У різдві дівство зберегла єси, в успінні ж світу не залишила, Богородице, перейшла Ти до Життя, бо Ти – Мати Життя, і молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші

Коли християнство стало поширюватися по всьому світу і велика кількість язичників стала приймати християнську віру, між християнами виникли непорозуміння. Християни з юдеїв твердили, нібито християни з язичників повинні суворо дотримуватись обрядового закону Мойсеєвого (насамперед обрізання, тобто що слід спочатку навертати їх у єврейську віру), бо інакше вони не зможуть спастись. З цього приводу серед християн точилися запеклі суперечки.

Жоден з апостолів не міг самостійно, окремо, вирішити такого важливого питання. Це змусило св. апостолів спільно з пресвітерами (священиками) згідно з заповіддю Христовою (Див.: Мф 18, 17) зібратися на перший Апостольський Собор в Єрусалимі у 51 р. після Р. Х.

Після тривалих суперечок і розмірковувань взяв слово ап. Петро, він підвівся і сказав, що Господь, обравши його спочатку для навернення язичників, не робив ніякої різниці між язичниками та юдеями і всім однаково дарував Духа Святого, а тому християнам з язичників не обов`язково виконувати обрядовий закон, Мойсеїв. "Ми віруємо, – закінчив свою промову апостол, – що благодаттю Господа Ісуса Христа спасаємося".

Промова ап. Петра справила глибоке враження. Про це красномовно свідчила тиша, яка запанувала на багатолюдному зібранні. Враження посилилося, коли апостоли Павло і Варнава розповіли про знамення й чудеса, які Бог учинив через них у язичників.

Після всього підвівся, щоб висловити свою думку, св. апостол Яків – "брат Господній", який головував на Соборі. Йому, як єпископу Єрусалимської Церкви і голові Собору (першому між рівними), належало останнє слово. Думка його була важливою й тому, що він сам суворо дотримувався закону, за що не тільки від християн, а й від юдеїв дістав імення "праведний". Вагомим було і його становище у Церкві, він був першим Єрусалимським єпископом, поставленим Самим Господом. Св. Яків провадив суворе аскетичне життя (у стриманості, чернече), носив на собі "петалон", тобто золоту дощечку, яку носили тільки первосвященики. Він проводив у храмі цілі години один у молитві за свій народ. В Єрусалимі його шанували, називаючи "оплотом народу".

Св. Яків схвалив думку ап. Петра, довівши, що це узгоджується з пророцтвом (Див.: Ам. 9, 11–12), а отже, з Божественним призначенням. Він запропонував не утруднювати християн з язичників виконанням обрядового закону Мойсеєвого; але вони повинні жити у чистоті і святості і не робити іншим того, чого не хочуть собі.

Пропозиція ап. Якова була прийнята апостолами, пресвітерами і всією громадою, тобто усім Собором, одностайно, як резолюція (постанова) Собору. Про це дано було знати усім християнам письмово (Соборним посланням), яке починалось словами: "Угодно Духові Святому і нам..." Так Апостольський Собор вказав християнам, що постанови Собору, згідно зі словами Господа (Див.: Ін 16, 13; 14, 16), є настановами Святого Духа.

Послання Апостольського Собору викликало в християн велику радість та втіху.

(Див.: Діян. 15, 1–35).

Апостоли Христові своїми проповідями,з натхнення Святого Духа, за короткий час навернули до Христа велику кількість язичників, як простих і незнатних людей, так і вчених, і самих царів. Багато праці доклали апостоли для цієї святої справи. Багато скорбот і бід вони зазнали. Всі апостоли, крім Іоана Богослова, прийняли мученицьку смерть (апостол Іоан Богослов помер у засланні в глибокій старості). Кількість же християн і після кончини апостолів зростала з року в рік, і віра християнська поширювалася по всій землі.

Апостоли проповідували переважно усно. Але, щоб учення Христове краще збереглося, деякі з них, з натхнення Святого Духа, записали його в книги. Тому книги ці називаються святими – Священним Писанням, Святим Письмом, як і книги святих пророків, які були до Христа.

Два апостоли з числа дванадцяти, Матфей та Іоан, і два апостоли з числа сімдесяти, Марк і Лука, написали книги про земне життя Христа Спасителя та Його вчення. Ці чотири книги називаються Євангеліями, бо в них міститься вчення Христове, яке Сам Спаситель назвав Євангелієм. Апостоли ж, які написали їх, називаються євангелістами.

Євангеліст Лука написав ще книгу Діянь святих апостолів (тобто діла, труди св. апостолів). У цій книзі розповідається про те, як св. апостоли в перші роки поширювали віру християнську.

Інші з апостолів: Яків Алфеїв, Петро, а також Іоан Богослов та Іуда Яковів – написали сім соборних послань, тобто листів до християн усього світу, і навчали в цих посланнях, як треба вірувати і жити за вченням Христовим. (Одне послання апостола Якова, два Петрових, три Іоанових й одне Іудине.)

Апостол Павло написав чотирнадцять послань до окремих церков та осіб.

Апостол Іоан Богослов, крім Євангелія і трьох послань, написав ще Апокаліпсис, або Одкровення. В цій книзі він викладає майбутню долю Церкви Христової і всього світу.

Але, звичайно, апостоли записали в книги не все, чого навчали, що встановили між християнами, що чули від Спасителя і бачили від Нього. Сам євангеліст апостол Іоан Богослов пише про це: "Багато й іншого сотворив Ісус, але якби писати про це детально, то, гадаю, і самому світові не вмістити б написаних книг".

Та вчення і правила, які передали апостоли християнам на словах або прикладом, твердо зберігалися християнами. Це вчення, передане ними усно, і вже потім записане святими людьми, називається апостольським переданням, чи священним переданням.

Разом з апостолами і після них трудились у проповіді євангельській мужі апостольські (ученики апостолів), пастирі, вчителі й отці Церкви Христової. Вони поширювали й утверджували Церкву Христову словом, писанням і своїм святим життям.

Cв. первоверховний ап. Петро (Симон) проповідував спочатку в Юдеї, потім в Антиохії, у Вифанії, в Асії, в Іліпіці, а також по всій нинішній Італії і в самому Римі. В Римі він і був розіп`ятий вниз головою в часи імператора Нерона. Ап. Петро разом з ап. Павлом за найбільший внесок у проповідування віри Христової найменовані св. Церквою первоверховними.

Св. первоверховний ап. Павло (Савл) проповідував у багатьох країнах і містах, починаючи від Єрусалима і закінчуючи тодішньою столицею світу Римом. У Римі за наказом імператора Нерона йому було відсічено голову.

Св. ап. Андрій Первозваний бував у межах нашої країни, він встановив хрест на київських горах, провістив майбутнє просвічення Руси Христовою вірою. Проповідував він на берегах Чорного моря, у багатьох країнах. У Візантії він рукопоклав у єпископи Стахія, одного з сімдесяти учеників. У місті Патрах, в Ахайї (Греція), язичники розіп`яли його на хресті особливої форми, на подобу літери Х, який тому став називатися Андріївським хрестом.

Св. ап. Яків Зеведеїв проповідував у Єрусалимі і першим з апостолів постраждав за Христа. За наказом юдейського царя Ірода Агрипи йому було відтято голову в Єрусалимі.

Св. ап. євангеліст Іоан Богослов після мук у Римі був засланий на о. Патмос. Св. ап. Іоан прожив більше від усіх апостолів і мирно спочив в Азії на горі Ефес, де і був похований його учениками.

Св. ап. Филип проповідував в Асійських країнах разом з апостолом Варфоломієм і сестрою своєю Маріам. У Фригії (провінція Малої Азії), в місті Ієраполі, прийняв мученицьку смерть – був розіп`ятий вниз головою.

Св. ап. Варфоломій (Нафанаїл) проповідував спочатку разом з ап. Филипом в Сирії й Азії, потім був у Індії і переклав Євангеліє від Матфея на місцеву мову; потім проповідував у Вірменії, де й прийняв мученицьку кончину в місті Альвані: за одними даними він був розіп`ятий вниз головою, за іншими – був засічений до смерті.

Св. ап. Фома (Близнюк) – проповідував у багатьох азіатських країнах, дійшов до Індії, де прийняв мученицьку смерть за Христа. Він був проколотий списами, а потім порубаний мечем.

Св. ап. євангеліст Матфей проповідував довгий час в Юдеї, а потім по всій Ефіопії (нинішні Абіссинія, Нубія та інші країни). Він був убитий мечем в одному з міст Ефіопії.

Св. ап. Яків Алфеїв проповідував у Сирії, Єгипті та інших країнах. В одній з них був розіп`ятий на хресті, прийнявши мученицьку смерть за Христа.

Св. ап. Іуда Яковів (Фаддей, чи Левей) проповідував у Юдеї, Галилеї, Самарії та Ідумеї, в Аравії, Сирії та Месопотамії. В Араратській країні був повішений на дереві хресному і розстріляний стрілами.

Св. ап. Симон Зилот, чи Кананит, проповідував у Мавританії та в Африці. Бував також і в нинішній Англії (Великобританії). За проповідь віри Христової він був розіп`ятий на хресті, за одними даними, в Грузії, за наказом іверійського царя Аверкія, а за іншими – у Персії.

Св. ап. Матфій, обраний з числа 70-ти на місце відступника Іуди. Проповідував у Юдеї та у зовнішній Ефіопії. Повернувшись в Юдею, прийняв страждання за Христа, будучи спочатку каменованим, а потім обезглавленим.

Св. ап. євангеліст Марк – з числа 70-ти, супутник і сподвижник ап. Петра. Проповідував також на берегах Адріатичного моря. Прийняв мученицьку смерть в Александрії.

Св. ап. євангеліст Лука – з числа 70-ти, супутник і сподвижник ап. Павла. Проповідував потім у Лівії, Єгипті, у Фиваїді і Фивах. Завершив свої подвиги мученицькою смертю.

Св. ап. Яків, Праведний – з числа 70-ти. Перший Єрусалимський єпископ, поставлений самим Господом. Він іменується братом Господнім. За переданням, він був сином Йосифа Обручника від його першого шлюбу. Св. Яків був скинутий юдеями з даху Єрусалимського храму, а потім убитий ударом по голові. Це сталося близько 62 року.

Св. ап. Яків першим виклав чин Божественної літургії, яка і покладена в основу літургій Василія Великого та Іоана Золотоустого, що звершуються і нині.

Літургія св. ап. Якова і тепер звершується в Єрусалимі в день його пам`яті.

Упродовж перших трьох віків християни зазнавали майже постійних гонінь, спочатку від юдеїв, що не увірували, а потім від язичників. Юдеї, не прийнявши обіцяного Богом Спасителя Господа Ісуса Христа і віддавши Його на смерть, несамовито волали: "Кров Його на нас і на дітях наших". Убивши багатьох християн, вони отримали покарання за всі свої беззаконня. Єрусалим і храм Божий були зруйновані римськими військами дощенту, коли євреї вчинили заколот. Так у 70-у році справдилося пророцтво Господа. Місце, де раніше стояв храм Божий, було заоране плугом, так що не залишилось там каменя на камені.

Народ єврейський був розсіяний по всій землі. Понад мільйон євреїв було знищено, кілька десятків тисяч їх було продано в рабство. Замість євреїв у Палестині оселилися вихідці з інших народів і відбудували міста, в тому числі й місто Єрусалим. Віра ж Христова стала утверджуватися серед язичників.

Поширення віри християнської між язичниками викликало гоніння на християн з боку римських язичницьких імператорів. Прихильники язичництва переконували імператорів, нібито християни – вороги держави, імператорів і всіх людей. Гоніння на християн були такі жорстокі, що важко піддаються описові; християн піддавали найжахливішим, неймовірним мукам.

Перше жорстоке гоніння почалось у 64-у році після Різдва Христового (через 30 років після Воскресіння Христового), за імператора Нерона. Нерон підпалив місто Рим і потім усю провину переклав на християн. За його наказом християн розшукували і хапали, віддавали у цирки на розшматування звірам, зашивали в шкури звірів і цькували псами, розпинали на хрестах, обливали смолою й запалювали замість смолоскипів по ночах для освітлення садів Нерона. В цих гоніннях постраждали в Римі апостоли Петро і Павло (в 67 р.). Павло був усічений мечем, а Петро був розіп`ятий на хресті, але, на його власне прохання, був розіп`ятий вниз головою, бо вважав себе негідним умерти так, як помер Господь Ісус Христос.

Найстрашнішим було гоніння на християн у часи імператора Діоклетіана. Це останнє гоніння тривало з 303 р. до 313 р. після Р. Х. Тоді вбивали сотні тисяч християн, застосовуючи найрізноманітніші тортури. При цьому гонінні відбирали і спалювали книги Святого Письма.

Сучасник тих гонінь, відомий християнський письменник й учитель філософії з Нікомидії Лактанцій писав: "Якби я був стоустим і мав залізні груди, то й тоді я не зміг би перелічити усіх видів тортур, яких зазнали віруючі".

В одному місці катували від десяти до ста чоловік у день; багатьох змучених і покалічених знову лікували, а потім мучили ще і ще. При цьому не зважали ні на стать, ні на вік. "Я сам був очевидцем цього, – писав історик Євсевій, – так, що залізо затуплювалось і ламалось, а самі вбивці, втомившись, почергово змінювали один одного".

Однак страждання і подвиги мучеників зміцнювали і поширювали віру Христову серед інших людей. Багато язичників, бачачи віру і подвиги християнських мучеників та чудеса, які чинилися при цьому, самі переконувались в істинності Христової віри і приймали християнство. Чим більше гнали і мучили християн, тим більше міцніла віра християнська.

Гоніння на християн припинилися тільки на початку четвертого століття, за римського імператора Костянтина Великого. Імператор Костянтин сам переконався в силі і славі хресного знамення Христового. Одного разу, напередодні вирішальної битви, він і все його військо побачили на небі знамення хреста, утвореного зі світла, з написом: "цим перемагай" (погрецьки: НІКА). Після цього наступної ночі імператорові явився Сам Ісус Христос з хрестом у руці і сказав, що цим знаменням він переможе ворога, і повелів зробити бойове знамено із зображенням святого хреста. Костянтин виконав повеління Боже і переміг ворога. Він прийняв християн під свій захист і проголосив віру Христову панівною (головною). Він скасував страту через розп`яття і видав закони на користь Церкви Христової. За свої заслуги та ревність у поширенні християнської віри Костянтин Великий з його матір`ю Єленою отримали назву святих царів рівноапостольних, тобто рівних апостолам.

Рівноапостольний цар Костянтин побажав збудувати храми Божі на священних для християн місцях у Палестині (тобто на місцях народження, страждань, Воскресіння Господа Ісуса Христа та ін.) і знайти хрест, на якому був розіп`ятий Спаситель. Виконати бажання царя з великою радістю взялася його мати, св. рівноапостольна цариця Єлена.

У 326 році цариця Єлена з цією метою вирушила до Єрусалима. Багато зусиль доклала вона, щоб знайти хрест Христів, бо недруги Христові сховали хрест, закопавши його в землю. Нарешті їй вказали на одного літнього юдея, на ім`я Іуда, який знав, де знаходиться хрест Господній. Після довгих розпитувань і умовлянь він показав місце. Виявилося, що святий хрест був укинутий у рів і завалений сміттям і землею, а зверху був збудований язичницький храм. Цариця Єлена наказала зруйнувати цю будівлю і знайти хрест.

Коли розкопали рів, то знайшли в ньому три хрести й дощечку, що лежала окремо від них, з написом: "Ісус Назорей, Цар Юдейський". Потрібно було дізнатися, який з трьох хрестів є Хрест Спасителя. Єрусалимський патріарх (єпископ) Макарій і цариця Єлена твердо вірили і сподівалися, що Бог укаже на святий Хрест Спасителя.

За порадою єпископа стали підносити хрести один за одним до однієї недужої жінки. Від двох хрестів не вчинилося ніякого чуда, коли ж поклали третій хрест, то вона вмить зцілилася. Трапилося так, що в цей час несли померлого для поховання. Тоді стали покладати хрести один за одним і на померлого; і коли поклали третій хрест, померлий ожив. У такий спосіб розпізнали Хрест Господній, через який Господь творив чудеса і показав животворчу силу Свого Хреста.

Цариця Єлена, патріарх Макарій і люди, що були навколо них, з пошаною, радісно і побожно вклонилися Хресту Христовому і цілували його. Християни, довідавшись про цю велику подію, зібралися величезним натовпом до місця, де було знайдено Хрест Господній, усім хотілося прикластися до святого животворчого Хреста. Але оскільки через велику кількість людей усім це зробити було неможливо, то люди просили принаймні показати його. Тоді патріарх Макарій став на підвищеному місці і, щоб усім було видно, кілька разів воздвигав (піднімав) його. Народ же, бачачи Хрест Спасителя, кланявся і вигукував: "Господи, помилуй!"

Св. рівноапостольні царі Костянтин і Єлена на місці поховання і Воскресіння Ісуса Христа збудували просторий і чудовий храм на честь Воскресіння Христового. Спорудили також храми на Елеонській горі, у Вифлеємі й у Февроні, біля дуба мамрійського.

Цариця Єлена частину Хреста Господнього принесла своєму синові, царю Костянтину, а іншу частину залишила у Єрусалимі. Цей дорогоцінний залишок Хреста Христового і дотепер зберігається у храмі Воскресіння Христового.

Після знайдення животворчого Хреста Господнього юдей Іуда, який вказав місцезнаходження Хреста, став християнином. Потім за доброчинне життя був рукопокладений на єпископа з ім`ям Киріака і призначений на кафедру Єрусалимського патріархату.

Постраждав за Христа при Юліані Відступникові. Пам`ять св. священномученика Киріака відзначається 28 жовтня (10 листопада н. ст.).

В пам`ять знайдення Хреста Христового і його воздвиження свята православна Церква установила свято Воздвиження чесного і животворчого Хреста Господнього. Це свято віднесено до числа великих свят і відзначається 14 вересня (27 вересня н. ст.).

За всенічним богослужінням (на ранній) буває винесення хреста для поклоніння. Після великого славослів`я священик, облачившись у всі священицькі ризи і тримаючи над головою своєю св. хрест, прикрашений квітами, при співі "Святий Боже..." виносить його з вівтаря на середину храму і кладе на аналої. Під час триразового співання тропаря "Спаси, Господи, людей Твоїх..." священик кадить св. хрест. Потім під спів "Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо", – всі кланяються і цілують св. хрест. Прикрашається св. хрест зеленню і квітами на знак того, що через нього (тобто через страждання і смерть на ньому Спасителя) даровано нам вічне життя. В це свято треба постити, щоб поглибити благоговійний спогад про хресні страждання Спасителя.

Незважаючи на остаточну перемогу християнства над язичництвом, язичники усе ж спробували ще раз виступити проти християн за імператора Юліана Відступника. Юліан був сином брата Костянтина Великого. Він, хоч і був спочатку вихований у християнстві, ставши імператором, почав поклонятися ідолам, оголосив себе язичником і сильно утискував християн. Почавши гоніння на християн, Юліан дозволив юдеям відбудувати старий єрусалимський храм і дав на це кошти. Але Господь захистив святу віру. За свідченням не тільки християнських, але й язичницьких авторів, землетрус і спалахи вогню, що виривалися з-під землі, примусили припинити затіяну Юліаном відбудову єрусалимського храму. Навіть те каміння, яке збереглося глибоко в землі від попереднього храму, було викинуто, так що, у повному розумінні, тут не залишилося каменя на камені.

Язичник Аміан Марцелін, сучасник імператора Юліана й шанувальник його, пише: "Страшні клуби полум`я часто вивергалися з-під землі, робили це місце неприступним, спалюючи неодноразово тих, хто там працював; таким чином, ця справа зупинена стихією, яка відганяла уперто робітників" (кн. 23, розд. 1).

Сучасник і співучень Юліана, св. Григорій Богослов, у слові проти Юліана говорить, що в цей час на небі стояв сяючий хрест й одяг глядачів був закарбований хрестами.

Багато сторонніх глядачів, як пишуть про це історики, збігалися поглянути на це видовище боротьби з таємничою вогняною стихією.

Ворог християнства змушений був сам зізнатись у своєму безсиллі, але не розкаявся у своїй злобі. У битві з персами ворожа стріла влучила в Юліана. Вмираючи, він з гіркотою вигукнув: "Ти переміг мене, Галилеянин!" (Так називав він Господа Ісуса Христа.)

Після смерті Юліана Відступника усі наступні імператори Римської імперії турбувалися про утвердження християнства в усіх підвладних їм землям.

Але з VII століття починаються нові страждання християн на сході. У 614 р. перський цар Хозрой заволодів Єрусалимом, віддав юдеям на розправу дев`яносто тисяч християн, патріарха Захарію з багатьма іншими християнами взяв у полон, спалив храм Воскресіння, розграбував коштовності храму і забрав у Персію Хрест Христів. Через 14 років, у 628 р., грецький імператор Іраклій переміг персів, повернув усіх полонених християн на чолі з патріархом Захарією, і св. Хрест був з честю повернений у Єрусалим.

Радіючи і дякуючи Богу, імператор Іраклій зажадав сам внести Хрест у Єрусалим. Але біля Голгофи невидима сила зупинила Хрест, і цар не мав сили його нести. Тоді патріарх Захарія вказав цареві, що Син Божий – Цар Небесний – ніс Хрест на Голгофу у смиренні та покірливості. Імператор смиренно послухався патріарха, зняв із себе царський одяг і босим вніс св. Хрест у храм на Голгофу, де патріарх знову воздвиг св. Хрест над народом.

Невдовзі після цієї великої події з`явився в Аравії так званий пророк Магомет. Страждаючи з дитинства на епілепсію (нервові напади) і галюцинації (примарні видіння), він сам увірував у своє покликання створити нову релігію й у віці 40 років виступив зі своєю проповіддю. У 632 р. зі своїми послідовниками він завоював Мекку (в Аравії, місце народження Магомета) й утвердив свою віру. Потім його послідовники силою зброї підкорили Єгипет, Сирію, Палестину і сам Єрусалим. Поступово магометанство (вчення Магомета) поширювалося все більше і більше, а Грецька імперія дедалі слабшала. Нарешті у середині XV століття (1454 р.), за імператора Костянтина Палеолога, турки завоювали і сам Царгород (Константинополь).

Серед християн іноді з`являлися люди,які неправильно викладали вчення християнське і намагалися своє лжевчення (тобто помилкове, неправильне) нав`язувати всій Церкві. Такі лжевчення Церква називає єрессю, а лжевчителів – єретиками. Коли припинилися великі гоніння на християн, єресі стали особливо хвилювати життя Церкви.

Для боротьби з єресями і для настанов усім християнам, як правильно, православно, вірувати, збиралися, за прикладом, який подали св. апостоли, Собори (зібрання) єпископів – пастирів і вчителів Церкви, за можливістю з усього світу, тобто з усіх країн, де були християни (з усієї вселенної).

Як апостоли зібралися на Собор в Єрусалим (Апостольський Собор у 51-у році (Див.: Діян. 15, 1–35), коли потрібно було вирішити питання: чи слід християнам з язичників виконувати обрядовий закон Мойсеїв, так і отці Церкви, тобто єпископи, яким апостоли передали свою владу (через спадкоємне рукопокладення), збиралися на Собори, коли з`являлось якесь вчення, що суперечило вірі Христовій. Такі загальні Собори (з усього християнського світу), які утверджували істину Христову натхненням Духа Святого і приймались усією Церквою Христовою, називаються Вселенськими Соборами.

Вселенських Соборів було сім.

На першому і другому Вселенських Соборах укладено Символ віри. Символ віри – короткий виклад усієї православної, християнської віри. Його повинен знати кожен православний християнин. Він співається у нас за Божественною літургією.

Сьомий Вселенський Собор захистив і утвердив шанування святих ікон.

Після періоду Вселенських Соборів відокремилася від Вселенської Православної Церкви західна її (римська) частина й утворила із себе окрему Римо-католицьку Церкву.

Відбулося це так. Після апостолів Церквою стали керувати їхні наступники, єпископи, які, маючи однаковий ступінь священства, мали різну владу. Єпископи менших міст підкорялись єпископам більших міст, які називалися митрополитами. Ті, у свою чергу, підкорялись єпископам столичних міст – патріархам. Найвища ж влада у Церкві належала Соборам, яким підкорялись і патріархи.

Патріархів на той час було п`ять: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський та Єрусалимський. (Олександрійський патріарх називався папою, потім став називатися папою і Римський патріарх). Довгий час так називалися й інші єпископи (слово "папа" означає отець, батько).

Усі п`ять патріархів мали однакові права і були незалежні один від одного. Не було між ними ні вищого, ні нижчого, а тільки за порядком переліку Римський Папа посідав перше місце. Але з часом Римські Папи, розширюючи свої володіння, стали зміцнюватись у владі і прагнути до того, щоб підкорити собі усіх інших патріархів, тобто щоб Папа став главою Христової Церкви.

Таке зазіхання Римських Пап Церква визнала незаконним.

Це і була головна причина відокремлення.

Згодом від Римо-католицької Церкви відділилися ще протестантські сповідування.

Приблизно у той час, коли відбулося відокремлення Римської Церкви, Вселенська Православна Церква розширилася за рахунок вступу в неї слов`янських народів, які прийняли християнство.

Поиск по сайту: