурсів у діяльності державних органів можна витлумачити як нерозуміння змістовної сутності управлінської діяльності, як спроби теоретиків „електронного уряду” нав’язувати суспільству „романтичні” ідеї загальної відкритості та гласності. Як буде показано далі, державна управлінська діяльність містить дві інформаційні складові:

• інформацію про діяльність державних органів, яка є відкритою і загальнодоступною;

• інформацію про задоволення потреб органів державної влади й управління та прийняття управлінських рішень на всіх рівнях ієрархічної структури, забезпечення суб’єкт-об’єктної інформаційної взаємодії між елементами системи; значна частина цієї інформації містить відомості обмеженого доступу і має циркулювати і використовуватися у сфері, обмеженій відповідними режимними заходами.

До наведених положень слід додати, що такий підхід ґрунтується на світовому досвіді і заклики до загальної відкритості внутрішніх і зовнішніх інформаційних ресурсів щодо діяльності державних органів в умовах будівництва суверенної і незалежної держави не тільки несерйозні, а й шкідливі.

Таким чином, розвиток інформаційно-технологічної бази, інформатизацію всіх сфер суспільного життя доцільно здійснювати на раціональній основі, методично і методологічно послідовно, з урахуванням позитивних та негативних чинників, які впливають на процеси формування інформаційного простору України, створення соціально-культурних передумов переходу до нового етапу розвитку суспільства – інформаційного.

3.2. Інформатизація та інформаційний ринок

У багатьох країнах світу сьогодні значна частина інформаційної діяль­ності утягнена у ринкові відносини і є одним з найважливіших елементів ринкової інфраструктури щодо обслуговування, реалізації і розвитку ринкових відносин, а також самостійним спеціалізованим сектором ринку, на якому пропонуються особливі продукти і послуги.

Інформація як товар підкоряється законам ринку. Сутність управлінні інформаційними ресурсами і продукцією в ринкових умовах полягає в такій організації ринкових відносин, коли на будь-який попит інформаційна сфера відповідає практично миттєвим збільшенням відповідної продукції (послуг).

Інформація впливає на всі галузі виробництва й інфраструктуру і у діях ринкового механізму інформаційного суспільства також з'являються нові ри­си, що відрізняють його від ринку індустріальної епохи.

Інформаційний ринок - це сфера товарного обміну, де виникають і реалі­зуються відносини, пов'язані з процесом купівлі-продажу, і має місце конкретна діяльність з організації руху інформаційних продуктів від виробників до спожива­чів. Інформаційний ринок за оборотом і темпами зростання в більшості розвинутих країн значно випереджає ринок матеріальних продуктів та послуг.

Сучасна інформаційна революція стала можливою лише завдяки збігу декількох чинників: появі цифрових засобів обробки інформації; бурхливому розвитку електроніки, оволодінню людиною космосом і створенню супутникових технологій зв'язку, розробці інформаційних мережних технологій і створенню Інтернету.

Це дає можливість накопичувати і передавати будь-куди у світі величез­ні об'єми інформації з колосальними, непомітними для людини швидкостями і дуже низькими витратами. Наприклад, зараз передача 45 Гбіт інформації за секунду з розрахунку на кілометр оптоволоконної лінії зв'язку коштує лише 0,01 центів, а ще 15 років тому це коштувало в 10 тисяч раз дорожче. За да­ними саміту ЮНІДО по технологічному передбаченню в 2003 році щорічний

-58-

приріст світового ринку інформаційно-телекомунікаційних технологій (ІКТ) протягом останніх десяти років становив у середньому 6-8%, а в таких країнах світу, як В'єтнам, Китай, Польща, він досягав 25-27%. Ринок ІКТ у 2003 році склав 2,16 трлн. євро. Розподіл цього ринку між різними регіонами світу досить нерівномірний, що відповідає загальному рівню їх економічного розвитку.Так, на США припадає (в %) 32 світового ринку, на Західну Європу, Японію - 12 і на решту країн світу - 26.

Структура інформаційного ринку безпосередньо пов'язана з інформаційнимипотребами і відображає можливості інформаційних технологій різних років. Якщо у 60-ті роки XX століття головними постачальниками і одночасно споживачами були інформаційні служби наукових, професійних і державних установ, які працювали на некомерційній основі, а головними інформаційними продуктами на ринку були реферативні видання, інформаційні бюлетені, бібліотечні каталоги, які розповсюджувалися за передплатою, то у 80-тіроки з'явилися нові споживачі – представники ділового світу, які мали високу купівельну спроможність і підвищені вимоги до аналітичної інформації, яку вже не треба було обробляти.

У наш час до 80 % продажу інформаційних товарів припадає на бізнесовий світ – маркетингові служби промислових фірм і фінансових установ. Загалом споживачами виступають усі групи спеціалістів. У країнах Західної Європи системи масового обслуговування охоплюють понад мільйон користувачів, серед яких біля 75 % - пересічні громадяни із середнім прибутком, на їх частку припадає до 5 % платних інформаційних послуг.

Продуктовий аналіз інформаційного ринку дає змогу поділити його на наступні складові:

• внутрішній роздрібний інформаційний ринок - стосується побутової сфери (платні комп'ютерні послуги: електронна пошта, електронні га­зети та журнали; телеконференції, референдуми; послуги міських дові­дкових бюро з обміну житла, послуги фонду зайнятості, розклад руху

-59-

транспорту, повідомлення про комунальний сервіс тощо);

• ринок програмних засобів;

• ринок проектних і науково-дослідних робіт;

• ринок реалізації обчислювальних ресурсів і послуг інформаційних структур;

• ринок інформаційних апаратних засобів;

• ринок інформаційних технологій;

• ринок інформаційних ресурсів та послуг,

• ринок маркетингових і консалтингових послуг;

• ринок навчальних послуг;

• ринок Internet послуг;

• ринок праці в інформаційній галузі.

Формування інформаційного ринку відбувається водночас із розвитком інформатизації.

Інституційний аналіз ринку включає всебічне вивчення поведінки поку­пців, споживачів, їх мотивів, ефективності організації збуту, коливань попи­ту, реклами, діяльності конкурентів. Систематичне і комплексне вивчення ринку дає основу для стабільної реалізації продукції.

Вивчення розмірів ринку дає змогу керівництву фірми встановити, яку частину ринку завоювала фірма для кожного зі своїх інформаційних продук­тів, послуг (ІПП) і що являють собою тенденції ринку.

Не знаючи розмірів ринку, фірма не повинна орієнтуватися на простий при­ріст свого продажу. Якщо на графіку крива продажу іде до низу, це може стурбу­вати, хоча в дійсності спад у галузі в цілому може відбуватися швидкими темпами, забезпечуючи таким чином збільшення частки ринку, зайнятої фірмою.

Дослідження ринку завершується розробкою прогнозу його розвитку. Підприємець повинен знати перспективи розвитку ринку і галузі, щоб відпо­відно орієнтувати діяльність своїх виробничих підприємств, збутової мережі, підприємств технічного, наукового і консультаційного обслуговування. Ви-

-60-

користовується декілька засобів дослідження ринку, зокрема пошук вторинних джерел даних. Це дані про загальні характеристики, розміри, розташування ринку збуту (наприклад, кількість учених, інженерів, юристів, бібліотекарів, інформаційних брокерів та ін.), відомості про прогнози зростання ринку, про кількість БД тощо.

Вертикальний ринок -інформаційні продукти (послуги) фірми можуть бути продані представникам однієї або декількох галузей, а кількість фірм цих галузей відносно мала.

Для виробників ІПП промислового призначення з вертикальним ринком визначення розмірів ринку зводиться до збирання даних про одну галузь промисловості, яку він обстежує та обслуговує. При цьому враховується, що в результаті змін у техніці і технології цієї галузі, які відбуваються під впливом створюваних для них ІПП, ці самі ІПП після доопрацювання, переробки, коригування можуть використовуватися в тій самій галузі або будь-якій іншій.

Горизонтальний ринок – інформаційні продукти (послуги) фірми продаються покупцям багатьох галузей промисловості, тобто кількість покупців достатньо велика.

Виробнику ІПП з горизонтальним ринком важливо знати характеристики всіх ринків галузевих секторів, що його складають. Якщо фірма-виробник не володієцією інформацією, вона може помилково зосередити діяльність щодо реалізації ІПП і стимулювання збуту в секторах незначної потенційної місткості на галузі, де збільшення обсягів продажу виявляється важким і дорого коштує.

Сучасний інформаційний ринок закономірно складається з чотирьох взаємодіючих областей:

• інформація;

• електронні угоди;

• програмне забезпечення;

• електронні комунікації.

В області електронних угод ринок інформації виступає безпосереднім елеме-

-61-

нтом ринкової інфраструктури, область електронної комунікації лежить на стику з галуззю зв'язку, а інформація, відноситься до нематеріального виробництва.

На світовому ринку інформації розрізняють наступні основні сектори, котрітакож характерні і для сучасної України:

• сектор інформації для фахівців;

• сектор масової споживчої інформації;

• сектор ділової інформації.

Сектор ділової інформації включає:

1. Біржову і фінансову інформацію - інформацію про котирування цінних паперів, валютних курсах, дисконтних ставках, ринку товарів і капіталів, інвестиціях, цінах, що надана біржами, спеціальними службами біржової і фінансової інформації.

2. Економічну і статистичну інформацію — числову економічну, демо­графічну, соціальну, інформацію у вигляді рядів динаміки, прогнозних моде­лей, оцінок і т.д.

3. Комерційну інформацію - інформацію про підприємства, фірми, їхню продукцію, ціни, керівників і т.п.

4. Інформацію комерційних пропозицій - інформацію про купівлю та продаж визначених товарних груп.

5.Ділові новини в області економіки і бізнесу.

Підприємцю потрібна інформація з усіх 3-х секторів, але успіх його діяльності визначається насамперед своєчасним використанням ділової інформації. А інформацію цілком закономірно й об'єктивно він може брати на інформаційному ринку, і не тільки в рекламних цілях. Логічно використовувати і зворотну інформацію, що на даному етапі є могутньою підмогою для будь-якого бізнесу.

Ринок електронних угод складається з:

• системи банківських і міжбанківських операцій;

• системи електронних торгів;

-62-

• системи резервування квитків і місць у готелях, замовлення товарів, послуг та ін.

Ринок програмного забезпечення включає усі види програмної продукції.

Ринок електронних (мережних) комунікацій складається з:

• системи електронної пошти;

• системи телеконференцій;

• електронні мережні дошки оголошень, інші системи, що поєднують користувачів ПЕОМ.

Виникнення і функціонування повнофункціонального і широкомасштабного інформаційного ринку має цілком об'єктивний характер. Передумов цих процесів чимало, до них відносяться:

• злиття телефонних і комп'ютерних систем, телекомунікацій і оброб­ки інформації в одну модель;

• заміна паперу електронними засобами, включаючи електронні бан­ківські послуги замість використання чеків, електронну пошту, пере­дачу газетної і журнальної інформації факсимільними засобами і ди­станційне копіювання документів;

• розширення телевізійної служби через кабельні системи з безліччю каналів і спеціалізованих послуг, що дає можливість здійснювати прямий зв'язок з домашніми терміналами споживачів (хоча цей про­цес не одержав поки масової підтримки);

• реорганізація збереження інформації і систем її запиту на базі комп'ютерів у інтерактивну інформаційну мережу, доступну для до­слідницьких груп;

• пряме одержання інформації з БД через бібліотечні і домашні термінали;

• поступове розширення системи утворення на базі комп'ютерного на­вчання і т.ін.

Однією з найважливіших складових інформаційного ринку на сьогоднішній день виступає Інтернет (Мережа, Всесвітня Павутина і т.ін.). Феномен

-63-

Інтернету проявився в 90-і роки, коли він одержав практично світове визнан­ня, кількість його учасників почала зростати з кожним днем, а в його ефекти­вності в будь-якій сфері громадського життя, нинішньої чи перспективної, вже практично ніхто не сумнівається. Інтернет одночасно виступає і як так зване "цивільне суспільство", і як достатньо повноцінний ринок інформацій­них товарів і послуг.

Незважаючи на свій бурхливий розвиток в усьому світі, інформаційний ринок, проте, має ще безліч недоліків.

На сьогоднішній день відношення до Internet далеко неоднозначне. Як­що сучасні бізнесмени як більш динамічна частина населення, здебільшого розглядають його позитивно, то пересічні громадяни майже не визнають зна­чні зрушення в суспільній свідомості з цього приводу вже є: на Інтернет уже посилаються як на повноцінне джерело інформації; майже всі засоби масової інформації мають свої електронні варіанти; розширюється використання Ін­тернет у банківській сфері і т.ін. Однак відмінності вітчизняного інформацій­ного ринку від світового, чи ринку розвинутих країн дуже помітні, особливо у технічному оснащенні.

Останнім часом інформаційний ринок у нашій країні розвивається шви­дкими темпами. Він прагне досягти рівня науково-технічного прогресу. І на сьогоднішній день головна мета національної економіки встигнути за цим процесом. Україна, як і будь-яка інша держава, повинна встигати за інформа­ційним розвитком світової спільноти. І на інформаційному ринку вона має посідати гідне місце.

Використання знань і інформації як визначальної сили на користь пере­важно розвинутих країн і найбільших транснаціональних компаній призво­дить до того, що в усьому світі, як і в окремих країнах, збільшується нерів­ність прибутків.

Сьогодні половина мешканців планети живе менш ніж на 2 долари в день. Доходи більшості населення України також не перевищують цього рівня.

-64-

Розрив між цими двома групами за рівнем життя протягом останніх двадцяти років зріс майже в десять разів. Тенденція дуже тривожна з погляду збільшення кількості конфліктів у світі, росту корупції, тероризму, злочинності, погіршення екології і медичного забезпечення людей. Такі диспропорції створюють величезні проблеми для розвитку економіки.

На початку XXI ст. 80% людей у світі жодного разу не користувалися телефоном і 93% не використовували комп'ютер. Збільшується розрив у сферірозвитку і використання інформаційних технологій між розвинутими країнами й іншим світом, між різними шарами населення у середині країн - між багатими і бідними, молодими і людьми похилого віку, здоровими й інвалідами і т.ін. Це явище відоме як цифрова нерівність.

У глобальному масштабі співпадання розподілу Інтернет - вузлів у регіонах. світу, порівняно з розподілом чисельності населення, дуже незначні, що перешкоджає для подальшому розвитку міжнародного співробітництва, торгівлі і взагалі економічному і політичному розвитку планети.

Ще один вимір цифрової нерівності полягає в тому, що 80% обсягу інформаційного і програмного продукту у світі сьогодні створюється англійськоюмовою, але 75% населення Землі його не знає. Це викликає гостру потребу у формулюванні в більшості країн і регіонів світу власних інформаційнихсередовищ. Останнім часом, усупереч загальним глобалізаційним тенденціям, дуже активізувався процес формування великих груп людей, що спілкуються в Інтернеті однією мовою, незважаючи на їхню приналежність до тієї чи іншої національності.

Інформаційна нерівність існує й усередині окремих країн, визначаючи їх наступний вимір - технологічний. Це призводить до того, що деякі групи населення, котрі і так були позбавлені сучасних можливостей цивілізації, відокремлюються від елітної частини людей ще більше, а частка перших у більшості країн світу постійно зростає. До цієї групи людей насамперед відносяться родини з невеликим добробутом, селяни, люди похилого віку, інваліди, а в деяких країнах, ще і представники етнічних меншостей і жінки.

-65-

Інформаційна нерівність існує й в Україні. Наша країна належить до групи п'ятдесятьох найбільших країн за кількістю населення і за площею, але за індексом телекомунікаційної підготовленості (Network Readiness Index) вона посідає лише 70-те місце серед 80 країн. Інформаційні ресурси і їхні споживачі розподілені дуже нерівномірно. У 2002 р. рівень охоплення насе­лення фіксованим телефонним зв'язком досягає 30 ліній на 100 мешканців. У Києві він перевищує 46%, у найбільших обласних центрах України колива­ється від 35 до 45%. Але в сільській місцевості, особливо в Західній Україні, телефонізацією забезпечені 2-3% населення. Понад 3 млн. українців стоять у черзі на підключення до телефонного зв'язку. Інтернетом у Києві охоплено 55 % українських споживачів. Майже третина (29%) користувачів знаходить­ся в містах Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Львові, Запорожжі. Нажаль, цієї можливості практично позбавлені мешканці сільської місцево­сті, малозабезпечені родини, інваліди, люди похилого віку і навіть частина збіднілої інтелігенції України. Це є одна з причин глибокої соціально-економічної кризи суспільства, оскільки переважна більшість людей відділе­на від актуальних світових знань і інформації і їхнього генерування. Корис­тувачами Інтернету й інших інформаційних технологій переважно є молодь, котра і повинна стати провідником майбутніх перетворень.

Поиск по сайту: