Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне

Гнані за правду – люди, які так люблять жити за правдою, тобто за Божим Законом, за справедливістю, що терплять і зносять за цю правду усілякі гоніння, злидні й біди, але нічим не зраджують їй. Вони за це одержать Царство Небесне.

9. Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів`я та наклепи – Мене ради. Радуйтеся і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах.

Тут Господь говорить, коли вас будуть ганьбити (знущатися з вас, лаяти, нечестити вас), утискувати й обмовляти (зводити наклепи), і все це ви терпітимете за свою віру в Нього, то не сумуйте, а радійте і веселіться, тому що на вас очікує велика, найбільша нагорода на небесах, тобто особливо високий ступінь вічного щастя.

Ісус Христос учив,що Бог промишляє,тобто турбується,про всіх тварин, та особливо промишляє про людей. Господь піклується про нас більше і краще, ніж найрозумніший і найдобріший батько про своїх дітей. Він подає нам Свою поміч у всьому, що необхідно в житті нашому і що служить для нашої істинної користі.

"Не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що вдягнутися, – сказав Спаситель. – Чи душа не більша за їжу, а тіло – за одяг? Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх. Хіба ж ви не набагато кращі за них?.. Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться, не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них; якщо ж траву польову, яка сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч, Бог так зодягає, то хіба не набагато краще зодягне вас, маловіри!.. Знає бо Отець ваш Небесний, знає, що ви маєте потребу в усьому цьому. Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і це все додасться вам ".

Ісус Христос повелів не осуджувати інших людей. Він так сказав: "Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким судитимуть і вас (тобто: якщо ви будете поблажливі до вчинків інших людей, то й Божий суд буде милостивий до вас), і якою мірою міряєте, такою відміряється і вам. І чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого (тобто будь-якої іншої людини), а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш? (Тобто: чому ти любиш підмічати в інших навіть незначні гріхи та недоліки, а в самому собі не хочеш бачити і великих гріхів і вад?). Або як скажеш братові твоєму: дай я витягну скалку з ока твого, коли колода в оці твоїм? Лицеміре, вийми спершу колоду з ока твого (потурбуйся передусім, щоб ти виправився сам), і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого" (тоді зумієш і в іншого виправити гріх, не ображаючи, не принижуючи його).

Прощайте,і вам простять. "Бо якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то й Отець не простить вам провин ваших," ­ сказав Ісус Христос.

Ісус Христос повелів любити не тільки близьких своїх, а й усіх людей, які навіть образили вас і вчинили вам кривду, тобто ворогів ваших. Він сказав: "Ви чули, що було сказано (вашими вчителями – книжниками і фарисеями): люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і неправедних".

Адже якщо ви любитимете тільки тих, хто вас любить, або чинитимете добро тільки тим, хто вам робить його, і позичатимете тільки тим, від кого сподіваєтесь отримати назад, за що Богові нагороджувати вас? Хіба не чинять так само і беззаконні люди? Хіба не роблять так і язичники?

Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний, будьте досконалі, як досконалий Отець Небесний!

ЗАГАЛЬНЕ ПРАВИЛО ПОВОДЖЕННЯ З БЛИЖНIМИ

Як ми повинні поводитися з ближніми своїми завжди, за всякого випадку, на це Ісус Христос дав нам таке правило: "Все, чого бажаєте, щоб вам робили люди (а ми, звичайно, хочемо, щоб усі люди любили нас, робили нам добро і прощали нас), так і ви робіть їм" (тобто так само чиніть їм, не робіть іншим того, чого собі не бажаєте).

ПРО СИЛУ МОЛИТВИ

Якщо ми ревно молитимемося Богу і проситимемо Його допомоги, то Бог зробить усе, що послужить нам на істинну користь. Ісус Христос так сказав про це: "Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, тому відчиняють. Чи є між вами така людина, яка, коли син її попросить у неї хліба, подала б йому камінь? І коли попросить риби, подала б йому змію? Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте дари добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього".

ПРО МИЛОСТИНЮ

Усяку добру справу ми повинні робити не для похваляння перед людьми, не для показу іншим, не заради нагороди людської, а заради любові до Бога і ближнього. Ісус Христос сказав: "Стережіться, не творіть милостині вашої перед людьми для того, щоб вони бачили вас: інакше не буде вам нагороди від Отця вашого Небесного. Отже, коли твориш милостиню, не сурми (не розголошуй) перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою. У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя (тобто перед самим собою не хвалися добром, яке ти вчинив, забудь про нього), щоб милостиня твоя була потаємною; і Отець твій, Який бачить таємне (т обто все, що на душі твоїй і ради чого ти все це робиш), воздасть тобі явно" (Якщо не тепер, то при останнім суді Своїм).

ПРО НЕОБХIДНIСТЬ ДОБРИХ СПРАВ

Щоб люди знали, що для входження у Царство Небесне не досить лише добрих почуттів і бажань, а необхідні добрі діла, Ісус Христос сказав: "Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю (заповіді) Отця Мого Небесного", бо мало бути тільки віруючим і побожним, потрібно ще чинити ті добрі справи, яких Господь вимагає від нас.

Коли Ісус Христос скінчив проповідь Свою, народ дивувався Його вченню, бо Він учив як Той, Хто має владу, а не як вчили книжники і фарисеї. Коли Він спустився з гори, за Ним пішло безліч людей, і Він, з милосердя Свого, творив великі чудеса.

(Див.: Мф 5, 6, 7; Лк 6, 12 41).

Господь Ісус Христос навчав нас молитися не тільки за себе, але й за інших – за ближніх своїх. Бо з любові Своєї Господь подає милість (поміч Свою) і тим людям, за яких моляться інші.

Знаходячись у місті Капернаумі, Ісус Христос учив в одному домі. Мешканці міста, як тільки почули, що Він зупинився в цьому домі, зібрались до Нього таким натовпом, що неможливо було підійти й до дверей. Між слухачами були фарисеї і законовчителі, які прийшли сюди з усієї Галилеї та Юдеї і навіть з Єрусалима.

Під час бесіди Спаситель творив багато чудес, зціляючи недужих.

У цей час четверо людей принесли на постелі розслабленого і намагалися внести його в дім, до Спасителя, та ніяк не могли пробратися крізь натовп народу.

Тоді вони вилізли на дах і через покрівлю спустили постіль з розслабленим прямо до ніг Спасителя. Ісус Христос, бачачи віру людей, які принесли хворого, сказав розслабленому: "Чоловіче, відпускаються тобі гріхи твої".

Фарисеї і законники почали розмірковувати: "Хто ж є Цей, Який богохульствує? Хто може відпускати гріхи, крім одного Бога?"

Ісус Христос, зрозумівши їхні думки, сказав їм: "Що легше – сказати: відпускаються тобі гріхи твої, чи сказати: встань і ходи? Але щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі відпускати гріхи, тобі кажу (звернувся Він до розслабленого): встань, візьми постіль твою та йди в дім твій".

Недужий одразу ж підвівся, взяв постіль, на якій лежав, і пішов додому, славлячи Бога.

Так Господь зцілив хворого через віру і за молитвою його друзів. А народ, бачачи це, жахнувся і прославив Бога. І всі стали говорити: "Дивні діла ми бачили нині; ніколи нічого подібного ми не бачили".

(Див.: Мф 9, 1–8; Мк 2, 1–12; Лк 5, 17–26).

Одного разу Ісус Христос ішов з Капернаума у місто Наїн. За Ним ішли ученики і багато людей. Коли Він підходив до міської брами, в цей час виносили померлого юнака, єдиного сина вдови. Нещасна жінка йшла і гірко плакала, і багато народу йшло з нею з міста. Побачивши її, Господь зглянувся над тяжким горем бідної матері і сказав їй: "Не плач".

Потім підійшов і доторкнувся до одра, на якому лежав померлий (в юдеїв померлих загортали в полотно і несли на постелі чи ношах для поховання в печерах). Носії зупинились. Тоді Господь сказав померлому: "Юначе, тобі кажу, встань!"

Мертвий сів і став говорити. І віддав Ісус Христос воскреслого юнака його матері.

Бачачи це чудо, усі були пройняті страхом. Усі славили Бога і казали: "Великий пророк постав між нами, і Бог відвідав народ Свій!"

(Див.: Лк 7, 11–17).

Ісус Христос,знаходячись в Капернаумі,прийшов на берег Галилейського озера. До Нього зібралось багато народу. Він ввійшов у човен і сів, а народ стояв на березі, і з човна почав навчати народ притчами.

Ісус Христос сказав: "Ось вийшов сівач сіяти зерно своє, і коли сіяв, то одне впало при дорозі, і було потоптане, і птахи небесні подзьобали його.

А інше (зерно) впало на кам`янисте місце (де було мало землі); воно зійшло, але скоро всохло, тому що не мало коріння й вологи.

А ще інше впало поміж терня, виросло терня і заглушило його.

Інше ж упало в добру землю, і, коли зійшло, дало плід у стократ".

Потім ученики запитали Ісуса Христа: "Що означає ця притча?" А пояснення таке:

Зерно – це слово Боже (Євангеліє).

Сівач – той, хто сіє (проповідує) слово Боже.

Земля – серце людське.

Земля при дорозі, куди впало зерно, означає неуважних, розсіяних людей, до серця яких слово Боже не має доступу. Диявол легко викрадає і виносить його від них, щоб вони не увірували і не спаслись.

Кам`янисте місце означає людей непостійних і малодушних. Вони охоче слухають слово Боже, та воно не утверджується в їхній душі, і вони при першій спокусі, скорботі або гонінні на Слово Боже відпадають від віри.

Терня означає людей, у яких житейські турботи, багатство та різні пороки заглушують у душі Слово Боже.

Добра, плодюча земля означає людей з добрим серцем. Вони уважні до Слова Божого, зберігають його в добрій своїй душі і з терпінням намагаються виконати все, чого воно вчить. Плоди їхні – це добрі діла, за які вони сподоблюються Царства Небесного.

(Див.: Мф 13, 1–23; Мк 4, 1–20; Лк 8, 4–15).

Ісус Христос учив, що Царство Боже, Царство Небесне, початок і основу якому Він поклав на землі (тобто Церква Христова), спочатку мале, а потім пошириться по всій землі. Він сказав, що Царство Небесне подібне до зерна гірчичного, яке людина взяла і посадила на землі своїй. Це зерно, хоча й менше за інші зерна, зійшовши, розростається і робиться більшим від усіх злаків і стає деревом, так що прилітають птахи небесні і ховаються у гілках його.

Багато й інших притч розповідав Спаситель, навчаючи народ.

(Див.: Мф 13, 31–32; Мк 4, 30–32; Лк 13, 18–19).

Господь Ісус Христос,роз`яснюючи вчення про Царство Боже, сказав: "До чого уподібню Царство Боже?" Воно подібне до закваски, яку жінка, взявши, поклала на три міри борошна, аж поки не вкисне все".

Проста і стисла ця притча, та глибокий подвійний зміст міститься в ній: загальноісторичний процес спасіння людей і особистий процес спасіння кожної людини.

Історичний процес: Після всесвітнього потопу від синів Ноєвих – Сима, Хама і Яфета виникли три раси людського роду: семіти, хаміти і яфетити. Вони і є три мірки борошна, в які Христос вкладає Свою небесну закваску – Святого Духа, вкладає усім расам людським, без будь-якого обмеження та винятку.

Як жінка за допомогою закваски перетворює звичайне борошно на хліб, так і Христос за допомогою Духа Святого перетворює звичайних людей на синів Божих, на безсмертних жителів Царства Небесного.

Процес закваски почався в день зішестя Святого Духа на апостолів і триває дотепер, і триватиме до кінця віку – аж доки не вкисне все.

Особистий процес: Спаситель, через хрещення в ім`я Пресвятої Тройці, дає небесну закваску – дари Св. Духа, силу благодаті – душі кожної людини, тобто головним здібностям чи силам людської душі: розуму, почуттю (серцю) і волі. Це і є " три міри ". Усі три сили душі людської гармонійно ростуть і підносяться до неба, сповнюючись світлом розуму, теплом любові і славою добрих справ, творячи людей синами і дочками Божими, спадкоємцями Царства Небесного.

Господь дав у приклад жінку тому, що жінка, як дружина і мати, з любов`ю готує домашній хліб для дітей і всіх домашніх, тоді як чоловік-пекар готує хліб для продажу, розраховуючи на прибуток, на вигоду.

(Див.: Мф 13, 33; Лк 13, 20–21).

Ісус Христос учив,що в Царстві Його на землі (тобто у Церкві Христовій) до останнього дня світу знаходитимуться і грішники.

Господь сказав: "Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв добре насіння на полі своїм; коли ж люди спали, прийшов ворог його і насіяв кукіль між пшеницею, і пішов.

Коли зійшов посів і показався плід, тоді з`явився і кукіль. Прийшли раби господаря і сказали йому: "Господарю, чи не добре насіння ти сіяв на полі твоїм? Звідки ж взявся кукіль?"

Він же сказав їм: "Людина-ворог це зробила".

А раби сказали йому: "Чи не хочеш ти, щоб ми пішли і випололи його?"

Але він сказав: "Ні, бо, вибираючи кукіль, щоб ви не вирвали разом з ним і пшеницю. Залиште рости разом те і те до жнив; а в жнива я скажу женцям: зберіть спочатку кукіль і зв`яжіть його у снопи, щоб спалити; а пшеницю заберіть у житницю мою".

Ученики, залишившись наодинці з Господом, просили Його пояснити їм цю притчу.

Ісус Христос дав таке пояснення:

Людина, що сіє добре зерно, є Син Людський (тобто Сам Господь Ісус Христос).

Поле – це світ.

Добре зерно (пшениця) – це сини Царства Божого, тобто люди добрі, благочестиві, що прийняли вчення Христове.

Кукіль (плевели) – сини лукавого (диявола), тобто нечестиві, злі люди.

Ворог, що посіяв кукіль, – це диявол.

Жнива – це кінець світу.

Женці – ангели.

Тому як збирають кукіль і вогнем спалюють, так буде і в кінці віку. Пошле Син Людський ангелів Своїх, і зберуть з Царства Його усіх грішників і беззаконників, і вкинуть їх у піч вогненну, там буде плач і скрегіт зубів. А праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього (в Царстві вічного і блаженного життя).

Як часто, дивлячись на обурливі вчинки аморальних, злих людей, ми запитуємо: "Господи! Чому Ти не караєш тепер злих людей? Навіщо Ти даєш їм можливість користуватися усіма благами світу? Навіщо вони утискують, гноблять добрих?"

На всі ці питання в цій притчі дано відповідь: залиште рости разом і те й інше до жнив – до дня Страшного Суду. Така воля Божа. Тому що Господь дав людині образ і подобу Свою – вільну волю. Зло виникло у світі з вини творіння – диявола, який постійно і хитро сіє зло у світі – поширює серед людей невір`я і всілякі беззаконня.

Вільним вибором добра і відхиленням зла людина звеличує Бога, славить Його й удосконалюється сама, а терплячи страждання від злих, отримує від Бога найвищу нагороду у Царстві Небесному.

Таким чином, Бог без усякого примусу дає людям з доброю волею можливість заслужити вічне, блаженне життя у Царстві Небесному, а людям зі злою волею – вічні муки у пеклі.

(Див.: Мф 13, 24–30, 36–43).

Якось фарисеї запитали Ісуса Христа: "Коли прийде Царство Боже?" Спаситель відповів: "Не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: "ось, воно тут", або "он там", бо Боже Царство всередині вас є ".

Це означає, що Царство Боже не має меж, воно скрізь – безмежне. Тому для пошуків Царства Божого нам не потрібно їхати кудись далеко, "за тридев`ять земель", не вимагається від нас для цього підніматися до небес чи спускатися у безодню, а слід шукати Царство Боже на тому місці, де ми живемо, тобто поставлені Провидінням Божим. Тому що Царство Боже росте і визріває всередині людини, в серці людини. Царство Боже є " праведність, мир і радість у Святому Дусі ", коли совість і воля людини входять у повну гармонію (у злагоджену єдність) з розумом і волею Божою. Тоді усе противне волі Божій стає людині мерзенним. Видимим же здійсненням на землі Царства Божого є свята Церква: в ній усе влаштовано за Законом Божим.

(Див.: Лк 17, 20–21).

Одного разу Ісус Христос разом зі Своїми учениками переправлявся на човні через Галилейське озеро. З ними пливли інші човни. Під час плавання Ісус заснув на кормі. Між тим, піднялася сильна буря. Хвилі били у човен так, що він наповнювався водою, а Ісус Христос усе ще спав. Ученики злякалися, розбудили Господа і кажуть Йому: "Господи, рятуй нас, гинемо!"

Ісус Христос встав, заборонив вітру і сказав морю: "Умовкни, перестань".

І вмить вітер стих і буря припинилася. Настала мертва тиша.

Потім, звернувшись до учеників, Він сказав: "Чого ви такі боязкі? Чому не маєте віри?" Вони ж, і всі, хто був там, зі страхом і подивом говорили один одному: "Хто ж Цей, що й вітрам, і воді наказує, і слухаються Його?!"

(Див.: Мф 8, 23–27; Мк 4, 35–41; Лк 8, 22–25).

В одного єврейського старійшини,начальника синагоги на ім`я Іаір, була при смерті єдина дочка, дванадцятирічна дівчинка. Іаір прийшов до Ісуса Христа, впав до ніг Його і дуже благав Його, кажучи: "Дочка моя при смерті; прийди і поклади на неї руки, щоб вона видужала і залишилася жива".

Бачачи віру Іаіра, Ісус Христос пішов з ним. По дорозі зустрічає їх посланий з дому Іаіра і говорить йому: "Дочка твоя померла; чого ще турбуєш Учителя?"

Але Ісус, почувши це, сказав Іаірові: "Не бійся, тільки віруй".

Коли вони підійшли до дому, то побачили там велике сум`яття: усі плакали і ридали.

Господь сказав їм: "Чого тривожитесь і плачете? Дівчина не вмерла, а спить".

Вони ж не зрозуміли Його слів і стали глузувати з Нього, знаючи, що вона померла.

Але Ісус Христос, виславши з дому народ, взявши із Собою тільки батьків померлої і трьох апостолів Своїх – Петра, Якова й Іоана, увійшов у кімнату, де лежала померла дівчина. Він узяв її за руку і сказав: "Таліфa кумі", що означає: "Дівчино, тобі кажу, встань!"

І повернувся дух її; дівчинка одразу встала і почала ходити. Зраділі батьки її були у великому здивуванні.

Ісус Христос велів дати їй їсти і суворо заборонив їм розголошувати в народі про цю подію.

Та чутки про це поширились по всій країні.

(Див.: Мф 9, 18–26; Мк 5, 21–4З; Лк 8, 41–56).

Проповідь Іоана Предтечі була нетривалою. Приготувавши людей до прийняття Спасителя, він закінчив своє життя мученицькою смертю. Невдовзі після хрещення Господнього Іоана було ув`язнено галилейським царем Іродом. Цей галилейський цар Ірод Антипа був сином того самого Ірода Великого, який убив 14 тисяч вифлеємських немовлят.

Іоан викривав царя Ірода в тому, що він, за життя свого брата Филипа, одружився з його дружиною Іродіадою. Іродіада озлобилася за це на Іоана і просила Ірода, щоб він убив його. Та Ірод не погоджувався на це, тому що вважав Іоана за великого пророка і боявся народу, але на догоду дружині кинув його у в`язницю. Іродіада ж не вдовольнилася цим, тим більше, що сам Ірод прислухався до настанов Іоана і в багатьох випадках чинив згідно з його словами.

Минув майже рік. Ірод, святкуючи день свого народження, влаштував бенкет для своїх вельмож, тисяцьких і старійшин галилейських. На бенкет увійшла дочка Іродіади (падчерка Ірода) Саломія і стала танцювати, і догодила Іродові й тим, хто був на бенкеті.

Ірод сказав їй: "Проси у мене, чого хочеш", і клявся, що віддасть їй навіть до половини царства.

Вона вийшла і запитала у матері своєї, чого їй просити у нього?

Іродіада відповіла: "Голову Іоана Хрестителя".

Саломія швидко повернулась до Ірода і сказала: "Хочу, щоб ти зараз же дав мені на блюді голову Іоана Хрестителя".

Ірод засмутився, але не міг при гостях порушити клятву; і він послав воїна у в`язницю відсікти голову Іоанові. Воїн, виконавши наказ царя, приніс на блюді голову Іоана Хрестителя і віддав Саломії, а Саломія віднесла матері своїй Іродіаді.

Ученики Іоанові, почувши про смерть Іоана Хрестителя, прийшли, взяли тіло його і поховали.

(Див.: Мф 14, 1–12; Мк 6, 14–29; Лк 9, 7–9).

День мученицької смерті св. Іоана Предтечі згадується православною Церквою 29 серпня (11 вересня н. ст.) і називається днем Усікновення глави Іоана Предтечі. В цей день призначено суворий піст. Св. Церква шанує Іоана Предтечу вище за всіх святих, після Богоматері.

Невдовзі після смерті Іоана Хрестителя Ісус Христос разом з учениками вирушив на інший бік озера. Народ пішки біг за ним берегом. Коли човен зупинився, на березі вже зібралося багато людей. Ісус Христос, бачачи безліч людей, зглянувся над ними, тому що вони були, як вівці, що не мають пастуха. Він вийшов на берег і багато і довго розмовляв з народом про Царство Небесне, і зцілював багатьох хворих. Народ з такою увагою слухав Його, що не помічав, як минав час. Нарешті день став схилятися до вечора.

Ученики підійшли до Ісуса Христа і сказали: "Місце тут пустельне, а час пізній; відпусти народ, щоб вони пішли в найближчі поселення купити собі хліба, бо ж їм нема чого їсти".

Та Господь відповів ученикам: "Не потрібно їм іти; ви дайте їм їсти".

Апостол Филип сказав Йому: "Їм і на двісті динаріїв не вистачить хліба, щоб кожен з них хоч трохи одержав".

Ісус же сказав, щоб пішли подивилися, скільки є хліба.

Апостол Андрій сказав: "Тут є один юнак, який має п`ять хлібів ячмінних і дві рибини; але що то на таку безліч?"

Тоді Ісус Христос сказав: "Звеліть людям сісти", і ученики розсадили народ рядами по сто і п`ятдесят чоловік.

Потім Ісус Христос взяв п`ять хлібів і дві рибини і, подивившись на небо, благословив їх, розламав і дав ученикам, а ученики роздали народові.

Всі їли і наситилися.

Коли ж усі наситились, Ісус Христос сказав ученикам Своїм: "Зберіть залишки, щоб нічого не пропало".

Ученики пішли, зібрали і наповнили шматками, що залишилися, дванадцять кошиків повних, а тих, хто їв, налічувалося п`ять тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей.

Іншого разу Господь сімома хлібами і кількома рибинами наситив 4000 чоловік, також не рахуючи жінок і дітей.

(Див.: Мф 14, 14–21; Мк 6, 32–44; Лк 9, 10–17, Ін 6, 1–15).

Після чудесного нагодування народу п`ятьма хлібами Ісус Христос повелів ученикам Своїм вирушити в човні на другий бік Галилейського озера, до Вифсаїди Галилейської. А Сам, відпустивши народ, зійшов на гору помолитися.

Настала ніч. Човен з учениками був уже на середині озера, і його било хвилями, тому що дув сильний зустрічний вітер.

Перед світанком Ісус Христос, знаючи про біду учеників, пішов до них по воді. Вони ж, побачивши, як Він іде по воді, подумали, що це примара, і від страху закричали.

Та Ісус Христос одразу ж заговорив до них: "Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся".

Тоді апостол Петро гукнув: "Господи! Якщо це Ти, звели прийти до Тебе по воді".

Господь сказав: "Прийди".

Петро вийшов з човна і пішов по воді, щоб підійти до Ісуса Христа. Але, бачачи сильний вітер і великі хвилі, злякався, від страху зникла віра, і тоді він став тонути і закричав: "Господи! Спаси мене".

Ісус Христос зразу ж простягнув йому руку Свою, підтримав його і сказав: "Маловіре! Чого ти засумнівався?" І коли вони увійшли в човен, вітер стих.

Ученики підійшли, вклонились Ісусу Христу і сказали: "Воістину Ти Син Божий".

(Див.: Мф 14, 22–36; Мк 6, 45–56, Ін 6, 16–21).

Одного разу Ісус Христос прийшов у землі Тирські і Сидонські. Там прийшла до Нього одна хананейська жінка, за вірою язичниця, і почала голосно кричати: "Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується".

Бажаючи показати ученикам Своїм велику віру цієї язичниці, Ісус Христос не сказав ані слова у відповідь.

Тоді ученики почали просити Його: "Відпусти її, бо кричить нам услід".

Але Ісус Христос відповів: "Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого".

В цей час жінка, кланяючись, підійшла до Спасителя, припала до ніг Його і просила: "Господи, допоможи мені".

Ісус Христос сказав їй: "Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам".

Так він сказав, тому що євреї називали себе дітьми Авраама, дітьми Божими і синами Царства Небесного, а на язичників дивились як на псів. Ось тому Спаситель, наче навмисне підладжуючись у цьому випадку до євреїв, прирівнюючи цю жінку до псів, бажав показати євреям їхню цілковиту неправоту, несправедливість їхнього ставлення до язичників. Серед язичників Він часто знаходив таку сильну віру, якої не знаходив навіть у євреїв, названих Ним "загиблими вівцями дому Ізраїлевого". Крім того, цими словами Спаситель показав жінці, що Він повинен жити і чинити Свої діла насамперед серед євреїв, бо вони вірували в істинного Бога. А головне, Спаситель бачив віруюче серце цієї жінки і радів, що на її прикладі може показати усім людям, якою повинна бути віра.

Жінка смиренно відповіла на це: "Так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх".

Цими словами хананеянка показала не тільки велике смирення своє й усвідомлення, що в язичництві людина не може бути так близько до Бога, як в істинній вірі, але й висловила цим свою глибоку віру, що в милосердного Бога вистачить ласки на кожну людину.

Тоді Ісус Христос сказав їй: "О жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш". І дочка її зцілилася в ту ж мить.

Повернувшись додому, жінка знайшла свою дочку здоровою, вона спокійно відпочивала на постелі своїй.

(Див.: Мф 15, 21–28; Мк 7, 24–30).

Тоді Ісус Христос з учениками Своїми пішов у землі Кесарії Филипової. Дорогою Він запитав їх: "За кого люди вважають Мене?"

Вони відповідали: "Одні за Іоана Хрестителя, другі за Іллю, інші – за Єремію або за одного з давніх пророків, який воскрес".

"А ви за кого Мене вважаєте?" – запитав Ісус Христос.

Апостол Петро відповів за всіх: "Ти є Христос, Син Бога Живого".

Спаситель похвалив Петра за таку віру і сказав йому: "Ти Петро, тобто камінь (за вірою своєю); і на цьому камені (на такій вірі, що Я – Син Божий) Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного (таку владу у Моїй Церкві); і що зв`яжеш на землі, те буде зв`язане на небесах, і що розв`яжеш на землі, те буде розв`язане на небесах" (тобто: кому з числа віруючих, що належать до Церкви, ти не простиш гріхів, тому не прощені вони будуть від Бога; а кому ти простиш гріхи, тому прощені вони будуть від Бога).

Таку саму владу Спаситель дав і всім іншим апостолам Своїм (Див.: Ін 20, 22–23). Петрові ж Він сказав раніше, ніж іншим, тому що апостол Петро першим з усіх сповідав перед Ним свою віру, – що Він є Христос, Син Божий.

З цього часу Ісус Христос почав відкривати (тобто відкрито говорити, провіщати) ученикам Своїм, що Йому для спасіння людей належить багато постраждати від старійшин, первосвящеників і книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути.

Петро ж, відізвавши Спасителя, почав Йому заперечувати: "Будь милостивий до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!"

З цих слів Петра видно, що він мав юдейське поняття про Месію і не розумів ще вчення про спасіння людей через страждання Христа, в ньому ще переважали почуття земні над духовними.

Петрове прохання було подібне до спокуси диявола, який також пропонував Господу замість духовного – земне, замість Царства Небесного – царство (світу) цього. Тому Ісус Христос відповів йому: "Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське".

І потім, покликавши учеників, сказав: "Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе (не думає про свої вигоди), і візьме хрест свій (прикрощі, страждання і всі тяготи, які Бог посилає) та йде за Мною. Бо хто хоче свою душу (життя) зберегти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її. Яка бо користь людині, якщо вона (прагнучи земного збагачення) здобуде весь світ, а душу свою занапастить (для Царства Божого, для вічного життя).

(Див.: Мф 16, 13–28; Мк 8, 27–38, 9, 11; Лк 9, 18–27).

Щоб підтримати віру в учениках Своїх,коли вони побачать, як Він страждає, Ісус Христос показав їм Свою Божественну славу.

Незадовго до Своїх страждань Ісус Христос взяв трьох учеників: Петра, Якова та Іоана і з ними піднявся на високу гору помолитися (За давнім церковним переданням, це була прекрасна гора Фавор, вкрита багатою рослинністю від підніжжя до вершини).

Поки Спаситель молився, ученики від утоми заснули. Коли ж прокинулися, то побачили, що Ісус Христос преобразився: лице Його засяяло, наче сонце, а одяг Його став білим, як світло. В цей час до Нього з`явились, у славі небесній, два пророки, Мойсей та Ілля, і розмовляли з Ним про страждання і смерть, які Йому належало перетерпіти в Єрусалимі. Незвичайна радість наповнила тоді серця учеників. Коли ж вони побачили, що Мойсей та Ілля відходять від Ісуса Христа, Петро, не знаючи, що сказати, викликнув: "Господи! Добре нам тут бути; коли хочеш, зробимо тут три намети: Тобі один, Мойсеєві один і один Іллі". Раптом світла хмара осінила їх, і вони почули із хмари голос (Бога Отця): "Цей є Син Мій улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте!"

Ученики зі страху попадали на землю. Ісус Христос підійшов до них, доторкнувся до них і сказав: "Встаньте і не бійтесь". Ученики встали і побачили Ісуса Христа у звичайному вигляді.

Коли ж вони спускалися з гори, Ісус Христос повелів нікому не розповідати про те, що бачили, доки Він не воскресне з мертвих.

(Див.: Мф 17, 1–13; Мк 9, 2–13; Лк 9, 28–36).

Славне Преображення Господа нашого Ісуса Христа православною Церквою святкується 6 серпня (19 серпня н. ст.). Цей день вважається одним з великих свят. Своїм Преображенням Спаситель показав нам, якими стануть люди в майбутньому житті, в Царстві Небесному, як преобразиться тоді весь наш земний світ.

На свято Преображення, після літургії, приносяться у храм і освячуються для споживання виноград і взагалі плоди дерев, наприклад: яблука, груші, сливи тощо.

ТРОПАР СВЯТА

Преобразився Ти на горі, Христе Боже, показавши ученикам Твоїм славу Твою, скільки їм можна було. Нехай засяє і нам, грішним, світло Твоє споконвічне. Молитвами Богородиці, Світлодавче, слава Тобі.

КОНДАК СВЯТА

На горі преобразився єси, Христе Боже, і ученики бачили славу Твою, скільки їм можна було, щоб, коли побачать Тебе розп`ятого, страждання Твоє зрозуміли добровільне і світові проповідували, що Ти єси воістину Отче Сяйво.

Не один раз ученики,і не тільки вони,запитували Ісуса Христа, що найголовніше в Його вченні, щоб здобути вічне життя у Царстві Божому. Одні запитували для того, щоб пізнати, інші – щоб знайти проти Нього звинувачення.

Одного разу юдейський законник (тобто людина, що займається вивченням Закону Божого), спокушаючи Ісуса, запитав Його: "Учителю, яка заповідь найбільша в законі?"

Ісус Христос відповів йому: "Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього свого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки".

Це означає: все, чого вчить Закон Божий, про що говорили пророки, усе це цілком вміщують у собі ці дві головні заповіді, бо всі заповіді закону і вчення його свідчать нам про любов. Якби ми мали в собі таку любов, то не могли б порушити всіх інших заповідей, адже всі вони – окремі частини заповіді про любов. Так, наприклад, якщо ми любимо ближнього, то ми його і не можемо скривдити, обманути, тим більше вбити, чи заздрити йому, і взагалі не можемо побажати чогось поганого йому, а, навпаки, жаліємо його, турбуємося про нього і готові жертвувати для нього усім. Тому Ісус Христос і сказав: "Більшої за ці заповіді немає" (Мк 12, 31).

Законник сказав Йому: "Добре, Учителю! Ти істину сказав, що один є Бог, і немає іншого, крім Нього; і любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і всією силою, і любити ближнього, як самого себе, є більше за всі всеспалення і жертви".

Ісус же Христос, бачачи, що він розумно відповів, сказав йому: "Ти недалеко від Царства Божого".

(Див.: Мф 22, 35–40; Мк 12, 28–34; Лк 10, 25–28).

Один єврей,законник,бажаючи виправдати себе (бо євреї вважали "ближніми своїми" тільки євреїв, а решту людей зневажали), запитав Ісуса Христа: "А хто ж мій ближній?"

Щоб навчити людей вважати своїм ближнім усяку іншу людину, хто б це не був, з якого б народу не походив і якої б віри не був, а також щоб ми мали співстраждання і милосердя до всіх людей, подаючи їм посильну допомогу в їхній біді й нещасті, Ісус Христос відповів йому притчею.

Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників, які забрали в нього одяг, побили його і пішли, залишивши його ледь живим.

Випадково тією дорогою ішов єврейський священик. Він подивився на нещасного і пройшов мимо.

Так само і левит (єврейський духовний служитель) був на тім місці; підійшов, поглянув і пішов далі.

Потім тією ж дорогою їхав самарянин (євреї зневажали самарян настільки, що не сідали разом за стіл, навіть намагалися не розмовляти з ними). Самарянин, побачивши побитого єврея, зглянувся над ним. Він підійшов до нього, перев`язав йому рани, полив їх оливою й вином. Потім посадив його на свого осла, привіз у готель і там піклувався про нього. А на другий день, від`їжджаючи, він дав господарю готелю два динарії (динарій – римська срібна монета) і сказав: "Подбай про нього і, якщо витратиш більше цього, то я, коли повернусь, віддам тобі".

Після цього Ісус Христос запитав законника: "Як ти думаєш, хто з цих трьох був ближнім для людини, яка потрапила до рук розбійників?"

Законник відповів: "Той, який змилосердився над ним (тобто самарянин) ".

Тоді Ісус Христос сказав йому: "Іди і ти роби так само".

(Див.: Лк 10, 29–37).

Притча про милосердного самарянина, крім прямого і ясного змісту – про любов до всякого ближнього, має ще, як вчать святі отці, інший, непрямий, глибокий і таємничий зміст.

Людина, яка йде з Єрусалима в Єрихон, є ніхто інший, як наш праотець Адам, а в його особі і все людство. Не встоявши у добрі, позбувшись райського блаженства, Адам і Єва мусили покинути "Єрусалим небесний" (рай) і відійти на землю, де їх одразу ж спіткали скорботи й усілякі біди. Розбійники – це сили бісівські, які позаздрили невинному стану людини і штовхнули її на путь гріха, позбавивши наших праотців вірності заповіді Божій (райського життя). Рани – це виразки гріховні, що ослаблюють нас. Священик і левит – це закон, даний нам через Мойсея, і священство в особі Аарона, які самі по собі не могли спасти людини. Під милосердним самарянином слід розуміти Самого Ісуса Христа, Який для зцілення наших немочей, у вигляді олії і вина, дав нам Новозавітний Закон і благодать. Готель – Церква Божа, де є все необхідне для нашого лікування, а господар готелю – пастирі і вчителі Церкви, яким Господь доручив турботу про паству. Ранковий вихід самарянина – це з`явлення Ісуса Христа після воскресіння, а також і Його вознесіння, а два динарії, дані господарю готелю, – це Божественне Одкровення, яке зберігається через Писання і Святе Передання. Нарешті, обіцянка самарянина на зворотному шляху завітати знову в готель для остаточного розрахунку – це вказівка на друге пришестя Ісуса Христа на землю, коли Він "віддасть кожному за ділами його"

(Мф 16, 27).

Навчаючи народ, Ісус Христос прийшов у Вифанію. Це поселення розташоване неподалік від Єрусалима, за Елеонською горою. Тут прийняла Його у свій дім одна жінкана ім`я Марфа, у якої були брат Лазар і сестра Марія.

У цьому домі Ісус Христос дав настанову про те, що турбота про спасіння душі – вище за всі інші турботи. Приводом до цього став прийом, вчинений Йому сестрами Лазаря. Обидві вони з однаковою радістю зустріли Його, але порізному виявили свою радість.

Марія сіла біля ніг Спасителя і слухала слово Його.

Марфа ж тим часом клопоталася про велике частування.

Чи то Марфа боялася, що вона не встигне швидко впоратися сама у своїх клопотах, чи то їй здалося, що її сестра не так сердечно приймає Ісуса Христа, як слід було б, тільки Марфа підійшла до Спасителя і сказала: "Господи, чи Тобі байдуже, що сестра моя покинула мене одну слугувати? Скажи їй, щоб допомогла мені".

Господь же Ісус Христос сказав їй у відповідь: "Марфо! Марфо! Ти турбуєшся і клопочешся про багато що (зайве, тобто турботи Марфи спрямовані на те, без чого можна обійтися, що складає лише житейську, скороминущу метушню). А потрібне тільки одне (це увага до слова Божого і виконання волі Його), Марія ж обрала благу (найкращу) частку, яка не відніметься від неї".

Трапилось іншого разу, коли Ісус Христос розмовляв з народом, то одна жінка не могла втримати в душі своїй радості від слів Його і голосно вигукнула із народу: "Блаженна (вищою мірою щаслива) утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе!"

Спаситель же відповів на це: "Блаженні ті, що слухають слово Боже і виконують його" (тобто живуть за заповідями Божими).

(Див.: Лк 10, 38–42; 11, 27–28).

Вороги Христові – фарисеї – зібралися на раду,як би погубити Ісуса Христа. Але Спаситель, дізнавшись про це, пішов звідти. За Ним пішло багато людей, і Він, з милосердя Свого, зцілив усіх хворих.

Коли Спаситель і ученики Його увійшли в один дім, то там зібралось стільки народу, що неможливо було нагодувати стількох людей.

У цей час привели до Спасителя біснуватого – сліпого й німого. Господь зцілив його, так що сліпий і німий став говорити і бачити.

Увесь народ дивувався і казав: "Чи не Цей є Христос, син Давидів?"

Почувши такі слова у народі, фарисеї озлоблено стали казати: "Він виганяє бісів не інакше, як силою Вельзевула (диявола, сатани), князя бісівського.

Тоді Ісус Христос почав говорити притчами: "Як може сатана виганяти сатану? Якщо царство розділиться само в собі, не може встояти царство те. Ніхто, ввійшовши в дім сильного, не може пограбувати речей його, якщо раніш не зв`яже сильного, і тоді розграбує дім його. І якщо сатана повстав сам на себе і розділився, не може встояти, прийшов кінець його. Коли ж Я Духом Божим виганяю бісів, то настало для вас Царство Боже.

Тому істинно кажу вам: усякий гріх і хула (осуд, наклеп) простяться людям, але на Духа (Святого) хула не проститься людям... ні в цьому житті, ні в майбутньому ".

Милосердя Боже безмежне, і, якщо людина усвідомлює свій гріх і кається, то нема такого гріха, який переміг би милосердя Боже. Часто бувають гріхи і хула від помилкових думок, які легко омиваються покаянням.

Але хто свідомо, вперто відкидає саме милосердя Боже, що спасає (яке є благодать Святого Духа), той свідомо діла всемогутності Божої називає ділами диявола, у того немає звідки взятися покаянню, а без покаяння нема і не може бути спасіння.

Св. Церква так і визначає: хула на Духа Святого є свідомий, озлоблений спротив істині. "Дух же Святий наставляє на всяку істину" (Див.: Ін 14, 26; 15, 26; 16, 13), Він є "Дух Істини" (Див.: Ін 14, 17) – так іменує Його Сам Господь.

Під час цієї бесіди прийшли до Спасителя Матір і брати Його і стояли за дверима, бо не могли підійти до Нього через велику кількість народу. ("Братами" в той час, як за єврейським, так і взагалі за східним звичаєм, називались усі близькі родичі).

Фарисеї скористалися з такої нагоди, щоб перервати Його проповідь і викликати недовір`я в народі до Його небесного походження. Вони сказали: "Он Мати Твоя і брати Твої стоять надворі, і бажають говорити з Тобою".

Тоді Ісус Христос захотів ще раз нагадати людям, що Він Син Пресвятої Марії тільки стосовно людської природи, але в той же час Він, од вічності, є Син Божий і прийшов у світ для того, щоб спасти грішний рід людський – виконати волю Отця Свого Небесного. Тому як Йому Самому, так і Його Пречистій Матері і всім віруючим треба передусім чинити волю Отця Небесного. Для цього необхідно вищі вічні духовні обов`язки поставити вище тимчасових, земних.

Господь знав, що Мати Його зберігає в серці Своїм усі Його слова. Вона найуважніша слухачка і виконавиця Його Божественної волі, і ставлячи Її усім за приклад, Він сказав: "Хто Мати Моя і хто брати Мої?" І, показавши рукою на учеників Своїх, сказав: "Ось мати Моя і брати Мої; бо хто творитиме волю Отця Мого Небесного (як чинить її Матір Моя), той брат Мій, і сестра, і мати Моя".

Так Господь підніс гідність Своєї Пречистої Матері, Яка блаженна (щаслива) не тільки тому, що Вона народила Боголюдину, а ще більше блаженна тому, що Вона стала першою і досконалою виконавицею Його Божественної волі.

Він як Син Божий знав, що Мати Його і зараз прийшла до Нього не для того, щоб перешкодити Йому проповідувати Євангеліє Царства Божого, але для того, щоб разом з Ним страждати.

Воістину жорстокий внутрішній біль пронизував Її серце: з любові до Божественного Сина Свого Вона боялася бачити Його страждання; але упокорення волі Божій, любов до грішників, для звільнення яких від вічної смерті приносив Себе Її Син і Бог у жертву визволення, спонукали Її приймати без ремствувань усе, що було наперед визначено Троїчною Радою Божою від створення світу.

Ісус Христос як Син Людський сумував через смуток Своєї Матері, а як Бог дав Їй силу для перенесення цього важкого випробування. Страждала Мати за улюбленого Сина Свого, оточеного глумом і нечестям, але як Мати Боголюдини бажала Йому сподобитися перенести ці надприродні страждання, і, в усьому поклавшись на Нього, Вона з твердістю чекала тієї години.

(Див.: Мф 12, 22–37; 46–50; Мк 3, 20–35; Лк 11, 14–23; 8, 19–21).

Пресвята Богородиця здійснила великий подвиг на землі – подвиг найдосконалішого смирення, який є любов. Вона або говорила слова Божі, або мовчала. "І за життя Сина Вона була в глибокій тіні, – пише автор "Смирення у Христі", – і після вознесіння Його залишилася в непоміченості". Однак, маючи тепер єдину Заступницю в Пресвятій Богородиці, ми знаємо, що життя Її було найкращим з усіх, які тільки були в історії людства. Вона, після успіння Свого, піднесена Богом не тільки вище всіх святих угодників Божих, але й вище усіх сил небесних: " чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів ".

Так в особі Пречистої Божої Матері здійснені непорушні слова Господа: "Шукайте ж спершу Царства Божого і правди його, і все це додасться вам" (Мф 6, 33; Лк 12, 31)

"Брати і сестри" Господа, часто згадується в Євангелії. Це зовсім не означає, що вони були рідними братами і сестрами Господа в нашому теперішньому розумінні. За звичаєм східних народів того часу (як це й тепер ще зберігається в арабського народу, що живе в Палестині і Малій Азії) "братами" називаються не тільки рідні брати, але й двоюрідні, і троюрідні, і взагалі близькі родичі.

Рідних братів у Господа не могло бути, бо Мати Божа мала єдиного Сина, Господа Ісуса Христа й іменується Святою Церквою Приснодівою, бо Вона до народження Христового була Дівою, і в різдві, і після різдва (народження) Христового залишилася такою ж, бо Вона дала обітницю (обіцянку) Богу ніколи не брати шлюбу. Св. Йосиф був начебто Її чоловіком, насправді ж він був лише обручником – охоронцем Її дівства. Отже, "братами і сестрами" Господа за плоттю можуть доводитися Йому брати двоюрідні чи троюрідні, і то лише по жіночій лінії, тобто по лінії Його Пречистої Матері; адже кровних (за плоттю) зв`язків по чоловічій лінії ні з ким Спаситель мати не може, бо у Нього не було батька за плоттю. В самому Євангелії не дається ніяких пояснень, в яких родинних зв`язках перебувають "брати Ісуса", хоча деякі з них навіть згадуються за іменами: Яків, Іосія, Симон та Іуда (Мф 13, 54–56). Багато писалося про "братів Господніх", пропонувалося багато гіпотез і теорій, але всі вони мали в собі суперечності і неточності.

Якщо ці "брати" Господа є в буквальному розумінні дійсними родичами за плоттю, то в такому разі вони можуть бути троюрідними братами Спасителя: ап. Матфей називає їхньою матір`ю Марію Яковову (вона ж і Клеопова), яка, кажуть дослідники, була двоюрідною сестрою Пресвятої Діви Марії. Ап. Іоан так і називає її "сестрою Матері Його" (Ін 19, 25).

Але ці "брати" Господа можуть бути і "зведеними", братами по лінії мнимого батька Йосифа Обручника, тобто вони могли бути синами св. Йосифа від його першого шлюбу (тобто від справжнього шлюбу, який передував зарученню його з Пресвятою Дівою Марією). В цьому нема нічого дивного, так, напр., ап. Матфей родовід Спасителя веде по лінії Йосифа Обручника, згідно з єврейськими законами. На це також можуть вказувати і слова юдеїв, сказані про Спасителя: "Звідки у Нього премудрість ця і сили? Чи Він не Син теслі? Чи не Його Мати зветься Марією і брати Його Яків та Іосія, і Симон, і Іуда (Фадей)? І сестри Його чи не всі між нами? Звідки ж у нього це все?" (Мф 13, 54–56). Читаємо в ап. Іоана: "Тоді брати Його сказали Йому: вийди звідси (з Галилеї, з дому Свого) і піди до Юдеї, щоб і ученики Твої бачили діла, які Ти твориш" (Ін 7, 3). Відомо також, що вказівка на те, що "брати" Господа є діти Йосифа від його першого шлюбу – найдавніше передання.

Це давнє передання не викликало б ніяких заперечень, якби ап. Матфей не згадав, що матір`ю Якова та Іосії була Марія, яку ап. Іоан називає Марією Клеоповою, сестрою Матері Його (Див.: Мф 27, 56; Ін 19, 25); тому деякі дослідники доходять висновку, що "брати" Господа були Йому троюрідними братами за плоттю.

Але оскільки православна Церква не відкидає наведене вище давнє передання, то ми вважаємо необхідним згадати про нього.

У "Житіях Святих" (Четьї Мінеї) на 26 грудня говориться, що Йосиф Обручник був сином Якова. Яків же був сином Матфата. Але Яків був одруженим, за законом діверства, з дружиною свого брата Іллі, який помер бездітним. Закон діверства приписував, що коли хтось помре, не маючи дітей, то нехай брат його одружиться з його жінкою і "відновить сім`я (потомство) братові своєму" (Див.: Втор. 25, 5–6). За цим законом Йосиф був сином Іллі, хоча насправді він був сином Якова. Ось чому св. євангеліст Лука, викладаючи родовід Христа, називав батьком Йосифа Іллю, кажучи про Христа так: "Ісус, починаючи своє служіння, був років тридцяти, і був, як думали, Син Йосифів, Іліїв, Матфатів..." (Лк 3, 23).

Церковне передання вказує, що св. Йосиф мав дружину і дітей. Так, Никифор, давній грецький історик, йдучи за св. Іполітом, передає, що св. Йосиф одружився із Саломією; та не думай (додає він), що це та Саломія, яка знаходилась у Вифлеємі і була нареченою бабкою Господа; це ` була інша Саломія. Бо та була родичка Єлизавети і Пресвятої Богородиці, а це була дочка Аггея, брата Захарії, батька Предтечі. Аггей же і Захарія були синами священика Варахії. У шлюбі з цією Саломією, дочкою Аггея, святий Йосиф породив чотирьох синів: Якова, Симона, Іуду, Іосію і двох дочок, Есфір і Фомар, чи, як кажуть інші, Марфу; а синаксар (церковне повчання в богослужбових книгах, що пояснює святкову подію) Неділі мироносиць додає ще й третю дочку, на ім`я Саломія, одружену із Зеведеєм. А Георгій Кедрін, згадавши двох дочок Йосифа, говорить, що одна з них, Марія, була видана заміж за Клеопу, брата Йосифа, вже після повернення Йосифа з Єгипту; але та Марія, як здається, та сама особа, що й Марфа і Фомар (у грузинських святках в числі св. жон-мироносиць вшановується і св. Фомар, під іменем Тамари). Яка б вона не була дочка, і скільки б у Йосифа не було дочок, – у всякому разі безсумнівно те, що Йосиф був одруженим і мав синів та дочок.

Після смерті дружини своєї Саломії Йосиф тривалий час жив удівцем, проводячи дні свої у чистоті.

У Св. Євангелії його святе і непорочне життя засвідчено такими, хоч і стислими, але дуже схвальними словами: "Йосиф же, чоловік Її, будучи праведником..." (Мф 1, 19). І що може бути переконливіше за таке свідчення? Він був настільки праведний, що своєю святістю перевершив інших праведних праотців і патріархів. Бо хто був гідний стати обручником і начебто чоловіком Пречистої Діви, Матері Божої? І кому дана була така честь – зробитися нареченим батьком Христовим? Воістину він був гідний такої честі і такого служіння, завдяки досконалим чеснотам у житті своїм. Коли він був уже в похилому віці, років вісімдесяти, заручена була з ним Пречиста Діва Марія, яка була дана йому для збереження Її Дівства. І він з усіляким благоговінням і страхом служив Їй, як Матері Божій, і як своїй і всього світу Господині і Владичиці (впевнившись у цім від ангела, який явився йому уві сні), також і народженому Нею Богонемовляті, здобуваючи Їм їжу своєю працею. Помер св. Йосиф, маючи сто десять років.

Перебуваючи з нагоди одного свята в Єрусалимському храмі, Спаситель після Своєї проповіді вийшов з храму і, проходячи по вулиці, побачив людину, сліпу від народження.

Юдеї думали, що будь-яке нещастя, яке трапляється з людиною, є покаранням за її гріхи. Якщо ж нещастя спіткало немовля, то вони вважали це покаранням за гріхи батьків.

Тому ученики Ісусові запитали Його: "Учителю, хто згрішив, він чи батьки його, що сліпим народився?"

Ісус Христос відповів: "Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі".

Сказавши це, Він плюнув на землю, зробив суміш і помазав нею очі сліпому.

Потім Спаситель сказав сліпому: "Іди, вмийся у купальні Силоам (так називалось одне джерело води, що знаходилось за містом; слово Силоам означає "посланий").

Щоб зцілити сліпого, Спаситель міг би сказати тільки слово, і сліпий прозрів би. Тому, якщо Він помазав цього разу сліпому очі, то зробив це не тому, що ця мазь мала цілющу силу, а для того, щоб, доторкнувшись до його очей, викликати в ньому віру і показати людям, що сліпий з вірою сприймає слова Спасителя.

Сліпий пішов до Силоамського джерела, вмився і прозрів; і повернувся зрячим.

Всі сусіди і ті, хто бачив його раніше, коли він був сліпим, дивувались і запитували: "Чи не той це, що сидів і просив?"

Одні казали, що це він, інші ж – що лише схожий на нього.

Сам же він казав: "Це я".

Тоді всі стали запитувати його: "Як же відкрилися в тебе очі?"

Зцілений відповів: "Чоловік, Якого звуть Ісус, зробив суміш, помазав очі мої і сказав мені: іди в купальню Силоам і вмийся. Я пішов, умився і прозрів".

Його запитали: "Де ж Він?" Зцілений відповів: "Не знаю".

Тоді повели колишнього сліпця до фарисеїв; а була субота, коли Ісус зцілив його.

Фарисеї також стали запитувати зціленого, як він прозрів.

Зцілений сказав їм: "Суміш поклав Він на мої очі, і я вмився і бачу".

Деякі ж із фарисеїв стали говорити: "Чоловік Цей не від Бога, бо не шанує суботи".

Інші ж казали: "Як може грішний чоловік такі чудеса творити?" І були між ними запеклі суперечки.

Потім знову запитали зціленого: "Що ти скажеш про Того, Хто відкрив тобі очі?"

Зцілений сказав їм: "Це пророк".

Але юдеї не повірили, що він був сліпим і прозрів. Вони покликали батьків і запитали їх: "Чи це син ваш, про якого ви кажете, що народився сліпим? Як же він тепер бачить?"

Батьки ж зціленого відповідали їм: "Ми знаємо, що він – наш син, і що він сліпим народився, а як тепер бачить, не знаємо, і хто відкрив йому очі, ми не знаємо. Він сам уже дорослий, самого спитайте; нехай сам про себе скаже".

Так відповідали батьки його, тому що боялися фарисеїв, які вже раніше змовились і постановили, що кожного, хто визнає Ісуса з Назарета за Христа-Месію, Спасителя світу, відлучать від синагоги, тобто оголосять відступником від їхньої віри і закону. Тому-то батьки через страх перед фарисеями і сказали: він уже дорослий, самого запитайте.

Тоді фарисеї вдруге покликали зціленого і сказали йому: "Віддай славу Богу; ми знаємо, що Чоловік Той грішник (тобто за своє зцілення дякуй лише Богу)".

Зцілений сказав їм: "Чи Він грішник, не знаю; одне знаю, що я був сліпий, а тепер бачу".

Фарисеї стали знову запитувати його: "Що Він зробив з тобою? Як відкрив твої очі?"

Зцілений відповів: "Я вже сказав вам, і ви не вислухали; що ще хочете почути? Чи не хочете і ви стати Його учениками?"

Фарисеї ж розсердились, докоряли йому і сказали: "Ти Його ученик, ми ж Мойсеєві учні. Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог, а про Цього ж (Ісуса) не знаємо, звідки Він".

Тоді зцілений сказав їм у відповідь: "Це й дивно, що ви не знаєте, звідки Він, а Він відкрив мені очі. Але ми знаємо, що грішників Бог не слухає; хто шанує Бога і волю Його творить, того слухає. Споконвіку не чувано, щоб хтось (з людей) відкрив очі сліпому від народження. Якби Він не був від Бога, то не міг би нічого творити".

Ці прості і розумні слова, які не можна було заперечити, розгнівали фарисеїв. Вони сказали йому: "В гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш?"

І прогнали його геть.

Ісус Христос, почувши, що зціленого фарисеї вигнали геть, знайшов його і сказав: "Чи віруєш ти у Сина Божого?"

Зцілений запитав: "А хто Він, Господи, щоб мені вірувати у Нього?"

Ісус Христос сказав йому: "І бачив ти Його, і Він говорить з тобою".

Тоді зцілений з великою радістю сказав: "Вірую, Господи!" – і поклонився Йому.

(Див.: Ін 9, 1–38).

Ісус Христос учив: "Глядіть,остерігайтесь користолюбства (тобто бережіться любові до багатства, пристрасті до збагачення), бо життя людини не залежить від багатства її маєтку".

А щоб люди краще зрозуміли це, Господь розповів притчу про нерозумного багача.

В одного багатого чоловіка добре вродила нива. І він став міркувати про себе: "Що мені робити? Немає куди мені зібрати плодів моїх". І, вирішивши, сказав: "Ось що зроблю: зруйную житниці мої та збудую більші, і зберу туди хліб мій і все добро моє. І скажу душі моїй: "Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись!"

Але Бог сказав йому: "Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе (тобто ти помреш); кому ж дістанеться те, що ти наготував?"

Закінчивши цю притчу, Господь сказав: "Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє".

Тобто те саме спіткає кожну людину, яка збирає багатство тільки для себе, для своїх вигод і власного задоволення, а не для Бога, тобто не для добрих, угодних Богу справ – не допомагає ближнім і не полегшує їхніх страждань. Прийде смерть до людини, і земне багатство її не принесе душі її на тім світі, в майбутньому житті, ніякої користі.

"Тому кажу вам, – сказав Спаситель, не піклуйтеся (занадто) про душу вашу, що вам їсти, ні про тіло ваше – у що вдягнетеся. Душа більша за їжу, а тіло – за одяг... Ваш же Отець знає, чого потребуєте. Краще шукайте Царства Божого, а те все додасться вам ", тобто передусім турбуйтесь про спасіння душі вашої виконанням заповідей Божих, – будьте милосердними до ближніх, робіть душу свою праведною, гідною бути у Царстві Божому. Все ж інше, що потрібно для тіла вашого, для життя земного, Господь пошле вам.

(Див.: Лк 12, 15–31).

Одного разу,коли Ісус Христос молився і закінчив Свою молитву, один з учеників сказав Йому: "Господи! Навчи нас молитися, як Іоан навчив учеників своїх".

Ісус Христос сказав їм: "Моліться ж так: Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім`я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь ".

(Див.: Лк 1, 1–4; Мф 6, 9–13).

Під час однієї бесіди Ісуса Христа апостол Петро підійшов до Нього і запитав: "Господи, скільки разів прощати брату моєму (тобто ближньому), який згрішить проти мене (тобто якщо він чимось скривдить мене)? Чи до семи разів?"

Ісус Христос сказав йому: "Не кажу тобі – до семи, але до сімдесяти разів по сім " (тобто слід прощати безліч разів, завжди).

Щоб краще пояснити це, Ісус Христос розповів притчу про чоловіка, який заборгував царю десять тисяч талантів. Та він не мав чим сплатити борг. Коли його привели до царя, то цар наказав продати його, і дружину його, і дітей, і все майно, яке він мав, і віддати. Тоді боржник упав на коліна перед царем і став благати його: "Господарю, потерпи мені (ще трохи), і все тобі віддам". Милостивий цар зглянувся над ним, простив йому увесь борг і відпустив його. Той самий чоловік, вийшовши від царя, побачив одного із своїх товаришів, який позичив у нього сто динаріїв (тобто суму, в мільйон разів меншу, ніж був борг цареві самого цього позикодавця). Він схопив його і почав душити, кажучи: "Віддай мені, що винен". Товариш його упав на коліна перед цією людиною, благав її і казав: "Потерпи мені (ще трохи), і все віддам тобі". Але чоловік цей не захотів чекати, а пішов і посадив його у в`язницю, аж поки не поверне боргу. Коли цар довідався від товаришів потерпілого про жорстокість цього чоловіка, то покликав його до себе і сказав: "Рабе лукавий! Весь той борг я простив тобі, бо ти ублагав мене. Чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе?" І розгнівавшись, цар віддав його мучителям (людям, які карали злочинців), доки не поверне свій несплачений борг.

Закінчивши притчу, Ісус Христос сказав: "Так і Отець мій Небесний учинить з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його".

У цій притчі під царем слід розуміти Бога. Під людиною, яка так багато заборгувала цареві, слід розуміти нас, людей. Під боргом – гріхи наші. Під товаришем боржника слід розуміти тих людей, які в чомусь винні перед нами (наших боржників).

Поиск по сайту: