Розділ шістнадцятий. Коли приїхав він до кордону, що відмежовував скелясту Аравію[112]від Сирії, і проїжджав повз один дуже міцний замок

Розбійник

Коли приїхав він до кордону, що відмежовував скелясту Аравію[112]від Сирії, і проїжджав повз один дуже міцний замок, звідти вийшли озброєні араби. Він побачив, як його оточили й кричали йому: «Все, що у вас є, належить нам, і сама особа ваша належить нашому господареві!» Замість будь‑якої відповіді Задіґ вихопив шаблю, його хоробрий слуга зробив так само. Вони повалили мертвими перших арабів, що посягнули на них; кількість нападників подвоїлась; їх це не вразило, й вони постановили загинути б'ючись. Отже, двоє людей оборонялися від багатьох – така бійка не могла тривати довго. Господар замку, на ймення Арбогад, побачив з вікна диво Задіґової відваги й відчув пошану до нього. Він похапцем зійшов униз, розігнав своїх людей і визволив двох мандрівників.

– Усе, що переходить моїми землями, моє, – сказав він, – так само як і те, що лежить на чужих землях. Але ви такі мужні, що я роблю для вас виняток.

Він завів його до себе в замок і звелів челяді добре з ним поводитися; а ввечері Арбогад запросив Задіґа вечеряти.

Господар замку був одним із тих арабів, яких звуть злодюгами; та часом поміж сили лихих йому траплялося зробити добрий учинок. Він грабував люто й зажерливо, а роздавав щедро; був він завзятий у вчинках, досить поблажливий у торгівлі, буйний за столом і, передовсім, цілком одвертий. Задіґ йому дуже сподобався; за його розмовою, що захопила господаря, обід затягся. Нарешті Арбогад сказав йому:

– Раджу вам служити під моїм проводом, це найкраще, що можете ви зробити: моє ремесло прибуткове, і колись ви зможете стати таким, як я.

– Чи можна запитати у вас, – сказав Задіґ, – з якого часу вправляєтеся ви в цій благородній професії?

– Аж від найніжнішої моєї юності, – відповів пан. – Я був за челядника в одного спритного араба, становище моє було незносне. Я був у розпачі, що на всій землі, яка рівно належить усім людям, доля не зберегла мені моєї пайки. Я виклав свою журбу одному старому арабові, і він сказав мені: «Сину мій, не впадай у розпач; колись була одна піщинка, яка скаржилась на те, що вона невідомий у пустелі атом. Минуло кілька років, і з неї вийшов діамант, який тепер становить найкращу окрасу в короні індуського царя». Це справило на мене враження; я був тоді піщинкою й постановив стати діамантом. Я почав з того, що викрав двоє коней; з'єднався з товаришами й став грабувати невеличкі каравани; так я потроху знищував нерівність, що була спочатку поміж людьми й мною. Я отримав свою частку з благ світу і винагородив себе навіть з лихвою: мене стали шанувати, я зробивсь паном над розбійниками, за допомогою зброї придбав цей замок. Сатрап Сирії хотів відібрати в мене мої землі, але я був уже надто багатий, щоб будь‑чого боятися: я дав сатрапові грошей, з умовою, що замок залишиться мені і я збільшу свої володіння, і він навіть призначив мене збирачем податків, які скеляста Аравія платить цареві над царями. На цій посаді я був збирачем, але не платіжником. Вавилонська головна рада іменем царя Моабдара прислала сюди одного сатрапа, щоб задушити мене. Чоловік цей прибув із своїм наказом. Я вже знав про все; я звелів на його очах задушити чотирьох чоловіків, яких він узяв із собою затягати мотузку; після цього я спитав його, скільки коштувало доручення задушити мене. Він відповів мені, що гонорар мав становити триста золотих монет. Я яскраво довів йому, що зі мною він досягне більшого. Я зробив його підрозбійником, і сьогодні він один із кращих і найбагатших моїх офіцерів. Коли б ви повірили мені, ви мали б такий самий успіх, як і він. Ніколи не було кращої пори для грабунків, як тепер, коли царя Моабдара вбито й у Вавилоні усе змінилося.

– Моабдара вбито? – вигукнув Задіґ. – А що сталося з царицею Астартою?

– Не знаю нічого, – обізвався Арбогад, – знаю тільки, що Моабдар збожеволів і що його вбито, що у Вавилоні великий заколот, що всю імперію зруйновано, що там можна добре поживитися і, щодо мене, я цим чудесно користуюся.

– Але цариця, – сказав Задіґ, – як ваша ласка, чи не знаєте ви хоч щось про її долю?

– Мені говорили про якогось князя гірканського, – обізвався той, – може, вона перебуває поміж його коханок, якщо, звісно, її не вбито під час сутичок; але мене більше цікавить здобич, ніж плітки. Під час моїх нападів я забрав багато жінок, та не залишив жодної; я дорого продавав їх, якщо вони були гарні, не допитуючись, хто вони такі. Адже купують не ранги: негарна цариця не знайде на себе покупця; може, я й продав Астарту, може, вона померла; мені це байдуже, я гадаю, що вас теж не повинне це турбувати. – Говорячи це, він так завзято пив і так плутав усі думки, що Задіґ так нічого й не зрозумів.

Він сидів засмучений, пригнічений, непорушний. Арбогад усе пив, розповідав байки, без кінця повторював, що він найщасливіший з усіх людей, умовляючи й Задіґа стати таким самим щасливим, як є він. Нарешті, потроху приспаний винними парами, він заснув спокійним сном. Для Задіґа ніч минула в страшному хвилюванні. «Як! – думав він. – Цар збожеволів! Його вбито! Я не можу втриматися, щоб не плакати за ним. Імперію зруйновано, а цей розбійник щасливий. О доле, доле! Грабіжник щасливий, а та, кого природа створила найприємнішою, може, жахливо загинула чи живе в становищі, гіршому за смерть. О Астарто, що сталося з вами?»

Вдосвіта він розпитував усіх, кого зустрічав у замку, але ніхто йому не відповів: усі були заклопотані, вночі було здобуто нові перемоги, й тепер розподіляли здобич. Усе, чого міг він добитися в цьому метушливому замішанні, це дозволу виїхати. Він, не гаючись, скористався з нього, ще більше, ніж будь‑коли, заглиблений у свої сумні міркування.

Задіґ їхав занепокоєний, стурбований, з розумом, цілком захопленим нещасною Астартою, вавилонським царем, вірним його Кадором, щасливим розбійником Арбогадом, отою примхливою жінкою, яку вавилонці викрали на кордоні Єгипту, – одне слово, всіма перешкодами й злигоднями, яких він зазнав.

Поиск по сайту: