ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ЦЕРКОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Лютнева революція 1917 року, поваливши царську самодер­жавну владу, одночасно розбудила сили національного від­родження в Україні. Разом з прагненням до державної са­мостійності прокинулося і прагнення до церковної незалежності. В єпархіях України відбувалися Собори, в яких вперше брали участь численні миряни. Там лунала українська мова, ставилися вимоги духовного відродження православної Церкви в Україні та відокремлення її від Російської Православної Церкви, Церкви-поневолюва­ча. На Подільському та Полтавському єпархіальних з'їздах у квіт­ні і травні 1917 року було висловлено бажання мати Українську Автокефальну Православну Церкву. Полтавський з'їзд висловився за відновлення в православній Церкві в Україні традиційного со­борного устрою, призначення українців на єпископські кафедри, за українізацію богослужінь, повернення в богослужбову практику скасованих Москвою давніх українських чинів, обрядів та звичаїв, за українізацію духовних шкіл. На III Всеукраїнському військово­му з'їзді у Києві, у листопаді 1917 року було поставлено питання про незалежність Української Православної Церкви.

Особливо активну діяльність у русі за усамостійнення Укра­їнської Православної Церкви провадив протоієрей Василь Липків­ський, ще задовго до революції відомий як ревний українофіл. З його ініціативи навесні 1917 року було засновано "Братство воск­ресіння", яке згодом перетворилося на Всеукраїнську Православну Церковну Раду. Рада ухвалила скликати Всеукраїнський Право­славний Собор і вирішити на ньому питання незалежності Укра­їнської Православної Церкви.

Досягнути цієї мети було нелегко. Російська Церква не хотіла втратити свою найбільшу, найбагатшу частину. Проти українсько­го національно-церковного руху від самого початку виступили ро­сійські єпископи в Україні. Собор відкрився 19 січня 1918 року. Українські делегати мали значну силу. Якби склалися сприятливі умови, то українське церковне відродження, можливо, розвивало­ся б бажаним шляхом, тим.більше, що саме тоді у Києві було про­голошено IV Універсал про незалежність Української Народної Республіки. Але Собор працював усього два тижні, бо коли 1 лю­того Червона армія взяла Київ, робота його припинилася.

Собор відновив свою роботу в червні 1918 р. за гетьманської влади і вже за зовсім інших обставин. Митрополита Київського Володимира убили червоні. Його наступником став архиепископ Антоній Храповицький, запеклий українофоб. Він подбав, щоб на Соборі більшість делегатів була промосковської орієнтації, і це да­ло можливість усунути з Собору багатьох українських делегатів. Форум, який був скликаний для проголошення незалежності Ук­раїнської Православної Церкви, перетворився на знаряддя закрі­плення її подальшої підлеглості Москві. Він ухвалив, що Церква в Україні залишається і надалі під юрисдикцією Московського Патріарха з правами обмеженої автономії.

На останній - третій сесії Собору, яка почалася в жовтні, пов­ною мірою виявилася непримиренність російських шовіністичних сил. Але на цій сесії пролунав також перший авторитетний заклик до автокефалії Української Православної Церкви. Його виголосив новопризначений міністр гетьманського уряду Олександр Лотоць­кий, відомий український історик, письменник і знавець церковно­го права. "Основна засада... полягає в тому, - говорив він, - що в самостійній державі має бути і самостійна Церква... Українська Церква має бути автокефальною під головуванням Київського мит­рополита та в канонічному зв'язку з іншими самостійними Церк­вами".

Промосковськи настроєні делегати Собору зустріли його за­клик неприховано вороже. А через кілька днів після цього геть­манський уряд упав, і до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки. На тому й закінчилася робота Собору, який мав би проголосити незалежність Української Церкви, але пере­творився на засіб подальшого її поневолення Москвою.

Уряд Директорії, до якого увійшли такі борці за автокефалію як Володимир Чехівський та Олександр Лотоцький, поставив не­залежність Української Православної Церкви на чільне місце у своїй програмі. 1 січня 1919 року, всього через два тижні після приходу до влади, він ухвалив "Закон про автокефалію Українсь­кої Православної Церкви та її вищий уряд". Найважливішою в ньому була стаття шоста: "Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від всеросійського патріарха не знаходиться".

Малася на увазі повна незалежність Української Православної церкви, на яку український народ, як і всі інші народи, має законне право. Однак автори акту 1 січня 1919 року усвідомлювали, що хоч уряд держави має право встановлювати незалежність Церкви на своїй території, ця Церква стане членом сім'ї Вселенського Православ'я лише тоді, коли її визнають Церкви-сестри. Тому наприкінці січня 1919 року уряд У HP доручив новопризначеному послові до Туреччини Олександрові Лотоцькому просити Царгородську Патріархію визнати автокефалію Української Православної Церкви. На жаль, очолена Лотоцьким дипломатична місія прибула до Царгорода саме тоді, коли Патріарх Герман помер, а обрати його наступника не дозволяла турецька влада. Беручи до уваги цей факт, місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Дорофей заявив, що за таких обставин неможливо виконати прохання посла України, але висловив прихильність до українського народу та на­дію, що "він стоятиме далі міцно в батьківській православній вірі, чекаючи з цілковитою певністю здійснення свого бажання згідно зі священними канонами та правилами".

Так чи інакше, справа автокефалії, напевне, у той час все одно не була б вирішена з огляду на зміни політичного становища в Ук­раїні. 5 лютого 1919 року Київ знову зайняли червоні війська, і від того часу, за винятком кількох місяців, коли столиця України перебувала в руках денікінців, радянська влада закріпилася там. Боротьба за автокефалію відновилася як церковно-громадський рух уже за радянської влади.

Поиск по сайту: