Про Пакету та брата Жірофле

Прибувши до Венеції, Кандід почав шукати Какамбо по всіх шинках і кав'ярнях, по всіх повіях, але не знайшов ніде. Щодня він посилав розвідувати на всі кораблі й барки, – жодної звістки про Какамбо!

– Та що ж це, – казав він Мартенові, – я встиг пропливти з Суринама до Бордо, виїхати з Бордо до Парижа, з Парижа до Дьєпа, з Дьєпа до Портсмута, об'їхати Іспанію та Португалію, перепливти все Середземне море і вже кілька місяців перебути у Венеції, – а прекрасної Кунігунди все ще немає. Замість неї я здибав розпутну жінку і перігорського абата! Кунігунда, мабуть, померла, і мені залишається вмерти так само. Ох, краще було б зостатися в ельдорадському раї, аніж повертатись до цієї клятої Європи. Ви праві, мій дорогий Мартене: усе – омана і все – лихе.

Його опанувала чорна меланхолія; він не взяв ніякої участі в опері alia moda,[267]ні в інших розвагах карнавалу; жодна дама не могла його привабити. Мартен сказав йому:

– Ви справді дуже наївні, коли гадаєте, що лакей‑метис, маючи в кишені п'ять чи шість мільйонів, поїде шукати вашу коханку на край світу і привезе її вам до Венеції. Він візьме її для себе, коли знайде; а не знайде, то візьме якусь іншу. Раджу вам забути про вашого слугу Какамбо і вашу кохану Кунігунду.

Розважити Кандіда Мартенові не вдавалося. Меланхолія Кандіда усе збільшувалась, а Мартен, невгаваючи, доводив йому, що на землі дуже і дуже мало чесноти і щастя – за винятком хіба одного Ельдорадо, куди ніхто не може потрапити.

Сперечаючись про такі високі речі та чекаючи Кунігунду, Кандід побачив на майдані Святого Марка молодого театинця,[268]що тримав під руку дівчину. Театинець здавався свіжим, гладким і дужим; очі йому блищали, вигляд був упевнений, обличчя гонористе й гордовита хода. Дівчина була дуже гарна і щось наспівувала, дивилась закоханими очима на свого театинця та іноді щипала йому гладкі щоки.

– Погодьтеся зо мною, – сказав Кандід Мартенові, – що принаймні ці люди щасливі. Досі я бачив по всій землі, виключаючи Ельдорадо, тільки нещасних; але погляньте на цю дівчину і цього театинця, я ладен піти в заклад, що це дуже щасливі створіння.

– А я піду в заклад, що ні, – сказав Мартен.

– Покличмо їх обідати, – сказав Кандід, – і ви побачите, чи помиливсь я.

Не гаючи часу, він підійшов до них, сказав кілька чемних слів і запросив до готелю попоїсти макаронів, ломбардських куріпок, осетрової ікри та випити вина Монтепульчіяно, Лакріма‑Крісті,[269]кіпрського та самоського. Дівчина зашарілась; театинець прийняв запрошення, і дівчина пішла за ним, поглядаючи на Кандіда здивованими й збентеженими очима, що часом набігали слізьми. Щойно зайшли до покою Кандіда, вона сказала йому:

– Що ж це пан Кандід уже не пізнає Пакети?

На ці слова Кандід, що досі не дивився на неї уважно, бо думав тільки про Кунігунду, сказав їй:

– Ох, бідна моя дитино, це ви довели доктора Панглоса до того прекрасного становища, в якому я його знайшов?

– Ох, це я, – відповіла Пакета. – Я бачу, що вам усе вже відомо. Я чула про страшні нещастя, що спіткали весь дім пані баронеси і прекрасної Кунігунди. Присягаюсь вам, що моя доля була не менш сумна. Я була зовсім невинна, коли ви мене знали. Один домініканець, що був моїм сповідником, легко спокусив мене. Наслідки цього були жахливі; я мусила покинути замок невдовзі після того, як пан барон вигнав вас добрими стусанами в зад. Коли б один досвідчений лікар не зглянувся на мене, то я померла б. Якийсь час я була з подяки коханкою цього лікаря, його жінка була несамовита з ревнощів і щодня била мене немилосердно; то була справжня фурія. Мій лікар був найпотворніший з людей, а я – найнещасніша з усіх створінь, бо мене безнастанно били за чоловіка, якого я не любила! Але ви знаєте, добродію, як небезпечно лихій жінці бути дружиною лікаря. Одного разу, до краю змучений вчинками своєї жінки, він дав їй проти нежиті таких сильних ліків, що за дві години вона померла в страшних конвульсіях. Її родичі розпочали проти лікаря кримінальну справу; він утік, а мене кинули до в'язниці. Моя непричетність до справи не врятувала б мене, коли б я не була гарненька. Суддя звільнив мене за умови, що він заступить місце лікаря. Незабаром мене перемогла суперниця; мене вигнали, навіть не заплативши, і я мусила й далі заробляти тим гидким ремеством, що вам, чоловікам, здається дуже приємним, а для нас є безоднею нещасть. Я поїхала працювати до Венеції. О добродію, якби ви могли собі уявити, що то значить з обов'язку пестити, однаково – чи старого купця, чи адвоката, ченця, гондольєра чи то абата! Коли зазнаєш усяких образ і кривд, коли доходиш часто до того, що позичаєш спідницю, щоб спокусити якогось бридкого чоловіка; коли один краде в тебе все, що ти заробила в іншого; коли даєш чиновникам хабарі, а в перспективі маєш тільки страшну старість, лікарню та смітник, – згодьтеся, що з мене найнещасніше створіння в світі.

Так відкривала Пакета своє серце доброму Кандідові в його кабінеті; а Мартен, що був при тому, говорив Кандідові так:

– От бачите, я вже виграв половину закладу.

Брат Жірофле тим часом сидів у їдальні й випивав, чекаючи обіду.

– Але ж у вас був такий веселий, вдоволений вигляд, коли я вас побачив, – говорив Кандід Пакеті, – ви ставали, ви пестили театинця з такою непідробленою ніжністю і здавалися мені такою ж щасливою, як тепер узиваєте себе безталанною.

– Добродію, – відповіла Пакета, – це й є одно з проклять моєї професії. Вчора мене пограбував і побив офіцер, а сьогодні я мушу бути весела, щоб сподобатися ченцеві.

Цього Кандідові було годі, і він визнав, що Мартен мав рацію. Сіли до столу з Пакетою і театинцем; обід був досить жвавий, і наприкінці вони розмовляли вже досить одверто.

– Панотче, – звернувся Кандід до ченця, – ви, здається мені, маєте таку долю, що всі повинні вам заздрити. Ваше лице пашить квітучим здоров'ям, на вашому виду написане щастя, ви маєте гарненьку дівчину для розваги і, здається, дуже вдоволені своїм становищем театинця.

– Бодай би всі театинці згинули в морській безодні, – сказав брат Жірофле. – Не раз кортіло мені підпалити монастир, а самому зробитись турком. Батьки присилували мене в п'ятнадцять років надіти цю гидку рясу, щоб збільшити спадки старшого брата, побий його лиха година! По монастирях панує заздрість, незгода і злоба. Правда, я виголосив кілька поганих проповідей і заробив трохи грошей, але половину з них у мене вкрав пріор; решту я витрачаю на дівчат. Та коли я повертаюсь увечері до монастиря, я ладен розбити собі голову об мури. І всі мої брати почувають те саме.

Мартен звернувся до Кандіда зі своїм звичним спокоєм:

– Ну що, чи не виграв я весь заклад?

Кандід дав дві тисячі піастрів Пакеті й тисячу братові Жірофле.

– Ручуся вам, що з цими грішми вони будуть щасливі, – сказав він.

– Не думаю, – сказав Мартен, – може, ви їх зробите ще нещаснішими з усіма тими піастрами.

– Хай буде, що буде, – сказав Кандід, – але мене тішить, що я часто стрічаю людей, яких не сподівався ніколи зустріти. Дуже можливо, що, знайшовши свого червоного барана і Пакету, я знайду так само і Кунігунду.

– Бажаю, щоб вона принесла вам щастя, – сказав Мартен, – але я в тому не певен.

– Ви надто жорстокі, – сказав Кандід.

– Бо я таки пожив і маю досвід, – відповів Мартен.

– Але гляньте на гондольєрів, – сказав Кандід, – хіба вони не співають безперестанку?

– Ви не бачили їх дома з жінками та дітворою, – сказав Мартен. – Дож має свої печалі, а гондольєр – свої. Правда, доля гондольєра, загалом кажучи, краща за долю дожа, але, здається мені, різниця тут така мала, що не варт про те й говорити.

– Ще є чутки, – сказав Кандід, – про сенатора Пококуранте,[270]про того, що живе в прекрасному палаці на Бренті[271]і досить прихильно приймає чужинців. Запевняють, що він ніколи не знав лиха.

– Хотів би я поглянути на це диво, – сказав Мартен.

Кандід негайно ж послав до сеньйора Пококуранте попросити дозволу одвідати його на другий день.

Поиск по сайту: