Як вони зав'язали стосунки з людьми

Мікромегас, набагато спостережливіший, ніж карлик, ясно побачив, що атоми розмовляють між собою; він звернув на це увагу супутника, який, хоч і зрозумів свою помилку щодо розмноження, не хотів повірити, що подібні істоти можуть обмінюватися думками. Як і сіріусянин, він мав хист до мов; але не чуючи, щоб атоми розмовляли, він зробив із цього висновок, що вони не наділені даром мови. Та й справді, чи ж можуть такі мікроскопічні створіння мати голосові зв'язки і про що, зрештою, їм говорити? Для цього треба думати; а якщо вони думають, то повинні мати щось схоже на душу. Припустити ж існування в цих істот душі видавалось йому безглуздим. «Але ж, – мовив сіріусянин, – ви тільки‑но вважали, що вони кохаються; а чи ж можна кохатися, ні про що не думаючи, нічого не говорячи або хоча б не бажаючи порозумітися одне з одним? Чи ви гадаєте, що легше зробити дитину, ніж висловити думку?» – «Для мене і перше й друге видається великою таємницею. Я не смію тепер ані стверджувати щось, ані заперечувати, – відповів карлик. – Не маю більше власної думки. Треба спершу дослідити цих комах, а вже потім поговоримо про них». – «Слушно сказано», – підтримав його Мікромегас. Він дістав ножиці, обстриг собі нігті і, склавши кусок нігтя, зрізаного з великого пальця, у формі широкої лійки, зробив щось подібне до великого гучномовця; вузький кінець він приклав до вуха, а широким накрив корабель та його екіпаж. Коловидні волокна нігтя вловлювали найтихіші шерехи, і, таким чином, філософ з іншої планети почув дзижчання земляних комах. Через кілька годин йому пощастило розчути окремі слова, а потім і зрозуміти французьку мову. Карлик зробив те саме, хоча це коштувало йому більших зусиль. Здивування мандрівників зростало з кожною хвилиною. Вони чули, що мікроскопічні комахи обмінюються думками, і це диво природи здавалось їм нез'ясовним. Ви, певно, здогадуєтесь, що сіріусянин та карлик горіли бажанням зав'язати з атомами знайомство; карлик, однак, боявся, що його громоподібний голос, а надто голос Мікромегаса, може оглушити комах і вони нічого не розчують. Треба було послабити його силу. Обидва вклали собі в рот щось подібне до маленьких зубочисток, які торкалися гострим кінцем корабля. Сіріусянин посадив карлика собі на коліна, а корабель з екіпажем поклав на ніготь. Уживши ці заходи остороги та ще багато інших, Мікромегас нахилив голову і, намагаючись говорити якомога тихше, почав:

«Невидимі комахи, народжені у глибинах нескінченно малого! Я славлю Творця за те, що він ласкаво відкрив мені ці, здавалося б, непроникні таємниці. Можливо, при моєму дворі на вас не звернули б найменшої уваги; але я не зневажаю нікого і пропоную вам свою опіку».

Мабуть, ніхто ніколи не був так приголомшений, як люди, що почули слова Мікромегаса. Вони не могли збагнути, звідкіля лунають ці звуки. Корабельний священик став говорити молитви, проганяючи нечистого;[148]матроси почали лаятись, а філософи – розробляти систему; однак жодна система не допомагала їм зрозуміти, хто до них промовляє. Тоді карлик із Сатурна, чий голос був тихший, пояснив людям у кількох словах, з якими істотами вони мають справу. Сказав, що вони прибули з планети Сатурн, пояснив, хто такий пан Мікромегас; а далі висловив їм своє співчуття, що вони такі маленькі, спитав, чи завжди були вони в такому жалюгідному стані, близькому до справжнього небуття, поцікавився, що вони роблять на цій планеті, яка, певно, належить китам, чи щасливі вони, чи розмножуються, чи мають душу, і поставив ще із сотню подібних запитань.

Найсміливіший із учених, ображений тим, що хтось засумнівався, чи є в нього душа, наставив на співрозмовника діоптри свого квадранта, провів два виміри, а при третьому мовив так: «Ви гадаєте, пане, що оскільки маєте тисячу туазів від голови до п'ят, то ви є…» – «Тисячу туазів! – вигукнув карлик. – Боже праведний! Звідки він може знати мій зріст? Тисячу туазів! Він не помилився ані на п'ядь! Цей атом мене виміряв, він – геометр і знає мої розміри, а я дивлюся на нього крізь мікроскоп і навіть не уявляю, який він заввишки!» – «Так, я виміряв вас, – відповів фізик, – а зараз виміряю і вашого супутника‑велетня». Пропозицію було прийнято; його ясновельможність витягся долі на весь зріст, бо якби він стояв, голова його була б високо над хмарами. Наші філософи встромили йому високу щоглу в те місце, яке доктор Свіфт[149]неодмінно назвав би повним ім'ям, але я втримаюся від цього, бо надто шаную дам. А потім за допомогою системи пов'язаних між собою трикутників обчислили, що предмет, який лежить перед ними, є юнаком заввишки у сто двадцять тисяч футів.

Тоді Мікромегас виголосив такі слова: «Тепер я бачу, як ніколи, що не можна судити про речі за їхньою видимою величиною. О Боже, який наділив розумом істоти, що видаються такими мізерними! Створити безмежно мале і безмежно велике не коштує тобі ніяких зусиль. І якщо тільки існують істоти, менші від оцих, то, мабуть, вони можуть переважати розумом тих велетів, що їх я бачив у космосі; одна їхня ступня накрила б усю планету, на яку я спустився».

Один із філософів відповів йому, що він може не сумніватися – розумні істоти, менші за людину, справді існують. Він розповів про бджіл, не Вергілієві казки,[150]а те, що наукою відкрив Сваммердам[151]і анатомічно дослідив Реомюр.[152]Потім сказав, що існують тварини, які для бджіл є тим самим, чим бджоли є для людини, або ж сам сіріусянин для тих величезних істот, про яких він щойно казав, або ті велетенські істоти для інших істот, яким вони видаються мізерними атомами. Помалу зав'язалася цікава розмова, і Мікромегас мовив такі слова:

Розділ сьомий

Розмова з людьми

«О розумні атоми, в яких одвічна Істота захотіла втілитися в усій своїй могутності та мудрості! Ви, звичайно, втішаєтеся на своїй планеті найчистішою радістю, бо, маючи так мало матерії й так багато духу, ви, напевне, живете тільки любов'ю та роздумами, тобто справжнім життям розумних істот. Досі я ніде не бачив справжнього щастя, але воно, безперечно, тут!» На ці слова філософи скрушно похитали головами; а один із них, найвідвертіший, щиро зізнався, що, окрім невеликої кількості мало шанованих на Землі людей, усі інші – то зграя божевільних, лютих і безталанних. «У нас більше матерії, ніж потрібно для того, щоб чинити зло, – сказав він, – якщо тільки зло спричиняється матерією; і забагато духу, якщо зло спричиняється духом. Чи знаєте ви, що в цю саму хвилину, коли я розмовляю з вами, сто тисяч божевільних нашої породи в капелюхах[153]ріжуться із сотнею тисяч таких самих істот у чалмах; і так ведеться на всій Землі з давніх‑давен?» Сіріусянин здригнувся і спитав, яка причина цих жахливих чвар між такими кволими тваринами. «Ідеться про клапоть землі, не більший за вашу п'яту,[154]– відповів філософ. – Та це зовсім не означає, що хтось із тих мільйонів, які ріжуть одне одного, хоче скористатися з цього клаптя землі. Одні б'ються за те, щоб він дістався людині, яку звуть султаном, а інші – людині, яку бозна‑чому називають кесарем. Усі вони ніколи не бачили й не побачать цього спірного клаптя землі; і майже жодна з істот, які ріжуться між собою, ніколи не бачила істоти, заради якої б'ється».

«О нещасні! – обурено вигукнув сіріусянин. – Звідки в них така жорстокість! Мене пориває ступити три кроки й розчавити ногами весь цей мурашник нікчемних убивць».

«Не завдавайте собі клопоту, – відповіли йому. – Вони знищать себе й самі. Знайте, що за десять років не лишиться й сотої частини цих бідолах; та навіть, якби вони не взялися за мечі, їх усіх повалив би з ніг голод, виснажлива праця та нестриманість. Проте карати слід би не їх, а тих варварів, які, сидячи в своїх кабінетах і перетравлюючи ситу їжу, наказують нищити мільйони людей, а потім урочисто славлять за це Бога в своїх молитвах». Мандрівник відчув жаль до нікчемного людського племені, в якому відкрив такі разючі контрасти. «Оскільки ви представляєте розумну меншість, – звернувся він до своїх співрозмовників, – і, очевидно, нікого не вбиваєте задля грошей, скажіть мені, будь ласка, що ви робите?» – «Ми анатомуємо мух, – відповів філософ, – вимірюємо лінії, вираховуємо числа; ми доходимо згоди в двох‑трьох зрозумілих для нас проблемах і провадимо нескінченні суперечки щодо двох‑трьох тисяч незрозумілих». Сіріусянину та сатурнянину одразу ж спало на думку поставити цим мислячим атомам кілька запитань, щоб вияснити, в чому вони сходяться. «Яка, на вашу думку, кутова відстань від сузір'я Пса до великої зірки Близнят?» – спитав Мікромегас. Вони відповіли в один голос: «Тридцять два з половиною градуси». – «А скільки від вас до Місяця?» – «Заокруглено шістдесят земних радіусів». – «Скільки важить ваше повітря?» Мікромегас сподівався заскочити їх зненацька цим запитанням, але вони відповіли, що повітря важить приблизно в дев'ятсот разів менше, ніж дистильована вода такого ж об'єму, і в дев'ятнадцять тисяч разів менше, ніж дукатне золото. Карлик із Сатурна, вражений їхніми відповідями, ладен був прийняти за чаклунів цих істот, у яких чверть години тому не хотів визнавати існування душі.

Зрештою Мікромегас сказав: «Коли ви так добре знаєте те, що поза вами, то, певно, знаєте ще краще те, що всередині вас. Скажіть мені, що являє собою ваша душа і як ви мислите?» Філософи знову заговорили всі разом – але кожен своє. Найстарший цитував Арістотеля,[155]другий посилався на Декарта,[156]третій – на Мальбранша,[157]цей – на Лейбніца,[158]той – на Локка.[159]Старий перипатетик[160]заявив з глибокою переконаністю: «Душа – це ентелехія[161]і та причина, завдяки якій вона має можливість бути такою, як є. Саме це проголошує Арістотель, сторінка 633 луврського видання[162]».

«Я не досить добре розумію грецьку мову», – сказав велетень. «Я теж», – відповіла філософська міль. «Чого ж ви цитуєте того Арістотеля по‑грецькому?» – здивувався сіріусянин. «Бо те, чого ти не розумієш, слід цитувати мовою, якої не знаєш», – відповів учений.

Слово взяв картезіанець[163]і мовив так: «Душа – це чистий дух, який дістає усі метафізичні поняття ще в утробі матері, а вийшовши з неї, мусить іти до школи і знову вчити те, що він уже добре знав і чого більше не знатиме». – «Який же сенс, – заперечила восьмимильна істота, – бути таким ученим в утробі матері і стати невігласом, коли на обличчі виросте борода? І що ти розумієш під словом „дух“?» – «Що за дивне запитання? – відповів філософ. – Не маю про це найменшої уяви: кажуть, він пов'язаний із матерією». – «А чи знаєш ти принаймні, що таке матерія?» – «Аякже, – відповів той. – Ось, наприклад, цей камінь. Він сірого кольору, має форму, має три виміри, має вагу і може бути поділений на менші частки». – «Гаразд, – відповів сіріусянин. – Але що ж усе‑таки являє собою ця річ, яка видається тобі подільною, важкою, сірою? Ти бачиш кілька її ознак: але чи знаєш ти її суть?» – «Ні», – відповів філософ. – «Отже, ти не знаєш, що таке матерія».

Тоді добродій Мікромегас звернувся до іншого філософа, якого тримав на великому пальці, і спитав у нього, що таке душа і що вона робить. «Нічого, – мовив філософ, послідовник Мальбранша. – Усе за мене робить Бог; я все бачу і здійснюю через нього, він вершить усі діла, а я ні в що не втручаюся». – «Це те саме, що не існувати взагалі, – заперечив мудрий сіріусянин. – А ти, мій друже, – звернувся він до послідовника Лейбніца,[164]– як визначаєш душу?» – «Це, – відповів філософ, – стрілка, яка показує години, тим часом як моє тіло їх відбиває; або ж, якщо хочете, вона відбиває години, тим часом як тіло показує їх; іншими словами, моя душа – дзеркало всесвіту, а тіло – оправа дзеркала: це ж цілком очевидно».

Мікроскопічний прихильник Локка[165]був теж поруч і, коли Мікромегас звернувся до нього, сказав: «Я не знаю, як думаю, але знаю, що завжди думаю у зв'язку зі своїми відчуттями. Не сумніваюся в тому, що є субстанції нематеріальні й наділені розумом; але дуже сумніваюся, чи Бог може наділити розумом матерію. Я шаную одвічну могутність – не мені обмежувати її; я нічого не стверджую; я задовольняюся тим, що вірю: на світі куди більше можливих речей, ніж нам здається».

Створіння з Сіріуса всміхнулося: цей філософ здався йому не менш мудрим, ніж інші; а карлик‑сатурня‑нин хотів навіть обняти послідовника вчення Локка, та не дозволила невідповідність у зрості. Однак, на лихо, озвалася ще одна комашка в чотирикутному капелюсі,[166]перебивши всіх інших комах‑філософів, вона сказала, що знає таємницю буття, що цю таємницю розкрито в «Сумі» святого Томи Аквінського.[167]Це створіння зверхньо подивилося на двох небесних прибульців і заявило, що вони самі. Їхній світ, їхні сонця, їхні зірки – усе створене лише для людини. На ці слова наші два мандрівники впали один на одного, задихаючись від того невтримного сміху, який, за словами Гомера,[168]властивий богам; їхні плечі та животи так трусилися, що корабель, який сіріусянин тримав на нігті, впав у кишеню штанів сатурнянина. Обидва добродії довго шукали його, поки врешті знайшли і навіть зібрали весь екіпаж. Тоді сіріусянин знову звернувся до маленьких комашок; він говорив з ними доброзичливо, хоча в глибині душі був роздратований, що ці незмірно малі істоти наділені такою незмірно великою пихою. Він пообіцяв написати для них гарний філософський трактат, спеціально для їхнього вжитку, з якого вони дізнаються про суть усіх речей. І справді, перед тим як повернутися на свою планету, він вручив їм цю книгу, і її приставили в Париж, в Академію наук. Та коли секретар[169]розгорнув цей том, він побачив лише чисті сторінки. «Еге! – вигукнув він. – Так я і думав».

Кандід, або Оптимізм [170]

Розділ перший

Поиск по сайту: