УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Після визволення України від німецької окупації і повер­нення радянської влади Московська Патріархія підпо­рядкувала Російській Православній Церкві усі православ­ні парафії. Був створений Український екзархат. Ще під час вій­ни на окуповану територію Московська Патріархія призначила ек­зархом України митрополита Миколая (Ярушевича). Після визво­лення Києва екзархом став митрополит Іоан (Соколов) (лютий 1944 р. - березень 1964 p.).

В березні 1946 р. радянська влада ліквідувала унію. На Львів­ському Соборі відбулося приєднання Української Греко-Католиць­кої Церкви до Російської Православної Церкви. Греко-католиць­кий єпископат відмовився від об'єднання з православною Церк­вою, але переважна більшість католицького духовенства змушена була погодитися на возз'єднання з православ'ям. Натхненником цього процесу був протопресвітер Гавриїл Костельник. Його було вбито у вересні 1948 р. після того, як він відправив Божественну літургію в Преображенському храмі м. Львова.

Православна Церква в Україні була повністю підпорядкована Московському Патріарху і Священному Синоду. Московська Пат­ріархія поставила в Україну нових єпископів. Усе духовенство УАПЦ було заново перевисвячено. В цьому виявилося вороже ставлення до автокефального українського духовенства. Греко-ка­толицьке духовенство Московська Патріархія приймала у "сущо­му сані", тобто без перерукопокладення, незважаючи на те, що з 1596р. (рік утворення унії з Римом) вона знаходилася під анафе­мою РПЦ.

В Україні після Другої світової війни аж до 1959 р. храми не закривалися. Для Церкви це був період відлиги. Радянська вла­да оцінила заслуги Церкви під час Великої Вітчизняної війни, то­му майже всі храми і монастирі, відкриті під час німецької окупа­ції, залишалися діючими. В Україні були відкриті три духовні се­мінарії: в Києві, Одесі і Луцьку. Але всі здобутки минулого щодо українізації Церкви було викорінено. У храмах знову запанувала церковнослов'янська мова з російською вимовою. Виняток стано­вила лише Галичина, де дозволялася українська вимова і пропо­відь українською мовою. Видавався журнал "Православний віс­ник", який спочатку призначався для західних областей, а згодом став розповсюджуватися по всій Україні. Тираж українського ви­дання був обмежений. Публічна атеїстична пропаганда була при­пинена ще з часів Великої Вітчизняної війни, але атеїстичне вихо­вання дітей і молоді в школах і вищих навчальних закладах тривало. Церква в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, бу­ла поставлена під контроль держави. Був створений спеціальний державний орган - Рада у справах Російської Православної Церк­ви, пізніше - Рада у справах релігій. Без дозволу цього органу не відбувалося жодного призначення священиків на парафії, а єпис­копів - на єпархії. В 40—50-і роки діяльність Церкви в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, була суворо обмежена законом, але відкритої публічної антирелігійної пропаганди тоді не було.

З 60-х років, за часів правління М. С. Хрущова, який проголо­сив, що до 80-х років у Радянському Союзі буде побудований ко­мунізм, з яким релігія несумісна, почалася жорстока хвиля антире­лігійної пропаганди. Тисячі храмів були закриті. З 40 монастирів в Україні залишилося вісім. Києво-Печерську лавру закрили. Зак­рили Київську і Волинську духовні семінарії, залишилася тільки Одеська з невеликою кількістю студентів. Припинилося видання журналу "Православний вісник" українською мовою. Духовенство було обкладено непомірними податками. Багатьох священиків зму­сили піти на пенсію. Але головний удар державного атеїзму був спрямований проти кожної віруючої людини, почалось індивідуаль­не виховання в дусі атеїзму кожного громадянина, особливо тих, хто обіймав посади різного рівня, особливу увагу звертали на виховання дітей і молоді в дусі атеїзму. Було введено реєстрацію хре­щення, шлюбу, похорону та інших треб. Діяльність духовенства була обмежена лише храмом, а в деяких містах і в храмах богослу­жіння дозволялося відправляти в суворо обмежені години.

У 1964 р. екзарха України митрополита Іоана (Соколова) під тиском влади Священний Синод відправив на спокій. Той самий Священний Синод за рекомендацією державних органів призначив екзархом України безвольного митрополита Іоасафа (Лелюхіна), який через два роки помер, не витримавши психологічного наван­таження. В 1966 р. Патріарх Московський Алексій І і Священний Синод призначили екзархом України молодого архиерея, ректора Московської духовної академії єпископа Філарета (Денисенка) у віці 37 років. Це був перший українець на Київській кафедрі за останні 150 років у складі Московського Патріархату. Його широ­ка екуменічна і миротворча діяльність сприяла тому, що в Украї­ні припинилося закриття храмів, до пастирського служіння повер­нулася частина позаштатного духовенства, збільшилася підготовка духовенства в Одеській духовній семінарії, відновилося видання журналу "Православний вісник" українською мовою. Був вида­ний Новий Завіт українською мовою, підготований богословською комісією, яку очолював тоді вже митрополит Філарет (Денисен­ко), а також церковнослов'янський Молитовник з українською ви­мовою. В кінці 80-х років Український екзархат мав 60 % парафій усього Московського Патріархату. Україна забезпечувала кадра­ми духовенства не тільки Українську Православну Церкву, а й частково Росію.

ТРЕТЄ ВІДРОДЖЕННЯ

Поиск по сайту: