Вона визволяє свого коханого та янсеніста

На світанку вона кинулася в Париж з міністровим наказом. Важко змалювати те, що діялося в її серці під час подорожі. Що може зобразити душу благородну й цнотливу, принижену своїм безчестям, сп'янілу від ніжності, змучену докорами сумління за те, що зрадила коханого, охоплену радістю визволити того, кого кохала. До всіх її думок домішувалися її скорботи, її змагання, її успіхи. То не була вже та проста дівчина, думки якої звузило провінціальне кохання; кохання й нещастя сформували її; почуття зробили в ній той самий поступ, який розум зробив у душі ù знедоленого коханця. Дівчата легше навчаються відчувати, ніж чоловіки думати, її пригода була повчальніша за чотири роки сидіння в монастирі.

Одежа на ній була надзвичайно проста; вона з жахом дивилася на вбрання, в якому з'явилася перед своїм лихим добродійником; вона залишила приятельці діамантові сережки, навіть не глянувши на них. Змучена й чарівна, обожнюючи Простака й зневажаючи себе, прийшла вона, нарешті, до

Замку помсти, цих жахливих стін,

Які ховають і безвинність, і злочин.[426]

Коли треба було вийти з карети, їй забракло сил. Їй допомогли, і вона ввійшла, схиливши голову, з тремтячим серцем і мокрими очима. Її провели до начальника; вона хотіла заговорити до нього, але голос завмер; вона показала наказ, ледве вимовивши кілька слів. Начальник, що полюбив свого в'язня, був дуже задоволений з його визволення. Серце його не загрубіло, як серця декого з шановних тюремників, його товаришів, що, дбаючи тільки про винагороду, зв'язану з охороною ж в'язнів, мають ці жертви за підвалини своїх прибутків і, живучи з долі інших, потай радіють жахливою радістю, дивлячись на сльози нещасних.

Він звелів привести в'язня до своїх покоїв. Двоє коханців побачилися: обоє впали непритомні. Прекрасна Сент‑Ів довго лежала нерухома й не дихаючи, Простак же швидко отямився.

– Очевидно, ця пані ваша дружина, – сказав йому начальник. – Ви не говорили мені, що одружені. Мені відомо, що це ù великодушним клопотам завдячуєте ви своїм визволенням.

– Ах! Я не гідна бути йому за дружину, – сказала тремтливим голосом прекрасна Сент‑Ів і знову знепритомніла.

Коли вона отямилася, то, все ще тремтячи, подала йому грамоту про винагороду й патент на капітанський чин. Простак, здивований і зворушений, прокинувся від одного сну, щоб поринути в другий.

– За що мене ув'язнили тут? Як змогли ви мене визволити? Де ці потвори, що вкинули мене сюди? Ви Богиня, що зійшла з неба мені на допомогу!

Прекрасна Сент‑Ів спустила очі, глянула на коханого, почервоніла й одвернулася; через хвилину очі її зросилися сльозами. Нарешті вона розповіла йому все, що знала, й усе, що знесла, крім того, що вона хотіла б сховати назавжди й що кожен інший, окрім Простака, звичніший до світу й обізнаніший з двірськими звичаями, легко відгадав би.

– Чи ж це можливо, щоб така нікчема, як той суддя, міг позбавити мене волі! Ах, я добре бачу, що люди дикіші від звірів, усі вони можуть шкодити. Але чи можливо, щоб єзуїт, королівський сповідник, так само допомагав моєму нещастю, як і цей суддя? Не можу й уявити, з якого приводу цей огидний шахрай переслідує мене? Чи з мене зробили янсеніста? І потім, як це ви згадали про мене? Я не заслуговував того, я був тоді тільки дикун. Як ви змогли без поради, без допомоги вирушити до Версаля? Ви з'явилися там і розбили мої кайдани! Значить є у вроди й чесноти якісь непереможні чари, від яких падають залізні двері і які зм'якшують і бронзові серця!

За цим словом про чеснотність у прекрасної Сент‑Ів вихопилися ридання: вона не знала, яка невинна була в злочині, що за нього докоряла собі.

Коханий її казав далі так:

– Ангеле, що розірвав мої пута, коли ви (чого я досі не розумію) маєте вплив, щоб творити правосуддя, зробіть так, щоб його виявили до одного старого, який перший навчив мене мислити, як ви навчили кохати. Недоля з'єднала нас, я люблю його, як батька, я не можу жити ні без вас, ні без нього.

– Я! Щоб я просила того самого чоловіка…

– Так! Я хочу бути всім зобов'язаний одній вам і нікому більше. Напишіть цьому могутньому чоловікові, засипте мене вашим добродіянням, докінчіть те, що почали, докінчіть ваше диво.

Вона відчула, що повинна зробити все, чого вимагає її коханий; вона хотіла писати, – руки не корилися їй. Тричі починала вона листа й тричі розривала його. Нарешті вона написала, й двоє закоханих вийшли, обійнявши старого мученика за спокутливу благодать.

Щаслива і сповнена відчаю Сент‑Ів знала, в якому домі живе її брат; вона пішла туди, а коханець її оселився в тому самому домі. Ледве вони прийшли, як її покровитель надіслав їй наказ про звільнення добродія Ґордона й просив у неї побачення на другий день. Отже, за кожен чесний і великодушний вчинок, який вона робила, ціною було безчестя. Вона з огидою дивилася на цей спосіб продавати людське щастя й нещастя. Вона дала цей наказ на звільнення своєму коханому й відмовила в побаченні добродійникові, якого не могла бачити без сорому й журби. Простак міг розлучитися з нею тільки для того, щоб піти визволити друга; він полетів туди; він виконав цей обов'язок, міркуючи над дивовижними подіями і дивуючись на мужню чеснотність молодої дівчини, якій двоє нещасливих завдячували своїм життям.

Поиск по сайту: