Простак прибуває у Версаль як привітали його при дворі

Простак виліз із екіпажа[381]на кухонному дворі і спитав у носіїв портшезу, о котрій годині можна бачити короля. Носії зареготали йому у вічі, достоту, як англійський адмірал; він і поставився до них, як до того: побив їх. Вони хотіли відплатити йому так само, й, мабуть, сталася б кривава сцена, коли б не проходив начальник варти, бретонський дворянин, і не розігнав цей набрід.

– Пане, – сказав йому мандрівник, – мені здається, що ви добрий чоловік; я небіж пана пріора з абатства Гори; я вигнав англійців і приїхав поговорити з королем: прошу вас провести мене до його світлиці.

Гвардієць, зрадівши, що зустрів молодця зі своєї округи, який, здавалося, був не в курсі двірських звичаїв, розповів йому, що так не розмовляють з королем і що треба відрекомендуватися панові де Лувуа.

– Гаразд, то проведіть мене до цього пана де Лувуа, який, безперечно, відведе мене до його величності.

– З паном де Лувуа, – обізвався гвардієць, – переговорити ще важче, ніж з його величністю, але я проведу вас до пана Олександра, першого військового урядовця;[382]це однаково, що ви говоритимете з міністром.

Отже, вони пішли до цього пана Олександра і не могли пройти до нього, бо він мав справу з однією двірською дамою й віддав наказа нікого не впускати.

– Гаразд, – сказав гвардієць, – нічого, це не біда; ходімо до першого урядовця пана Олександра, це однаково, що ви говоритимете з паном Олександром.

Украй зачудований, гуронець пішов за ним; з півгодини вони сиділи вдвох у маленькому передпокої.

– Що це все означає? – сказав Простак. – Чи в цій країні всі люди невидимі? Куди легше битися в Нижній Бретані проти англійців, ніж у Версалі натрапити на ту людину, до якої маєш справу.

Він розгонив свою нудьгу, розповідаючи землякові про свої любовні справи; але вибила година, і гвардієць мусив іти на свій пост. Вони пообіцяли один одному побачитися завтра, й Простак ще з півгодини сидів сам у передпокої, міркуючи про м‑ль де Сент‑Ів і про те, як важко говорити з королем і першим урядовцем.

Нарешті з'явився патрон.

– Пане, – сказав йому Простак, – коли б, одбиваючи англійців, я чекав так довго, як змусили ви мене чекати вашої аудієнції, вони пограбували б Нижню Бретань, як схотіли.

Ці слова глибоко образили урядовця; він сказав бретонцеві:

– Чого ви просите?

– Винагороди, – сказав той, – ось мої документи. – Він розіклав перед ним усі свої свідоцтва.

Урядовець прочитав їх і сказав, що, мабуть, йому дозволять купити собі чин лейтенанта.[383]

– Щоб я дав гроші за те, що одбив англійців? Щоб я платив за право вбити мене для вас, поки ви спокійно даєте отут свої аудієнції? Я гадаю, що ви хочете посміятися з мене. Я хочу щонайменше кавалерійський загін; я хочу, щоб король зробив так, щоб м‑ль де Сент‑Ів вийшла з монастиря і щоб він віддав її за мене заміж; я хочу говорити з королем про ласку до п'ятдесятьох тисяч родин, які сподіваюся йому повернути. Одне слово, я хочу бути корисним. Хай мене використовують для чогось важливого і дадуть чин.

– Хто ви такий, пане, що насмілилися говорити так голосно?

– Ах так! – обізвався Простак. – То ви не прочитали моїх посвідчень! То такий з них отут зиск! Мене звуть Геркулес де Каркабон, мене охрещено, я живу в готелі «Блакитний годинник», і я скаржитимуся на вас королеві.

Урядовець зважив, як і люди з Сомюра, що він не зовсім здоровий на голову, і не звернув на нього великої уваги.

Того самого дня превелебний отець де Ла ІПез, сповідальник Людовіка XIV, одержав листа від свого шпигуна, що обвинувачував бретонця Керкабона в тому, що він прихильний у серці своєму до гугенотів і засуджує поведінку єзуїтів. Пан де Лувуа теж одержав листа від судді‑розпитувача, що змалював Простака як шалапута, що хоче палити монастирі й викрадати дівчат.

Прогулявшись у версальських садах, де аж занудьгував, Простак, повечерявши по‑гуронському і по‑бретонському, ліг спати, в солодкій надії побачити другого дня короля й дістати за дружину м‑ль де Сент‑Ів, мати принаймні кавалерійський загін і припинити переслідування проти гугеногів.

Він заколисував себе цими принадними думками, коли до його світлиці вдерся вартовий роз'їзд. Насамперед вони схопили його рушницю‑дубельтівку й великий палаш.

Перелічивши, скільки в Простака грошей готівкою, його забрали до замку, що його король Карл V, син Жана II, загадав збудувати біля Сент‑Антуанської вулиці й Турнельської брами.[384]

Уявіть собі, який здивований був дорогою Простак. Спочатку він гадав, що це ввижається йому вві сні: він сидів у якомусь заціпенінні; потім, охоплений раптом люттю, що подвоїла його сили, він ухопив за горло двох своїх проводирів, що були з ним у кареті, викинув із‑за занавіски, сам кинувся за ними, тягнучи третього, що хотів його затримати. Знесилений, він упав. Його зв'язали й поклали знову в карету.

– Так от вона, нагорода, – казав він, – тому, хто вигнав англійців з Нижньої Бретані! Що сказала б ти, прекрасна Сент‑Ів, коли б побачила мене в такому становищі!

Приїхали нарешті до місця, що мало бути йому за оселю, мовчки, як мертвого вносять до гробовища, внесли його до кімнати, де й мали замкнути. Ту кімнату вже займав один старий відлюдник з Пор‑Роялю[385]на ім'я Ґордон, що животів там уже два роки.

– Маєте, – сказав йому начальник сторожі, – ось я привіз вам товариша.

І відразу ж замкнулися величезні засуви на масивних дверях, оббитих залізом. Двоє в'язнів лишилися відокремлені від цілого світу.

Розділ десятий

Поиск по сайту: