Одвідини сеньйора Пококуранте, благородного венеціанця

Кандід і Мартен поїхали гондолою по Бренті і прибули до палацу благородного Пококуранте. Сади його добре доглядалися і були прикрашені прегарними мармуровими статуями; палац був чудової архітектури. Господар дому, людина шістдесяти років, дуже багатий, зустрів обох цікавих ввічливо, але без особливої запобігливості; це стурбувало Кандіда, але сподобалось Мартенові.

Спочатку двійко гарненьких і чисто вбраних дівчат запропонували їм шоколаду з легкою, добре збитою пінкою. Кандід не міг утриматися, щоб не похвалити їх за красу, послужливість і спритність.

– Це досить добрі створіння, – сказав сенатор Пококуранте. – Я часом беру їх до себе в ліжко, бо мені дуже докучили міські дами зі своїм кокетством, ревнощами, сварками, забаганками, дріб'язковістю, пихою, дурницями та сонетами, що треба або самому складати, або замовляти для них; але вже й ці двоє дівчаток починають мені обридати.

Після сніданку Кандід, гуляючи по довгій галереї, був здивований красою картин. Він спитав, якого майстра були перші дві.

– Рафаеля, – сказав сенатор. – Я кілька років тому заплатив за них з гонору дуже дорого. Кажуть, це найпрекрасніше з усього, що є в Італії, але мені вони не подобаються: фарби на них дуже темні, фігури не досить округлі й не досить опуклі, драпіровка зовсім не подібна до матерії. Словом, хоч як там їх славлять, а я не вбачаю в них правдивого наслідування природи. Мені сподобалася б тільки така картина, яку б я міг прийняти за саму природу, а таких саме й немає. У мене багато картин, але я на них уже не дивлюся.

Пококуранте, чекаючи обіду, влаштував для гостей концерт. Кандід визнав музику чарівною.

– Цей шум, – сказав Пококуранте, – може забавити на півгодинки; коли ж він триває довго, то всіх притомлює, хоч ніхто не сміє того сказати. Нинішня музика зійшла на мистецтво виконувати трудні речі, а все, що трудне, не може подобатись, коли воно довге. Можливо, я волів би за краще слухати оперу, коли б не добрали способу робити з неї страхіття, яке мене обурює. Хай хто хоче йде дивитись на поганенькі музичні трагедії, де дія діється тільки для того, щоб не дуже до речі вставити дві чи три смішні пісеньки, які дають змогу актрисі похизуватися своїм горлом. Хай хто хоче чи хто може умліває із захвату, дивлячись, як кастрат виспівує роль Цезаря чи Катона[272]та гордо походжає по помосту, – а я вже давно відмовився від цього убозтва, хоч воно становить тепер славу Італії і королі за нього платять великі гроші.

Кандід трохи посперечався з ним, але обережно. Мартен цілком пристав на думку сенатора.

Сіли до столу, і після чудового обіду пішли до бібліотеки. Кандід, побачивши Гомера в коштовній оправі, похвалив його вельможність за добірний смак.

– Ця книжка, – сказав він, – тішила великого Панглоса, найбільшого філософа Германії.

– А мене не тішить, – байдуже сказав Пококуранте. – Колись мене запевнили, що її читання дає велику втіху, але ці повсякчасні побоїща, такі подібні одне до одного, ці боги, що весь час діють, але нічого по суті не роблять; ця Єлена, що через неї йде війна, а вона ніякої участі в дії не бере, ця Троя, яку облягають і не беруть, – усе це навіває на мене смертельну нудоту. Я часом питав учених, чи й їм таке осоружне це читання, і всі щирі люди признавались мені, що і в них книжка випадала з рук, але що її конче треба мати в бібліотеці, як пам'ятку старовини, як ті іржаві монети, що не ходять на торгу.

– Але про Вергілія ваша вельможність, певно, іншої думки? – спитав Кандід.

– Погоджуюсь, – сказав Пококуранте, – що друга, четверта і шоста частини його «Енеїди» чудесні.[273]Що ж до його побожного Енея, дужого Клоанта, друга Ахата, малого Асканія, пришелепуватого царя Латина, міщанської Амати[274]та недоладної Лавінії, – то тяжко знайти щось холодніше і неприємніше. Я вже вважаю за краще читати Тассо[275]та казки Аріосто,[276]від яких можна заснути і стоячи.

– А чи дозволите вас запитати, – сказав Кандід, – може, вам більше втіхи дає Горацій?[277]

– Так, у нього бувають думки, – сказав Пококуранте, – вельми корисні для світської людини; подані в стислих, енергійних віршах, вони легко залишаються в пам'яті. Але мене дуже мало вражає його подорож до Бріндізі, його опис поганого обіду або мужицької сварки між якимось Рупілієм, що його слова, каже він, «були повні гною», та ще кимсь,[278]слова якого «були оцтом», його вірші проти старих жінок і чаклунок я читав з великою відразою.[279]І невже він може подобатись, коли говорить своєму другові Меценату, що стукнеться об зорі своїм піднесеним чолом,[280]якщо той зачислить його до ліричних поетів. Дурні захоплюються всім, що тільки написав шанований автор. А я читаю тільки для себе і люблю тільки те, що мені до смаку.

Кандід, якого змалку привчили не мати власної думки, вельми дивувався всьому, що чув, а Мартен уважав спосіб думання Пококуранте досить розумним.

– А от і Цицерон,[281]– сказав Кандід, – я гадаю, що ви раз у раз перечитуєте цю велику людину?

– Навпаки, ніколи не читаю, – відповів венеціанець. – Що мені до того, як він захищав Рабірія або Клуенція? У мене досить своїх справ, де я сам маю судити. Я вважав був за краще взятися за його філософічні твори, але, побачивши, що він сумнівається у всьому, зробив висновок, що знаю не менше від нього і можу лишатися неуком без сторонньої допомоги.

– А ось вісімдесят томів записок Академії наук, – скрикнув Мартен. – Може, тут є щось путнє.

– Було б, – сказав Пококуранте, – коли б хоч один з авторів цього сміття винайшов принаймні спосіб робити шпильки; а то ці книжки повні лише нікчемних систем і не містять жодної корисної статті.

– А яка сила театральних п'єс, – сказав Кандід, – італійських, іспанських, французьких!

– Так, – відповів сенатор, – маю їх зо три тисячі, але гарних не знайдеться і на три десятки… Всі ж оті проповіді, що разом не варті однієї сторінки Сенеки,[282]та всі грубезні томи теології, – так ви ж добре самі розумієте, що до них не заглядав ніколи ні я, ні хто інший.

Мартен побачив полиці з англійськими книжками.

– Я гадаю, – сказав він, – що республіканцеві має подобатись більшість цих, так вільно написаних праць.

– Так, – відповів Пококуранте, – добре, коли пишуть те, що думають, це привілей людини. По всій нашій Італії пишуть тільки те, чого не думають; ті, що живуть на батьківщині Цезарів і Антонінів,[283]не сміють висловити думку без дозволу ченця‑якобіта.[284]Я був би задоволений свободою, що її надихають геніальні англійці, коли б пристрасть і дух партії не псували все те, що ця дорогоцінна свобода має гідного пошани.

Кандід, побачивши Мільтона,[285]спитав, чи не вважає господар цього автора великою людиною.

– Кого? – спитав Пококуранте, – цього варвара, що написав довгий коментарів до першого розділу «Буття» в десятьох книжках дубових віршів?[286]Цього грубого наслідувача греків, що спотворив творіння світу, в якого Месія бере величезного циркуля з небесної шафи і креслить проект своєї праці, тимчасом як Мойсей говорить про Вічну істоту, що створила світ одним словом? Щоб я шанував того, хто псує пекло й дияволів Тассо; хто виставляє Люцифера то жабою, то пігмеєм, у кого він сто разів торочить усе ті самі речі і сперечається на богословські теми; хто серйозно копіює жарти Аріосто про винайдення вогнепальної зброї і змушує чортів стріляти в небо з гармати! Ні мені, ні кому іншому в Італії не можуть подобатись такі сумні витівки. Від «Шлюбу Гріха і Смерті», від зміїв, що породжують Гріх, нудить кожного, хто має хоч трохи тонкий смак, а той довгий опис лікарні – він цікавий тільки для трунаря. Цю поему, таку похмуру, дивацьку і несмачну, зустріли зневагою, щойно вона з'явилась; я й тепер ставлюсь до неї так, як ставились її сучасники на батьківщині. А втім, я говорю те, що думаю, і я мало цікавлюсь тим, щоб інші думали, як я.

Кандіда засмутили ці слова; він шанував Гомера і трохи любив Мільтона.

– Ох, – сказав він нишком Мартенові, – я боюся, що й до наших німецьких поетів він почуває глибоку зневагу.

– Він не так уже й помиляється, – сказав Мартен.

– О, яка надзвичайна людина! – говорив Кандід сам собі. – Який великий геній цей Пококуранте! Ніщо не може йому сподобатись.

Оглянувши отак усі книжки, вони зійшли в сад. Кандід вихваляв усі його красоти.

– Я не бачив гіршого несмаку, – сказав господар. – Усе тут нікчемне. Завтра накажу посадити другий, кращий.

Коли обидва відвідувачі попрощалися з його вельможністю, Кандід сказав Мартенові:

– От, ви бачили… Погодьтеся, що це найщасливіший із людей; він вищий від усього, що має.

– Чи не здається вам, – відповів Мартен, – що йому обридло все, що він має? Платон[287]уже давно сказав, що не ті шлунки найкращі, які відмовляються від усякої страви.

– Але хіба не втіха все критикувати і помічати хиби там, де інші вбачають красу? – сказав Кандід.

– Тобто, – відповів Мартен, – чи не втіха в тім, щоб не мати втіхи?

– Ну, гаразд, – сказав Кандід, – я все‑таки буду справді щасливий, коли побачу Кунігунду.

– Надія завжди гарна річ, – мовив Мартен.

Тим часом минали дні й тижні. Какамбо не повертався, і Кандід, пригноблений своїм лихом, не звернув навіть уваги, що Пакета і брат Жірофле не прийшли йому подякувати.

Поиск по сайту: