З БОЯРИНОМ ФЕДОРОМ

Коли восени 1240 року Батий оточив Київ, "не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, й од звуків іржання табунів коней його". День і ніч били ворожі тарани у стіни стольного града, ламалися списи, розколювалися щити, а стріли затьмарювали світло. "Мно­ге множество було сили ворожої", - пише літописець. В ніч на 6 грудня татари вдерлися у Київ. Городяни на чолі з воєводою Дмитром, якого прислав князь Галицький Роман, згуртувалися навколо Десятинної церкви. Біля святині зав'язалася "битва вели­ка". Маси людей, шукаючи порятунку, "вибігали і на церкву, і на склепіння церковне, і од тягаря повалилися з ними стіни церков­ні". Всі церкви стали фортецями, але падали одна за одною: Де­сятинна церква, Софійський собор, Печерський монастир...

Найвидатніший у той час проповідник єпископ Серапіон так зо­бразив нещастя свого народу: "Тоді навів на нас Господь Бог на­род немилосердний, народ лютий, що не щадить ні молодої краси, ні немочі старих, ні малих дітей. Викликали ми на себе гнів Бога нашого. Зруйновані Божі церкви, зневажене священне начиння, потоптані святині, святителі стали поживою меча; тіла преподоб­них ченців віддані на споживу птахам. Кров наших батьків і бра­тів, як велика вода, напоїла землю. Щезла сила наших князів і воєвод; наші хоробрі воїни, охоплені страхом, утекли, багато на­ших братів і дітей відведено в полон, наші села запустіли і порос­ли бур'яном... Наш труд одержали в спадщину невірні; наша зем­ля стала добром чужинців, і самі ми стали знеславлені у всіх тих, що живуть по сусідству з нашою землею, посміховищем для наших ворогів, бо ми самі викликали на себе, як дощ з неба, гнів Бо­жий..."

Особливо мучили татари князів. Від покірності князів залежа­ла доля народу. Багато з них стали жертвами за ті сварки та між­усобну боротьбу між князівськими родами, які призвели до заги­белі держави.

Одними з найбільш відомих мучеників за віру були князь Ми­хаїл Чернігівський та його боярин Федір. У 1246 р. князь Миха­їл одержав наказ прибути до хана, куди з'являлися й інші князі, куди і митрополит повинен був звертатися, щоб одержати "ярлик" (грамоту) на виконання свого церковного управління.

Перед від'їздом духівник благословив князя Михаїла: "Чимало князів побувало в орді, та мало хто з них зберіг чистою свою хрис­тиянську совість, бо через вогонь ішли, і сонцю і кущу поклоняли­ся, та й погубили душі свої за блага світу цього; ти ж, княже, не роби так".

"Я хотів би, - відповів князь, - за Христа пролити кров свою".

Князь прибув до Батия з товаришем своїм, боярином Федором. Батий дозволив допустити до себе князя Михаїла тільки в тому ра­зі, якщо він виконає язичницький монгольський обряд. Князь за­явив жерцям: "Християни не можуть іти через вогонь і поклоня­тися тому, чому тут поклоняються. Віра християнська забороняє кланятися творінню та ідолам". Тоді жерці доповіли Батиєві, що князь Михаїл не підкорюється волі хана. Розгнівавшись, Батий через свого вельможу переказав князеві: "Вибирай, що тобі любе: життя чи смерть; якщо не підеш через вогонь, не поклонишся ку­щу та сонцю й ідолам, загинеш лютою смертю, а виконаєш мою во­лю - дістанеш князівство". Михаїл відповів: "Цареві я можу по­клонитися, бо йому Бог дав владу над земними царствами, але не можу поклонитися всьому тому, чому тут поклоняються". Дарем­но вельможа Батия умовляв князя послухати хана. "Готовий я пролити кров за Христа мого, - відповідав князь. - Не хочу бу­ти християнином тільки за іменем, а поводитися як язичник". То­вариш князя, боярин Федір, укріпляв його дух, тоді як інші спо­кушали його, нагадуючи про любу дружину та дітей. "Не слухаю вас, - говорив князь, - не погублю душі моєї!" Він зняв з себе князівське убрання, кинув його і сказав: "Геть славу цього світу тлінного, тимчасового! Вона не потрібна мені". Князь Михаїл з боярином Федором почали співати хвальні гімни святим мучени­кам. Тоді вбивці кинулися на князя, як звірі, били кулаками в серце, повалили на землю, товкли ногами, били і мучили, а один відступник, Доман, відрубав князю голову. Боярину Федору по­обіцяли князівство вбитого князя Чернігівського, якщо виконає обряди язичницькі, але боярин мужньо відмовився і також при­йняв мученицьку смерть.

Це сталося 23 вересня 1246 року. У цей день православна Церква згадує пам'ять святих мучеників Михаїла, князя Чернігів­ського, та боярина Федора.

Поиск по сайту: